Вода незабуття

231

ВОДА НЕЗАБУТТЯ

Білий метелик з жилочками на
крильцях

Спурхнув і провалився в кущі…

Запахли коровою сиві плоди
терну…

Пусткою глянула гаряча кленова
алея.

Нікого. Тільки десь аж у майже
невидимому

            кінці

Пробігло дитинство й безжурно
стрибнуло

            в
воду

Незабуття…

 

***

Гойднулись тумани над очеретами

            білими
снами.

Вітер сполохав ті білі сни,

            і
щезли вони, відкривши

Темне, мов ніч осіння,

            пусте
люстро ставу…

Та ось ковзнули по люстру і
спалахнули

            срібні
зеренця місяця…

Скалка до скалки. Скалка до
скалки…

І ось уже спалах

Розлився в срібне озеро-диво…

В тім люстрі гойдавсь очерет,

            вдовина
хатина,

            і
верби старі,

            і
схований ятір у вербах…

Пронизливо пахли хлібом осріблені
стерні,

Немов ще несли на собі теплий
шепіт

            пшениць…

І було їм солодко й лячно

            відчути
під серцем удосвіта

            чаїні
крильцята плуга…

Над світом котився місяць,

            кидаючи
срібні зерна…

На ріллях, на стернях вони

                                    проростали

Білими-білими снами

                        й
ставали росою…

Зажевріло. Ранок відкрив

            крапельне
море степів…

 

ОСІННЯ ДУША

Непривітно, брудно, похмуро,

Самотньо в самотнім лісі…

Забулась про нього синява,

Забулось про нього сонце…

Стояв би він, як той сирота.

Та ось пискуха-пташиночка

Тонесенько й ніжно писнула, —

Мабуть, розважала себе…

І все навкруг погарнішало,

І в цьому ніхто був не винен,

Крім тої душі осінньої…

 

***

Чутно ще голос в тумані…

Білістю дихає мла.

Млосно. З незримої рани

Кров моя тужно текла…

 

Чорно волога кипіла,

Солодко била в уста…

В чуйне й слабке моє тіло

Тихо лилась пустота…

 

Ніж закривавив півмісяць,

Поки пітьму розірвав,

Зорі червоні розвісив —

Кожна тремтлива й жива…

 

Кров моя в кожній світилась

Краплями диво-вина…

У таємницю несила

Серцю проникнуть до дна…

 

***

Сни все коротшають.

Коротшає життя.

Від безтурботності немає й сліду.

Десь є моя дорога в небуття,

По котрій я колись від вас
поїду…

І повезе мене чумацький віз

Туди, де вже не чуть людської
мови,

Де кожне слово вмерзло в кригу
сліз

І де на щастя — місяця підкова…

Як вийде місяць в свій урочий час

І віз чумацький просіяє в небі,

Я вийду з вами лагідно мовчать,

Бо слів уже не буде… Та й не
треба…

 

***

Як довго ждав я першу заметіль!

І ось вона. Легенько кружеляє,

До неба землю ниттям пришиває

І білим роєм висне серед піль…

 

Дитинно обціловує горби,

Зело ріденьке й окіл потемнілий…

І, справді, пада, наче манна біла.

І як її, безвинну, не любить?..

 

Бо хоч і пізно крилечка меткі

Вона над згиблим зернятком
схилила,

А все ж таки якесь-то й оживила —

Весною вдарить в небеса лункі.

 

Але ж яка то є щемлива мить!..

Отак, смутні, за чорними столами

Ми сидимо на похоронах мами,

Не відаючи, як же далі жить?..

 

***

І пізній жаль, і пізній біль, і
сміх —

Немов душа одходить від наркозу…

Лоскоче щоки пальченя морозу,

Неначе снів торкається моїх…

 

Моя засмута тиха і терпка,

Що досі в грудях спала дерев’яно,

Тепер збудилась, ще від горя
п’яна, —

Мов той полин, цілюща і гірка…

 

І потекли в ній соки голосні,

Відлунюючи в небо білосвіту…

А в пам’яті — все квіти, квіти,
квіти

З черешні маминої — наче сніг…

 

Іде і йде мій самотинний сніг,

Іде він, мамо, і потроху тане…

А ти встаєш, вже вічна й осіянна,

Крізь пізній жаль, і пізній біль,
і сміх…

 

КРІЗЬ СЛЬОЗИ

Так очерствіло серце без душі…

І ти вже плачеш від образи й болю,

І кажеш друзям: «Годі. Не
пишіть…»

І одиноко йдеш в осіннім полі…

 

Суха билина спиниться в очах,

Зітхне рідка озимина журливо,

І розіллється вітер по плечах,

І підштовхне у трав жовтаву
зливу…

 

І потече по вицвілих буграх

Мелодія передзимових дзвонів,

І спиниться знайомий чорний птах

Над вимерзлим вогнем, над
оболонню.

 

І ти поволі підбереш курай,

І схилишся душею над багаттям…

І схилиться до тебе небокрай

Таким ласкавим, голубим
лататтям…

 

І на чуттєвім полум’ї степів

Я серце заніміле обігрію,

І знов покличу друзів і надії,

І матері почую дальній спів…

 

ЛИСТ ІЗ ГОСПІТАЛЮ

 

Ти нікому дарма не вір,

Що немає мене й не буде,

Бо не знають байдужі люди,

Що життя — сонцелюбний вир.

Може статися, я й згорю,

Як воно й належить людині,

Коли ворог дивиться в спину,

А Вкраїна — в твою зорю…

Якщо місяць вже сточить ріг,

А мене біля вас не буде,

Тихо скажеш хорошим людям:

«Не писав… Бо, мабуть, не
міг…»

Ти давно мені не жона,

І лиш спомин-полин між нами…

Та не все взялось полинами:

Донька — квіточка в нас одна…

І в тобі, і в мені цвіте

Це русяве і ніжне диво.

Через те ми такі щасливі,

Тільки порізно щастя те…

Збережи його.

                            Збережи —

Пустотливу веселу просинь,

Що сміється, плаче і просить…

Лиш про осінь між нас не кажи…

Бо для неї ми — не віки,

Де нічого мінять не треба…

Не вина ж її в тім, що в небі

Погубили ми всі зірки…

І не вчи тих пісень сумних,

Котрі доня мені співала,

Бо не ти, а вона стискала

Мою душу в долоньках цих…

Знаю: сльози в мені і в тобі,

Бо таки щебетлива доня —

То на двох нас одна долоня,

Одне серце у всій судьбі…

І куди б не прослалась путь,

Все ж відчую я мимоволі

Ваші сльози і ваші болі

І не зможу очей зімкнуть…

І нікому дарма не вір,

Що немає мене й не буде.

Бо не знають ще всього люди

Про життя сонцелюбний вир…

м. Одеса

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!