Наприкінці вересня
1990 року Ніна Михайлівна Жемчужина (уроджена Перлулайнен), рідна сестра діда
моєї дружини, розповіла мені в Москві про те, як вона стала Жемчужиною.
За два тижні до
початку російсько-фінської війни 1939 року приїхали до її рідного містечка
Чудово (південь Інґерманландії) енкаведисти. В містечку майже все населення
розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були
фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові
спортзалу і всім почали переписувати документи.
Пращурам моєї дружини
пощастило: їхнє прізвище просто переклали. Перлулайнени стали Жемчужиними. Їм
пощастило, бо деякі прізвища переписувалися за співзвуччям або і просто бралися
зі стелі. Ойкунени ставали Ойковими.
Під час
російсько-фінської війни зникло безліч людей, у тому числі і пращури мого сина.
Когось ми запримітили аж у Чикаґо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нині в містечку
Чудово колишньої Ленінградської, а нині Новгородської області, немає жодного
іжорця і діють три російські школи.
Євген ЗАПЕКА
БАТЬКОВІ
На північному схилі літа
небо з вишитими краями.
Там жили мої баба з дідом
і не знали, що – росіяни.
Світ був рідним, зручним, іжорським –
весь в афинах і журавлині.
Час неспішно мололи жорна,
засипали в мішки і скрині…
По іжорцях лишився прочерк.
По історії – чорні діри.
Тільки іноді блиснуть очі,
наче лезо сокири, –
ті – холодні, спадкові, сині,
(хай їх вічно Господь
пасе!),
коли їх зненацька зупинять
імена річок і озер.
***
А Львів – мій дім. І майстерня – Львів.
Пастка моя. Омана.
Столиця блазнів і королів,
пліток і політиканів.
Як він, заплутаний мій маршрут:
без ладу іду і плану.
Побачите лавочку – знайте: тут
вірші писала Лана.
***
Життя зачепилось за вутлий затишок
серед екскурсій, легенд, світлин.
Тепер мене будить годинник з ратуші
щоп’ятнадцять хвилин.
Тепер мене стиснуто краєвидами
дахів і дротів. А якщо глобально –
живу по сусідству з каріатидами
і голубами.
Курсують хмаринки, немов аеробуси,
балкон прогинається під дощем,
а п’єц сумлінно жере рукописи
і вимагає ще.
***
Крижаний пароплавчик зими відчалив.
Помахав димком, просигналив двічі…
Ти сьогодні в білім, моя печале,
тобі це личить:
пити чорну каву одній на світі,
опустивши в чашку кружальце сонця,
заплітати в коси північний вітер,
святкувати вечірній нонсенс.
Ти сидиш на терасі, моя печале,
краєвидом чужим обгорнувши плечі,
і прозорий погляд малює чайок
в порожнечі.
***
На землі спасіння не буває.
На землі перемагає втома.
Янголи збираються у зграї.
Янголи вертаються додому.
Коло замикається останнє…
– Діду, – хлопчик запитає, – щ? то?
– Янголи то. Ви-и-исоко літають.
Мабуть, буде ясною погода.
ІГОРЮ РИМАРУКУ –
НАВЗДОГІН
1
Постою при дорозі,
якою пішов день.
Незаримована осінь
тихо минає жовтень.
Рими, як зомбі, бродять,
розкидаючи квіти…
Життя – не більше, ніж спроба
порозумітись зі світом –
часто, на жаль, невдала.
Лінзи дивляться в лінзи…
Теж промовчу, бо знаю
твою таємницю, сфінксе.
2
Знайомі? – хіба віршами,
Львовом і небом. Тобто,
взаємно не заважали.
Сусіди за гороскопом,
і тільки. Клясти не треба
долі короткозорі.
Це – на землі. А в небі
наші сузір’я поряд.
ПАМ’ЯТІ ЄВГЕНА ЗАПЕКИ
1
Весна забарилася десь на Знесінні.
Ти все чекав і чекав, і у тебе
очі були такі сині-сині,
ніби крізь дах уже бачили небо,
наче назустріч вже вічність летіла –
мрією? спогадом? ангелом? птахом?
Наче душа, не
обтяжена тілом,
вже мандрувала Чумацьким шляхом.
2
Двадцать первое. Ночь.
Понедельник.
Анна Ахматова
А для тебе – початок вічності.
Небо – ніби плита бетонна.
З перехрестя даремно кличе
той трамвай, що возив додому.
Не озвешся уже. Мовчатимеш.
По той бік суєти і болю
ти лежиш, як хотів, – на Личакові,
в пагорбі долі.
І прописка твоя не зміниться –
у майбутньому крізь минуле,
бо твоєї долоні лінії –
лиш проекція львівських вулиць.
ЄВГЕНУ ЗАПЕЦІ
1
Коли маленький Всесвіт
ставили в кут
на коліна,
він колупався в носі
і ображено думав:
“От виросту –
і не знайдеться такого кута”.
І виріс.
І не знайшлося.
2
Коли світ
схиляється над твоєю колискою,
він пахне молоком
і називається мамою,
потім він росте
разом з тобою,
разом з тобою
розпадається на скалки
назв і запахів,
щоби врешті-решт
схилитися
над твоєю труною
Отцем.
3
Коли
дивишся з наслідку на причину,
вітер часу
дме тобі в лице.
Мусиш схилитись,
аби втримати рівновагу:
проти сильного вітру
ходять тільки так.
4
Коли легенда,
яку ти створив про себе,
замість тебе
ходитиме львівськими вулицями,
її впізнаватимуть,
як впізнавали тебе,
і від кожного вітання
вона ростиме,
поки не сягне неба,
звідки ти за нею спостерігаєш.
УРОКИ ІСТОРІЇ
(НА ЖАЛЬ, АКТУАЛЬНИЙ
ВІРШ)
Якось вижили – попри звіти.
Якось вижили – крізь терор.
Але в кров генетично в’ївся
історичний голодомор.
Ігноруючи обіцянки
і Європи, й обох Америк,
захопили по три ділянки
незнищенні пенсіонери.
Політично напівсвідомі,
з валідолом під язиком,
урожай з городів додому
перетягують рюкзаком.
Поки влада (чи справді наша?)
в кризі борсається і бреше,
розбудовується домашня
від політики незалежність.
Не просити ж собі майбутнє
під фортецями адміністрацій!
Україна копає бульбу.
І не треба над цим сміятись.
1994 р., Полтава
1917-й
Мав квиток, шпика і презумпцію,
бо нічого поки не скоїв.
Ленін їхав на революцію
з перев’язаною щокою.
І було все спокійно буцімто.
Але знаєте, як буває:
Ленін їхав на революцію
в звичайнісінькому трамваї.
Поз’їжджалися – хто на милицях,
хто в жіночій сукні – за звичкою.
Революція учинилася.
Неспокійна випала нічка.
Кажуть, вітер пожежу роздмухував.
Кажуть, пси до світанку вили.
А на ранок була розруха.
І трамваї вже не ходили.
***
Початок мордобою о десятій.
Вхід вільний – з прапорами всіх мастей.
Ходім в народ! – там відзначають свято.
То, може, й нам синець перепаде.
Ходім, хоч не туди скликають дзвони, –
подивимось на зіткнення часів.
Червоно-чорні битимуть червоних.
Муніципали битимуть усіх.
Чи то така погода політична,
чи витребеньки сьомого числа,
чи просто в гості за старою звичкою
сусідська революція прийшла.
СЛОВО
Що йому заманулося?
Із колекцій приватних
слово втекло на вулиці
і пішло старцювати.
Справжнє було, не липа,
хоч засиджене мухами.
Воно просило не хліба –
щоби його послухали.
Села й міста обходило,
скрізь стояло під вікнами.
Хліба дали б – не шкода, а
слухать, звиняйте, ніколи.
З матюками і жуйками
досі десь ділить мову.
Як йому там бомжується –
між Луганськом і Львовом?
***
Самотньо, осінньо, сумно.
Всі мандрують Європами.
Стара театральна тумба
стоїть, наче їй пороблено,
така, як Пізанська вежа,
або зсутулена нація.
Годинник з ратуші бреше.
І Бог – остання інстанція.
Аговте, західні й східні!
Як вам ведеться у виріях?
До зустрічі, мої рідні –
не знаю, в якому вимірі.
***
Революційна лавина мітингів.
Країни виросли з одностроїв.
Нині закохуються в політиків,
як за совєтів – у кіногероїв.
В кишені доби верещить мобільник.
Звуку додай – на зв’язку майбутнє.
Місце месії наразі вільне.
Всі присутні.
***
Перерви-но рекламу, радіо,
покрути мізками залізними,
привітай країну зі зрадою
якоюсь гарною піснею –
не розчулено-емігрантською,
не коректно-інтеліґентною,
а найкраще – повстанською
отою “Лента за лентою”.
***
СИНУ
Час приходив інкогніто,
заглядав через тин.
Жили по сусідству гномики –
завбільшки такі, як ти.
Вони любили порядок:
складали в сарай роки,
вирощували на грядках
кольорові казки.
Небо було, як вишите.
Зорі ходили в гості,
їли вареники з вишнями
у віртуальному просторі.
Всім вистачало місця.
Спав під вербою сон.
Гойдався на гілці місяць –
справжній, немов лимон.
Тоді, щоб не бути жартом,
час узяв сірника
і підпалив петарду.
І жбурнув за паркан.
***
Іду собі,збираю простір
в свою залатану державу.
Зустріну дощ на півдорозі
і запрошу його на каву.
Він по стіні розвісить обрій
і сяде з примою в куточку –
такий самотній і прозорий,
що боляче дивитись в очі.
І так незатишно в кав’ярні,
так сумно – збіглися неначе,
як безпритульні цуценята,
дванадцять тисяч допобачень.
Майбутнє стереже надворі
уже осідланих Пегасів.
Зібравши ліхтарі і зорі,
виходить ніч на Бляденstrasse.
Що ж! Час. Розкисли сигарети.
Бокали протирає Будда.
І тридцять тисяч кілометрів,
що я долаю за секунду,
чекають…
***
Співають коти і півні.
Весна в Україні, сер!
Чайки летять на північ –
мабуть, до Шацьких озер.
Сходить озиме слово
під наглядом двох комет.
Від Полтави до Львова
розстелився сюжет.
Передмова Господня.
Скіфські баби в степах,
як завше, до Великодня
вапнують Чумацький Шлях,
де ті ж українські зорі,
які у найгірші дні
так і не зрадив Орлик
у своїм вигнанні.
***
Знову буду сюрпризом:
нинішньою весною
я подолала кризу.
Рими мої, за мною!
Як тятива – нерви.
Серце – немов дзвін.
Ні, ще не всі померли!
Є ще живі!
Ще з легенд і провінцій,
із горищ і льохів
сходяться поодинці.
Орієнтир – Львів.
Ще не стерлись кольчуги.
Ще почнемо з нуля.
Україно, ти чуєш:
сурми сурмлять!
м. Львів