МЕЛОДІЯ
Мелодія настроєва прибігла немов нізвідки.
На пальцях-пуантах білих по клавіатурі днів,
Одягнена в літній спомин, неначе липнева квітка,
І стало на серці тепло від неї тобі й мені.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І та піаністка юна, і музика що без віку,
Нас кликали за собою в свої нульові часи,
І ми виростали знову у жінку і чоловіка,
І ми розуміли справжність невидимої краси.
Тактовність піано й форте, легато думок і звуків…
То – пауз миттєва тиша, то – шепіт музичних фраз…
Мелодію настроєву бентежать дівочі руки.
Допоки вона триває – над нами не владний час.
***
А осінь днів і душ
Перетинає межі,
Просвічує думки
Рентгенами зоря.
Легкозаймистий сад
У кольорах пожежі
В жовтневому вогні
Горить і не згоря.
АВТОБІГРАФІЧНЕ
Я неначе тонкий перегук
Із собою – маленьким дівчатком.
І єдиний себе передрук
Книги щасть, без кінця і початку.
Не прожити, щоб не хворіти
На любов, що живе в діафрагмі…
Де заховані ті магніти,
Що мене в Україну так тягнуть?
Тут все рідне на кожнім кроці –
І слова, і думки не чужинські…
Народилася я у сорочці –
І щасливиця, що в українській!
ДЗВІН
“Ти відпочинь, а завтра повернись”, –
Натомленого сонечка прошу я.
А сходинками піднятий увись
Дзвонар вечірнє небо ковалює.
Видзвонює легкий прозорий щем,
Який неначе птах у вирій лине
І накриває зоряним плащем
І душу, і верхівки тополині.
Тут не питають паспортів і віз,
Чумацький Шлях не замикає брама…
Вмощуся зручно на Великий Віз
Запряжений неспішними волами.
Очей в далеких мандрах не стулю
Допоки день наступний не воскресне…
Ти ковалюй, дзвонаре, ковалюй
Дзвін, чи дзвіночок у руках небесних.
КОМП’ЮТЕРНЕ
Невже я втрапила в тенета,
Перетворилась на рабу?..
Тебе шукаю в Інтернеті
Вже, мабуть, не одну добу.
По друзях і по незнайомих,
По друзях друзів далебі…
Не потикаюся із дому
Рядки римуючи тобі.
Шукання без кінця і краю,
Вже “мишка“ випадає з рук,
Але тебе ніде немає –
Є тільки Google і Facebook.
Твоя відсутність непокоїть
Щодня у яві і вві сні…
“Я – на побаченні з Весною”
Нарешті відповів мені…
КОНКУРС КРАСИ
Такі роки даються не усім,
Така любов дарується не всує…
Мої літа на конкурсі краси,
Повз тебе, мій коханий, дефілюють.
Для багатьох – вони не показні:
Весняний шалик, капелюшок літа.
І восени не холодно мені,
Бо кожен день любов’ю обігрітий.
Іде Міс Осінь у своїй красі,
Життя доріжка стелиться червоно.
Ще нагороди роздані не всі,
Ще не моя омріяна корона.
Хоч рік за роком швидко промайне,
Зали́шивши мої слова у вірші
Ти знову вибиратимеш мене,
Вже не таку, яка була раніше.
Іще багато сонця угорі,
Душа така піднесено-жовтнева,
А поруч ти – єдиний у журі,
А я – беззаперечна королева.
ЛІТО
Пилок ромашки на щоці,
Уста в малиновій помаді…
Ось півники – альфа-самці –
Свої вигулюють наряди.
А сонях сонце затулив,
Неначе літня парасоля
І золотій душі бджоли
Пасує так прозора льоля.
Крізь мене лагідно зорить
Ромашок охра і білила…
І я щаслива, що на мить
Себе до літа притулила.
МЕДИТАЦІЙНЕ
Ти мене сьогодні не пригадуй,
Не заходь у мрію і яву…
Я лежу на денці листопаду,
Мов листок, захований в траву.
І мені не холодно й не жарко
На межі між буде і було…
Ніби човник одинока хмарка
Утопила в небесах весло.
І без нього, по небесній волі,
У медитування запливла…
А мені здається, що ніколи
Я у цьому світі не була.
Промовляю мантру, ніби вірша,
Дихання похитує траву.
Не стаю ні краща, ані гірша,
Просто тут і зараз я живу.
Ще пульсує хлорофіл у венах,
Промінь – на суміжному куті,
Тільки медитації у мене
Не зелені вже, а золоті.
Не тривож мою робінзонаду –
Я в собі самій шукаю суть…
Ти мене сьогодні не пригадуй,
Дай з собою трішечки побуть…
ПОДОРОЖ
Із осені потрапила у літо.
У несвоє. Веселе і гаряче.
До незнайомих звичаїв і літер.
Дощем за мною Україна плаче.
По телефону схлипує дитинно,
Моєї втечі вибачить не хоче.
А тут Червоне море по коліна
Дощу із листопадової ночі.
А я блаженно ніжуся на пляжі,
Відігріваю занімілу душу.
Без виправдань, гріхів і макіяжу
Виходжу з моря на синайську сушу
І згадую своїх степів пастелі,
У шумі моря чую рідну тишу,
А вітер на папірусі пустелі
Мої рядки арабською напише.
На кілька днів відправлена у літо…
Та знов на Батьківщину медитую…
Це ж треба так далеко залетіти,
Щоб зрозуміти, як ЇЇ люблю я!
ПОЧЕРК
Люблю я нахил Ваших літер
У невідправлених листах,
Світлини бабиного літа
І підпис, як летючий птах.
Чекаю і люблю так само
Неусвідомлений наїв…
У імені моєму Вами
Крапки поставлені над “і“.
ПРИБУЛЬЦІ
Поклич мене на рандеву,
Щоб розгадать мої секрети,
Бо в цьому світі я живу
Прибульцем з іншої планети.
Торкнися поглядом коси,
Немов Волосся Вероніки*,
З собою айстри* принеси –
Зірки маленькі і великі.
Ми так бажаєм висоти,
Хоч звичайнісінькі містяни…
І сам не відаєш, що й ти
Такий же інопланетянин.
Міжгалактичні кораблі
Гойдали нас, неначе в люлі.
Ми так давно на цій Землі,
Що наш прадавній дім забули.
Нам до вподоби це житло –
І твердь, і небеса безкраї…
І тільки хма́рки НЛО
Нас кожен білий день чекає.
______
*Волосся Вероніки – сузір’я Північної півкулі неба.
*Айстра – зірка (лат.Aster).
ПРОБІЖКА
Я майну, не помітиш, як скоро,
Наче промінь, ковзну по щоці.
Покорися, моя непокоро,
Поцілунку руки у руці.
Нас давно уже дома немає
І відкрити немає кому.
Ця ранкова пробіжка по раю
Поєднала у коло пряму.
Білі майки ромашок на старті
І троянди спітніле чоло…
Біжимо, цього руху ми варті
Це – найкраще, що з нами було.
Ми такі, ще нівроку, завзяті –
Кожен м’яз вільним рухом болить…
Спробуй знову мене наздогнати
В ранній час, у мою літню мить.
РОЗГОВІННЯ
З тобою поряд стану струнко
І аж на пальчики зіпнусь,
Щоб розговітись поцілунком
Мені не відданим чомусь.
Твої вуста такі скоромні,
А ми ж говіли стільки літ.
Давай розділим безсоромно
Цей наш невичахлий обід.
А потім ли́шимо у спальні
Всі наші сни і голоси,
Повільні пестощі вербальні,
Тіла у одязі краси.
Я не торкнусь твоєї рими,
Як час – мадонових облич,
Це твій рядок мене затримав
На всю Вальпургієву ніч.
Там, де у чайній порцеляні
Нема зурочень і пліток.
Давай залишимо на ранок
Тебе ковток, мене ковток…
. . . . . . . . .
Похмілля ранку невблаганне
Як ця омана із оман,
Де я одна у тебе панна,
А ти – єдиний в мене пан.
СЕНСЕЙ
Як ти живеш, мій дорогий сенсею,
Чи не зламались вудка і весло?
Чи вистачає ямбів і хореїв
На наше поетичне ремесло?
Чи ти, стомившись у буденнім герці,
Відсторонивши стреси і прогрес,
Проводиш ночі у бібліотеці
В віньоновому колі антитез.
Твоєму саду і тобі не спиться –
Вітри і вірші з чотирьох сторін.
Над вами неба зоряна дзвіниця,
А місяць – ніби непорушний дзвін.
Ти вчиш мене, що надзвичайно важко,
Почути вібрування висоти,
І що Пегас не визнає упряжки,
І не захоче будь кого везти.
Ти знаєш те, що я насправді дужа,
Що не слаба моя жіноча стать…
Учи сенсею, мій надійний друже,
Себе у цьому світі не проспать.
СОМЕЛЬЄ
Напилися весняних трунків ми,
Й дощик, певно, сто грам наллє…
Дегустуй мене поцілунками,
Мій досвідчений сомельє.
І розклавши мене на атоми,
Аж до істини, аж за край, –
Насолоджуйся ароматами
Тільки поспіхом не ковтай.
Я залишуся, мов оскомина,
Зап’янивши твої світи,
Щоби напівсолодким спомином
Знов по венах твоїх текти.
Обдарую медами-винами –
На похмілля лишу за так
У моєму букеті винному
Нерозгаданий післясмак.
ХОРТИЦЬКЕ КАПИЩЕ
Прийми мою запізнену спокуту,
Даруй квиток на Хортицький ковчег,
Дозволь мені красивою побути
У дзеркалах закоханих очей.
Світитиму, неначе зірка рання,
Допоки відбиття не догорить,
Давай зупиним наші проминання
На декілька хвилинкових століть.
Подовжимо його на видих вірша –
Ним так озонно дихається тут,
І нас у губи поцілує тиша
Забутих і пробачених спокут.
Не читані іще мільйони літер,
Не знайдений у п’ять пелюсток без.
Ще так багато нам життя налито
У крапельниці дощових небес.
Цілуй мене у капіляри мови,
Даруй мені її прадавню суть.
На Хортицькому капищі Любові
Дозволь мені красивою побуть.
***
Рядки й думки складаються до пари,
Спрямовую себе у літню путь.
Оман, Кувейт, єгипти і катари
Мене з рекламних вивісок зовуть.
За піраміди на хрустких банкнотах
Пустеля кожна вляжеться до ніг,
Але ніде не знайдуться екзоти –
Такі, як наші вітер, дощ і сніг.
Тут зроду не буває падолисту
І небо не тримають явори,
А манго свіжа м’якоть золотиста
Сама до рота проситься:”Бери!”
Чому ж я знову згадкою хворію,
Чи, може, в мене “горе від ума”?
Моя невиліковна ностальгія –
До України, де моя зима.
Де хмари, наче дивовижні храми,
А в них живуть приховані громи.
Там, де співають ангели хорами
В хурделицях різдвяної зими.
Зірок на небі золоті писання,
Мінімалізм і часу і краси…
І місяць, наче яблучко останнє,
На голограмній гілочці висить.
A – DUR
В симфонії, в тональності a-dur,
Маестро Сонце, поєднати спробуй
Розкладення небесних партитур
З загостренням весня́ної хвороби.
Мій добрий ангел доторком крила
Перегорне́ рецепти на пюпітрі,
Призначить аплікації тепла
Водночас з інгаляціями вітру.
Тепер знайди пір’їну і пиши,
Заримувавши небесам подяку.
Легені – наче крила для душі –
Довіряться повітряному знаку.
А там – аж три дієзи при ключі
Стоять, неначе ангели на варті.
Вмикайся, ля-мажоре, не мовчи,
Відкрий весну, бо світ мажору вартий!
м. Запоріжжя
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.