Колись…
(чорно-білий вірш)
Коли я писав добрі вірші,
ви, красиві і креативні,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
постмодерні і популярні,
ноженятами тупотіли
під столом у вітальні мами,
перечіплюючись вухами
за торочки у скатертини,
що дісталась ще від бабусі.
Та тепер це вже не суттєво.
Ви, хрещені своїм талантом,
плодовиті, активні, щирі,
затавровані смаком Бога,
написавши вірші про вічність
і про муки мого народу,
вже попереду. Трохи гірко,
що еліта, нова й потужна,
не запросить, мабуть, ніколи
старомодного і чудного
до багатого свого столу,
недоступного для звичайних,
дарма навіть, що дармового…
Я зістарів, не зрозумівши:
жити треба лиш тут і зараз,
щоби встигнути серед перших –
слава Богу, за смертю черга
не така вже й занадто довга –
написати про дикі танці
сатанинсько-кривавих «Градів»,
про скажений гопак снарядів
всіх можливих лишень калібрів
(«старший брат» наш доволі щедрий
на залізо, що пахне кров’ю);
простогнати про пісню нову –
цю, по-вовчому, хижу й підлу,
цю мертвотно-тужливу дойну
мін калібру за дев’яносто;
прокричати про тих шалених,
про героїв, що своїм тілом
прикривають чуже безсилля,
безпорадність чи, навіть, злочин.
Де я? Тут і не тут. Я – давній.
Непомітно з обойми випав,
бо загруз у прадавнім світі,
дивовижнім, примарнім, світлім,
де в обіймах стискав кохану
(це повільним вважалось танцем)
під щемливу «Александріну»;
де з батьками співалась «Рута»,
й сизокрила була Ротару;
де ноктюрнами під гітару
устеляли бруківку Риги…
Я писав тоді добрі вірші…
Перебулось. Життя – це проза,
хоч колись поринав у грози,
щоб писалися добрі вірші…
Я колись…
Я писав…
Це було?!
Тій, котру кохають
(музичний жарт)
Можливо, кохаю Вас.
В зажурі – бо винуватий.
На людях – «Собачий вальс»
і тільки в душі – сонати.
2017
Смерть поета
(телефонна розмова з другом-поетом)
Алло! Сашо, привіт! Не треба картошки?
Перебирав у пивниці, залишається трошки.
Вже маєш?
Тоді, як знаєш.
Борг я тобі віддав. Ми – квити.
Завтра не можу – поїду цибулю садити.
А там – огірки, помідори – розсада…
Роботи достатньо – три сотки саду.
Здається, ще вчора скрипів мороз…
Що в мене? Артрит чи, можливо, артроз.
Як справи? Та, туго – півроку, вважай, не пишу.
Чернетки тобі залишу.
Дружина хворіє. Така в них жіноча доля…
Та хоч би до кухні… Не буде вже з неї поля…
Що роблю? Нічого. Лежу, дрімаю.
Іноді щось читаю.
Так, соваюсь помаленько…
Ти знаєш, напевно, помер Євтушенко.
Ну, будьмо! Бувай! Я ще тут. Будь ласка
надзвонюй, як зможеш, мені до Паски.
Річниця весілля
(телефонна розмова)
– Ну ось, нарешті! Привіт, додзвонився.
Все добре. Відносно. Обідав. Ні, не втомився.
А ти що не дзвониш? Все забуваєш?
І навіть сьогодні?! Не пам’ятаєш?
Згадай на дозвіллі…
Та це ж день весілля!
Сорок два – як мить,
Мендельсон – ще вчора…
Співчуваю – болить.
Розумію – хвора.
Щастя, що не калічна.
І збери свою волю!
Це доля.
Не вічні ми, ох не вічні…
Ось жовтень багряним вінком вквітчається –
так осінь вінчається…
Як щемно і романтично!..
Від мене якось не звично?
Тяжієш до прози?
Лиш не ставай у позу!
Ну, що ж, вже по трасі пробігся – авто, авто…
Лежу на дивані.
В нірвані.
Дочитую другий том
мемуарів призабутого автора на прізвище «Бог».
На вулиці – гидь. Фіолетово: чи туман, чи смог…
Між нами,
книга читається.
Цікаві думки трапляються.
Перекажу. Лиш своїми словами:
«І возлюбіть ближнього свого,
яко себе самого».
Ну, як?
– Та ніяк.
Дивак твій автор, дивак…
2018
Японо-китайський верлібр (жарт)
– Послухай:
Камінь у річці – білий
І сірий – на березі.
А на горі – чорний.
І тиша…
– Ага…
Так у чому ж поезія?
– Ну, як ти не розумієш?
Адже ж білий – у річці,
сірий на березі
і чорний – аж на вершечку.
Чого варта лишень ота тиша!
– А-а-а, і справді, це так поетично!
Чорно-біла тиша…
Я бовдур.
Тепер вже бачу.
Визнання
Поет написав сто віршів.
Два роки – дві книги вийшли.
Поети їх прочитали,
хвалили: «Поет цей – геній!»
Поет написав ще двісті.
Три роки – три книги вийшли.
Поети їх переклали –
завважили їх у світі:
мовляв, ця земля не бідна,
це бидло також співає.
Поет написав ще триста –
його оцінила жінка:
«Дивись, наче мій теж вартий
чогось, що м’якіше швабри!»
А діти сказали: «Батьку,
ти вмієш робити гроші?
Чого твоя варта слава,
коли ти лиш пишеш вірші?
Чи їх прочитають люди,
чи краще їм заживеться?»
Я теж написав сто віршів,
нікому не дав читати,
в садочок пішов до діток,
маленьких, таких кумедних,
що пальчика часом смокчуть,
неначе то карамелька.
Сказав там лишень два слова,
яких – вже не пам’ятаю.
А дівчинка засміялась,
побігла, неначе кізка,
забувши слова так само,
бо їй тільки скоро буде
лиш три чи чотири рочки,
і вірші їй ні до чого:
як любить, то коротенькі,
дзвінкі і щоб зрозуміло.
А ще, щоби посміятись.
Що взяти? Воно ж – дитина.
Та я вже без меж щасливий:
нарешті прийшло визнання!
Чорний квадрат
(жарт на тему образотворчого мистецтва)
Шедевр сотворив художник –
квадрат, наче сажа, чорний.
І світ упірнув у безум,
потвердив, що геніально.
Це було давно і правда –
минуло уже сто років.
Лиш я є простий, як двері:
на цьому не розуміюсь,
нехай воно й геніальне.
Бо чорне для мене – чорне,
і більше люблю зелене,
ще й з вигином в формі листя –
такий вже я несучасний.
А люди говорять: «Круто!
Це так зобразив художник
і землю, і душу, й серце».
Тож здумав я розпитати,
чому геніальне – просто?
1
А хто в нас найрозумніший?
Звичайно, той що тримає
в руках своїх найбагатше,
що є на цім білім світі.
Він знається на квадратах,
тим більше, на зовсім чорних.
І мовив Барак розумний:
«Чого би мені не знати?
Це воїни сил Джібуті
пливуть чорним-чорним морем
у темну, аж чорну, нічку».
Що ж, визнаю: це є мудро
і коротко, і вагомо.
2
Все ж сумнів: чому квадратна
є істина у природі?
Земля ж наша майже кругла
і, кажуть, блакитна трохи,
якщо подивитись зверху,
із Космосу, так би мовить.
Учених би запитати,
ученим вже все відомо.
Сказав математик знаний,
Самий Лев Борисич Фрідман:
«Малевича розумію.
Дрижала рука невільно,
(таким був і Лобачевський)
і лінії всі горбаті
громадились на папері.
От він пригадав Евкліда
ще й мудрого Піфагора,
узяв ось так під лінійку –
чудову створив фігуру.
А чорний? Це дуже просто:
бо фарба щонайдешевша!
Малевич на тому знався –
повірте мені на слово,
не треба і сумніватись».
3
Учений, звичайно, добре,
та світом військові правлять.
Спитаюсь у тих, що ходять
у формі, ще й камуфляжній.
Дарма. Не сказав нічого
старий у відставці воїн.
Полковник квадрат малює,
бо сумно уже сто років
і нічого більш згадати
посеред наркобаронів:
лишень про те найчорніше,
що губить нам тіло й душу;
що труїть нам мізки й серце
по вінця вповняє чорним…
4
Звернувся ще я до старця:
«Що скажеш ти, батьку-геній?»
І мовив старий філософ:
«Конфуцій чи Заратустра
були не у тім’я биті.
Нове – це старе забуте.
Квадратне, звичайно, добре,
але подивись на Сонце –
воно досконало-кругле,
мов квітка в небеснім лузі.
І я, хоч і не китаєць,
не вірю в прості фігури,
бо правда – не завжди прямо.
Художник шукав цю правду,
спасибі вже і на тому.
Та я все ж прихильник кола:
кути, вони, часом, ранять
і спокою не приносять».
5
Чи правда? Старий – задавній,
не знає супрематизму.
Художники в цьому – доки,
вони мені все пояснять.
Художники відповіли:
«Квадрат – це велике діло!
Лежала Даная в ліжку
під триста, скажімо, років.
Що з того? Вона – лиш жінка,
затовста, як на сьогодні.
У лісі ведмеді й сосни?
Банально і несучасно:
де бачили ви ведмедів,
припустимо, в Білій Церкві?
І вал, ну нехай, дев’ятий
нікого не подивує –
все це вже «анахрінізми».
Тепер і колоди – рідкість:
«Титанік» же був сталевий.
А море – воно звичайне.
Квадрат – то є інша справа!
Ніхто так не намалює
і чорним ніхто не зробить,
бо туш ту стару віднайдеш
не в кожному магазині
(хіба що у суперовім).
Тому наш Малевич – диво,
яке вже не повторити».
6
Квадрат подивилась внучка.
– Дідусю, чому він чорний?
Вже краще, щоби блакитний…
Та більше люблю рожевий.
Давай, намалюю сонце.
Під сонцем – траву, ромашку,
а ти пошукай цукерку.
Я дав їй аж три цукерки,
бо те, що вона малює,
схвалив і старий філософ.
Напевно, і є це правда.
Квадрат – аж занадто мудро.
Для добрих – достатньо квітки.
2019
Ба – Бу –Би…
(Жарт на тему тонкощів перекладу з англійської.
Використано фольклор)
1
Є в морі острів, і англів плем’я,
Здолавши кельтів, там владарює.
А їхня мова – багата й щира:
Лишень два звуки: Ба-Ба-Ба- Ба-Ба!
Живе там також ще й плем’я скоттів.
Мов ті гуцули, прості та бідні:
Не мають споднів, а ходять в кільтах –
Щось на запаску доволі схоже.
І їхня мова така ж цікава –
Два звуки також: Бу-Бу-Бу-Бу-Бу!
Та народився між ними геній.
(Батьки Вільямом його назвали).
Він збагатив ті тубільні мови:
Синтезував ще незнані звуки
І об’єднав у слова пророчі,
Які звучать і донині в світі.
2
В устах закоханих чоловіків
Слова священні ці споконвіку,
Бо хто хоч раз у житті любив,
Шептав у безумі: БаБу Би!..
Я теж в бажаннях не знаю міри
І замахнувся аж на Шекспіра.
Ось мій переклад: «Ти – мов троянда.
Тебе кохаю, моя жадана!»
Не оцінили і не сприйняли.
Мовляв, не можна за рибу – шпали.
І не відмитися мені до старості:
Бракує, наче, еквілінеарності…
Що ж, забрехався… Простіть невдаху!
Я розумію, що вартий плахи.
Шекспір – великий, а я – маленький…
Мені Би БаБу на посиденьках…