ВОДА НЕЗАБУТТЯ
Білий метелик з жилочками на
крильцях
Спурхнув і провалився в кущі…
Запахли коровою сиві плоди
терну…
Пусткою глянула гаряча кленова
алея.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нікого. Тільки десь аж у майже
невидимому
кінці
Пробігло дитинство й безжурно
стрибнуло
в
воду
Незабуття…
***
Гойднулись тумани над очеретами
білими
снами.
Вітер сполохав ті білі сни,
і
щезли вони, відкривши
Темне, мов ніч осіння,
пусте
люстро ставу…
Та ось ковзнули по люстру і
спалахнули
срібні
зеренця місяця…
Скалка до скалки. Скалка до
скалки…
І ось уже спалах
Розлився в срібне озеро-диво…
В тім люстрі гойдавсь очерет,
вдовина
хатина,
і
верби старі,
і
схований ятір у вербах…
Пронизливо пахли хлібом осріблені
стерні,
Немов ще несли на собі теплий
шепіт
пшениць…
І було їм солодко й лячно
відчути
під серцем удосвіта
чаїні
крильцята плуга…
Над світом котився місяць,
кидаючи
срібні зерна…
На ріллях, на стернях вони
проростали
Білими-білими снами
й
ставали росою…
Зажевріло. Ранок відкрив
крапельне
море степів…
ОСІННЯ ДУША
Непривітно, брудно, похмуро,
Самотньо в самотнім лісі…
Забулась про нього синява,
Забулось про нього сонце…
Стояв би він, як той сирота.
Та ось пискуха-пташиночка
Тонесенько й ніжно писнула, —
Мабуть, розважала себе…
І все навкруг погарнішало,
І в цьому ніхто був не винен,
Крім тої душі осінньої…
***
Чутно ще голос в тумані…
Білістю дихає мла.
Млосно. З незримої рани
Кров моя тужно текла…
Чорно волога кипіла,
Солодко била в уста…
В чуйне й слабке моє тіло
Тихо лилась пустота…
Ніж закривавив півмісяць,
Поки пітьму розірвав,
Зорі червоні розвісив —
Кожна тремтлива й жива…
Кров моя в кожній світилась
Краплями диво-вина…
У таємницю несила
Серцю проникнуть до дна…
***
Сни все коротшають.
Коротшає життя.
Від безтурботності немає й сліду.
Десь є моя дорога в небуття,
По котрій я колись від вас
поїду…
І повезе мене чумацький віз
Туди, де вже не чуть людської
мови,
Де кожне слово вмерзло в кригу
сліз
І де на щастя — місяця підкова…
Як вийде місяць в свій урочий час
І віз чумацький просіяє в небі,
Я вийду з вами лагідно мовчать,
Бо слів уже не буде… Та й не
треба…
***
Як довго ждав я першу заметіль!
І ось вона. Легенько кружеляє,
До неба землю ниттям пришиває
І білим роєм висне серед піль…
Дитинно обціловує горби,
Зело ріденьке й окіл потемнілий…
І, справді, пада, наче манна біла.
І як її, безвинну, не любить?..
Бо хоч і пізно крилечка меткі
Вона над згиблим зернятком
схилила,
А все ж таки якесь-то й оживила —
Весною вдарить в небеса лункі.
Але ж яка то є щемлива мить!..
Отак, смутні, за чорними столами
Ми сидимо на похоронах мами,
Не відаючи, як же далі жить?..
***
І пізній жаль, і пізній біль, і
сміх —
Немов душа одходить від наркозу…
Лоскоче щоки пальченя морозу,
Неначе снів торкається моїх…
Моя засмута тиха і терпка,
Що досі в грудях спала дерев’яно,
Тепер збудилась, ще від горя
п’яна, —
Мов той полин, цілюща і гірка…
І потекли в ній соки голосні,
Відлунюючи в небо білосвіту…
А в пам’яті — все квіти, квіти,
квіти
З черешні маминої — наче сніг…
Іде і йде мій самотинний сніг,
Іде він, мамо, і потроху тане…
А ти встаєш, вже вічна й осіянна,
Крізь пізній жаль, і пізній біль,
і сміх…
КРІЗЬ СЛЬОЗИ
Так очерствіло серце без душі…
І ти вже плачеш від образи й болю,
І кажеш друзям: «Годі. Не
пишіть…»
І одиноко йдеш в осіннім полі…
Суха билина спиниться в очах,
Зітхне рідка озимина журливо,
І розіллється вітер по плечах,
І підштовхне у трав жовтаву
зливу…
І потече по вицвілих буграх
Мелодія передзимових дзвонів,
І спиниться знайомий чорний птах
Над вимерзлим вогнем, над
оболонню.
І ти поволі підбереш курай,
І схилишся душею над багаттям…
І схилиться до тебе небокрай
Таким ласкавим, голубим
лататтям…
І на чуттєвім полум’ї степів
Я серце заніміле обігрію,
І знов покличу друзів і надії,
І матері почую дальній спів…
ЛИСТ ІЗ ГОСПІТАЛЮ
Ти нікому дарма не вір,
Що немає мене й не буде,
Бо не знають байдужі люди,
Що життя — сонцелюбний вир.
Може статися, я й згорю,
Як воно й належить людині,
Коли ворог дивиться в спину,
А Вкраїна — в твою зорю…
Якщо місяць вже сточить ріг,
А мене біля вас не буде,
Тихо скажеш хорошим людям:
«Не писав… Бо, мабуть, не
міг…»
Ти давно мені не жона,
І лиш спомин-полин між нами…
Та не все взялось полинами:
Донька — квіточка в нас одна…
І в тобі, і в мені цвіте
Це русяве і ніжне диво.
Через те ми такі щасливі,
Тільки порізно щастя те…
Збережи його.
Збережи —
Пустотливу веселу просинь,
Що сміється, плаче і просить…
Лиш про осінь між нас не кажи…
Бо для неї ми — не віки,
Де нічого мінять не треба…
Не вина ж її в тім, що в небі
Погубили ми всі зірки…
І не вчи тих пісень сумних,
Котрі доня мені співала,
Бо не ти, а вона стискала
Мою душу в долоньках цих…
Знаю: сльози в мені і в тобі,
Бо таки щебетлива доня —
То на двох нас одна долоня,
Одне серце у всій судьбі…
І куди б не прослалась путь,
Все ж відчую я мимоволі
Ваші сльози і ваші болі
І не зможу очей зімкнуть…
І нікому дарма не вір,
Що немає мене й не буде.
Бо не знають ще всього люди
Про життя сонцелюбний вир…
м. Одеса