“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
ПІДЕШ ЗІ МНОЮ
ти якого не бачив жодного разу
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
так само як ти
якого знаю з учнівської парти
обмальованої літачками
з голочки вбраний
в одежці без перемінки
в сільських розбитих чоботях
в кросівках на босу ногу
в колісному кріслі
підеш зі мною
ти що дозволив собі бути щасливим
і спіймав свою зірку
світишся нею
так само як ти що стояв
на острівці мерехтливого світла
і тому ліхтар не погаснув
ти кого полюбили
в парку астральні айстри
навіть гастрольна актриса
в шляпці з яскравим пір’ячком
рідкісного какаду
на веселій студентській вечірці
сам на сам у порожнім будинку
відлюдько якого усі забули
крім ангела в Googl хмарі
серед забутих імен
до стіни відвернувшись обличчям
намагаєшся повернути втрачені прізвища
дорогі голоси
забутий колір волосся
і знов прокинешся вранці
з покірною звичкою жити
ти достеменно це ти
радісний хлопчик з сусіднього дворика
що відкрив секрет відбивання пенальті
теж сподівався на долю
сідав на Різдво до вечері
пив молоко святої корови
в якому частинка Бога
гладив веселого котика
схожого на Чарлі Чапліна
в білій манишці і чорному фраку
кому почало розвиднятись
кого дочекалась дружина
стелила ласкаве ліжко
а також не перший
кому немає куди повертатись
хіба-що
знову в той самий бліндаж
у якому
лишилось трохи повітря
його попередніх жильців
твоїх побратимів
у свій пропалений спальник
по ньому
коли ти заснеш
побіжать легіони мишей
в чорних кірасах і з вигостреними списами
ти що під горлом
зберіг почутливу душу
хоч ніхто не розкаже
що це за штука душа
з виламаним ребром Адама
і вічністю з порожнього очерету
(чуєш як на осінньому вітрі плаче очеретинка?)
не озирайсь на пустелю
на себе самого
випаленого до тріски
нам ще є куди йти
якщо ми підемо разом
* * *
Дим навкруги. Пилюга.
Спека посеред серпня.
Де ти, моя дорога
Квітка з розбитим серцем?
Тож за твоїм двором
Ми попрощались, квітко.
Я від’їжджав на фронт,
Потяг чекав біля хвіртки.
Листя тремтіло. Гроза
З чорного сходу сповзала.
Я щось ласкаве сказав,
Ти щось тривожне сказала.
Небо з червоного скла,
Шлях і закурені берці.
Квітко, мусиш сама
Пережити розбите серце.
лєнін
він стояв тут завжди на гіпсовому постаментику
біля дверей на вахті в Будинку письменників
стільки в цих стінах про нього було написано
вірші поеми трилогії про цю алебастрову лисину
які неймовірні метафори яка облеслива лексика
був він титаном соколом
сином Маркса і Енгельса
і ось одного понеділка я поет многогрішний
прийшов до цього товариша
але не з новими віршами
а з замашною кувалдою і гахнув по Іллічеві
і він застогнав посипався упав на кругленьке черево
і вдруге і втретє дубасив великого й вічно живого
за нашу розіп’яту мову
за Плужника
Хвильового
за всіх убієнних замучених приречених в камерах смертників
оце тобі людоморе від українських письменників
і сивий шляхетний класик побачив і засміявся
і весело крикнув до мене
– по яйцях його по яйцях!
АБЕТКА
…нагнали машин вкинули в поїзд
гибіли в таборі в загороді а ще наказали
розмовляти тільки московською
всяк мусив знати
що ми там шепчемось
най і по-їхньому
так східняки були ті наломились швидше
а ми з-під Дрогобича й мовчали й старалися
а все ж проскакували заборонені слова
бусол смерека трембіта вівчарик
тих вівчариків полювали гейби лисиць
бувало пан у погонах і геть байдужий
а сам наструнює вуха
а сам прислухається як говоримо
і таки вловить щось підозріле
згодом привчились а й нині
оце як скажу танашко або ясниця
то аж здригнуся
видиш
рубці пошрамована спина два переломи
тут вся українська абетка
НА ТЛІ НІЧНОЇ СОРОЧКИ
на тлі твоєї нічної сорочки
задачки з таблицею множення
стосик учнівських зошитів
мусиш все те перевірити
перед тим як пірнути до мене в ліжко
вчителько моя кохана
ну яке то має значення
дев’ять чи сім гусенят плавало на ставку
якщо розстелене ліжко і твій чоловік помирає
від ніжності?
ти посміхаєшся ти подумки вже зі мною
але спочатку дізнаєшся
чи вміють твої першокласники
множити 7 на 9
сімейна ідилія з теплотою в очах і таблицею множення
напередодні лютневого ранку
коли на площі в Рославичах
розірвалась російська міна
тоді я відклав
посписувані блокнотики з пташиними гніздами
з нашим солом’яним хутірцем і невиспаним Богом
з дерев’яним сумирним костелком
куди ми зайшли після всього
облишив
свою присмеркову річку що текла крізь мої осінні слова
та навіть мовчання
коли я шепотів у темряві серед ночі
і ніхто окрім тебе не озвався у відповідь
наш паперовий мрійливий кораблик
зі слідами пошкоджень від ракетних ударів
відплив у холодні окопи
зараз у мене
мій улюблений карабін AR-15
бо кому будуть потрібні мої вірші
якщо не буде Вкраїни?
на тлі твоєї нічної сорочки
стрілятиму вбиватиму ворога
щоб засвітилася наша кімнатка з простеленим місяцем
а ти перевірила зошити
своїх першачків
це буде
тільки трохи пізніше
в житті після смерті
в післядембільному житті
ТЕХНОЛОГІЯ МОЛЮСКІВ
Я не про тих,
хто хапається за тріску спаленого будинку,
в надії переплести річки і моря
і врятувати дітей від московської кулі.
Я про драглистих молюсків
у дорогих перламутрових черепашках,
в яких
жадібні щупальця з виряченими очима,
тулуб, призначений для плазування,
огорнутий прокурорською мантією
з мокрої шкіри.
Вони
прилипають до днищ морських кораблів
і з наших бурхливих річок,
що підпливають гарячою кров’ю,
потрапляють в лагуни
з врівноваженим, лагідним сонцем.
Звідти,
з чужої води, в якій вони прижилися,
присилають захоплені відгуки
про німецькі басейни з дестильованою водою,
акваріуми з видом на море,
римські фонтани епохи барокко
і повні мішки ірландської мойви.
То в Україні
день починається і закінчується молитвою
за рідного сина,
в них
він стартує і фінішує
ротовими порожнинами і статевими отворами.
Якби всі робили так само,
москалі вже давно були б на польськім кордоні.
Тут залишилися б
тільки старі діди,
ветхі сторожі нашої свободи.
ГРАВІТАЦІЯ
притягайте до себе
цю малинову пташку що сідає тобі на плече
це стривожене листя і троянди криваві стебла
і закоханий серпень що по краплі крізь пальці тече
ці пісні що співали ще як мама була молодою
найдорожче обличчя що з вікон тебе вигляда
і притомлене світло що поволі пливе за водою
хоч насправді це світло і є мерехтлива вода
і розкриті мости і міста що ввижалися змалку
і принцеса з Прилуцька з якою крізь сон говорив
і блукаючі в небі блакитні повітряні замки
без яких не було б ні далеких планет ні вітрил
притягайте до себе людське щиросердне привітне
он солдат на пероні сидить на візочку без ніг
і нехай він до вас на своєму візочку під’їде
і як з давнім знайомим заговорить про дощ або сніг
це як друге дихання як життя без хвальби й обеліска
ці єдині слова що витають в повітрі довкруж
це щось зовсім інакше ніж чиста ньютонівська фізика
притягання сердець і жива гравітація душ
ЧОЛОВІК З СОВКОВОГО ДВОРИКА
1.
Цей молодий чоловік, про якого ми зараз говоримо,
був з відомого міста, з тісного совкового дворика.
І мабуть тому, що видався ображеним недоростком,
щоразу принижував кожного,
хто вищий за нього зростом.
Він насміхався з сусідів, з якогось гостя в неділю,
та навіть з велосипеда,
в якого високе сидіння.
І потім весь день до вечора ходив з щасливим обличчям,
Така от була у нього манія самозвеличення.
Тоді себе уявляв він крутим силачем, Аполлоном,
клоуном на арені, потішником гоноровим.
Поповзком, навкарачки ліз на естрадну вершину,
і раптом знайшовсь олігарх, що підставив йому драбину,
І здалеку на драбині
він здавався атлетом, борцем,
і в захваті посполиті обрали його царем
2.
Він правив багато років, біду приніс не одну,
рубав непокірні голови, спустошив державну казну.
Йому понаносили купу телевізійних драбин,
та згодом таки добачили, який він чорнорябий.
Який коротенький, мстивий, який він просто смішний,
але як смішний, то значить і зовсім уже не страшний.
Так само, як він насміхався, тепер сміялись над ним,
і трон під ним провалився, і він захурчав як дим
в той самий совковий дворик з розхитаним ліхтарем,
де люди так необачно обрали його царем.
3.
…Сміх розкриває очі, руйнує всі постаменти.
От і кінець вистави. Завіса. Аплодисменти.
РЕМІНІСЦЕНЦІЇ*
В краю голодного кацапа,
Де вітер в засіках гуде,
В болоті длубається чапля
І сліпне сонечко руде.
А він, злидота й нечепура,
Кричить, немов попав під ніж:
– Пускай сільнєє грянєт буря! –
Але куди уже сильніш?
Там не було й не буде ладу,
Розбій і звалище…
а тут –
Садок вишневий коло хати,
Плугатарі з плугами йдуть.
Там чорний день, ординський вітер,
Неситі очі на чуже.
А в нас пшеничне поле. Квіти.
І коник з пісні заірже.
Адін народ? Ні, торбохвате.
Ми дві планети. Два світи.
У тебе мать, а в мене мати.
Ми, дяка Богу, не брати.
*Ремінісценція – свідоме використання в художньому творі мотивів та образів інших авторів, включно з цитуванням.
МУЗЕЙ ПІД ВІДКРИТИ НЕБОМ
Долинка. Село. Акаційки дрібнолисті.
Біленькі хати понад звивистим шляхом у ряд.
В стодолах серпи, та нікому жати пшеницю.
Плуги в загорожах, нема кому землю зорать.
Відчинено двері… А де ж забарився господар?
Холоне вечеря вже років із сто на столі.
Він добрий гончар. Усього наліпив, а розпродать
Не встиг за життя куманці та горнятка свої.
І хто повдягає дівочі корсетки червоні,
Вплете чорнобривці – он бачиш їх скільки в саду?
Кого на вінчання церковні покликали дзвони,
Чи, може, на сполох? Московські ординці ідуть.
Ми їдемо звідси. І, мабуть, оці поминулі
Забудем горнята, старенькі серпи, лемеші.
А їм і хотілось, щоб ми їх і справді забули,
Та тільки не тут, а десь на лану, на межі.
Але, як стемніє, знайшли, обітерли травою,
Внесли під дашок, бо дощик якраз накрапа.
А тут від людей не було ціле літо відбою,
І так за все літо ніхто їх у руки не брав.
Ця вічна неділя, о, як вона їх натомила!
Ось місяць повільний лягає на тихі луги.
І довгої ночі кому пожалітись? Могилам?
Але найсумніше, що навіть немає могил.
СЕСТРИЧКА З БРАТИКОМ
доки й світу сестричка й братик
очко й брова
він у синій сорочці вона тоненька
степом ідуть
з України та в Україну
коні татарські москалики з торбами
він в полині зажмуриться
вона злетить наче хмарка листочком прикинеться
ачей не помітять
потім прийшли до них кажуть
віддай те що бачило
а ти що не бачила
нивку зверху і знизу
шаблю в криниці хрест на вогнику свічки
церкву в зернині
буде колгосп Завєт Ілліча
буде приспівувать онуча
два півники два півники горох молотили
два чекісти хочу їсти по хатах ходили
цап меле цап меле Москва підмітає
а маленьке цапенятко на дудочку грає
грає та й грає на діда не дивиться
а дід
лежить собі
склепив повіки
тепер ви його не знайдете
до Страшного суду
СКІЛЬКИ ПОТРІБНО РУК
в Биківнянському лісі замість пам’ятників дерева
замість імен безіменна трава трава
здалека з темряви кров підіймається вперта
стовбура серединою наче горлом слова
пов’язати рушник
з мовчання зрушити камінь
почути шум вантажівок і здавлений згук
до найглибшої пам’яті розкопати цю землю руками
тільки хто відповість
скільки потрібно рук
* * *
відвернутися спиною
ніби вчитуєшся
в назву невідомої вулиці
європейська або єврейська
немов переписуєш
розклад швидких поїздів
що повертаються
у твій зимовий окоп
холодна земля зате рідна
відвернутися від усіх щоб не побачили
колишні наївні очі
сліди зарубцьованих сподівань
на втомленому обличчі
зелену глину під нігтями
світлинка з різницею в кілька місяців
і кілька кривавих століть
хіба-що залишити під дверима
тоненьку смужечку світла
вірші написані на кисневій подушці
СВЯТ-ВЕЧІР
на сніг налилося крові
набралося під одежею
холодну долоньку колядників
притулиш до рани Христової
може Йому полегшає
* * *
Моя Вкраїна, божий рай!
Тут красти – непочатий край.
Все на очах, на видноті:
Пшеничні хвилі золоті,
Ці, Богом дані, небеса,
Лісів потужна перезва,
Степи з орлиними крильми –
На вік,
На триста літ тюрми.
* * *
Коли не захочеться жити,
І не залишиться навіть сльози,
Запитаєш – чаю налити?
Може, все-таки, поїси?
А було ж тієї любові, якхліба,
Вистачило б на сто жебраків.
Маленький хлопчик в куточку хлипа,
Навіть медяника не захотів.
Так йому, так йому, як нікому,
Ні до хліба, ні до води.
Хтось пішов на хвилинку з дому,
А виявилось, що назавжди.
ПОЇЗД
Стільці поставив маленький хлопчик
Один за одним.
Оце вже поїзд – їдь, куди хочеш,
Куди завгодно.
Дзвінок затихнув, мотор увімкнено,
Біжать колеса.
Знайомі іграшки якраз під вікнами
Розсілись весело.
Та ще й лисичка покласти просить
Одненьку лапку.
А ще і другу скраєчку мостить,
Та й плиг на лавку.
Мандрує хлопчик ген до горішника,
І в ліс, і далі…
А та лисичка потроху іграшки
Повикидала.
Сама зіскочила, побігла в плавні,
За видноколо.
І вже супутників його недавніх
Нема нікого.
І тільки вітер свистить залізний
На перегонах.
Дядьки похмурі, важкі валізи
В усіх вагонах.
Мені з тобою потрібно бути б,
Та вже на лихо
Мій поїзд з віденських стільців погнутих
Давно від’їхав.
Я вже далеко… За перевалом
Стою, тривожний.
І ти вже знаєш найперше правило
Своє дорожнє.
Не рушить поїзд по срібній колії,
Допоки з хати
Хтось любий вийде тобі рукою
Вслід помахати.
* * *
Ще на краю життя земного
А так, немов уже в раю,
Стою, всміхаюся до нього,
І знову бачу,
впізнаю–
Цей сніг,
верети домоткані,
Садок з морозом молодим…
Над хатами, як в Ватікані,
Такий веселий білий дим.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.