“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
А щоб глибінь душі пізнати,
самому треба душу мати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(«Глибина», Йосип Дудка)
Цей рік – ювілейний для Йосипа Дудки, самобутнього поета, відзначаємо 110-річчя від дня його народження. Скромний учитель, українець душею й серцем, помислами й творами, довгий час замовчуваний, нині знаний навіть поза межами України. На його рідній Сумщині проводиться багато різних заходів, приурочених дудківському року: вечори – спомини тих, хто знав Йосипа Михайловича, зустрічався, хто був його учнем, хто його розумів, хто переймається його думками, хто написав про нього вірші. Особливо хвилюючими були зустрічі з творчою молоддю Роменщини членів Національної спілки письменників – Миколи Гриценка. Людмили Ромен, Надії Позняк, Любові Матузок, громадського діяча Івана Рішняка. Відбувається ознайомлення із творчістю та життям Йосипа Дудки (у бібліотеках, навчальних закладах: школах, коледжах, училищі, центрі позашкільної роботи з обдарованою молоддю, МАНУМ) через літературні години, дудківські читання, екскурсійні відвідини музею Йосипа Дудки у школі села Пустовійтівка. Юні творчі таланти Роменщини зацікавлено взяли участь у традиційному літературному конкурсі імені Йосипа Дудки «Собори душ». Вірші поета звучать у Ромнах і Сумах, Конотопі й Києві, у далекому канадському Торонто і Німеччині…
Та неочікуваним дарунком для мене, доньки Йосипа Дудки, стало написання до ювілею поетесою Людмилою Ромен книги оригінальних віршів, ронделів, тавтограм, присвячених моєму батькові. Назва збірки – дудківські рядки вірша: «Усім вітрам наперекір!»
Справді, і холодної пори тато не кутався в одежину, а підставляв свої груди назустріч вітрові. Творчість письменника і його життєва доля тісно переплетені. Віршовані рядки просвітили його життєву біографію.
У житті і творчості Йосипа Дудки вітрова стихія присутня незримо. Поетка Людмила Ромен спостережливо це підмітила і відчула. У поезіях збірки «Поклик дороги» вітер згадується 40 разів. Він напористий, буремний, жагучий, стрімкий, шалений, нестримний, рвучкий…Вихором викручував, кидав листом, здіймався бурею і штормами. Вітер «аж свистів» від лихого ока наглядачів та поліцаїв, віяв холоднечею, циклонами розносив: «Моїх братів – циклони рознесли по всіх канадах і європах».
Чорнії ворони!.. Як нас косили!..
Сікли, як паросль в гаях.
А так хотілося авторові лагідного леготу, тихого теплого вітерцю, щоб «гуляв над гаєм», «материнку погойдував сиву», щоб «вітри обвівали чоло». Не супроводив його «легковій», як мріялося. Думається, що цей дудківський словотвір вартий того, щоб увійти до словникової лексики. Нелегко складалося його життя, весь час випробовувало на міць і силу. Не гойдали лагідно вітри. Він любив ту хату, «де виснуть над крівлею верби, де вітер-проноза і стріху прогриз». І жив надією, що «розвіється вітром» усіляка напасть… А в «оманливу тишу без вітру», коли навіть «луг укляк – ні звуку», молив-благав:
Спекотний день. Кричать гаї:
– Дощу!.. Хоч вітру б гомінкого…
Всихають духу ручаї,
і на вустах мертвіє слово.
Адже так надіявся на вітер «перебудовний»… Тільки чомусь визначали «напрям вітру іржаві флюгери для нас».
Йосип Дудка був із тих, хто намагався донести правду для прозріння українців:
Їм добре знати, що й почім,
знайомі їм вітри солоні.
На те ж бо й перші у ключі,
щоби завбачить всі циклони…
Він ще й учився у вітру та вчив інших «порожнє усе» і «плюсклі слова» одвівати.
Не друкували, були роки мовчанки, коли «чоботом ставали на обезкровлені вуста!..»
Немов покійники, лежать
ряди убитих слів і літер.
Розбійних років сіножать,
де все крушив смертельний вітер.
Його вітри часу були здебільш чорними і тривожними, гнули й перегинали. А він вірив, що «повік нас бурям не здолати», мріяв, що зміниться Україна й зігне «буремний вітер часу нові підкови для доби»…
Людино майбутнього, головне – не скоритися «вітрам ядучим», що оповивають байдужістю, хилять до зради, перетворюють у манкуртів.
Мої тривоги зрозумій.
Вітрам ядучим не скорися.
Хто будеш ти, нащадку мій?
Крізь невідомість – озовися!..
Він так вірив у світле майбуття, любив ріднину краю і надіявся, що його справи – «чесне все довершать ті, що йдуть за нами».
Ластівки молоді над отавами
шугонуть… всім вітрам напролом!..
І озвуться до мене октавами,
дивні знаки посіють крилом.
І стане неодмінно українською Україна, і говоритиме наша Держава українською мовою:
…Крізь хуртечі-вітри
у прийдешні віки,
наче стягу крило пурпурове,
донесіть, солов’ї,
донесіть, ластівки,
дивоцвіт української мови!..
Життя людини на білому світі обмежене в часі, і поет, пробуваючи свої «крутосхили сивих літ», живе разом із нами:
Й коли востаннє вдарять хвилі
і вітер геть задме свічу, –
тоді і я в далекий вирій
із вами разом відлечу.
Так, Йосип Дудка і нині з нами, бо його поетичне слово потрібне: допомагає набиратися духу стійкості, твердості, мужності:
І я стою, відкривши груди,
у злій хуртечі чорних стріл.
Мені ще довго скіфом бути
усім вітрам наперекір!..
Наш «могучий» український народ вистоїть незламно проти всіх вітровіїв бур і негод – кривди і зла, жорстокості й насильства, рабства й агресії.
Я дерево Правди,
гіллясте, живуче,
стою я на вітрі,
квітую на кручі.
Людмила Ромен сприймає і розуміє Йосипа Дудку, бо й сама живе «на вітрянім вогні» часу. Перша її збірка віршів вийшла 1994 року, так і називається – «На вітрянім вогні». Тоді на її презентації в Роменській центральній бібліотеці я й познайомилася з Людмилою, відтоді поступово зблизилися, стали посестрами по духу. Живуть дві українки на вогні вітрів історії. Чекаємо, коли «вітри зметуть останній слід» ворогів-рашистів.
Надія Карпенко
ВІРШІ ЙОСИПА ДУДКИ
(1915–1990)
СОБОРИ ДУШ
А нащадки прийдуть, спитають колись:
ану якими ви були?.. Чим ваш дух трепетав?..
Олесь Гончар, “Собор”
Собори душ…
Я уявив той ключ високий,
що в небі вільно проліта.
Мов зір один тисячоокий,
один порив, одна мета.
Собори душ…
Я уявив безмірне горе.
В яку ж ми впали коловерть,
як рідні зрушили собори
і обезглуздились ущерть!..
І потемніли видноколи,
і став нерідним батьків дім.
Залободилось наше поле –
Чого, чого нема на нім?..
І лиш корисливі фіскали
раділи й радили: корись!..
Себе, свій дух ми обікрали,
як найріднішого зреклись.
І нині ще невтомні сноби
малюють груші на вербі…
Не отверезив їх Чорнобиль,
не вразив серце людський біль.
Мов свиту драну ми латаєм,
хоч знаєм: ось минуть літа,
коли прийдешні запитають:
ану чим дух ваш трепетав?..
Ради життя, ради обнови –
пильнуй, пильнуй!.. Підводь чимдуж
на світлих витоках любові –
собори світлих, чесних душ!..
АВТОГРАФИ ЛАСТІВКИ
Від житейських гризот і схоластики,
де копійка – уся благодать,
прилучивсь я до берега ластівки,
щоб автографи крил розгадать.
Тут усе – як в оптичному фокусі:
люди, птахи… і гори, і ліс.
Розгубила природа тайнописи
на розгойданій хвилі навскіс.
Тут лелеки – в коханні порадники –
над Сулою летять вдалині.
На тополі вистукують дятлики
телеграми тривожні мені.
Ластівки молоді над отавами
шугонуть… всім вітрам напролом!..
І озвуться до мене октавами,
дивні знаки посіють крилом.
І до хвиль припадає ласкавиця,
понад гаєм пролине умить.
І здається: в тім крузі єднається
цілий світ… І земля, і блакить.
Де взяла ти і хисту, і пластики?..
Я секретів тих крил не збагну.
Може, й справді в автографах ластівки
нам шукати буття таїну…
НЕДОПИСАНІ РЯДКИ
Немов покійники, лежать
ряди убитих слів і літер.
Розбійних років сіножать,
де все крушив смертельний вітер.
Слова, слова!… Ви – діти мук.
Та є між вас, як птиці віщі…
Коли ж слова – порожній звук,
тоді – кому вони й навіщо?
Я знаю… Вірші – то ж не мед,
і рими вдалі – не медалі.
Кому потрібен твій букет,
коли лютують ще вандали?
Як суть в магічному числі,
шукаю слово я тверезе.
Бо що потрібніш: барви слів,
а чи метал на гострі леза?
* * *
Єдиний раз співає лебідь.
З останніх сил!..
З останніх сил –
твори своє високе небо
дерзань, і поступу, й краси.
І хто б не був ти: чи плугатар,
шахтар чи зодчий, чи поет, –
лише тобі свій шлях здолати.
З останніх сил – ще крок вперед!..
Відступить смерть лиха і грізна,
не здійснить ворог намір злий,
допоки йде з тобою пісня,
допоки дух твій ще живий!..
* * *
Моїх братів,
що гордими зросли,
віками гнули у холопи.
Моїх братів –
циклони рознесли
по всіх канадах і європах.
Моїх братів
стріляв смердючий кат,
фашисти прирекли до смерті.
Моїх братів розтерзано стократ,
щоб з України –
шкуру здерти!..
Моїх братів
зчорнілих, як рілля,
живцем схоронено доволі.
Моїх братів –
народить ще земля,
як родить хліб на ріднім полі!..
МОВО РІДНА!..
Мово рідна!.. Без тебе кругом
зачужіли і небо, і води.
Ти – мов сонце для серця мого,
ти – і щастя, і доля народу.
Не була ти у служках ніде,
не творила укази монарші.
Ти ясніла, як радісний день,
запорізьким озвалася маршем.
У висоти здіймалась які,
несучи наших дум дирижаблі!..
Твоє слово – з дівочих вінків,
з передзвону козацької шаблі.
Захищали тебе козаки,
як одвічну надію і віру.
Й помирали за тебе батьки
в казематах і нетрях Сибіру.
Прапоріла, як цвіт з оболонь,
вірна сестро
Слов’янщини мовам.
І несла Прометеїв огонь,
і гриміла Тарасовим словом.
Як же сталось? Коли і чому
зажила ти зневаги і кари?..
Наче доля лиха посилає чуму,
наче топчуть тебе яничари.
Шаленіє рок-н-ролу вігвам,
захлинаються вівці на плівці…
Чи не соромно вам?
Чи не боляче вам,
українці мої, українці?!
Чи озветься ж по-рідному птах?..
І чиї ж бо сини ото й дочки,
як у наших, у рідних містах
ані школи для них, ні садочка?
… Крізь хуртечі-вітри
у прийдешні віки,
наче стягу крило пурпурове,
донесіть, солов’ї,
донесіть, ластівки,
дивоцвіт української мови!..
* * *
Розгорни
суворих літ сувої.
Зваж на все. Нікого не забудь…
Із трагедій ночі грозової –
струменіє стежка у майбуть.
Знали тільки стіни безголосі,
як стояли – рідні, не чужі! –
в плетиві гадючому доносів
на останнім, смертнім рубежі.
Знало вороння… Не каторжани –
гнувся селянин, поки скона…
Лободяний, прісний маторжаник.
І голодна смерть біля вікна…
Знали ті,
просяклі алкоголем…
Що для них – чиєсь там горе, сум?..
Як діди прощалися із полем,
рукавом зганяючи сльозу.
І пливли вагони. Строго
все забито, взято на замки…
Тільки чути: “… дальняя дорога,
Соловки ви, Соловки!..”
Знову йдуть
нескорені герої,
розтинають ночі каламуть.
Розгорни суворих літ сувої.
Зваж на все. Нікого не забудь…
1956 р.
СКІФ
Я скіф
на дикому кургані.
Рука до лука приросла.
А лук тугий – то долі грані,
як два крила – добра і зла.
Пущу стрілу в далінь зелену,
у стан чужинський – чути гик.
На хвилях милих Борисфену
пливе буй-туром молодик.
І рветься вгору мислі кречет,
сайгак – у тирсу полохливо…
Як в’ючний кінь, бреде мій вечір,
піднявши небо на загривок.
Шалійте, недруги погані,
ваш день приречено на злам…
Я скіф на дикому кургані,
рука до лука приросла.
І я стою, відкривши груди,
у злій хуртечі чорних стріл.
Мені ще довго скіфом бути
усім вітрам наперекір!..
Та все, що тут на видноколі,
могили, ріки, зелен гай –
моя земля!.. Моє це поле.
І мій – безмірний небокрай.
ПЕРШІ В КЛЮЧІ
Летять!..
Удень, вночі –
на ясні зорі, тихі води.
Летять… і перші у ключі
крізь хмаровиння шлях знаходять.
Їм добре знати, що й почім,
знайомі їм вітри солоні.
На те ж бо й перші у ключі,
щоби завбачить всі циклони…
Щоби здолати височінь,
щоб ключ негода не зломила.
Вони щасливі, перші у ключі,
бо всім несуть тепло на крилах!..
І пильно стежать сівачі…
Чи стане ж їм снаги, завзяття?..
Обачні будьте, перші у ключі.
За вами – слава і прокляття.
ХТО БУДЕШ ТИ?
Оцих думок тривожний рій!
Щодень кружляють без причалу.
Хто будеш ти, нащадку мій?
Кому прийдешність я вручаю?
Кому пісні, і мова, й сміх?..
Не затягло б колючим терном!..
Кому віддам надій моїх
під серцем виношені зерна?..
Невже усе, усе – навік?..
І біль востаннє серце стисне,
бо вже ні вишень, ані рік,
ні звуку з поля материзни.
Мої тривоги зрозумій.
Вітрам ядучим не скорися.
Хто будеш ти, нащадку мій?
Крізь невідомість – озовися!..
* * *
У серці нестиму розгойдану муку,
болючу тривогу
за нашу дорогу,
за поле родюче, за рідні долини,
за прапор сяйливий, мовкетяг калини,
за кожен твій подив,
за кожен твій подих,
за рідної мови красу повнозвуку –
у серці нестиму і щастя, і муку.
І знаю, що шлях цей –
не тільки відрада…
Байдужість – це зрада!
Байдужість – це зрада!
І в кожній хвилині,
легкій чи жорстокій,
хай буде і пісня, і труд, і неспокій,
і серце хай стане,
як мук цих не стане!
1968 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.