Вікторія Торон. Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш

137

ХОЧЕТЬСЯ ГОТИКИ

Хочеться готики* – в поглядах, вишколі,

гострій – як гребінь гори–визначальності,

непотопання в бароковій пишності

присадкуватої орнаментальності.

Хочеться дзвінко-шпилястої цільності,

і для досягнення – ступені, ступені…

Так, щоби сонце на вістрі крутилося,

хмари шапками чіплялись насуплені.

Хочеш не втіхи з солоними жартами,

сміхом, нічого в житті не міняючим,

вічним крутійством, невдалими стартами.

пісні солодкої голосом краючим;

не поринати в манливі красивості

й бувшу звитягу із чорною міткою,

раз уже долею жити судилося

з сірим ікластим поріддям за хвірткою.

Хочеться край цей з його чорноземами

видовжить в небо й до полиску висталить.

Він, що старими ув’язнений мемами,

як не замінить їх – вистоїть? вистоїть?

*архітект.

 

БРУКІВКА НАМІРІВ

Бруківка намірів залишилась по смерті,

бруківка намірів – і більше не вдалося…

Бо – недорікуватість і селянська впертість,

чуже незатишне міське різноголосся.

Бо – маска стійкості, під нею – безпорадність,

в душі – сум’яття, а незгоди – принципові,

з війни – контузія, страх виказати слабкість

і навіть більший страх – віддатися любові.

Ще – ненадійні і насмішкуваті друзі,

уперта вірність, що нікому не потрібна,

твоя довіра, що на смертнім виднокрузі

така обдурена була, така безплідна!

Давно нема тебе, нові в роботі кросна,

але чому живе у пам’яті так гірко

ота ніким не поцінована, заросла

ідеалізму одинокого бруківка?

 

СТРІЧАЛИСЬ. ЛАГІДНО ВСМІХАЛИСЬ

Стрічались. Лагідно всміхались.

Розпитували. Обіймались.

За стіл сідали. Тостувались.

Ще підкладали – відмовлялись.

В припадку щирім довірялись.

Бідою часом переймались.

У дверях гаряче прощались.

Ізнов зустрітись домовлялись…

 

Вночі застигнеш над плитою,

самотньо гріючи долоні,

а думка десь сама собою

в заціпенілому безсонні

на волі бродить без припону,

туди зирне, сюди загляне,

відтак надибає на спомин,

незряче вдариться і стане.

І враз проступлять із туману

блискучі очі, голос, жести,

і всі ознаки того стану,

коли зійшлися – і воскресли.

Минуле здасться як Великдень,

в нім золотитись будуть паски,

і вся душа – чужим і рідним,

і все в душі – тепло і ласка.

Отак стоїш сама у кухні

в обіймах холоду нічного,

з тих, що колись були присутні

в твоїм житті, нема нікого.

Роки просіялись крізь сито

рідких дзвінків, тривких небачень,

дверей, що гостям не відкрито,

чиїхось спогадів ледачих.

Охопить жаль – не за роками,

за тим строкатим Великоднем,

за тою церквою з дарами,

що нас чекає досьогодні.

Чи пам’ятають їхні очі

давно минулу панораму?

Замерзли руки серед ночі,

і знаю я – у них так само.

 

СОФІЯ

Заговорила кодом українським –

безшумно сірі стіни розійшлися,

постав у силі гармонійний Всесвіт,

відкрились зору потаємні висі.

Неначе ключ незримий повернула –

і світ зітхнув, розкинувся вільніше,

ожилий сад повів розмову з Богом

на хвилях, повних гомонів і смислів.

 

…Коли уб’ють цю мову і забудуть,

без сліду зникне плем’я українське,

не з’єднане ні помстою, ні кров’ю,

не викуплене жодною ціною,

я бачитиму страчену Софію,

змарновану безглуздо, по-ординськи,

і вірність справі програній послужить

останньою утіхою земною.

 

РАНІШЕ…

Раніше – нікуди без книжки в руках,

ідей обнадійливих прядив,

а нині вростаєш в роботу комах

і пінний язик водоспадів.

 

Раніш – суперечки, дискусії, сміх,

де всяк – красномовець і речник,

а нині – уникнути б звірів людських

і їх голосів недоречних.

 

Застигли дерева, підваживши світ,

підлісок несе малу частку;

свій до абсолюту повільний політ

ведуть вони довго і важко.

 

Несе вся природа служіння своє

свідомонадійно і гідно.

Ось дощ м’якошерстими лапами б’є,

на хвильку прикинувшись тигром.

 

Тепер – не до книжки; занедбаний друг

в півтемній кімнаті чекає.

Ти дивишся, наче прозріла, навкруг,

і світ простотою лякає.

 

СТОЇТЬ НІМА ОБПЛЬОВАНА КРАЇНА

Стоїть німа обпльована країна,

І макабрують ті, кому не жаль,

І простота, злочинно-безневинна,

Із реготом розколює скрижаль.

 

А поруч – споглядають зверху вниз,

І кожний іронічно кривить рот,

Для них – давно замшілий архаїзм

Смішні поняття «нація» й «народ».

 

Вдоволено пильнує свій посів

Біда одвічна – хижа і слизька,

Бо знає: із драконових зубів

Слухняно проростуть її війська.

 

І відає: ні крові викупній,

Ні вибуховій ясності ідей

не зрушити напівіржавий стрій

застиглих міфів в головах людей.

 

То що ж тепер? Куди тепер іти?

Зима укрила зорані поля,

І крутяться поламані світи,

І паніки заплутане гілля

 

Захарастило вражені уми,

І круговерть затягує стрімка…

Та є у світі відданість – і ми,

І у біді простягнута рука,

 

І є маяк край моря безнадій –

Його безумний вітер не згасив,

Є побратимства острів рятівний

Помежи руйнівних ворожих сил,

 

І мовний код, що лине до зірок,

Що ним, як сіттю, вловлюючи суть,

Протягнено пульсуючий зв’язок

І діалог із вічністю ведуть.

 

ІНТЕРВ’Ю З ПОЕТОМ

…коли ж зайшлося про проблему зла,

він відповів, що у своїй основі

любов у Бога – блискавка страшна,

й руйнація є виявом любові.

 

Любов у Бога – пристрасна, як крик,

що рине крізь творіння оніміле,

це смерч, який упав на материк,

що винести буває не під силу.

 

Мені тоді подумалось – він знав,

він дивом вижив у борні нерівній

з смертельним злом і книгу написав

під назвою «Моя сліпуча прірва».

 

ПРИГАДУЮ: ВОНА – НА СХИЛІ ЛІТ

Пригадую: вона – на схилі літ,

на припічку, задивлена у світ,

оглушена життям, яке пройшло;

засніженою нивою – чоло.

Мовчали ми – та з різних-бо причин,

не промовляли й слова на почин:

мені було ще нічого сказать,

на ній була сторонності печать.

Її селянські руки ще могли б

оповісти про буднів шир і глиб,

про неповороткий фізичний світ

і тисячі не зроблених робіт.

Та все воно тоді було не те,

і душу їй млоїло щось «пусте» –

важливе, що манило вже давно,

що і «письменним» знати не дано.

А потім вона гірко відійшла,

зрівнялася могила й заросла,

закінчився невидимий політ,

не знаю, чи залишився хоч слід.

І я тепер продовжую дозір

(а сенс життя – такий ухильний звір!),

тримаючи долоні в фартусі,

мовчання нори знаючи усі.

Якби вона зі мною ще була,

сиділи б ми у хаті край села,

було б щось надвечірнє, неземне,

і ми б тепер мовчали про одне.

 

МИР ТОДІ НАСТАЄ, КОЛИ ТИ ВЖЕ ПРО НЬОГО НЕ МРІЄШ

 

«Проблеми не можна розв’язати на тому ж рівні  мислення, на якому ми їх створили» (А. Ейнштейн)

 

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,

коли ти вже не молишся різним у світі богам.

Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,

недалеко – нічліг, і привільно ступати ногам.

 

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,

тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.

Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,

і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

 

Відшукаєм загублену в часі себе половину –

– сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,

і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,

що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

 

НЕ ЗНАЮ

– Де ти мандруєш? Де ти пропала?

– На роздоріжжях у хмарі буденності:

глянеш додолу – котяться чвалом

дні і години, відблиски, темності.

Їх поганяє турбота-німотниця,

лине життя , мов чуже, перебіжками,

сліпо іде по руках – не соромиться,

хтось незнайомий посмикує віжками.

Форми змішались у швидкісній сутіні,

звуки словесні – мов шуми на проводі,

миті, окремі лиш миті заплутані

у павутині прогалистих спогадів.

Гадка приб’ється (чи знала це завше?),

стане самотньо, і холод проймає:

наше життя – чи таке воно «наше»?

що нам належить у ньому?

– Не знаю.

 

ЛЮДИ Б’ЮТЬСЯ

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,

за портрет у піску на краю океану,

за уроки пори початкової школи,

за ведучу, від штучного пафосу п’яну,

за слова мерехтливі – «велика», «культура»,

що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,

так, що пружиться зверхності мускулатура,

і душа поривається в бій рукопашний.

 

Люди йдуть убивати за гордості рану,

за навіяну пам’ять уявної слави,

за напій одурманливий самообману,

маячливий делірій сліпої розправи,

за відлуння книжок, недочитаних змалку

(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),

і за те, щоб віддати себе до останку

добровільно незрячій, розбурханій люті.

 

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,

давні струпи зривають, горять в лихоманці,

у чужих – власну хитрість ховають – провинах

і втрачають себе в макабричному танці.

 

НІЧНА ЗАПАДИНА. СПОВІЛЬНЕННЯ ГОДИН

Нічна западина. Сповільнення годин.

Душа теплішає у стані перемовин,

і крізь зірчастий, лунко вичищений комин

шукає зір когось у плетиві судин

 

святої тиші, що, мов виснажений птах,

злітає махом на земні затвердлі крихти,

на дні зіниць його гуляють жовті віхті,

і чорні крила спочивають на кущах.

 

Я міркувала – світ великий і чужий,

але в украдені нічні глухі години

він змерзлим гостем переможеним прилине,

за день приборканий, з утоми півживий.

 

Я тереблю його, та носом він клює,

ми сидимо за ненакритими столами,

він вислуховує мої набридлі драми

або цікавість напівсонно удає.

 

 

Сяйні лимони в крижаній воді

Сяйні лимони в крижаній воді

виловлюю замерзлими руками,

збираю їх, духмяні і тугі,

обвита невиразними думками.

На дні долоні – зимного ковша –

округла твердь, просвітлена і стала,

дивує, як оті, чия душа

ухильна і мовчазно досконала.

Як відблиск не любити у воді

(хоч він і не жаліє, і не гріє),

заплутавшись у радісній біді

захоплено-ясної безнадії?

Нехай в руках від холоду щемить,

сріблиться радість у душі на споді

від того, що на все в належну мить

є відповідь таємна у природі.

 

Поставити на карту – і програти

Поставити на карту – і програти,

бо спомин давньолітній підморгнув,

бо знов надія вбралась, як на свято,

а човен, що протік і затонув,

якимось дивом винісся на хвилю

й, лукаво роззираючись, пливе,

любов, колись зачахла від безсилля,

заворушилась, стріпується, зве…

Поставити на ту ж пропащу карту –

і втратити себе, немов колись,

хоч знала – нерозважливо, не варто,

і ось тепер –– милуйся і дивись

на розклад той самий, тієї ж масті,

із тими же очима короля,

в яких – чи знов судилося пропасти?

Та вже запізно…

Простором гуля

порожній місяць – зім’ята бляшанка,

і валяться зірки, як доміно…

Ти ж думала, наївна, як школярка,

що з тим усім покінчено давно.

 

Санта-Барбара (США).

“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!