За два дні до…
Настрій: купити рому, щедро залити страхи,
з ранку замкнутися вдома і колисати гріхи,
зняти руків’я лопати, вигострити на спис,
вроки страшні розсилати, темний гартуючи хист,
вірити в силу заліза, наступу, дотів, вогню,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
пхати в тривожну валізу ліки і іншу дурню,
слати солдатам цукерки, книги і серця шматок,
в ліжку ховатись до смерку… В тихім зітханні свічок
небу про волю молитись…
Гучно зітхає війна.
Ворог сміється неситий, мертвих кровлять імена…
Здавимо ж горло облуді! Зранена тиша гуде,
встали за стінами люди. Мирний світанок гряде!
22.02.22
Діти з 7-Б
Вчора, як завжди — уроки, онлайни, діти.
Діти питали: “Нам завтра в підвалі сидіти?”
Діти казали: “Почнуться бої, і, якщо не загинем,
беремо в той підвал Симоненка і, звісно ж, Ліну,
бо нехай у вогні захлинеться вечірнє небо,
бог із гречкою! Книжка — ось те, що нам дійсно треба.
Але ж, це… підкажіть, ми ж раніше не воювали…
Ви ж уроки так само вестимете, хай і в підвалі?
А домашку здавати вже завтра, чи можна в четвер?
Бо начхати на путина — нам же ще в універ,
ну, бо що там атаки і ті навісні вороги,
зараз є, а вже завтра — всі до ноги…
В нас і так карантин. В нас там дошка у класі самотня,
ціни, ковід, війна оця незворотня…
Ми не знаємо, буде в Гостомелі страшно чи звично,
станем поруч — в оффлайні, то хоч граматично”…
І я чітко відчула: від жару дитячих слів
на кордоні весна розродилась з дірявих снігів,
і з вологої твані, з котячих, натоплених шанців
виростають вогні в одностайній, сердитій мовчанці,
проростають залізо і слово, і погляд, і гнів…
Вчіться, діти! А ворог ковтне стусанів.
Вчіться — в класах, дитячих, онлайн, на хомскулі.
Хай думки будуть світлі. В піхоти ж — зенітки і кулі,
захлинеться навала від жару їх автоматів.
Вам ще юність, ще “завтра” для всіх будувати,
вам любити, пишатися кожною п’яддю землі…
Все в вас вдасться. Нічого, що поки — малі,
ви вже жодному ворогу не підставите шию.
Ваша ненька вже — Україна.
А ЗСУ прикриють!
16.02.22
Мій названий брате
З півночі — рев порожнечі, схід аж гірчить від біди.
Снігом засіявся вечір. Шанці. Гармати. Сліди.
Як ти, мій названий брате? Грішна земля догора.
З мороку гримне “посвята”. Ворог, як чорна мара,
точить одвічну жадобу. Стій, ні півкроку назад!
Дім захистить від жалоби вірний, старенький “Сармат”. (1)
Чуєш? За спиною тиша, спить заколисаний син.
Мирне село на узвишші — твій осяйний Чигирин. (2)
Стелиться небом молитва… Друзі в наметах — не спи!
Обрій кипить від гонитви, дим, як пекельні стовпи.
Суне задушливий морок, кашель аж рветься з грудей…
Стій! І не вистоїть ворог, трісне старий мавзолей,
час данину свою прийме — смерть і царів пожина.
Стій! І нехай нескоримо в серці горить купина!
Світу про волю розкажем. Чуєш? Ми всі за плечем.
Бійся, некликаний враже! Брат тебе стріне вогнем!
30.01.2022
(1) Сармат — модель армійського бронежилета.
(2) Чигирин — козацьке місто, яке об’єднані сили козаків і татар захистили від московського війська у 17 сторіччі.
Ваша країна
Ваша країна — це люди.
Люди в сміттєвих мішках.
Дерли Гостомелю груди —
Вже “спочивають” в грунтах.
Ваша країна — дружини,
Скоро щотретя — вдова.
Гляне з обличчя сина
Той, хто йшов нас вбивать.
Ваша країна — це сором.
Як там душа, не пече?
Гей, озирніться ж навколо:
Це ваше “братнє плече”?
Вся ваша “правда” — тривоги.
Бійтеся ж, чорт забирай!
Арта проклала дорогу,
В пеклі пеклі печуть коровай.
25.02.22
***
путін солдата на бійню послав:
дав автомата, а їсти не дав.
Спав у ярузі, по вуха в багні,
дупа примерзла, болить у стегні,
форма тоненька, промокло взуття,
навіть шкарпеток нема до пуття.
Бурчить в животі… Зрозумів іхтамнєт:
найгірший їх ворог — то їх президент!
26.02.22
Цигани вкрали танка
Біжить до лісу ворог: “Ховай мене, пітьма!
Цигани вкрали танка. Моргнув — його нема!
З села нагнала бабця, на спині — синяки:
а в штабі не казали, що тут в усіх дрючки!
Порвав обидва берця, скінчився сухпайок.
Не дай померти, боже, між цих чужих зірок!
Та де вже ті бандери? Скажу їм: поможіть!
Насипте хоч помиїв. Не бийте, пов’яжіть!
Із соромом вернуся під мамине крило.
Чого я вліз в ці берці? Хай здохне це х… мурло!”
27.02.22
***
Ми кожного з вас проклинаєм — усіх, хто стріляв.
Не думай, що вижив — а отже, родився в сорочці.
Тут стогнуть сирени, в підвалі кричить немовля,
гуркоче земля і від диму спікаються очі.
Підступно і ницо йде обстріл колишніх “своїх”,
в прицілі ракет — дитсадки і поснулі будинки.
А Бог не обнулить, не змиє твій проклятий гріх,
хай совість проп’єш, та палають анафемські вчинки,
втавровані в душу.
Скінчиться ця люта війна,
обіймеш батьків, повінчаєшся, виореш ниву…
А в тиші нічній оголоситься чорна ціна:
життя за життя! І під серцем кольне страхітливо:
твій бажаний син із колиски злетить за межу,
дружині за місяць казатимуть — зовсім пропаща,
трястимеш її — збайдужілу, холодну, чужу —
з долівки ж тим часом зростатимуть змії, мов хащі.
І дім твій осліпне, на ниві — паслін та дурман,
зчорнілі плоди опадатимуть з мертвого саду…
Платитимеш, чорте, за мирних киян, слобожан,
бо хто тебе кликав в цей край із ракетами, “Градом”?!
Ми ж кожного з вас проклинаєм — усіх, хто стріляв!
Поїдуть до мами десятки катів-полонених,
та в кожного в душу впеклася вогненна земля.
Радієш, що вижив?
Дарма…
Утікай… прокажений…
03.03.22
Бабині пиріжечки
Пре фашист на танку з літерою Z.
Сонечко сідає, танк вперед везе.
В серці у рашиста радісний азарт.
А голодний шлунок ниє не на жарт…
Вивела дорога в приспане село.
Джерготять фашисти: “Вот так павєзло!”
Завива серена, люди в погребах,
і голодний ворог шаснув по хатах.
Вибили віконце. Оппа! Банячок,
поряд запишався свіжий пиріжок.
Ложок не шукали — вигребли і так,
під кінець ще й рило пхали у баняк.
Посідали в танка, їдуть… Караул!
В шлунку у рашистів виє вельзевул!
Позлітали в поле, ніби горобці,
ледве повстигали скинути штанці.
В небі стогне вітер, блима глупа ніч.
З вилами селяни сунуть зусібіч,
трактора пригнали, танка відтягли,
а штани фашисти так і не вдягли…
Гарні пиріжечки напекли баби!
Дулися рашисти в полі, як жаби,
аж позеленіли, стогнуть і ревуть…
Як не мали мозку — дупою дійдуть:
що б там не кричали дурники в кремлі,
гріх тяжкий — на танку пертися в селі,
гріх — людей вбивати, в жадібності жить
і дітей маленьких ненависті вчить.
Захотів чужого хапнути бігцем?
То й сиди до ранку, срися з вітерцем!
05.03.22
Треба здаватись
Зрозуміли воріженьки: скоро вріжуть дуба,
та й надумали тікати від отої згуби.
Покидали автомати, притопили танка,
в крадений Жигуль напхались, мов ті шпроти в банку,
та й поперли до кордону… На одній зупинці
дістав Ванька телефона, маякує жінці:
“Сплю в яру, заледве вижив у страшнім двобої,
відморозив все, що любиш… Зустрічай героя!”
Розкричалась вража баба: “Дурню недобитий!
Швидко в військо повертайся, в нас же три кредити!
Наплодили купу злиднів, розсадили в хаті…
Як уб’ють тебе бандери — хоч страна заплатить”.
Кинув Ванька телефона, застогнав безсило:
як не путін — власна баба зажене в могилу.
Сів в Жигуль, втирає носа, сльози ледь тамує:
“Треба, хлопці, йти здаватись! Там хоч погодують…”
09.03.22
***
Їдуть в пекло чорні танки,
кров’ю кроплячи ріллю.
Загребуща лихоманка
без спокути, без жалю
тягне крадене в кабіну.
Душ нема — одні гріхи…
Встане стомлена країна,
гнівом випалить шляхи.
Тільки вирви вздовж асфальту —
чорні вирви, чорний шлях.
Йдіть до пекла! Ви не варті
стати ґрунтом в цих полях.
11.03.22
Орк у гостомельському городі
Абияк танк пофарбувавши,
наквецявши на башті V,
покинув орк кохану рашу,
поїхав зароблять лаве.
Але не як нормальні люди
(на будівництво чи завод) —
з бридкою посмішкою Юди
проліз в гостомельський город.
Ловив курей, розносив “Фору”,
паляв по вікнах і хатах,
до церкви лазив по кагори,
ходив у крадених трусах,
тягнув до танка холодильник,
а той в кабіну не проліз…
І всім казав: він — не розбійник!
“Святий” герой, як той Чингіз!
Та день минув, а ніч тут тиха…
А що це шурхнуло в кущах?
Злетіла з орка злісна пиха,
потік дрижкий, тваринний страх.
І вже не радує та шуба,
що думав жінці привезти,
і телик крадений не любий —
притьмом пірнув в очеретИ,
поповз крізь поле мокрим гадом,
на місяць стогнучи: “Сховай!”
Та ця земля тобі не рада.
Прийшов зі смертю? Погибай!
Не буде в матері й могили —
холонеш в поймі Ірпеня.
Душа таврована, зогнила
сичить в обіймах бісенят…
13.03.22
***
Ой, летять лелеки з поля над горбочком
де сніги торішні вистлали сорочку,
де затихли села під сирен плачами,
де в млинах принишкли чорти з рогачами.
Ти не бійся, чорте, й інша темна сило —
не вкладе нас ворог в мерзлую могилу.
Стануть добровольці, здіймуть джавеліни —
побіжать рашисти притьма з України,
аж під кремль заб’ються, стріляні і биті.
Хай хоч западуться — з ким там говорити?
І на вільній ниві зелено і гоже
вродить нове жито й стане на сторожі.
І дитя всміхнеться в виблаганій тиші,
і щаслива ненька сина заколише.
В місяці лелечі вісники крилаті
принесуть дитинку до нової хати,
принесуть майбутнє і щасливу долю
в запічок котові і русалці в поле,
в хатку домовому, в бір лісовикові,
злагоди — дорослим, молоді — любові.
Загудять містечка, засіяють храми,
пресвятий архангел зазорить над нами.
І зігне голівку, каючись безсило,
одинокий сонях з вражої могили…
14.03.22
Маріупольський театр
…І сказала земля: я прийму вражі трупи,
всі некликані орди, їх міни і танки,
але жерти своїх — це занадто підступно.
І задихав театр, розірвавши мовчанку!
В маріупольських парках прозорі підсніжники
з-під землі салютують жорстокому небу.
Захлинаються жовчю рашисти-грабіжники
і крокують до пекла їх орди ганебні,
ллються брехні з екранів, отари їх слухають…
А у нас тільки правда. Солдати. І люди.
В закіптюженім місті Господь з відчайдухами
розбирають завали в воєннім етюді…
17.03.22
Бучанська земля
Третій день летіла рота
на весняний Київ.
Та спинилася звірота —
танк солярку виїв
і застряг серед левади,
мов бичок на паші.
А рашисти тільки раді:
напалили сажі
й посідали круг багаття —
ночі ще морозні…
А вогонь повзе по шматтю
у місця “серйозні”.
Підповзає, припікає,
ластиться, лоскоче —
от підошви і немає,
і штанина в клоччя.
Ох, і скинулись рашисти!
Та куди ж тікати?
Торф горить! Земля вогниста
шкіриться щербато.
Тліють дупи, морди в сажі!
Скочили на танка —
дим пече очиська вражі,
котиться бляшанка
в сірім мороці наосліп,
та й загрузла в річці.
Ось такий воєнний досвід
принесла їм нічка!
Посідали вражі діти
на сухій вербині…
І земля для вас горіти
буде в Україні!
І повітря стане трунком,
й поле — партизанським,
і не буде порятунку
на землі бучанській!
19.03.22
***
Мов параної приступи, регресу пустоцвіт
летять над містом криштопи і шкіряться на світ.
Їх бісить хрест над церквою і парковий ліхтар,
і гавкають, і бемкають сирени на почвар.
Страхіть пекельних виплодки, залізні упирі
несуть смертельні вироки — й тікають, мов щурі,
в подоли п’яних матінок, за пазуху дружин,
під ізб червивий затінок, в облудливість новин.
На руки закривавлені здіймуть своїх щенят
і, заздрістю приправлений, жуватимуть нітрат
сліпої віри в путіна. І спатимуть в теплі.
Проклятою отрутою на карточках — рублі:
брудна получка грішника під місяцем кровить.
Кошмари чорним ліжником сповзають з голови…
20.03.22
Криштоп — російський пілот. За ніч розбомбив 21 дім у Харкові, у тому числі дитсадок і лікарню. Полонений українськими військовими.
Ліжник — покривало (діалект.)
Балада про кавоварку, викрадену в Гостомелі
Вкрали орки кавоварку,
повантажили в камаз.
Та рвонули надто шпарко —
рашик гепнувся нараз.
Наздогнав своїх аж в Бучі.
А назустріч — БТР.
Лиш один рашист живучий
обісрався, та не вмер.
До Чорнобиля під ранок,
пручи здобич на горбі,
дочовгикав наш підранок
в шмарклях, тузі і журбі.
Радіації нажерся
разом з пилом у полях,
утопив обидва берця
в зеленавих болотах,
гриз мохи, смоктав бурульки,
потім — лапу у дуплі.
Спав тривожно, зимно, мулько
на підтопленій землі.
Та й прибився, неборака,
до своїх під Мозирем:
засмердівся, як чортяка,
в животі пече вогнем,
весь обриганий (Чорнобиль!)…
Та до серця притиска
кавоварку. Від жадоби
аж тіпається рука.
Мовчки хрестяться кацапи.
Дусту хтось приніс брусок,
трохи втерли рило, лапи —
їдь у свій Владівосток!
Взули в тапочки китайські,
посадили в товарняк,
і поїхав рашик зайцем:
зі свиньми, та на дурняк.
На росії тишкувався
(дезертир же, утікач).
Снилась водочка невдасі,
ковбаса, а ще калач…
Та й доїхав до хатини:
голий, босий, як лишай.
Грюка в вікна: “Гей, дружино!
Батя вдома! Зустрічай”
І побиту кавоварку
гордо ставить на столі:
“Недарма весь взвод — на шкварки!
Заживем, як королі!
Ну, давай, врубай, Марфуша!”
А дружина крекче: “Ля!
В нас немає навіть кушать!
Що за кава? Звідкіля?
Нам же імпорт не завозять!
Можу жолудів набрать…”
Надулася, та у сльози:
“Їдь обратно воювать!
Може, шубу хоч добудеш,
килим, крісло задарма?
Чи хоч ліки від застуди?
Он, і цукру вже нема…
Нахіба нам ця бандура?”
Ванька цикнув на жону,
шишок назбирав понуро,
намолов, та й зажбурнув
в кавоварку. Бо ж так тяжко
добував її в боях!
Наварив єдину чашку,
сьорбнув, хрюкнув — і закляк.
Бо не тільки в Конотопі
повно відьом і бабок.
І з Гостомельських окопів
наведуть умілий врок.
Все, що вкрадене в цих землях,
взяте збройно чи тихцем,
принесе лиш смерть нікчемну,
що зжере тебе живцем.
І недовго порадіють
тим “гостинцям” дітлахи,
бо страшна прокльону дія —
вимре рід твій до ноги.
Тож сиди в своїй барлозі,
до Гостомеля не лізь,
щоб не скаржитись на бозю
і не лити моря сліз.
Весь цей край — лункий і темний,
відьма — в кожному дворі.
Окупанти в світ підземний
по накраденім добрі,
мов по східцях, чимчикують.
Мародерив? Подихай!
Відьми слово вже гартують.
Чорні очі. Чорнобай!
23.03.22
Лісовий УАЗик
Спи, наш вірний лісовий УАЗик,
на подушці ранньої трави!
“Гради” стихли. Луки — мов оаза,
небо напинає корогви
пишних хмар. У сонячному вирі
пролісок пробився під кущем…
Ти ж чорнієш в цім раю, мов вирок
мародеру, що згорів живцем.
…Вибили ворота лісникові,
смертю навантажили борти.
Руки, ще не вимиті від крові,
повели за дальні блокпости,
в Миколаїв. Та не сплять герої —
ворог-обірванець не пройшов!
Хлопці Кіма зарядили зброю.
І УАЗ не випустив улов:
закував загарбника в металі,
не простив полону і ганьби —
свастики, що на шляху зухвалім
осквернила двері для хвальби.
Закував розпеченим залізом,
кіптявою, криком, талим склом,
вигорів разом із горлорізом.
Чорної безвиході гніздом
відпалав і вицвілим каркасом,
мов кістяк, забувся у яру.
А вітри танцюють з вихилясом,
сонечко випалює журу.
Прийде зайчик, носиком прястиме,
коники в кабіні засюрчать…
В тиху нічку фарами пустими
техно-сотні зболено ячать.
Скільки вас — замучених, убитих
в Ірпені, Гостомелі, в степах?
Стомлених, обстріляних, сердитих,
викрадених орком горопах?
Полонені… Вас женуть на страту…
Бризки крові власників на склі
так печуть! Сьогодні й ви — солдати.
Тож ламайтесь, грузніть у ріллі,
блимайте “морзянкою” до наших
і чавіть грабіжників, чавіть!
Станьте болем в розрахунках вражих,
реготами їх нічних страхіть!
Хай зневага палить бензобаки,
хай колеса ненависть проб’є.
Зупиніть розбійницькі атаки.
Покажіть їм міць! Розплата — є!
26.03.22
Присвячую цей вірш УАЗику, викраденому орками у лісництві Київської області. Негідники вибили ворота, злочинно заволоділи цим авто і, “прикрасивши” його дверцята літерою V, чимдуж помчали у бік Миколаєва. Але хоробрі захисники міста знищили техніку разом із ворогами.
Ця історія записана зі слів очевидиці. На наших очах твориться наша історія!
***
Крапля за краплею… Сповнений кримський канал.
Пийте, сердеги. Хрестіться. Купайте дітей.
Гляньте, як грає на сонці багряний бокал —
в цьому каналі дві сотні дитячих смертей.
Цідиться кров українців, старих і малих,
ллється з Каховки… Вам смачно? Достойна ціна?
Крани відкручуйте! В трубах зловонних, гнилих —
янголи мертві. Там пекло. Черпайте ж до дна!
Крапля за краплею… Люта, червона… Струмком…
Кров Маріуполя, небо в завмерлих очах.
Спраглі “брати” потяглися в канал язиком,
хлебчуть — і дружно тримають війну на плечах.
28.03.22
Звідси звук не виліта
Послали орків на Чорнобиль.
Наказ короткий: захопіть!
Тридцятий день… Здобутків обмаль:
рудих соснових верховіть
глузливий шум, окоп, лопати,
фургон червивих сухарів.
А капітан у військкоматі
казав — їх приймуть як царів!
Десятий день болить в макітрі,
холодний піт — немов ріка.
Сержант жартує: ваша світлість!
А й правда — світиться рука.
А потім дупи заясніли
(в кущі відбіг — і вже ганьба).
Від сухарів осточортілих
у шлунках з’їхала різьба —
напав пронос, як божа кара,
нудота, слабкість… Караул!
А ще в лісах якась почвара
гарчить на танки упритул,
шкребе броню, гризе екрани,
на башті вила цілу ніч…
На ранок, в мокрому тумані,
розбіглись орки врізнобіч.
Рвонув і “світлість”. Пер, мов зомбі.
Та де ж ті села, хоч ти плач?
Сарай в профнастильній оздобі,
й дідок старенький — наглядач:
“Ласкаво просимо в реактор!”
Лайнувся орк, протер баньки:
примарний Анатолій Дятлов
на сонці гріє маслаки!
“Я що, помер?” — гикнув сердега.
“Хіба ж тут мруть? Ти просто здох.
Тепер душа твоя — бентега,
зневіра, біль, переполох.
Ти ж ніс в ці землі смерть і відчай?
То й став марою. Тінню, сном.
Забудеш доньчине обличчя.
Все, що любив ти, порохном
до ніг обсипеться. Дружина
цноту за сорок срібняків
продасть. Жебрацька домовина
дочасно проковтне батьків.
Ти будеш з відчаєм волати,
та звідси звук не виліта.
Така тепер твоя розплата:
марудна, затхла суєта.
Фантомно нитиме вітчизна,
яку ти кинув без жалю.
Твій труп згниє. Ворони тризну
уже святкують. Зароблю!
Казав батькам, беручи зброю.
Платіж — скорбота і ганьба…” —
прокаркав Дятлов, і марою
майнула тінь його ряба.
…Війна дотлілє. Перемога
вдихне життя в цей сірий край.
А орк немертвий засторогу
братам шептатиме впотай:
про гріх війни, туртури втрати,
про біль німого забуття…
Рудих лісів відмерлі ґрати
порвуть примару на шмаття.
І мирно спатиме Чорнобиль
в обіймах Прип’яті-ріки.
А в лісі гнитимуть утроби:
ординці, погань. Будяки…
30.03.22
Холодильник на броні
Україна у вогні — холодильник на броні,
купа грошей у кишені,
срібло-золото у жмені.
Став царем, хоч жив в багні!
Там, за вигоном — хати. Люд поляканий притих…
“Повертай, брателла, танка,
уполюєм гарну бранку!
Встигнем ще своїх чортих
налюбить!”
…А байрактар не дрімає поміж хмар —
смажить першого в колоні,
й артилерія до скону
лупить “Градами” почвар.
Не довезли килимів для дружин, дітей, кумів —
разом з баштою зірвало.
Мов язичницьке Купало,
квітнуть танки між ланів.
Грають хлопці гопака: наша зброя гомінка!
Озирайтеся ж, чортяки!
Ваше плем’я дулю з маком,
трупи везтиме жінкам!
Чом ви бідні? Бо дурні! В новій цинковій труні —
подарунок мародерці:
вуха, зуб, горілі берці
та рейтузи у лайні.
31.03.22
***
Перша гроза ірпінська. Справжній Господній грім!
Мокнуть могили російські й мертвий, безокий дім,
мокнуть сліди волонтера, вирви, снаряд-диверсант,
зранених сосон химери, рваних дротів аксельбант.
Зорані мокнуть асфальти, вкриті зернинами скла.
Песик, що досі на варті. Цегла, профнастил. Зола.
Очі підставить солдатик в гамірне небо нічне:
пам’ять кровить, як стигмати. В тиші лиш серце — гучне…
01.04.22
На ринку в Наровлі…
На ринку в Наровлі сержант продавав:
побитий, та все ж — холодильник,
новенький рожевий мобільник,
пейзаж і ікону (шкода, без оправ),
парфуми, палас і будильник.
“Берітє, недораґа!” — кликав людей.
Зійшлися цікаві міщанки.
Питали, чи будуть фіранки,
тулили дешевий товар до грудей,
вражались солдатській мовчанці.
Рознесли покупки до хат і квартир,
радіючи вигідним цінам.
Прибили ікони на стіни…
Лайнулася бабця: “Неси нашатир!
Таж пляма руда на гардині!”
Відмили, почистили, гарним речам
втішаючись з ранку до ночі.
Та плями кровили пророче
і плакала в комині ніч потерчам,
й ікона відводила очі.
Крізь темряву — холод і дихання хрип,
і бахкали двері на кухні,
й до ранку всі яйця протухли,
й налякане сонце, немов смолоскип,
чаділо у вікна потрухлі.
І жаба у грудях, жорстока і зла,
стискала легені: не дихай!
І стіни ломило від лиха,
і сипалась з рота прогіркла зола,
й сахалися люди від “психа”…
…На ринку в Наровлі — багатий товар,
здобутий безчесним грабунком.
Скривавлені речі не трунком —
прокляттям замарані: жоден мольфар
не викурить смерті з цих клунків.
Сміються убивці: “Купі дачєрям!”
Їх срібло — дешевше заліза.
На танках підвозять валізи
і заробок радо несуть шинкарям,
і падають в пекло без візи.
Бездушне поріддя голодних чортиць,
хоч зовні й здається — людина…
Чого ж довкруж них штовханина?
Чи в вас, білоруси, лиш бельма з очниць,
а в серці — гранітна щербина?
Це — речі померлих! Чекайте ж гостей
з країни німої розпуки!
Як вчепляться в душу їх руки,
то вихором чорних, трагічних вістей
накриє й дітей, і онуків…
02.04.2022
путін кине тебе, дружок
Під Гостомелем, поруч з новесеньким “Сіті”,
що стовбичить зчорнілий — не витримав темних часів,
досі орки лежать. Командири. Що, солодко “спітє”?
Від протухлої плоті вже нудить ворон і псів.
І гудів же блокпост! Довгий час тут солдати бухали,
грабували хати, всі відтінки пізнавши ганьби.
За Казань і за Ставрополь тост піднімала навала,
а загиблих своїх лінувались ховати. Баби
нарожають!
І в день української світлої слави,
відступивши, устигли сортирчик для мамки хапнуть.
Командирське ж м’ясце залишили “врагам” на забаву.
Труп в ломбард не приймають! То й хай собі вдови ревуть.
І не взнають баби, де “бандерівці” сина зарили.
“Мі сваіх нє брасаєм” — божиться з екранів брехло.
путін кине усіх. Неважливо, звідкіль твоє рило:
путін кине — ми знищим. Таке вже у нас ремесло.
02.04.2022
Утік непрощеним?
Я стала зливою. Солоним каменем.
Душа скипілася на люту злість.
Утік непрощеним, з набитим гаманом?
Та мій проклін тебе ночами їсть!
Немає виходу. Вже не наситишся.
Колотить нутрощі жорстока хіть.
Забудеш правила, страхи й обітниці,
родинний затишок — іржава кліть.
Самиця схлипує. Чомусь не радує
захланну “жонушку” бучанський фен,
і крики хльоскають чіпкими гадами,
і біль кусається, немов рефрен.
Єдина вольниця — гранчак і спогади,
та скалки пам’яті, де ти — герой.
Душа броньована — не мучать здогади,
сусідські ж погляди — чіпкий конвой.
Самиця схлипує: “Не пий! У Сонєчки
напухли ніженьки. Вези в район!”
Нові кросівочки на ніжках донечки
погризли плоть її. Вже й до ікон
несеш байстря своє — святі сахнулися,
в Марії в погляді — бридливий жах.
І тіло дівчинки в петлі гойднулося:
зваблива, зламана… Так то ж чужа…
Це ж їй в Гостомелі ти руки виламав,
ділив з товаришем найперше зло?
До Бога кинувся?! Ригай могилами —
він рід твій висушить, як джерело.
Вже йдуть! Це янголи — безжальні месники!
Немає сховища таким, як ти.
А де ж ті спільники, де перелесники?
Вже відцуралися, на те й скоти!
Утік непрощеним? А дім твій трощиться.
З набитим гаманом? А то твоє?!
Твій рід опльований з огиди морщиться,
а в вікнах поночі мара встає:
смутні, скалічені, в пісок заховані…
Вони вже в Господа, він змив їх біль.
Їх діти висвятять свій край сплюндрований,
а твій витравлює кривавий хміль.
…Не маєш виходу. Ні сну, ні спокою.
Мовчу. Не виклену. Ти сам — свій біс.
Ночами рикаєш в пітьму стоокую,
а гріх твій шкіриться… живцем заїсть….
03.04.22
Вже можна…
Як знайдуть останню розтяжку, відмиють твій клас від рашизму,
ти зможеш замовити суші й тоненьку шовкову білизну.
Дітей вже вивозять з підвалів, дають їм і книжку, і зошит.
Виходь в переоране поле, і хай тебе сльози спустошать!
Тримайся: за тиждень — Великдень, а потім — несвітні Гробки.
У місті розквітнуть могили, за містом гниють маслаки.
Буяє народна толока, вже й котик знайшовся-втікач.
Бабусю хлібцем обдарують… Вже можна. Розслабся. Поплач…
07.04.22
***
Ой ходить сон коло вікон,
коло ворожих спалених колон,
коло скіптюжених, кістлявих стін,
коло розтяжок і коло мін,
коло могил, саморобних хрестів,
коло сердитих, голодних котів,
коло порожніх тривожних підвалів,
коло пожеж і коло завалів.
Ой ти, кіт-муркіт, на віконце скік!
Чи ворожий “Град” обсмалив твій бік?
Чи вогонь земний обпалив твій вус?
Гордо пирха кіт: “Смерті не боюсь!
Не дивись на шерсть, кігті — мов шаблі,
хто село спалив, вже гниє в землі!
Тінь моя нічна в штабі проросла,
з вибитих шибок шкірилась імла,
зорі весняні перли звідусіль…
Вороги хропли — міцно ж лупить хміль!
Солодко хропли, плямкали вві сні…
Потекли струмки — теплі та чудні,
чорні як проклін, мертві як мій дім.
Висвятився штаб місяцем німим.
Знівечений ліс, траса і хати…
Вийшли на війну сироти-коти!”
08.04.22
Час мине…
Час мине, і їх діти казатимуть: “Батько — не кат!
Він поліг майже чесно — при спробі “узяти” Гостомель.
Ось і довідка: лютий, летовище, перший десант.
Відгорів, не скривавивши руки в бучанськім содомі”.
І не треба картатися: став би він катом чи ні
реготав би між тих, що дитячого тіла жадали?
У родини є фото, що досі висять на стіні,
й навіть хрестик на цвинтарі. Треба ж померти так вдало!
Журналісти ще встигли сказати “пагіб, как гєрой”,
а родина — поплакать від слів про сусідські “трофеї”.
“Але що ж це ми ляпнули! Брешемо. Вибачте. Ой!
Мародерство — це злочин! Навіщо нам ці “привілеї”?
І “вопше”, цю війну ми засуджуєм, путін — мурло,
від прозріння і сорому двоє сусідів — з цирозом.
Не садист наш татусь. Не доїхав. Ось так “повєзло”.
І “вопше”, він хороший. Це телик примусив, гіпнозом…”
08.04.2022
м. Гостомель