Вітер часу

195

Наприкінці вересня
1990 року Ніна Михайлівна Жемчужина (уроджена Перлулайнен), рідна сестра діда
моєї дружини, розповіла мені в Москві про те, як вона стала Жемчужиною.

За два тижні до
початку російсько-фінської війни 1939 року приїхали до її рідного містечка
Чудово (південь Інґерманландії) енкаведисти. В містечку майже все населення
розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були
фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові
спортзалу і всім почали переписувати документи.

Пращурам моєї дружини
пощастило: їхнє прізвище просто переклали. Перлулайнени стали Жемчужиними. Їм
пощастило, бо деякі прізвища переписувалися за співзвуччям або і просто бралися
зі стелі. Ойкунени ставали Ойковими.

Під час
російсько-фінської війни зникло безліч людей, у тому числі і пращури мого сина.
Когось ми запримітили аж у Чикаґо.

Нині в містечку
Чудово колишньої Ленінградської, а нині Новгородської області, немає жодного
іжорця і діють три російські школи.

Євген ЗАПЕКА

 

 

БАТЬКОВІ

На північному схилі літа

небо з вишитими краями.

Там жили мої баба з дідом

і не знали, що – росіяни.

 

Світ був рідним, зручним, іжорським –

весь в афинах і журавлині.

Час неспішно мололи жорна,

засипали в мішки і скрині…

 

По іжорцях лишився прочерк.

По історії – чорні діри.

Тільки іноді блиснуть очі,

наче лезо сокири, –

 

ті – холодні, спадкові, сині,

(хай їх вічно  Господь
пасе!),

коли їх зненацька зупинять

імена річок і озер.

 

 

***

А Львів – мій дім. І майстерня – Львів.

Пастка моя. Омана.

Столиця блазнів і королів,

пліток і політиканів.

 

Як він, заплутаний мій маршрут:

без ладу іду і плану.

Побачите лавочку – знайте: тут

вірші писала Лана.

 

 

***

Життя зачепилось за вутлий затишок

серед екскурсій, легенд, світлин.

Тепер мене будить годинник з ратуші

щоп’ятнадцять хвилин.

 

Тепер мене стиснуто краєвидами

дахів і дротів. А якщо глобально –

живу по сусідству з каріатидами

і голубами.

 

Курсують хмаринки, немов аеробуси,

балкон прогинається під дощем,

а п’єц сумлінно жере рукописи

і вимагає ще.

 

 

***

Крижаний пароплавчик зими відчалив.

Помахав димком, просигналив двічі…

Ти сьогодні в білім, моя печале,

тобі це личить:

 

пити чорну каву одній на світі,

опустивши в чашку кружальце сонця,

заплітати в коси північний вітер,

святкувати вечірній нонсенс.

 

Ти сидиш на терасі, моя печале,

краєвидом чужим обгорнувши плечі,

і прозорий погляд малює чайок

в порожнечі.

 

 

***

На землі спасіння не буває.

На землі перемагає втома.

Янголи збираються у зграї.

Янголи вертаються додому.

Коло замикається останнє…

 

– Діду, – хлопчик запитає, – щ? то?

– Янголи то. Ви-и-исоко літають.

Мабуть, буде ясною погода.

 

 

 

ІГОРЮ РИМАРУКУ –
НАВЗДОГІН                                          

1

Постою при дорозі,

якою пішов день.

Незаримована осінь

тихо минає жовтень.

 

Рими, як зомбі, бродять,

розкидаючи квіти…

Життя – не більше, ніж спроба

порозумітись зі світом –

 

часто, на жаль, невдала.

Лінзи дивляться в лінзи…

Теж промовчу, бо знаю

твою таємницю, сфінксе.

 

2

Знайомі? – хіба віршами,

Львовом і небом. Тобто,

взаємно не заважали.

Сусіди за гороскопом,

 

і тільки. Клясти не треба

долі короткозорі.

Це – на землі. А в небі

наші сузір’я поряд.

 

 

ПАМ’ЯТІ ЄВГЕНА ЗАПЕКИ

1

Весна забарилася десь на Знесінні.

Ти все чекав і чекав, і у тебе

очі були такі сині-сині,

ніби крізь дах уже бачили небо,

 

наче назустріч вже вічність летіла –

мрією? спогадом? ангелом? птахом?

Наче душа,  не
обтяжена тілом,

вже мандрувала Чумацьким шляхом.

 

2

Двадцать первое. Ночь.
Понедельник.

Анна Ахматова

 

А для тебе – початок вічності.

Небо – ніби плита бетонна.

З перехрестя даремно кличе

той трамвай, що возив додому.

 

Не озвешся уже. Мовчатимеш.

По той бік суєти і болю

ти лежиш, як хотів, – на Личакові,

в пагорбі долі.

 

І прописка твоя не зміниться –

у майбутньому крізь минуле,

бо твоєї долоні лінії –

лиш проекція львівських вулиць.

 

 

ЄВГЕНУ ЗАПЕЦІ

1

Коли маленький Всесвіт

ставили в кут

на коліна,

він колупався в носі

і ображено думав:

“От виросту –

і не знайдеться такого кута”.

І виріс.

І не знайшлося.

 

2

Коли світ

схиляється над твоєю колискою,

він пахне молоком

і називається мамою,

потім він росте

разом з тобою,

разом з тобою

розпадається на скалки

назв і запахів,

щоби врешті-решт

схилитися

над твоєю труною

Отцем.

 

3

Коли

дивишся з наслідку на причину,

вітер часу

дме тобі в лице.

Мусиш схилитись,

аби втримати рівновагу:

проти сильного вітру

ходять тільки так.

 

4

Коли легенда,

яку ти створив про себе,

замість тебе

ходитиме львівськими вулицями,

її впізнаватимуть,

як впізнавали тебе,

і від кожного вітання

вона ростиме,

поки не сягне неба,

звідки ти за нею спостерігаєш.

 

УРОКИ ІСТОРІЇ

(НА ЖАЛЬ, АКТУАЛЬНИЙ
ВІРШ)

Якось вижили – попри звіти.

Якось вижили – крізь терор.

Але в кров генетично в’ївся

історичний голодомор.

 

Ігноруючи обіцянки

і Європи, й обох Америк,

захопили по три ділянки

незнищенні пенсіонери.

 

Політично напівсвідомі,

з валідолом під язиком,

урожай з городів додому

перетягують рюкзаком.

 

Поки влада (чи справді наша?)

в кризі борсається і бреше,

розбудовується домашня

від політики незалежність.

 

Не просити ж собі майбутнє

під фортецями адміністрацій!

Україна копає бульбу.

І не треба над цим сміятись.

1994 р., Полтава

 

1917-й

Мав квиток, шпика і презумпцію,

бо нічого поки не скоїв.

Ленін їхав на революцію

з перев’язаною щокою.

 

І було все спокійно буцімто.

Але знаєте, як буває:

Ленін їхав на революцію

в звичайнісінькому трамваї.

 

Поз’їжджалися – хто на милицях,

хто в жіночій сукні – за звичкою.

Революція учинилася.

Неспокійна випала нічка.

 

Кажуть, вітер пожежу роздмухував.

Кажуть, пси до світанку вили.

А на ранок була розруха.

І трамваї вже не ходили.

 

***

Початок мордобою о десятій.

Вхід вільний – з прапорами всіх мастей.

Ходім в народ! – там відзначають свято.

То, може, й нам синець перепаде.

Ходім, хоч не туди скликають дзвони, –

подивимось на зіткнення часів.

Червоно-чорні битимуть червоних.

Муніципали битимуть усіх.

 

Чи то така погода політична,

чи витребеньки сьомого числа,

чи просто в гості за старою звичкою

сусідська революція прийшла.

 

СЛОВО

Що йому заманулося?

Із колекцій приватних

слово втекло на вулиці

і пішло старцювати.

 

Справжнє було, не липа,

хоч засиджене мухами.

Воно просило не хліба –

щоби його послухали.

 

Села й міста обходило,

скрізь стояло під вікнами.

Хліба дали б – не шкода, а

слухать, звиняйте, ніколи.

 

З матюками і жуйками

досі десь ділить мову.

Як йому там бомжується –

між Луганськом і Львовом?

 

***

Самотньо, осінньо, сумно.

Всі мандрують Європами.

Стара театральна тумба

стоїть, наче їй пороблено,

 

така, як Пізанська вежа,

або зсутулена нація.

Годинник з ратуші бреше.

І Бог – остання інстанція.

 

Аговте, західні й східні!

Як вам ведеться у виріях?

До зустрічі, мої рідні –

не знаю, в якому вимірі.

 

***

Революційна лавина мітингів.

Країни виросли з одностроїв.

Нині закохуються в політиків,

як за совєтів – у кіногероїв.

 

В кишені доби верещить мобільник.

Звуку додай – на зв’язку майбутнє.

Місце месії наразі вільне.

Всі присутні.

 

***

Перерви-но рекламу, радіо,

покрути мізками залізними,

привітай країну зі зрадою

якоюсь гарною піснею –

 

не розчулено-емігрантською,

не коректно-інтеліґентною,

а найкраще – повстанською

отою “Лента за лентою”.

 

***

СИНУ

Час приходив інкогніто,

заглядав через тин.

Жили по сусідству гномики –

завбільшки такі, як ти.

Вони любили порядок:

складали в сарай роки,

вирощували на грядках

кольорові казки.

Небо було, як вишите.

Зорі ходили в гості,

їли вареники з вишнями

у віртуальному просторі.

Всім вистачало місця.

Спав під вербою сон.

Гойдався на гілці місяць –

справжній, немов лимон.

Тоді, щоб не бути жартом,

час узяв сірника

і підпалив петарду.

І жбурнув за паркан.

 

***

Іду собі,збираю простір

в свою залатану державу.

Зустріну дощ на півдорозі

і запрошу його на каву.

Він по стіні розвісить обрій

і сяде з примою в куточку –

такий самотній і прозорий,

що боляче дивитись в очі.

І так незатишно в кав’ярні,

так сумно – збіглися неначе,

як безпритульні цуценята,

дванадцять тисяч допобачень.

Майбутнє стереже надворі

уже осідланих Пегасів.

Зібравши ліхтарі і зорі,

виходить ніч на Бляденstrasse.

Що ж! Час. Розкисли сигарети.

Бокали протирає Будда.

І тридцять тисяч кілометрів,

що я долаю за секунду,

чекають…

***

Співають коти і півні.

Весна в Україні, сер!

Чайки летять на північ –

мабуть, до Шацьких озер.

 

Сходить озиме слово

під наглядом двох комет.

Від Полтави до Львова

розстелився сюжет.

 

Передмова Господня.

Скіфські баби в степах,

як завше, до Великодня

вапнують Чумацький Шлях,

 

де ті ж українські зорі,

які у найгірші дні

так і не зрадив Орлик

у своїм вигнанні.

 

***

Знову буду сюрпризом:

нинішньою весною

я подолала кризу.

Рими мої, за мною!

 

Як тятива – нерви.

Серце – немов дзвін.

Ні, ще не всі померли!

Є ще живі!

 

Ще з легенд і провінцій,

із горищ і льохів

сходяться поодинці.

Орієнтир – Львів.

 

Ще не стерлись кольчуги.

Ще почнемо з нуля.

Україно, ти чуєш:

сурми сурмлять!

 

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!