Віталій Крикуненко. «Розораний Яр або ж Запроданий Рай»

Спогад з натури, викликаний безбожними намірами землепродавства в рідній Україні

 

Під Сумами, де милий із дитинства

хутір Гайок, поблизу дослідної сільськогосподарської

станції, місцеві господарі спробували розорати

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

крутосхили яру собі під городи…

Яр…

Як забути язичницькі ігрища

на його крутосхилах духмяних,

де запускали в дитинстві

палахкотюче-котюче купальське колесо! —

що, скупавшись у росах вечірніх і вранішніх,

столочивши сузір`я рясні, викочувалося спозаранку

молодим сонцем…

 

І так — з діда-прадіда.

Споконвік — на щодень.

Яр! — Ярило! — Ярина!

Я…

 

Розтулені долоньки ланів.

Пригорщі терпкого сонця

і студеної росиці,

й зернистого косарського поту.

 

Не записані ще до Червоної книги

заповідники українського

не зчорнобиленого дощенту

різнотрав`я.

 

Предковічні амфори

запахущих амброзій,

густо настояних на чебреці, безсмертнику, звіробої та м`яті.

 

Тепла чашка із маминим чаєм —

Яр.

 

Розтулені в цілунку вуста чорноземлі-материзни.

Яр!

Ярина!

Ярило!

Спадок раю на грішній землі.

Яр…

Я…

 

І раптом по всьому — леміш.

Там, де котилося сонце купальське, —

чинять землерозп`ятя

тракторні гусениці,

і підминають, їдять траки поїдом

зело молоде,

полишаючи всуціль за собою

чорну руїну оранки.

 

Розчавлене пташине кубельце,

вивержені ховрашкові зимів`я, осине гніздечко…

Покраяно вітчизну найбарвистіших бабок, метеликів, порхавок

квіту летючого.

Затьмарено, збито з орбіти

крутобоку планету

бабиної кози.

 

Нарізаються скиба за скибою,

борозна за борозною —

чорно-пречорно

пасма пекельної ночі

під прямовисним сонця вагадлом.

 

Затемнення землі.

 

З кабіни трактора здибленого

на яр гордовито позиркує

чоловічок замурзаний, землячок,

так не схожий на хлопчика того,

мого ровесника,

що також либонь запускав тут колеса купальські колись…

 

Хазяїн.

Хлібороб.

Землевласником став.

Яр схоплено .

Приватизовано. Моторизовано.

Запродано.

І — замордовано.

 

Гострі пазурі лемешів

перевертають його втаємничену душу,

зрікаються похапцем останніх клиночків дерну,

залишаючи збоку вузенький,

наче кладка над прірвою,

обніжок

(на отій межі — можна жить,

А межі ж — та й не буде!).

 

Хом`якувато на ріллю вистрибнув,

над згвалтованою цілиною вкляк,

вихопив із борозни грудку,

розтирає жадливими пальцями,

видивляючи лантухи врожаю майбутнього.

Хлібороб же.

Він страх як любить цю землю.

Вона те серцем відчула.

Ось воно, стерте на порох,

осипається серденько змерхле

із рук загребущих

в Яр.

 

Яр помирав.

На підсонні пекучому

корчились міліони

відчахнутих корінців різнотрав`я,

враз позбавлених свого погожого світу підземного.

А там, в глибині,

де малося бути корінню, —

никло зело занапащене.

Задихались духмяністю власною материнка та м`ята, полин та спориш.

Круглооко плакали в тамтешній темряві

знедолені вбиті коники-стрибунці, павучки та мурашки.

Рай помирав…

 

А орач лаштував борону,

щоб до решти скришити  Ярову душу,

пошматовану плугом.

 

Щоб земля занапащена скорена

прийняла в своє лоно насіння з Європи та бульбу рентабельну —

на прибутній врожай.

 

І шкребла борона вздовж і впоперек нивки крутої…

 

І здригались під трактором надра.

Чорнозем притискався до глини.

Крейдяник їй підставив плече.

А ще глибше — здвигнулись граніти.

І здригнулась паплюжена твердь.

І стріпнулись, мов перед польотом,

в два крила  — крутосхили розорані,

й попливли масні ріллі,

оголивши — до глини, до крейди, до кістки гранітної —

провалля страшне.

 

Раю мій Яре.

Закам`янію.

Скелькою стану.

Скіфським бовваном

посеред тебе.

В землю вросту — плугу не дамся…

 

Не розорати крил твоїх легіт, тінь твоїх схилів, тайну джерел твоїх…

 

Раю мій Яре.

Пригорща сліз

слобожанського рідного степу.

                                                                          Косівщина-Внуково