Віталій Крикуненко. «Нездалеку – од серця…»

1530

 

Від себе малого

до себе старого

аби знав що так недалечко

хіба ж поспішав би

 

***

Життя – примхливий сон.

Прокинешся – й не стане

тебе в триванні інших сновидінь.

Є дивна квітка Сон.

У фіолеті в`яне,

як волошковий дзвін.

 

Той подзвін – шемріт –зойк

нехай тебе не збудить.

Життя – прекрасний сон.

Пробудження нас губить.

 

***

Невже ця крапка крови

і є той вірш,

якого всі чекали.

Червона крапка.

Білий вірш,

увінчаний

мовчанням грому.

 

***

Господи! Хто я без Тебе?

Крапля? Пилинка? Амеба?

І що без Тебе Вітчизна? –

Ница зникома ніщизна

поміж чужих україн…

Господи, нас не покинь.

 

***

«Садок вишневий коло хати…»

(Колись, давно посадив його у Внуково, за Передєлкіним…)

 

Що я забув у цій країні?

Хіба вишневий корінець,

що садом зріс і в хуртовині

плекає гнізда солов`їні

й до України навпростець

виборсується крізь замети…

І вимерзає нанівець.

Де народився – там і вмерти.

Прощай, мій саде,

може статись,

я – твій останній корінець.

 

Невже й Вкраїна буде – Чорний клин?..

Мільйони українців на теренах Росії, зокрема, й тих, що сукупно заселяли та завзято освоювали її землі (Далекий Cхід–Зелений Клин, Сибір–Сірий Клин, Кубань–Малиновий Клин…), втратили рідну мову, зросійщилися. Подібні асиміляційні процеси відбуваються й в інших країнах, і не тільки з українцями.

Але хіба не дивовижа, що сьогодні в незалежній Україні, де упосліджена століттями українська мова нарешті мала б нарешті відроджуватися волею держави, її під криводушними гаслами знов, як і за часів Валуєва, сталінщини чи брежнєвщини, недолугі політикани силкуються віддати на поталу вже своїм, доморощеним русифікаторам?!

“Чорнозем підвівся

і дивиться в вічі…”

Павло Тичина

Перевертні, безбатченки, чужинці

Заповзялися Матір нашу вчить,

Щоб змалоросилися українці,

Щоб апчерусскій нам в уста втулить.

Ми мову Пушкіна шануємо і знаєм,

Та зневажаєм зміїстий ізик,

Що вас до Києва довів і заповзає

В світ горній храмів наших золотих,

В дитячі душі – у майбуть Вкраїни…

Регіональте! – але до межі.

Зелений, Сірий, Малиновий Клине,

Як живете, без Мови, без душі?

Клинцюють рід – і мова мовчма гине.

Її од мами вже не чує син.

Зелений, Сірий, Малиновий Клине…

Невже й Вкраїна буде – Чорний Клин?

 

Регіоналять, гатять в неї клинця,

Від Сяну аж до Дону крають край.

Спасенна в Слові доля українця.

Як власну честь, ти Мову захищай!

Від краю і до краю рай наш крають…

Але чорнозем зводиться з колін.

Струсне Бескид – …

– впаде та хата, скраю…

А будуть –Україна, Мова, Син….

Перевертні, безбатченки, чужинці

Заповзялися Матір нашу вчить,

Щоб змалоросилися українці,

Щоб апчерусскій нам в уста втулить…

2012

 

***

Вітчизна Духу мого – Мова.

Обійстя серця. Храм душі.

То – Покрова. То – і Обнова.

Мовчанням в Мові не згріши.

Коли вродився українцем, –

Будь в змові з нею. В ній пребудь

Зачаєним червонокрівцем…

Вуста і двері отверзуть

Німі й зневолені. Зречуть

Відречені те рідне слово,

Прошите кров`ю калиново

Й себе собою назовуть.

 

Перегук із Сергієм Тарутою

Як жити нині на Русі,

Щоб лезом вен не лоскотати?

Зречи в молитві як закляття:

Не бійся. Не проси. Не жди.

 

Чи ж пособляє? Наче б так.

Зоріє просвіт над світи…

То зірка? Ватра? Чи маяк?

Не бійся. Не проси. Не жди.

 

Вулиця Довженка в Передєлкіно

В Передєлкіно Сосниця сниться.

Плюскіт Сєтуні – луни Десни…

А край лісу дзвенить залізниця –

На Вкраїну гримлять поїзди.

 

В Україну! – жадання нестерпне:

Заберіть! Заберіть! Заберіть!

Та щоразу – без тебе, без тебе…

Ешелон той крізь серце двигтить.

Україна в тім серці не чезне.

Даленіє – й бере на розрив.

Серце в грудях –таке величезне –

Спалахнуло! Бо й жив як горів.

 

Що, московська, поглинула глина?

Тільки тіло, а дух його – в нас.

Україна в огні… Україна…

Він сьогодні б ще раз її спас

 

Од ганьби, що жахтить, як геєнна,

Пожираючи віру і храм.

Україна в огні… Без Довженка?

Та невже ж і у неї – інфаркт?

 

Доста! Тут уже не до поезій.

В електричку – й до нього гайда!

В Передєлкіно бродять берези.

І тополя поклінна одна.

 

***

Гойдається вагон.

Іще горять берези

Огнем займистим поминальних свіч.

Та вже вугільну графіку осінніх креслень

В свій чорновик заносить ніч.

 

Залізо

Зойкнуло в пітьмі.

Твій полустанок.

Тут зорі низько так, не нахромись.

Виходь на стежку, що струмує в ранок

Через густий чорнющий вовчий ліс.

 

Дубові листя шелестять громохко.

Хтось в них плазує й клепле з них ножі.

Йди обережно. Сторожко йди. Мохом.

По лезу йди. Межею…

Йди

по жи…

 

 

***

Я пройшов золотою межею

і по вістрю меча.

Там вела мене пісня, за нею

Простував, не мовчав.

 

На межі отій – порошинки

злота не прихопив.

А на вістрі меча – лиш щербинки –

Серця карб залишив.

 

***

Розтають підмосковні сніги.

Стелять в ноги піддатливу глину.

Та невже ж знов не стане снаги

Повернутись навік в Україну.

 

Загрузаємо в землю чужу,

Де снується нерідне коріння.

Але й тут я т е б е збережу.

Бо і тут, де стою, – Україна.

 

Де стою – там твердиня.

Спливуть

Підмосковні сніги аж до Росі.

І підземнії ріки знесуть

скрижанілі

вкраїнськії

сльози.

 

***

Глевкі та голі глиняні поля.

Чужа земля з-під ніг тобі у вічі

Вдивляється і слізьми промовля:

“Люби мене, не зайшлий чоловіче.

 

Топчи мене. Зривай достиглий злак.

Докопуйся в мені свойого скарбу.

Не ти прийшов. Це я – твоя земля –

стелюсь під ноги, віддана й незграбна.

 

Не обмини мене. Не обмани.

Я на твоїм шляху не є безодня.

Горнусь до тебе лоном борозни,

березова. Колодязна. Холодна…”

 

І я відчув, почутив ці поля,

цілин полянських рани незагойні.

І відкриваю живосил у корені,

й ліплю в цій глині

українські коні.

 

ХАМОВНИКИ

(етюд)

По дорозі

до храму

ідуть

матюкаються

Мать твою! Мать твою!

кличуть

з неба дивиться

Мати Божа

Сином

затуляється.

 

***

Хіба не знаєш ти,

Що нас уже немає.

І спалені мости

Нам попіл не вертає.

 

Хіба ти не дійшов

До прірви край дороги,

Де вже – не до розмов.

Мовчи, мовчи до Бога.

 

Бо що б не говорив –

Не станеться розради.

Було багато слів.

Було замало правди.

 

***

Де ще не запах полин

І льодяніє роса –

Ми там ще не були.

Там остання весна.

 

Де перелітний птах

Ще не змостив гнізда –

Тихий чатує страх

Неперебутня мста.

 

Де в чорторий мости

Вивергнуті сповзли –

Підемо лиш туди.

Ми там ще не були.

 

***

А хмара мчить,

мов тінь

від Чингіз-хана.

За нею – синь,

як спрежду – бездоганна.

І яросне рясне повстання трав.

Принишклу тишу блискавиця хрестить.

І вже гроза щеза, мов давня фреска –

Злинялий відблиск молодих заграв.

 

Історіє, тобі достатньо миті

Грозової – щоб пам`ять запалити.

1983

(Москва, Росія)

Колектив «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу поета, перекладача, літературознавця Віталія Крикуненка з нагоди його 70-річчя. З роси і води, шановний пане Віталію!

 

 

 

Прокоментуєте?