ХОЧЕТЬСЯ ГОТИКИ
Хочеться готики* – в поглядах, вишколі,
гострій – як гребінь гори–визначальності,
непотопання в бароковій пишності
присадкуватої орнаментальності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хочеться дзвінко-шпилястої цільності,
і для досягнення – ступені, ступені…
Так, щоби сонце на вістрі крутилося,
хмари шапками чіплялись насуплені.
Хочеш не втіхи з солоними жартами,
сміхом, нічого в житті не міняючим,
вічним крутійством, невдалими стартами.
пісні солодкої голосом краючим;
не поринати в манливі красивості
й бувшу звитягу із чорною міткою,
раз уже долею жити судилося
з сірим ікластим поріддям за хвірткою.
Хочеться край цей з його чорноземами
видовжить в небо й до полиску висталить.
Він, що старими ув’язнений мемами,
як не замінить їх – вистоїть? вистоїть?
*архітект.
БРУКІВКА НАМІРІВ
Бруківка намірів залишилась по смерті,
бруківка намірів – і більше не вдалося…
Бо – недорікуватість і селянська впертість,
чуже незатишне міське різноголосся.
Бо – маска стійкості, під нею – безпорадність,
в душі – сум’яття, а незгоди – принципові,
з війни – контузія, страх виказати слабкість
і навіть більший страх – віддатися любові.
Ще – ненадійні і насмішкуваті друзі,
уперта вірність, що нікому не потрібна,
твоя довіра, що на смертнім виднокрузі
така обдурена була, така безплідна!
Давно нема тебе, нові в роботі кросна,
але чому живе у пам’яті так гірко
ота ніким не поцінована, заросла
ідеалізму одинокого бруківка?
СТРІЧАЛИСЬ. ЛАГІДНО ВСМІХАЛИСЬ
Стрічались. Лагідно всміхались.
Розпитували. Обіймались.
За стіл сідали. Тостувались.
Ще підкладали – відмовлялись.
В припадку щирім довірялись.
Бідою часом переймались.
У дверях гаряче прощались.
Ізнов зустрітись домовлялись…
Вночі застигнеш над плитою,
самотньо гріючи долоні,
а думка десь сама собою
в заціпенілому безсонні
на волі бродить без припону,
туди зирне, сюди загляне,
відтак надибає на спомин,
незряче вдариться і стане.
І враз проступлять із туману
блискучі очі, голос, жести,
і всі ознаки того стану,
коли зійшлися – і воскресли.
Минуле здасться як Великдень,
в нім золотитись будуть паски,
і вся душа – чужим і рідним,
і все в душі – тепло і ласка.
Отак стоїш сама у кухні
в обіймах холоду нічного,
з тих, що колись були присутні
в твоїм житті, нема нікого.
Роки просіялись крізь сито
рідких дзвінків, тривких небачень,
дверей, що гостям не відкрито,
чиїхось спогадів ледачих.
Охопить жаль – не за роками,
за тим строкатим Великоднем,
за тою церквою з дарами,
що нас чекає досьогодні.
Чи пам’ятають їхні очі
давно минулу панораму?
Замерзли руки серед ночі,
і знаю я – у них так само.
СОФІЯ
Заговорила кодом українським –
безшумно сірі стіни розійшлися,
постав у силі гармонійний Всесвіт,
відкрились зору потаємні висі.
Неначе ключ незримий повернула –
і світ зітхнув, розкинувся вільніше,
ожилий сад повів розмову з Богом
на хвилях, повних гомонів і смислів.
…Коли уб’ють цю мову і забудуть,
без сліду зникне плем’я українське,
не з’єднане ні помстою, ні кров’ю,
не викуплене жодною ціною,
я бачитиму страчену Софію,
змарновану безглуздо, по-ординськи,
і вірність справі програній послужить
останньою утіхою земною.
РАНІШЕ…
Раніше – нікуди без книжки в руках,
ідей обнадійливих прядив,
а нині вростаєш в роботу комах
і пінний язик водоспадів.
Раніш – суперечки, дискусії, сміх,
де всяк – красномовець і речник,
а нині – уникнути б звірів людських
і їх голосів недоречних.
Застигли дерева, підваживши світ,
підлісок несе малу частку;
свій до абсолюту повільний політ
ведуть вони довго і важко.
Несе вся природа служіння своє
свідомонадійно і гідно.
Ось дощ м’якошерстими лапами б’є,
на хвильку прикинувшись тигром.
Тепер – не до книжки; занедбаний друг
в півтемній кімнаті чекає.
Ти дивишся, наче прозріла, навкруг,
і світ простотою лякає.
СТОЇТЬ НІМА ОБПЛЬОВАНА КРАЇНА
Стоїть німа обпльована країна,
І макабрують ті, кому не жаль,
І простота, злочинно-безневинна,
Із реготом розколює скрижаль.
А поруч – споглядають зверху вниз,
І кожний іронічно кривить рот,
Для них – давно замшілий архаїзм
Смішні поняття «нація» й «народ».
Вдоволено пильнує свій посів
Біда одвічна – хижа і слизька,
Бо знає: із драконових зубів
Слухняно проростуть її війська.
І відає: ні крові викупній,
Ні вибуховій ясності ідей
не зрушити напівіржавий стрій
застиглих міфів в головах людей.
То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
І крутяться поламані світи,
І паніки заплутане гілля
Захарастило вражені уми,
І круговерть затягує стрімка…
Та є у світі відданість – і ми,
І у біді простягнута рука,
І є маяк край моря безнадій –
Його безумний вітер не згасив,
Є побратимства острів рятівний
Помежи руйнівних ворожих сил,
І мовний код, що лине до зірок,
Що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
Протягнено пульсуючий зв’язок
І діалог із вічністю ведуть.
ІНТЕРВ’Ю З ПОЕТОМ
…коли ж зайшлося про проблему зла,
він відповів, що у своїй основі
любов у Бога – блискавка страшна,
й руйнація є виявом любові.
Любов у Бога – пристрасна, як крик,
що рине крізь творіння оніміле,
це смерч, який упав на материк,
що винести буває не під силу.
Мені тоді подумалось – він знав,
він дивом вижив у борні нерівній
з смертельним злом і книгу написав
під назвою «Моя сліпуча прірва».
ПРИГАДУЮ: ВОНА – НА СХИЛІ ЛІТ
Пригадую: вона – на схилі літ,
на припічку, задивлена у світ,
оглушена життям, яке пройшло;
засніженою нивою – чоло.
Мовчали ми – та з різних-бо причин,
не промовляли й слова на почин:
мені було ще нічого сказать,
на ній була сторонності печать.
Її селянські руки ще могли б
оповісти про буднів шир і глиб,
про неповороткий фізичний світ
і тисячі не зроблених робіт.
Та все воно тоді було не те,
і душу їй млоїло щось «пусте» –
важливе, що манило вже давно,
що і «письменним» знати не дано.
А потім вона гірко відійшла,
зрівнялася могила й заросла,
закінчився невидимий політ,
не знаю, чи залишився хоч слід.
І я тепер продовжую дозір
(а сенс життя – такий ухильний звір!),
тримаючи долоні в фартусі,
мовчання нори знаючи усі.
Якби вона зі мною ще була,
сиділи б ми у хаті край села,
було б щось надвечірнє, неземне,
і ми б тепер мовчали про одне.
МИР ТОДІ НАСТАЄ, КОЛИ ТИ ВЖЕ ПРО НЬОГО НЕ МРІЄШ
«Проблеми не можна розв’язати на тому ж рівні мислення, на якому ми їх створили» (А. Ейнштейн)
Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко – нічліг, і привільно ступати ногам.
Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.
Відшукаєм загублену в часі себе половину –
– сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?
НЕ ЗНАЮ
– Де ти мандруєш? Де ти пропала?
– На роздоріжжях у хмарі буденності:
глянеш додолу – котяться чвалом
дні і години, відблиски, темності.
Їх поганяє турбота-німотниця,
лине життя , мов чуже, перебіжками,
сліпо іде по руках – не соромиться,
хтось незнайомий посмикує віжками.
Форми змішались у швидкісній сутіні,
звуки словесні – мов шуми на проводі,
миті, окремі лиш миті заплутані
у павутині прогалистих спогадів.
Гадка приб’ється (чи знала це завше?),
стане самотньо, і холод проймає:
наше життя – чи таке воно «наше»?
що нам належить у ньому?
– Не знаю.
ЛЮДИ Б’ЮТЬСЯ
Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.
Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.
Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.
НІЧНА ЗАПАДИНА. СПОВІЛЬНЕННЯ ГОДИН
Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин
святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.
Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
він змерзлим гостем переможеним прилине,
за день приборканий, з утоми півживий.
Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.
Сяйні лимони в крижаній воді
Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.
Поставити на карту – і програти
Поставити на карту – і програти,
бо спомин давньолітній підморгнув,
бо знов надія вбралась, як на свято,
а човен, що протік і затонув,
якимось дивом винісся на хвилю
й, лукаво роззираючись, пливе,
любов, колись зачахла від безсилля,
заворушилась, стріпується, зве…
Поставити на ту ж пропащу карту –
і втратити себе, немов колись,
хоч знала – нерозважливо, не варто,
і ось тепер –– милуйся і дивись
на розклад той самий, тієї ж масті,
із тими же очима короля,
в яких – чи знов судилося пропасти?
Та вже запізно…
Простором гуля
порожній місяць – зім’ята бляшанка,
і валяться зірки, як доміно…
Ти ж думала, наївна, як школярка,
що з тим усім покінчено давно.
Санта-Барбара (США).
“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.