Від себе малого
до себе старого
аби знав що так недалечко
хіба ж поспішав би
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Життя – примхливий сон.
Прокинешся – й не стане
тебе в триванні інших сновидінь.
Є дивна квітка Сон.
У фіолеті в`яне,
як волошковий дзвін.
Той подзвін – шемріт –зойк
нехай тебе не збудить.
Життя – прекрасний сон.
Пробудження нас губить.
***
Невже ця крапка крови
і є той вірш,
якого всі чекали.
Червона крапка.
Білий вірш,
увінчаний
мовчанням грому.
***
Господи! Хто я без Тебе?
Крапля? Пилинка? Амеба?
І що без Тебе Вітчизна? –
Ница зникома ніщизна
поміж чужих україн…
Господи, нас не покинь.
***
«Садок вишневий коло хати…»
(Колись, давно посадив його у Внуково, за Передєлкіним…)
Що я забув у цій країні?
Хіба вишневий корінець,
що садом зріс і в хуртовині
плекає гнізда солов`їні
й до України навпростець
виборсується крізь замети…
І вимерзає нанівець.
Де народився – там і вмерти.
Прощай, мій саде,
може статись,
я – твій останній корінець.
Невже й Вкраїна буде – Чорний клин?..
Мільйони українців на теренах Росії, зокрема, й тих, що сукупно заселяли та завзято освоювали її землі (Далекий Cхід–Зелений Клин, Сибір–Сірий Клин, Кубань–Малиновий Клин…), втратили рідну мову, зросійщилися. Подібні асиміляційні процеси відбуваються й в інших країнах, і не тільки з українцями.
Але хіба не дивовижа, що сьогодні в незалежній Україні, де упосліджена століттями українська мова нарешті мала б нарешті відроджуватися волею держави, її під криводушними гаслами знов, як і за часів Валуєва, сталінщини чи брежнєвщини, недолугі політикани силкуються віддати на поталу вже своїм, доморощеним русифікаторам?!
“Чорнозем підвівся
і дивиться в вічі…”
Павло Тичина
Перевертні, безбатченки, чужинці
Заповзялися Матір нашу вчить,
Щоб змалоросилися українці,
Щоб апчерусскій нам в уста втулить.
Ми мову Пушкіна шануємо і знаєм,
Та зневажаєм зміїстий ізик,
Що вас до Києва довів і заповзає
В світ горній храмів наших золотих,
В дитячі душі – у майбуть Вкраїни…
Регіональте! – але до межі.
Зелений, Сірий, Малиновий Клине,
Як живете, без Мови, без душі?
Клинцюють рід – і мова мовчма гине.
Її од мами вже не чує син.
Зелений, Сірий, Малиновий Клине…
Невже й Вкраїна буде – Чорний Клин?
Регіоналять, гатять в неї клинця,
Від Сяну аж до Дону крають край.
Спасенна в Слові доля українця.
Як власну честь, ти Мову захищай!
Від краю і до краю рай наш крають…
Але чорнозем зводиться з колін.
Струсне Бескид – …
– впаде та хата, скраю…
А будуть –Україна, Мова, Син….
Перевертні, безбатченки, чужинці
Заповзялися Матір нашу вчить,
Щоб змалоросилися українці,
Щоб апчерусскій нам в уста втулить…
2012
***
Вітчизна Духу мого – Мова.
Обійстя серця. Храм душі.
То – Покрова. То – і Обнова.
Мовчанням в Мові не згріши.
Коли вродився українцем, –
Будь в змові з нею. В ній пребудь
Зачаєним червонокрівцем…
Вуста і двері отверзуть
Німі й зневолені. Зречуть
Відречені те рідне слово,
Прошите кров`ю калиново
Й себе собою назовуть.
Перегук із Сергієм Тарутою
Як жити нині на Русі,
Щоб лезом вен не лоскотати?
Зречи в молитві як закляття:
Не бійся. Не проси. Не жди.
Чи ж пособляє? Наче б так.
Зоріє просвіт над світи…
То зірка? Ватра? Чи маяк?
Не бійся. Не проси. Не жди.
Вулиця Довженка в Передєлкіно
В Передєлкіно Сосниця сниться.
Плюскіт Сєтуні – луни Десни…
А край лісу дзвенить залізниця –
На Вкраїну гримлять поїзди.
В Україну! – жадання нестерпне:
Заберіть! Заберіть! Заберіть!
Та щоразу – без тебе, без тебе…
Ешелон той крізь серце двигтить.
Україна в тім серці не чезне.
Даленіє – й бере на розрив.
Серце в грудях –таке величезне –
Спалахнуло! Бо й жив як горів.
Що, московська, поглинула глина?
Тільки тіло, а дух його – в нас.
Україна в огні… Україна…
Він сьогодні б ще раз її спас
Од ганьби, що жахтить, як геєнна,
Пожираючи віру і храм.
Україна в огні… Без Довженка?
Та невже ж і у неї – інфаркт?
Доста! Тут уже не до поезій.
В електричку – й до нього гайда!
В Передєлкіно бродять берези.
І тополя поклінна одна.
***
Гойдається вагон.
Іще горять берези
Огнем займистим поминальних свіч.
Та вже вугільну графіку осінніх креслень
В свій чорновик заносить ніч.
Залізо
Зойкнуло в пітьмі.
Твій полустанок.
Тут зорі низько так, не нахромись.
Виходь на стежку, що струмує в ранок
Через густий чорнющий вовчий ліс.
Дубові листя шелестять громохко.
Хтось в них плазує й клепле з них ножі.
Йди обережно. Сторожко йди. Мохом.
По лезу йди. Межею…
Йди
по жи…
***
Я пройшов золотою межею
і по вістрю меча.
Там вела мене пісня, за нею
Простував, не мовчав.
На межі отій – порошинки
злота не прихопив.
А на вістрі меча – лиш щербинки –
Серця карб залишив.
***
Розтають підмосковні сніги.
Стелять в ноги піддатливу глину.
Та невже ж знов не стане снаги
Повернутись навік в Україну.
Загрузаємо в землю чужу,
Де снується нерідне коріння.
Але й тут я т е б е збережу.
Бо і тут, де стою, – Україна.
Де стою – там твердиня.
Спливуть
Підмосковні сніги аж до Росі.
І підземнії ріки знесуть
скрижанілі
вкраїнськії
сльози.
***
Глевкі та голі глиняні поля.
Чужа земля з-під ніг тобі у вічі
Вдивляється і слізьми промовля:
“Люби мене, не зайшлий чоловіче.
Топчи мене. Зривай достиглий злак.
Докопуйся в мені свойого скарбу.
Не ти прийшов. Це я – твоя земля –
стелюсь під ноги, віддана й незграбна.
Не обмини мене. Не обмани.
Я на твоїм шляху не є безодня.
Горнусь до тебе лоном борозни,
березова. Колодязна. Холодна…”
І я відчув, почутив ці поля,
цілин полянських рани незагойні.
І відкриваю живосил у корені,
й ліплю в цій глині
українські коні.
ХАМОВНИКИ
(етюд)
По дорозі
до храму
ідуть
матюкаються
Мать твою! Мать твою!
кличуть
з неба дивиться
Мати Божа
Сином
затуляється.
***
Хіба не знаєш ти,
Що нас уже немає.
І спалені мости
Нам попіл не вертає.
Хіба ти не дійшов
До прірви край дороги,
Де вже – не до розмов.
Мовчи, мовчи до Бога.
Бо що б не говорив –
Не станеться розради.
Було багато слів.
Було замало правди.
***
Де ще не запах полин
І льодяніє роса –
Ми там ще не були.
Там остання весна.
Де перелітний птах
Ще не змостив гнізда –
Тихий чатує страх
Неперебутня мста.
Де в чорторий мости
Вивергнуті сповзли –
Підемо лиш туди.
Ми там ще не були.
***
А хмара мчить,
мов тінь
від Чингіз-хана.
За нею – синь,
як спрежду – бездоганна.
І яросне рясне повстання трав.
Принишклу тишу блискавиця хрестить.
І вже гроза щеза, мов давня фреска –
Злинялий відблиск молодих заграв.
Історіє, тобі достатньо миті
Грозової – щоб пам`ять запалити.
1983
(Москва, Росія)
Колектив «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу поета, перекладача, літературознавця Віталія Крикуненка з нагоди його 70-річчя. З роси і води, шановний пане Віталію!