С о н е т 5
Той Час, який з майстерністю створив
Чарівний образ, що милує око,
Немов тиран бездушний, засудив
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Красу на смерть, знущаючись жорстоко.
Той безупинний Час занапастить
Безжурне літо, в світ привівши зиму,
Коли усе, неначе мертве, спить,
Ховаючи красу свою незриму.
І тільки аромат розквітлих роз,
Який в скляну посудину розлито,
Нагадує у віхолу й мороз
Про те, що на землі буває літо.
Хай всохли квіти, вимерзла трава,
Солодка сутність їх іще жива.
С о н е т 8
Ти – музика, та звуки музикальні
Породжують в тобі щемливий сум.
Ти любиш лиш мелодії печальні,
Призвідниці меланхолійних дум.
Але причин, що спричиняють муки,
Чи не тому не хочеш помічать,
Що гармонійні, злагоджені звуки
Докорами самотності звучать?
Прислухайся, як суголосно струни
Бринять натхненно в творенні краси,
Неначе батько, мати й син їх юний
Співають, об`єднавши голоси.
Говорить нам єднання струн в концерті
Лише одне: самотність – шлях до смерті.
С о н е т 65
Якщо вже мідь, граніт, земля і море
Підвладні Часу, що руйнує все,
Хто нездоланність смерті переборе,
Від Часу хто красу твою спасе?
Як зберегти медовий запах літа
У квітці, що відкрита всім вітрам,
Коли облога днів несамовита
Руйнує вежі і залізо брам?
Жахлива думка! Де мені сховати
Найкращий витвір від його творця,
Щоб він не міг довершеність псувати,
Стираючи красу з твого лиця?
І все ж красі твоїй поталанило,
Що є на світі вірші і чорнило.
С о н е т 66
Стомившись від всього, я кличу смерть,
Бо бачу гідність, зігнуту надміру,
І марнославство, сповнене ущерть,
І зрадницьки обмануту довіру,
І почесті без будь-яких заслуг,
І цноту, грубо піддану свавіллю,
І досконалість, що цькують навкруг,
І силу, що скорился безсиллю,
І владу, що сприймає лиш хвалу,
І дурість, що майстерністю керує,
Й добро, що добровільно служить злу,
Й невігластво, що генія плюндрує, –
Стомившись від всього, помер би я,
Та з ким любов залишиться моя?
С о н е т 71
Коли помру, за мною плач не довше,
Ніж чутимеш сумний жалобний дзвін.
Він сповістить, що я, від вас пішовши,
Цей світ жахливий проміняв на тлін.
Якщо ти ці рядки перечитаєш,
Не згадуй руку, що писала їх.
Не хочу стати, хоч мене втрачаєш,
Причиною для прикрощів твоїх.
Коли над тілом трави зійдуть рясно,
Моє ім`я поглине забуття.
Бажав би я, щоб згасли одночасно
Твоє кохання і моє життя.
Не хочу, щоб, помітивши твій сум,
Жорстокий світ віддав тебе на глум.
С о н е т 90
Якщо вже ти зненавидиш мене,
То краще кинь. І довго не вагайся.
Нехай цькувати світ мене почне,
Та ти до мене вже не повертайся.
Коли я скину цей тягар із пліч,
Не завдавай удару наостанок.
Нехай бурхливу горобину ніч
Не змінить сірий, безвідрадний ранок.
Залиш мене, та не в останню мить,
Коли і мужність вже мене полише.
Залиш тепер, щоб зміг я зрозуміть,
Що горе це всіх злигоднів страшніше,
Що не буває гіршої біди,
Аніж любов втрачати назавжди.
С о н е т 128
Як тільки ти, о музико моя,
Торкнувшись струн, із них добудеш звуки,
Я відчуваю, як ревную я,
Що не мене твої голублять руки!
І ніжачись в гармоніях твоїх,
Я заздрю струнам, що цілують пальці.
Із трепетом таким торкатись їх
Хотіли б і вуста мої, страждальці.
Можливо, залицяльник і лестун,
Я помінявся б місцем із струною,
Щоб, звуки добуваючи зі струн,
Схилялась ти в знемозі наді мною.
Якщо вже щастя випало струні,
Віддай їй пальці, губи дай мені.
С о н е т 132
Твої кохаю очі. Погляд їх,
Уважний, співчутливий, непритворний
До мук моїх, до катувань моїх,
Немов жалобу, носить колір чорний.
І справді, сонце так не красить схід
І зірки вечорової самотність
Не стільки прикрашає небозвід,
Як прикрашає цих очей скорботність
Шляхетний вид високого чола.
О, погляд цей, прекрасний і прощальний!
Якби ж то ти і серце одягла
В такий же траур, тихий і печальний, –
Я присягнувся б, що краса сама
Глуха, як ніч, чорніша ніж пітьма.
С о н е т 138
Коли вона клянеться, що цілком
Правдива, я погоджуюсь із нею.
Приємно виглядати юнаком,
Який ще не знайомий із брехнею.
Хоч знаю я, що юність відійшла
І що вона це також добре знає,
За цю брехню я не тримаю зла,
І мій язик неправді потурає.
Не зізнаюсь я їй, що вже старий;
Вона не каже, що мені не вірна.
Та, як завісу дій таких відкрий,
Довіра наша – то брехня відбірна.
Кажу неправду їй, вона – мені,
І раді ми обоє цій брехні.
С о н е т 147
Любов – хвороба. Та душа моя
Про лікування не бажає чути.
Посилити недугу хочу я,
Постійно вимагаючи отрути.
Мій лікар – власний розум – сам знеміг
Розшукувати засоби спасіння,
Душі сваволю стерпіти не зміг
І геть подався, втративши терпіння.
Хвороба ця смертельна все одно:
Всі хитрощі і засоби безсильні,
Бо, розумом покинуті давно,
Мої думки і мова – божевільні.
А божевільним, знаєш ти сама,
Здається раєм пекло, світлом – тьма.
З англійської переклав Олександр Грязнов
“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/