Володимир Базилевський. Київ. Карантин

І

Він ніби в пільговій відпустці,

не рух – чвертьрух, не шум – чвертьшум.

В панчосі вулиці, як в пустці,

немов продув її самум.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Весна, але чому ж так мулько

душі? Чому вона смутна?

На взір кульбабової кульки,

стебла тримається вона.

 

Травмована, та чинить опір,

їй страшно за стебло своє.

Не привид бродить по Європі,

а той, хто хрума житіє.

 

Він, може, й тут, за тим каштаном,

де в парі хустка й борода.

Впритул, як інопланетяни,

до маски маска припада.

 

Безтямно бавляться у чмоки,

плювати їм, що в пастці світ.

Дивлюся, стишуючи кроки,

їм спантеличено услід.

 

І бачу те, чого ще зроду

не бачив: під «швидкої» свист

летить по бритім пішоходу

без каски велосипедист.

 

Аскезний Київ ще тримає

затаєно владичну нить.

Але напружився: не знає –

кому померти, кому жить.

 

Чиї легені, як папірус,

згорять, чи нас не докона

цей нещадим-коронавірус,

слугонародна ця весна.

 

ІІ

В кав’ярнях порожньо. Машини

лише й маршрутки шурхотять.

Шиплять кишма, мов кобри, шини,

неначе в місто вдерлась гадь.

 

В лункім повітрі дух розгуби,

загрози й незворотних змін.

І страх – статистикою згуби

з Ухані і з-за Апеннін.

 

Клаксона шал проймає дрожем,

і видно крізь кістяк гілля,

як, озирнувшись, перехожий

нервово маску поправля.

 

ІІІ

Палацу дожів вікна-соти,

Сан-Марко, трепет голубів –

це пам’ять додає скорботи

до скрути київських горбів.

 

Італіє, твоїм химерам

складав я в захватах ціну.

І венеційським гондольєрам

сплатив пісенну данину.

 

Та пломінь пам’яті не гріє

душі, охочої до втіх.

Бо – карантин. Бо – пандемія.

Бо  т а м  і  т у т  невсипно сіє

й жне та, яка одна на всіх.

 

18-21.03.2020