З рукопису “Замінований рай”
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Україна – це тільки література.
В.Липинський
Чи підтвердять видатні й відомі,
що в жаданні світлих перемін
проживають у своєму домі
так, немовби орендують дім?
Непосильна та орендна плата,
що її впровадив супостат.
Доля, копіюючи Пілата,
умиває руки, як Пілат.
Імітує свято – день народин,
а не зрушить брилу кривд ніяк.
І з обранців не сказав нам жоден
правди, що сказав її поляк.
Хоч впеклись до сказу переміни,
переміни, що без перемін.
Віє вітер, та не з України,
віє, віє, та з неукраїн.
23.06.2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
І вороги, й ті патріоти,
що шпетніші від ворогів,
не скажуть звідки ти і хто ти,
тягар чиїх несеш боргів.
Із історичного туману
твій недовиношений плід.
Пощо ж ти вводиш нас в оману?
Туманом заступаєш світ?
Які ще драми і курйози
нам піднесеш – своя й чужа?
На хворий твій неясний озов
боляща квапиться душа.
Вона й сама не розуміє
чому спішить, летить куди.
І іншим пояснить не вміє
в сум’ятті болю і біди.
24.06.2016
***
З пустель своїх
важкі скрипучі двері
прочиниш в світ –
і здибиться металом в біосфері
пекельний Схід.
Прочиниш більше –
не спрацює захід:
ривок – в туман.
Туманом зв’яже криводушний Захід,
змрок, не талан.
З пустель, з ніщот
тяжка твоя неслава,
із їх одеж.
Де ж опертя? Деревина трухлява,
штовхнуть – впадеш.
Шляхи твої
в погубній атмосфері
урізнобіч.
В світлицю світу прочиняєш двері,
прочиниш в ніч.
20.06.2016
БО
І над «Чумацьким…» перепели
Ще по-вкраїнському кричать.
Гр.Тименко
Уже не кричать. Бо – відстань
погибельно-куца й Бог
очі замкнув, бо – відстріл,
бо – танки і «Гради», бо –
в дірах і горні схрони,
бо – замість птахів дрони,
бо – нишпорить смерть, як тать,
бо – снайпер, де терикони,
бо – ангел без охорони.
Тому не кричать.
Мовчать.
А під «Чумацьким…» губи
вмирущих трясуться: «Лю-ю-ба!»
«Ма-а-мо!» – вони кричать.
23.06.2016
ANNO DOMINI 1948
/Сальваторе Квазімодо/
Нехай замовкне убивчий трем барабанів,
Нехай скрізь приспустять над могилами прапори,
Нехай любов загоїть рани сплюндрованих міст.
Нехай ніхто не благає:
«Господи, пощо ти мене полишив!»
Нехай не тече молоко з пробитих багнетом персів!
Нехай кров не цебенить із ран!
Тепер, коли ви сховали гармати
Серед пишноквіття магнолій,
Дайте нам один день!
Ми хочемо поніжитися на перині трави
Без барабанів та зброї.
Хочемо послухати як з листя
Падають краплі на наше волосся,
На волосся жінок, яких ми любимо.
Нехай не волає серед ночі
Сирена, що роздирає серце,
Нехай не гаснуть у темряві вогні…
Тільки один день! Тільки день! Один день!
Дайте нам лише один день, о володарі землі,
До того, як знову обвалиться повітря
І під брязкіт металу
Осколок вріжеться в череп.
АВТОГРАФ
Перерва. І професор-балагур,
до диспуту приплівши каламбур,
потягнеться за іншими із залу.
Дотримуючись церемоніалу,
учасники ідуть на перекур.
Півтемрява чи пак напівпрозор
у коридорі, виокремить око:
затиснувши зубами «Біломор»,
поет стовпіє біля стійки збоку.
Сивесенький, нарозхрист піджачок,
а погляд – ну, ніскільки не величний.
Такий собі навиклий селючок
з пом’ятим часом, лагідним обличчям.
Шукає сірники, а все невлад,
і раз, і вдруге по кишенях ляска.
Студент йому «Троянди й виноград» –
під руку прямо: «Підпишіть, будь ласка…»
І він із «Біломором» у зубах
підписує на стійці роздягалки.
За шістдесят йому, старий він – жах!
Двадцятилітньому старого жалко.
Дивується: невже це той поет,
що написав уславлений сонет –
«У теплі дні збирання винограду»?
Одеса. Літо. Університет.
Вохристий корпус. Радісний з фасаду.
06.04.2016
ANNO DOMINI 1563
Що генії не демони й не ангели,
кмітливим нагада автопортрет,
де скульптора на ймення Мікеланджело
заступить Мікеланджело-поет.
«Я жив, як жив: від промахів – до звершень,
і навпаки, та сил чортма, хоч вий.
Дивлюся в люстро, а воно не бреше:
кістяк огидний, сивий і старий.
В понурості ослизлої оселі
я мов у склепі, хоч іще не вмер.
Лишень коти та ще павук на стелі –
пасивні співрозмовники тепер.
Крізь щілини струхлявілих віконниць
день озоветься променем ламким.
Відчиниш двері – смородом околиць
з усіх усюд обляже папський Рим.
Я не дурко, щоб уповать на чудо
повернення колишньої снаги.
Надривний кашель, печія й застуда
терзають плоть, як душу вороги.
Підперлись капшуками очі, зуби
в коробці рота торохтять, дріма
мій ум, я зсохся, шкіра груба,
як у вола у защепі ярма.
Кадять мені, та все, які хитріші,
а в мене ані спокою, ні свят.
Навіщо я писав нещадні вірші?
Каррарський мармур мордував мов кат?
Різець і пензель, слів кутастих лава
й муркотуни – ото і вся рідня.
Красі служіння? Невмируща слава?
Яка це, прости, Господи, дурня!
Нема мені спасіння. Брама раю
зачинена. Струснувши порохи
марнот людських, у самоті конаю,
і в смертний час кляну свої гріхи…»
Неподалік сплюндрованої антики,
де падлом напихався ворон-птах,
він бивсь до крові – майстер Мікеланджело
із двійником, поборюючи страх.
Палив ескізи, розрахунки й креслення,
аби не вкрав нездара-марнослав.
Але не зачепив ткання словесного:
нещадні вірші в тайнику сховав.
13-14.07. 2016
ВІЗАНТІЯ, ХІ ст.
Псьол Михаїл, філософ і хроніст,
ромейських владців ритор-догоджальник,
монархові порадив осліпить
невдаху-попередника Романа.
Чотири рази недоладний кат
терзав царя розпеченим залізом,
аж доки, вмиті кров’ю, із очниць
не викотились вінценосні очі.
За нашептом хроніста швидкома
монарх монарха в монастир спровадив.
А що ж хроніст? Послав сліпцю листа
зі …співчуттям і побажанням блага.
13.11.2016
ВЕЛИЧ І НІКЧЕМСТВО МОВИ
/ Андреас Грифіус /
Природи царю, владарю землі,
Чи знаєш ти в чім твоя слава й сила?
Могутній звір, та міць його безкрила:
Не зна він мови…ти ж свої жалі
І радощі виказуєш у мові.
Все в ній: і камінь веж, і хлібний дух полів,
І шум садів, і зорі вечорові,
І громіздкі тіла потужних кораблів,
Які з морських блукань вертають до причалів,
І юності порив, і старості печалі –
Все в ній, і тільки в ній шука опори й тверді.
У ній – тріумф життя, у ній – поразка смерті,
В ній розум палахтить і вмерти не дає,
Людино, вічна ти, допоки мова є!
Та є слова такі, що краще б німота
Мерзотні запечатала вуста
Їх носія недоброго й тупого,
Що ворожду і чвари роздува,
Крамолу сіє й ті важкі слова,
Як брили верга…
Мова-мертвечина –
Вона усіх нещасть першопричина.
Якщо ти голови їй не зітнеш,
То пам’ятай – доконче пропадеш!
***
Коли суржикомовна людність яро
затруюється варивом «Бульвару»
за власний кошт, а не нашармака,
й заковтує у вигляді бульйону
розріджену цикуту від Гордона,
зізнаюсь: самозгуба ця ляка.
Як часом перехняблені опори,
що символом румовища й покори
тримають ношу – аварійний міст,
а міст кривіє, обростає мохом,
так людність та – виразник катастрофи
держави, що втрачає форму й зміст.
12.04.2016
***
У домі тепло, та не гріє дім,
в нім гасне звук, мульке в тім домі ложе.
Життя замкнулось в колі больовім,
і вирвалося б з кола, та не може.
Волочить осоружні гирі днів
по квадратурі замкненого кола.
Урвавсь у водах тиші солоспів,
на штабу зачинились виднокола.
Принади кольорового кіно
лишилися в заобрійному квітні.
Глибокі води тиші. Темне дно.
Утопленики майже непомітні.
06.01.2016
***
Був присуд – і душа пополотніла,
звернулась до приреченого тіла:
«Чому ж мене так люто підвело,
коли цю яв я трохи зрозуміла
й чудне опанувала ремесло?
Хіба, скажи, не я тебе навчала
небесного тяжіння? ліпоти?
За скрут земних астралом виручала?
До таїнств макрокосму долучала?
Тепер я плачу, й винне в цьому ти.
Не квапся відпускать за виднокола,
поглянь як ніжно скрапує довкола
білилом пелюстковим алича,
азійська панна у квітневім строї,
так ніби мовить: залишайсь зі мною,
мене ж не чує й сліз не поміча».
15.04.2016
***
Лишень у море з дамби зісковзнула,
лишень із моря вийшла спроквола,
лишень засмаглим тілом промайнула,
лишень циганським оком обпекла.
Й подаленіла маревом казковим,
розтанула в південній стороні.
Не прохопивсь до неї жодним словом,
чому ж вона привиділась мені?
Тверезим змогам нашим непідвладне
знання, яке в незмог за короля.
І те, що мали ми за другорядне,
як щось значуще пам’ять проявля.
25.06.2016
ПОМІЖ СВІТІВ
/ Іннокентій Анненський /
Поміж світів, де зорь мигтять рої,
Одній Зорі зізнання найпалкіші.
Не через те, щоб я любив Її,
А через те, що докучають інші.
Коли душа затемнена моя,
До Неї лину, зітканій із сяйва.
Не через те, що сяюче ім’я,
А через те, що з Нею сяйвість зайва.
ПІСЕНЬКА БАДЬОРОГО
СМЕРТНОГО
Якщо завтра ми помремо,
якщо опинимося не тут, а там,
то сьогодні ми ще живі,
і наше життя ще належить нам.
Якщо завтра не стане нас,
то сьогодні, нагадуємо, ще ми є.
А це означає – з нами наш час,
і на смерть він дозволу не дає.
Якщо завтра нас понесуть,
то сьогодні ми несемо
світ, що валиться, на своїх плечах,
а отже, ми живемо.
Якщо завтра нас пом’януть,
то сьогодні день цей – наш день.
Ми прихопимо з нами його туди,
у безвік, в анітелень.
Нехай нам присвічує в тім краю,
де змагам наземним швах.
Нехай нам пояснить Господь – чому
обертає живих на прах.
10.04.2016
ПІСЕНЬКА УПЕРТОГО
ПЕРЕМОЖЕНОГО
Якщо не влучив ти в десятку
і твій вітрильник без руля,
почни життя своє спочатку,
почни життя своє з нуля.
Якщо обід усухом’ятку
і помочі нізвідкіля,
почни життя своє cпочатку,
почни життя своє з нуля.
Якщо суперник на лопатки
поклав тебе й любов гуля
вже в парі з ним, почни спочатку,
почни життя своє з нуля.
Якщо ні миру, ні достатку,
і вислиза з-під ніг земля,
почни, почни життя спочатку,
почни життя своє з нуля.
Якщо життя на латці латка,
нема ні друга, ні жони,
почни, почни його спочатку,
умри, але почни спочатку,
з нуля життя своє почни.
19.10.2016
***
Сон приснивсь, вагою втрати
ніби каменем прибив.
Загубив ключі від хати,
так беріг і – загубив.
Мацав торбу, тряс кишені,
прикро, гірко, до плачів.
Як не бився – все до фені,
лиш колечко від ключів!
Стала смерть його втішати:
це не привід для тужби.
Півбіди – ключі від хати,
хати – sic! – не загуби.
Годі, доле, бомжувати,
розпростерся на плащі.
Ні ключів нема, ні хати,
ані хати, ні ключів.
25.06.2016
З переспівів та варіацій
МАЛЕНЬКИЙ СКРИПАЛЬ
/ За мотивом німецької народної поезії/
Я грав на скрипці з дитячих літ,
як серце мені веліло.
Втішав душевною грою світ,
бо знав, що йому боліло.
Та якось раз у чужім краю,
така вже стезя мандрівна,
вподобала музику й гру мою
не хто-небудь – королівна.
«Я хочу чути не звіддаля –
в палаці мотив, що грав ти…»
«Це ж як – без дозволу короля?
Мені не минути страти!»
«Заходь зі скрипкою на плечі
й виконуй моє бажання.
Не бійся, хлопче, король вночі
подався на полювання».
Аж тут король із псарями в двір,
він шпагу здійма сердито:
«Пройдисвіт! Задрипанець! Бузувір!
Схопити його і вбити!»
Хапають стражі й на смерть ведуть
мене, мов коня у стайню.
«Дозвольте, – благаю, – завершить путь
достойно – зіграть востаннє!»
Король пригасив свою злість і гнів,
погодивсь: схилив корону.
Заграв я загонисто, як умів,
мелодію похоронну.
Ридала скрипка, ревла юрма,
земля від ридань тряслася.
Ридав король і зокрема
словами, як шовком, слався:
«Скрипалю славний, все віддаю
за гру твою нелукаву.
Бери за жону – доньку мою,
в додачу – бери державу!»
ЧОРНИЙ РОМАНС
/ Луїс де Гонгора/
Через чорну сеньйориту
Умліває чорний хлопець.
Струменіють чорні сльози
Із очей, як вакса, чорних.
В запиналі чорнім ночі,
Оповитий чорним сумом,
Чорний хлопець серенаду
Їй співа про чорну пристрасть.
У руках гітара чорна,
Чорна дека, чорні струни.
Ніби сум і чорна прикрість
Одягли їх в колір чорний.
«Чорний день в житті моєму,
І якби не був я чорним,
То, їй-право, почорнів би,
Чорну здибавши невдячність.
Чорний ангеле, пробігла
Поміж нами чорна кішка.
Не тримай у чорнім тілі,
Не кажи на біле чорне».
Чорношкірій сеньйориті
Остогид зітхальник чорний.
Очорнила бідолаху
Вона чорними словами:
«Чом ти ходиш, чорномазий,
Ніби чорна тінь за мною?
Гідний ти, нетямо чорний,
Тільки чорної зневаги».
Чорний хлопець ще чорнішим
Став, почувши чорну мову,
Помахав сомбреро чорним
І пірнув у чорний морок.
№2 (190) 27 січня 2017