СВІТОБУДОВА СЛОВА
Слова олюднюють наш світ,
Як пілігрими.
Пізнай їх музику і зміст,
Живи із ними.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вклонись у радості, в журбі
Рідному Слову.
Роз’яснює воно тобі
Світобудову.
Воно в години самоти,
Як дух пізнання,
Будує чарівні мости
В сади кохання.
Бо слово наше – Божий дар,
А не полова.
Як наголошує Кобзар,
Життя – основа.
* * *
У мові нашій –
море Слів прекрасних,
Та є придкі, як пень, у голові.
Готуймо ж, друзі,
всі Слова завчасно,
Як предки наші ліки лісові.
* * *
Сумні мої потуги
істини шукань
У темній ямі Інтернету.
Та радісно вітати книгу,
храм всезнань,
Коли відкрив нову планету.
СУРЖИК
Приречені жити в багні,
В обіймах блатного жаргону.
А суржик рве душу мені,
Не знаючи більше кордону.
Де пісня широка степів,
Де гомін веселий надгір’я?
Хто з рідної мови схотів
Зробити суцільне ганчір’я?
* * *
Мій вірш починається із любові.
Вона, як дар, у кожному серці:
А ти, як лицар, будь напоготові –
Слово перемагати у серці!
Мій вірш починається зі звучання.
Основі його – тропи, деталі.
Хай несе його вічний дух пізнання
У невідомі зоряні далі!
Чи знайдеться у світі душа пестлива,
Яка на Слово моє озветься?
Почує, як грає весняна злива,
І серце закохане б’ється.
КАПІТАН
Анатолію Загнітку
Ти капітаном був на кораблі,
Долав мілини, буревії злі.
Під парусом чимало миль пройшов,
Як воїн, всі болячки поборов.
Ти континенти людям залюбки
Лишав на спадок, наче словники…
Веди ж свій корабель, де море Слів,
Ще довго, довго, як завжди це вмів!
* * *
За що мене Великий Бог
Щодень карає,
Де сяйна радість перемог?
Дійшов до краю.
Напевно десь читав не так,
Писав та правив.
Казали друзі: “Кинь, дивак,
То – марні справи!”
А я, настирливий, хотів,
Що стане краще.
Та неостанку зрозумів:
Усе – пропаще.
СЛАВА
Постою на межі
По осінній порі я.
Ніби в світі й не жив,
Доганяв свою мрію.
Та ховалась вона,
Де степи неозорі,
Мара, як лісова,
Хвиля, наче у морі.
* * *
Мене Господь при премудростям учив:
– Живи у злагоді з буттям природи,
Пиши, у ступі воду не товчи,
І не чекай від світу нагороди.
Що почесті? Розвіються, як дим,
Як по весні зникають сили темні.
Чекай на свято зоряне хвилин,
Коли думки охоплюють буремні.
* * *
Коли прийде година збираться
У дорогу далеку мою,
Подаруй мені, доленько, щастя –
На прощання побути в раю.
Наче в казці, у рідному полі,
На могилі високій старій.
Нехай вітер козацької долі
Розгойдає полотнища мрій.
Хай мене диво-зорі почують –
Невмирущі, вабливі, ясні.
Що є сили до них прокричу я
У суворій, важкій тишині.
На Землі часом був у гріхах,
Та й землі тої мав лише клаптик.
Я ж літав у бентежних думках
У незнанні глибини Галактик!
* * *
Ось так і живу, посивіла дитина,
В добу часового розлому.
В минулім столітті – одна половина,
А інша – в столітті новому.
Слова нескінченні скривавлених воєн
Звисають тривожно сльозою.
І рани в душі я ніяк не загою –
Вони, як відзнаки, зі мною.