І
Він ніби в пільговій відпустці,
не рух – чвертьрух, не шум – чвертьшум.
В панчосі вулиці, як в пустці,
немов продув її самум.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Весна, але чому ж так мулько
душі? Чому вона смутна?
На взір кульбабової кульки,
стебла тримається вона.
Травмована, та чинить опір,
їй страшно за стебло своє.
Не привид бродить по Європі,
а той, хто хрума житіє.
Він, може, й тут, за тим каштаном,
де в парі хустка й борода.
Впритул, як інопланетяни,
до маски маска припада.
Безтямно бавляться у чмоки,
плювати їм, що в пастці світ.
Дивлюся, стишуючи кроки,
їм спантеличено услід.
І бачу те, чого ще зроду
не бачив: під «швидкої» свист
летить по бритім пішоходу
без каски велосипедист.
Аскезний Київ ще тримає
затаєно владичну нить.
Але напружився: не знає –
кому померти, кому жить.
Чиї легені, як папірус,
згорять, чи нас не докона
цей нещадим-коронавірус,
слугонародна ця весна.
ІІ
В кав’ярнях порожньо. Машини
лише й маршрутки шурхотять.
Шиплять кишма, мов кобри, шини,
неначе в місто вдерлась гадь.
В лункім повітрі дух розгуби,
загрози й незворотних змін.
І страх – статистикою згуби
з Ухані і з-за Апеннін.
Клаксона шал проймає дрожем,
і видно крізь кістяк гілля,
як, озирнувшись, перехожий
нервово маску поправля.
ІІІ
Палацу дожів вікна-соти,
Сан-Марко, трепет голубів –
це пам’ять додає скорботи
до скрути київських горбів.
Італіє, твоїм химерам
складав я в захватах ціну.
І венеційським гондольєрам
сплатив пісенну данину.
Та пломінь пам’яті не гріє
душі, охочої до втіх.
Бо – карантин. Бо – пандемія.
Бо т а м і т у т невсипно сіє
й жне та, яка одна на всіх.
18-21.03.2020