ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ «ГІЛОЧКА КРИМСЬКОГО ТИСА»

Галині Плюті

Людське життя – повсякчасне, як дощовий потік,
що проривається крізь решето покинутого гнізда,
самотній чоловік не владен стримати гірких сліз,
розтрощені крокви забирає й несе у безвість вода, –
це те, до чого він намагався звикнути, але не звик, –
так хвора кров обіруч щосили хапається за поріз;
 
та в його очах – шмат убогого неба, де лине птах,
в його горлі – крик, а в душі – відчуження і війна, –
так незагойною раною – навідліг кривавить Крим, –
та розранена південна земля – немов вода кам’яна,
де простір – смолою старих сосон ущерть пропах
і гурт диких кіз блукає в горах у мареві крижанім;
 
зимної ночі він був із жінкою – душу долав уплав,
чув, як раз у раз судома пробігала уздовж хребта –
так навесні воскресав під розлогим дощем суходіл,
і товклось у грудях серце, коли пив солоні її вуста,
проте вранці цілковито самотній із ліжка вставав –
і бачив, як уже сивіло волосся і замерзав виднокіл;
 
він узяв досвід покійного батька – пізнавати світ,
однак час триває поти, поки тіло живе і тече ріка,
допоки тяжке зерно лягає в землю рости зі жмень –
так Офелія стискає в руках квіти, зібрані для вінка,
й уважно споглядає в серпневому небі птахів політ,
що перечекали в прохолодній церкві спекотний день.
 
ЛИСИЦІ
Він дивився на двох лисиць, які вранці забігли в сад
і ховались там, поки перша паморозь вдень не зникла,
вчора вона телефонувала, щоб він повернувся назад,
та їхня розмова раптом урвалась, наче зотліла нитка;
 
проте він так і не збагнув, про що з нею говорити мав –
кілька слів про осінню погоду в Криму й про домівку,
де мляве сонце зимним промінням плуталося між трав,
а протягом ночі він очима шукав у небі погаслу зірку;
 
в його живих жилах текла кров його померлих батьків –
він і вона залишались загубленими в німому безлюдді,
в саду було сумно і тихо, на річці човен в тумані плив –
лише час зневіру душі і мовчання серця навік осудить;
 
так по довгій ночівлі у гнізді прокидається дикий птах –
він досліджував внутрішнє життя літературних героїв,
про яких читав у книжках, ржавів забитий у стіну цвях,
на котрому висів його фетровий капелюх у передпокої;
 
уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен
спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,
ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,
де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.
 
***
Я добре пам’ятаю вечір шведський, сорочки нової комір,
вітер, що гнав у безвість гурт чайок над хвилями, цупкий,
поглянь, ця чорно-біла світлина була зроблена на поромі,
що тихо долав відстань між берегами емігрантської ріки;
 
і стиглим зерном рясний піт вибивався на завітренім лобі,
надто уважний погляд супроводжував плин спіненої води,
час минав непомітно, кров рвучко здійснювала кругообіг,
любов призводила до смерті – й достигали в садах плоди;
 
небо приторкалося до старого капелюха й до тієї зневіри,
котра впокоїлася на закам’янілих хвилях, оголивши кістяк
виснажених почуттів, – чоловік на фото був надто щирий,
біля нього стояла жінка в білій сукні і простір немов укляк;
 
вони ніби слухали порожнечу світу, звук північного вітру,
де надвечір вода ставала значно темнішою і вимагала гри
сонячних променів, так кожна людина належить сирітству,
так кров роздимає жили сухим ярим світлом визрілої пори;
 
густа тінь судна полохала жваві косяки сріблястих рибок,
виднокруг спорожнів, на пустельному березі гавкали пси,
дальній пагорб, сповитий пташиним сувоєм, збляк і вимок, –
а крізь зачовгані дошки палуби річка намагалася прорости.
 
***
Голос горлиці в павутинні гілля – як тяжка зимова вода,
повінь, що розмиває криваву глину спадистих берегів –
так воскресає у серці мертва любов, яку береже вдова,
і довшають достиглі осінні ночі після серпневих днів;
 
обдаровує ніч місячним сяйвом срібних риб у річках,
засинає в холодному ліжку працею зморений чоловік, –
в його душі болить минуле, сльози тремтять на очах –
до зими ж залишається мало часу, якому згубився лік;
 
але коли він прокидається вранці – надворі уже зима,
цупке холодне повітря нахабно вривається до легень,
і дерева за вікнами височіють напнуті, немов струна, –
так у забутій Богом місцині починається довгий день;
 
вода забирає минуле, голову покидають тяжкі думки,
проте жили надто турбує за збіглу ніч почорніла кров,
і течуть навмання, долаючи перешкоди, стрімкі річки,
поки не вмре в самотньому серці ніжна терпка любов;
 
пан учитель збирається до школи, що в сусіднім селі,
потім, вже урочисто вбраний, тримає в руці портфель
і йде навпростець полем, де сяє мідь засніженої зорі, –
так під льодом плаче річка, коли хвилі несуть форель.
 
ДЕРЕВО
Молоде деревце вкоренилося поряд моря, в кам’янистій землі,
удень його осявало сонце, вночі на ньому відпочивали птахи,
ополудні звивистою стежкою до нього прибігав гурт диких кіз
і намагався сховатися від літньої спеки в скупу синювату тінь;
 
так збігали роки, повз уже могутній дуб минуло декілька війн,
його розлога крона тримала затишний смуток пташиних гнізд,
його шерхкий стовбур зберігав нічну прохолоду й денне тепло –
бо так холонуть лляні простирадла на ліжках заплаканих вдів;
 
там усім мандрівникам-мореплавцям він слугував як орієнтир,
під ним призначали побачення і строкатий одуд покрик губив,
восени з нього падали долу хмари листя – тремтіла убога мідь,
сходив сон на орані вгіддя і вагітнів печаллю крихкий суходіл;
 
одного разу, надвечір, під дубом в траві заснув старий чоловік –
прихилився плечима до стовбура й від знемоги повіки зімкнув,
незабаром біля нього дикі кози в сутінках кружкома прилягли –
простір терпко пах морем, козячим сиром, плачиндою і вином;
 
можливо, дуб стояв би на березі моря аж до пришестя Христа,
якби хижа вода не підмила коріння, якби вчасно вщух буревій –
так поранений вояк умирає за вітчизну в далекій чужій стороні –
потім з деревини тесали колиску для маляти й труну для мерця.
 
***
На повний зріст зростала трава край рівчаків, на повну
силу долав хлюпіт річки берегів нездоланну відстань,
сонну тишу околій розривав пташки потужний покрик,
що надривався і губився ниткою Аріадни в гіллі сухому, –
по обіді молода жінка ходила на пустельну пристань –
він відчував на собі її зажурених очей ніжний дотик;
 
коли зустрічав її – кров у його тілі долала зайве коло,
стрімко розтікалася жилами вниз, потім пнулася вгору,
коли ж гаразд вечоріло – він не вмикав ув оселі світла, –
стояв при відчиненому вікні, нова сорочка муляла горло,
споглядав далечінь, порослу лісами, ніжну в цю пору, –
дотлівала нитка пташиного голосу в останніх днях літа;
 
волосся скуйовджував вітер, і пахло складеним сіном,
жінка поверталася з пристані, попереду неї біг собака,
в селі казали, що вона ходить зустрічати свого чоловіка,
що торік загинув на війні, свій рід продовживши сином, –
він чув, як у прирічкових чагарях птах голосно плакав –
ніби щоразу вислизала з рук уже міцно впіймана нитка;
 
за день він повертався потягом додому – чекала служба,
сам сидів у купе, думав, пив чай, поклавши ногу на ногу, –
пригадав, як вранці якийсь хлопчик назвав його татом, –
хоча мати мокрим рушником його вдарила, була груба, –
а чай у склянці з підставкою передрікав довгу дорогу, –
проте людське серце не корилося, а опиралося втратам.
 
***
Це дроблення денного світла – немов проростання зерен
в закрижанілій північній землі під рваним вицвілим небом,
на коні долав учвал шмат поля втомлений сільський лікар,
дикі гуси кричали в пониззі, де синім лезом блищали озера,
сухорлявий кінь поранив шкуру на крупі, напружував ребра –
його довге м’язисте тіло було складно визначити за віком;
 
прохолодний вологий риб’ячий вітер різав вершнику ніздрі –
він був частиною давно вмерлого батька й матері, серцевина
його єства жила у сплеті дужих м’язів, напнутому сухожиллі –
так узимку крига розтавала під сонцем і сонце корилось кризі,
а в час мору й пошесті до Господа йшла дитяча душа невинна
і засохле гроно сходило соком, як криком – плоть породіллі;
 
нелюба земля як нелюба жінка – гуділо сухе дерево дзвоном,
його очі сприймали світ у чорно-білому кольорі й спочивали,
як спочиває в роті надсадний голос чи блохи в собачій шерсті,
цей смертний люд уже давно перебував між життям і сконом –
так розлогі дощі восени сліди коня в неозорому полі вривали
і відсвіт дня тихо розходився кров’ю, сповіщаючи о пришесті;
 
проте його душа просила рятунку, як горло – питва з льодовні,
його лікарський сурдут – сильно просмердівся конячим потом,
він поглянув у далечінь, де тонкий димок над садибою вився, –
і відчув те, що відчувають, ставши вже ворогами, єдинокровні
брати: ненависть до щоденної метушні, плоті убогий спротив
і тонкий поріз на лівій вилиці, коли він вранці наспіх голився.
 
***
Це – умисний прообраз невизначеності, це зусилля пам’яті
або тимчасовість щодення – виделка в руці, тарілка з їдлом,
пронизаний благосним вітром – він обережно вів її за руку
піщаною доріжкою поблизу річки – під тінями старих дубів,
а згодом згадував той день, бувало, цілодобово, але вже сам;
 
може, тоді його душа намагалася осягнути безпритульність,
ту невлаштованість побуту, яка завжди знищувала почуття,
що не давала його єству спокою, як потреба любові й відчаю,
і йому здавалося, що його життя тривало нескінченно довго,
тоді він сідав на підлогу, обхопивши руками голову, й плакав;
 
десятки разів у думках він повертався до того серпневого дня:
на яскраво-бузкових хвилях плавали білі прогулянкові човни,
і йому було вельми шкода, що нічого ліпшого не міг учинити,
як тримати її за руку, дивлячись, як сонце цупить пообідні сни –
холоднеча сповивала жили, і відчував себе геть безпорадним;
 
це ще було за його молодості, під час цілковитого занепаду
країни, де вони народилися, де люди протилежних поглядів
слухали вночі заборонене радіо і потай таки читали книжки,
але його спроби збагнути власну душу виявилися марними,
як і осягнути жахну безглуздість буття, а ще – шал того літа;
 
оскільки його колишня наречена вже мала взаємини з іншим,
тому їй не судилося застати ще живим свого давнього друга,
якось вона ввійшла до квартири, де колись була щасливою, –
урочиста елегійна тиша враз придушила сльози її споминів –
на підлозі кухні вона знайшла чоловіка, що лежав горілиць;
 
вона провела кілька жахних хвилин біля нього, колишнього,
і чомусь згадала, як разом із ним виїжджала на літо за місто,
як він завжди обирав самотність і свободу і ненавидів дощі,
як був дуже лихим мотоциклістом, але справним коханцем,
як стояв на піску і, дивлячись на річку, визначав її напрямок;
 
їхній розрив тривав тридцять років – і це було дивовижно,
тепер він був уже схожим на чорно-біле фото зі старовини,
він так і не дізнався, що вона народила від нього хлопчика
і назвала дитину його іменем, тому що так склалося життя, –
вікно кухні дивилося на подвір’я, де облітав із яблуні квіт.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал