ЗВІДКИ ТИ ТАКА
Ван Гога жовтогарячі квіти
Пелехаті, як твої коси.
Звідки ти така прийшла, звідки?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звідки таких, як ти, приносять?
Соняшники ‑ не маки,
Такі не в’януть за день.
Губи червоні, як херсонські раки,
Бери їх, пригортай до своїх грудей.
Бери їх, більше таких не буде:
Світ дає такі раз на долю.
Бери їх і не думай, що скажуть люди,
Бери і тікай стернями по полю.
Не шкодуй ніг і крові,
Не бійся простуди ‑
Бійся не спійманої любові,
Другої в житті не буде.
КАВ’ЯРНЯ НА РОЗІ
Стіни вбирають випадкові розмови,
Незнайомцям горнята цілують губи,
Гілля гне вітер, як дівчина брови,
Ніхто ні від кого не жде тут «любови»,
Та кличуть один одного любий.
Тут тістечка пахнуть, як твоя шкіра ‑
Кориця, ваніль. Молоком… Може, медом?
І кожна сторінка сонетів Шекспіра,
І кожна гітара, і кожна ліра
Шепочуть мені про тебе.
Шкода, тут немає вина та текіли
Напитися б віскі чи просто пива…
Я досі ще чую тепло твого тіла,
Я досі тямую чого ми хотіли,
Й яка ти до біса вродлива.
Тут пахне минулим, без цукру кава,
Ледь чутно цідять колонки джаз,
Облуплений стіл, лавка іржава –
Не завше краса досконала ‑
Та вона вдосконалює нас.
ПРОКРАСТИНАЦІЯ
Дві постаті на барі,
Кава в горнятах налита.
Його очі такі ласкаві,
Як молоді паростки жита.
Руки теплі та дужі,
З ним затишно, наче вдома.
Ми один до одного не байдужі,
Тож це не крапка, а кома.
Пестять губи порцеляну,
Залишають на ній тепло,
Може, я просто встану
І заберу від нього те скло,
Може, я замість неї буду,
Хай пестить мої уста…
До біса ту кляту посуду!
Якщо усе просто,
То чого любов не проста!?
Якщо усе просто,
Чого розп’яли Христа?
Чого його не забули?
Якщо все просто,
Чого ми маски напнули?
Посміхаюсь, ніяковію.
Поміж нас безголосся –
Устами свою каву грію,
В думках пещу його волосся.
Думаю. Життя ‑ вузол Гордія,
Лабіринт, рагу, плутанина.
Єдиній рушій в ньому – дія.
Діяти кожної днини.
Діяти, не мовчати,
Робити кроки.
Чорт, як важко почати,
Прокрастинація може тривати роки.
Кава скінчилась швидко,
Губи пішли на спочинок,
Між нами кінця і не видно,
Між нами смерч із сніжинок.
Затягує вихором, гінко ‑
Не втечеш, аби й втікала.
І якби я не була жінка,
Я б за нього усе сказала.
ДВОЄ ЗАКОХАНИХ
Поглянь… Підніс люстерко і усміхнувся.
Іній, густий та синій, усівсь на дівочії вії.
Ступив до неї, аж раптом і сам незчувся,
Як погляд упав на губи, єство все чекало дії.
З дахів курилось, там тепло і пахне хлібом,
Та все, що він бачив — губи, що пахли глідом,
Червоні руки, від холоду тріскала шкіра…
Та все, що він бачив — Джульєту із п’єс Шекспіра.
Зараз одним повітрям дихають їх легені,
Зараз одна любов тече до серця крізь вени.
Може, з часом вона скінчиться, як пляшка «Коли»,
А може, вона не скінчиться у них ніколи.
З неба летіли сніжинки, падали на волосся,
Він так багато загадував, хотів, щоб усе збулося.
Вона дивилась на нього, неначе у ньому всесвіт,
Двоє закоханих впевнено йшли у безвість.
Іній, густий та синій, спадав на безлисті віти,
А їм здавалось: там зацвітають квіти.
неТРЕБА МЕНЕ БУДИТИ
Не треба, не треба мене будити!
Не треба казати, радити, рятувати,
Як можна такого не полюбити?
Чорт забирай, як можна його не кохати?
І погляд відвести несила, бо очі
Проникають в нутро, в печінку.
Очі знають усі таємниці жіночі,
Ті очі звели вже не одну жінку.
Чорт забирай, я знаю ці всі манери:
Сама ними не раз грала, як в шахи.
Та навіть найобізнаніші сапери
Забуваються та дають маху.
ПМН-два, ПФМ-один
Дванадцять сантиметрів, майже незримі ‑
Наче іграшку поклали під тин…
Раз, а ти уже лежиш в димі.
Раз. А ти уже каліка.
Чорт забирай, дорога плата…
Хто дав ті очі для того чоловіка?
Чим любов краща за ката?
Кат відтинає голову зразу,
Кат мордує лише грішне тіло.
Любов Ізраїлем атакує Газу
Ти не ХАМАС, та кому яке діло?
Не треба, не треба мене рятувати,
Не треба жаліти, плакати, говорити.
Чорт забирай, як можна його не кохати?
Чорт забирай, його таки варто любити!
Ми регенеруємо, затягуються врази,
Серце своїх травм не рахує.
Та якщо ти не любив жодного разу,
Тобі не збагнути, чого любов вартує.
НА ЖОВТИЙ
На мармуру тіло схилила чоло.
Як знати, що було лиш те, що могло?
Із всіх варіантів майбутніх сплетінь
Шукала найкращий, попала в безцінь.
Веселі мотиви, як танці канкан,
Злітають з колонок, впадають в стакан.
Навколо так шумно і люду сповна,
А ти одинока за баром одна.
Даремно вивітрюєш віскі руде:
Той, кого чекаєш, уже не прийде.
Як коси Медузи, клубляться думки,
Пальці з серветок сплітають трубки,
Довгі та білі, як твоє волосся,
Що килимом шовку на плечі вляглося.
Ти знала, ти знала, ти знала кінець,
Ти йшла навмання, так, як ходить сліпець.
Ти очі закрила, ти правди зреклась
Свідомо, зумисне на жовтий неслась.
Гадала: проскочиш, тебе пронесе.
Ти, мабуть, забула: ми платим за все.
Віскі у грудях приємно пече,
Тепло алкоголю по венах тече,
Лід між зубами. Холодна вода
Стікає губами й все менше шкода
За серцем розтрощеним під каблуком.
Яснішає думка: чорт з тим мужиком.
НЕСКІНЧЕНЕ ПОЛОТНО
Фарба на полотні, фарба під нігтями, на підлозі…
Ніколи не казав мені, ніколи не чекав на порозі,
Ніколи не тримав за руку так, наче я вже твоя.
Я думала: усе мине. Як могла знати я?
Як могла знати, що у думках? Що чується між грудей?
Тонула в недовірі й страхах, губилася між ідей,
Між сумнівів і здогадок, самозбереження і кохання.
І якби не було цих загадок, я б точно вибрала останнє.
Фарба на обличчі, сорочці… ти перестав варити каву.
Колись ми були в одній точці, тепер разом не цікаво…
У тебе в шухлядці пакунок ‑ я про нього не знала,
Тепер уже пізно бігти на порятунок: любов сконала.
Жінка ‑ не полотно, вона хоче не фарб, а опіки,
А усе абстрактне значить, що не на віки.
Їй не потрібен Поллок чи Ротко, вона хоче натуралізму,
І, якщо побачить що слизько, піде, навіть якщо вже пізно,
Навіть якщо ви зайшли далеко ‑ піде до того, з ким легко.
Фарба не відмивається, в’їлася в шкіру ‑
Усе минається, першою опрацьовуй довіру.
Учись говорити, бо якби ми тоді не мовчали,
Могли б багато удвох зробити, досі б кохали.
Досі би каву смачну варив, я б смажила оладки,
Вогонь би не загасив біль і дурні здогадки,
Скінчив би ти полотно, пустив би копії в друк,
А тепер стоїть воно, а ти стираєш фарбу з рук.
Немає міцнішої смоли, ніж сургуч від пляшки з шампанським, щоб зв’язати людей.
Оноре де Бальзак «Розкоші і злидні куртизанок»
НЕ ВИНА ВИНА
Це не вина вина, що розум засинає.
Це не вина вина, що серце мов дурне,
Це рук твоїх тепло мене оповиває,
Це шепіт твоїх губ здурманює мене.
Не сонячна іскра пече відкриті груди,
Не розсипи зірок турбують вдалині.
Це лик твій так пече, бо видиться усюди,
Твій сміх бентежить ніч, засівши у мені.
Це не вина вина, що думи всі з тобою,
Це не вина вина: вино ‑ це лиш пиття.
Це не вина вина, а те, що звем любов’ю,
Й дорога, що в одне, сплела наші життя.
ДЕСЬ ЧИТАЛА
Я десь читала: є такі жінки,
Котрих по-щирому та віддано кохають,
Вони у пристрасті ніколи не згорають,
А ніжно тліють крізь рябі роки.
Їх тіло пахне травами сухими,
Що паморочать голови й серця,
Простакувато-будні вни з лиця
І монотонні, як карпатські зими.
Я не така і відданість не знаю,
Не познайомив з нею жоден ще.
Мабуть, ще моє щастя Стріча тче,
Тому й стою, як сіромаха, скраю.
Либонь тому латаю рани й гою,
Напасті всі охоче випиваю
Щоразу після фрази: «я кохаю»,
Бо вірю, мов дитя, у свою долю.
Мабуть, тому я не торгуюсь в цінах,
А дістаю геть-все із гаманця,
Й ще поки не кляну у всім Отця,
А знову мовчки дряпаюсь по стінах.
РОСА НА ТРАВІ
Коли ступаєш тільки в снах
На рідний ґрунт свого дитинства,
Коли всі мрії, наче птах,
І всі засади доброчинства
Випурхують ще з теплих рук,
Залишивши сухі здогадки.
І кожне слово, погляд, рух ‑
Минулого потерті складки.
Коли розсипався горох
Солодкого легкого сміху ‑
І загубився… і засох,
І не несе ніщо вже втіху…
Згадай, що й це колись мине
І відцвіте, як буйні вишні,
Безодня все колись ковтне,
І в себе прийм всіх Всевишній.
Росою пам’яті в траві
Підем, лишивши лиш потьоки,
Щоб ті, хто будуть ще живі,
Нас не забули через роки.
ВІДМОВНИКИ
Темні кав’ярні на площі Ринок,
Довга решітка з крісел та спинок,
Морок кротячих сліпих зупинок ‑
Вона у косматім пальто з барана.
В сумотних очах, ще жевріє весна
І губи-камеї, ціловані вітром,
Жаріють, підсвічені вуличним світлом.
Вона, наплювавши на сміх та осуд,
Весь вечір збирала забруднений посуд.
Травмоване серце, як стало відомо,
Сховала за подушку в себе вдома.
Мокрий, як сльози, зривається з неба
Сніг. Годує надії знедолених Феба.
На противагу всій сірій масі ‑
Для неї здаватись ніяк не на часі.
Стоїть та чекає старого трамваю,
В кав’ярні напроти хтось просить чаю.
Він хоче, та мрій своїх вже й не згадає.
Тож п’є гіркій чай від гіркого одчаю,
А потім одчай свій вином запиває.
Щоденно на площах, у парках та барах,
Відмовників зграї снують по бульварах.
Нема в них страху, любові чи віри,
В їх грудях між ребрами чорні діри.
І кожної ночі їх множаться зграї,
І мрія чиясь щохвилини вмирає.
На мокрій зупинці стоїть непорушно
Жінка, що бореться так одчайдушно
За право жадати, за право жити,
За право зцілити серце розбите,
За право вірити, бути, любити,
За право мрії крихкі боронити.
ЗАКОН
Боги влаштували так, що всякий може відняти у нас життя, але ніхто не в змозі позбавити нас від смерті. Смерть є в усьому. Вона — закон, а не кара.
Люк де Клапье де Вовенаг
Хурделиця стогнала і в обличчя
Кидала снігом. Він від світла грав
Й тепло з долонь оголених збирав,
Щоб викинути потім на узбіччя.
Сік щоку вітер і ламались віти
Старих дубів. Хрустіли, як кістки,
В промерзлих домовинах. Крізь роки
На них попроростають дикі квіти.
Тепер стоять, як купини кротів.
Покинуті й зарослі бур’янами.
Настане час — і буде так із нами.
Поринемо із світу до світів,
Привалені на поспіх чорноземом,
Лиш трохи вище наших животів.
МІЖ СТІН ТА ЧУЖИХ ЛЮДЕЙ
Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.
Леся Українка
Стакан, філіжанка кави,
Розмов суголосний твір,
Сміх, наче рваний папір,
І голос високий, гаркавий.
Блідою мотузкою губи
На жовтім тугім лиці,
Бувають такі у мерців,
Крізь них виглядають зуби.
На ній з габардину пальто,
Затепле на дану погоду:
Таке одягають в негоду,
Або на «Парад» Кокто.
По філіжанці кава,
Сліди від червоних уст,
Сухого бісквіта хруст ‑
Усмішка потішно-лукава.
Як в прірву, вливає вино,
Спустошений келих кладе,
Крізь натовп на вихід бреде,
Немов криголамне судно.
Тут знають цю пані усі.
Її тут ніхто не знає.
Свій час вона тут минає
В пропитому барі в глуші.
Хто? Що її змушує пити
Між стін та чужих людей?
Що ллє їй дощі з очей
І не дає відпочити?
Між консонансу розмов
Та дисонансу думок,
Тут тихне біль помилок
Й душа оживає немов.
КОНТРОВЕРЗА
Так дивно, дико в натовпі людей
Стояти та не бачити нікого,
Неначе між тобою та між Богом
Прошиблена сайгака гостим рогом,
Вугільно-чорна дірка між грудей.
Так дивно все життя чогось чекати,
Ставати на коліна, знову йти,
Шукати друга, потім самоти
І непомітно в ґрунт сирий врости,
Аби пустопорожньо там лежати.
Так дивно помирати між чужих,
Прісні розмови слухати, зітхати,
Аби лиш тільки шану їм віддати.
Хапатися за кожен кволий вдих
Й вдавати, що не хочеш помирати.
ПОСПИ
Закрити б промені, аби не розбудили,
Поспи ще трохи, ти поспи, напийся сили.
Хай серце дивиться у сни і мрії ліпить,
Закрию сонце я тобі, нехай не сліпить.
Закрити б тілом всю тебе від куль собою,
Лиш тільки б ти було ціла, лиш так я встою.
Лиш тільки б спала без страху, так, як бувало
До того, як усіх нас тут переорало.
До того, як поля й сади укрили рани,
До того, як згоріли всі…всі наші плани.
Між віями застрягли сни м’які і теплі.
А пам’ятаєш, як удвох носили меблі?
А пам’ятаєш, як разом ми пили каву,
Ти виправляла кожен раз мою поставу…
Поспи ще трохи, подрімай, я тут з тобою.
Я так не хочу брати знов у руки зброю,
Я так боюся, що життя своє розтрачу,
Що це останній день, коли тебе я бачу,
Що це останній день, коли тебе я чую,
Що все скінчиться водночас, як берці взую.
Мені так мало твоїх слів, так мало тіла.
Я так хотів зробити все, що ти хотіла.
А пам’ятаєш літній дощ, нас намочило
Ми танцювали цілу ніч так довго й щиро?
Ти на побачення до мене запізнилась,
Як тихо мовив: «я люблю», а ти знітилась.
Поспи ще трохи, ти поспи, напийся сили.
Я так вернутись хочу знов до тебе, мила.
І цілувати всю тебе, і пити з тіла,
Прожити все життя удвох, як ти й хотіла.
ІЗ СТАЛІ ХЛІБ НЕ ПЕЧУТЬ
По землі туман розтягнувся вдаль,
В полі міни принишкли і ждуть,
Тут взамін пшениці ростиме сталь,
А із сталі хліб не печуть.
Десь о п’ятій прокинеться селянин
Годувати свиню й курей.
А на місці хліва — лиш пара цеглин
Й уціліла рама дверей.
Він відбувся меншим, а міг життям,
Як багато, що були до.
Тут давно не дивуються вже смертям,
Тож і ти не дивуйся, ґаздо.
У повітрі пахне жасмин і смок,
Гул хрущів на ракетний глас,
Й найчастіша думка між всіх думок:
Щоб скінчилась війна у нас.
ЗБЕРЕЖИ СВОЄ
Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.
Максим Рильський
Історія переписана, перероблена.
Пересушена та підтоплена.
І немає дна, нема початк .
Входить сатана двічі у ріку ‑
І змиває з пліч всі свої гріхи.
І пливуть гріхи крізь роки-віки,
Розливаються по полях, хатах,
І впиваються, як у ногу цвях,
У людські життя, в молоді уми.
Купи мертвих тіл, точно від чуми,
Очі зблідлих лиць, вишні юних губ,
Вітер шелестить, стогне давній дуб ‑
І єдиний син обриває рід,
Здобрює свої сухі землі Схід.
Пам’яті сліди стерлись від води,
Квіти без бджоли не дають плоди,
Рот без слів німий, тільки їсть і п’є,
Голуб прилетів, а гнізда не в’є.
Пам’яті сліди реставрують нас.
Підкинь дров у піч, щоб вогонь не згас.
Сплачено борги дорогі в ціні,
Напиши про це кров’ю на стіні.
Напиши про це в ДНК дітей,
Що без ніг ідуть до твоїх ідей,
Напиши про біль, про спокуту, страх,
Витягни з ноги той триклятий цвях.
Збережи своє, збережи себе,
Збережи запал, що поміж ребер.
Все перепиши: біль, утрати, жах ‑
Побудуй новий у майбутнє шлях.
Збережи минуле. Добре, зле ‑ як є.
Тільки так ввійдеш в майбуття своє.
За словами заступниці Міністра оборони України Наталії Калмикової, станом на січень 2024 року загальна чисельність жінок у Збройних силах України складає 66,9 тисяч осіб, із них 47,2 тисячі – військовослужбовці. При цьому 6,5 тисяч перебувають на керівних посадах, а близько 4-х тисяч знаходяться на лінії зіткнення.
ПОЗИВНИЙ «ГОРОБЕЦЬ»
Мама. Тавром на губах запеклося.
Хіба нам погано колись жилося?
Мама готувала сніданки до школи,
Учила, що кривдити не можна нікого.
По весні горобцям насипала зерна.
Мама. Вона ніколи не ходила сумна.
Мама зібрала сумку, обійняла сина.
Мама була одиначка. Він єдина дитина.
Мама у кольорі хакі скидалась на горобця,
Маленька така, а серце в неї — бійця.
— У дітях майбутнє, — казала вона йому,
— Хто, як не ми, геть прожене пітьму?
Твоє коріння глибоко у ґрунті і у воді,
Твоє майбутнє тут, у Великодні й коляді,
Твоя кров пульсує у мові й у вишитті,
Сила твоя не в зброї, а в пам’яті й доброті.
Мама. Вернулась не зразу, але з часо ́м…
Син бачив її в траві, гуляючи з вірним псом,
Маленьким горобчиком, як тоді, коли йшла…
Мама до сина й звідти прийшла.
Лягла промінням на щоку через літа,
Мама віддала себе, щоб зберегти міста.
— Мамо. Хіба нам жилося аж так погано?
Чого ти пішла на війну, чого, мамо?
— Я ж була б уже все-одно давня і сива.
Мама. Мама завжди захищала сина.
Мама проросла корінням в землі на сході,
Мама відкрила двері його свободі.
Мама йому зберегла сніданки і рідну мову,
Мама, не вагаючись, зробила б це знову.