ОСТАННЬОГО ДНЯ ТВОРІННЯ
мій батько
дослухався порад
весняного вітру –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
коли виорати просохлий пагорб
кидати в землю ячмінь
розкидати гній на городі
вживити малину
обрізати стебла
обкопати дерева
кожного дня
відбувалось творіння світу –
нового
на цілісіньке літо
і коли вже все було скінчено
навіть росла семеренка для Адама і Євки –
дістав з кишені цигарку
з долонь зробив будиночок
черкнув сірником
вогник
радісно стрепенувся
лащився
пестив
потріскану руку Бога
ОПІР КРОВІ
чорна грудка землі
біла душа молитви
церква блакитна душа
будинки в яких народжують
будинки в яких говорять зі смертю
двері які чекають повернень
осінь як шибка розбита
скло посипалось листя
сніг на чавунних дахівках
обличчя в якого старість
стягнула посічені щоки
личко яке цілують
немов для крила повітря
немов зіниця для світла
немов плащаниця до тіла
те що мене тримає
те що завжди зі мною
те що завжди
і на цей раз
опір моєї крові
вам що прийшли на сором
лицарі балаганів
слова переходять в камінь –
опір моєї крові
ПО ТОЙ БІК КАМЕНІВ
вишні
звісилися за ворота
ждуть-виглядають
покупців на дідову хату
(місто
нагадує про себе покупцями
як учорашня ніч
пір’ям роздертої пташки)
в кутиках вуст
вирубані клинописи пам’яті –
стіжок гостроверхий
підпертий жердинами
перильця на ґанку з потрісканою хрестовиною
черешня що потім усохла
кущик вівса висіявся біля порога –
все вже
усе
по той бік каменів
навіть вечірня жаба
що сиділа на стежці
у позі лотоса
***
– Пане Баклане, ну як там на морі? Негода?
Темні тумани? Чи вітряно, пане Баклане?
Це уже осінь. Куди Вам небесна дорога?
На Балаклаву? Чи, може, на теплі Балкани?
От і кінець ярмарковим комедіям літа,
І скоморохи свої повезли балагани…
Пане Баклане, зоря Ваша вранішня зблідла,
Все невблаганно – погодьтеся, пане Баклане.
Ви обманулись. І в липні сюди залетіли.
І на Дніпрі прижилися, дарма заблукали!
Вам набалакали, що не страшні заметілі?
Краще б не вірили. В нас не зимують баклани.
Светра вдягайте і з фетру берет не забудьте.
Глиняну люльку і повні з водою баклаги.
Довга дорога, візьміть моє слово напутнє,
І все одно повертайтеся, пане Баклане!
***
за столом
серед риб’ячих кісток і м’якої картоплі
мій кораблик пливе
до Людки Зайченкової
щось батько говорить –
не чую
мати розказує –
байдуже
мій кораблик пливе до Людки Зайченкової
за найдальшою зіркою
за третім переїздом
серед риб’ячих кісток і м’якої картоплі
мої дурнуваті вірші
кораблик з 6 класу
інші тополі
тільки вітер той самий
вчора-сьогодні-завтра
згорнулись в одне
як крила замерзлого птаха
ЗГАДКА ПРО ДІДОВІ НОГИ
старанно миє
болотом замащені ноги
шкребе цеглинкою камінчиком
не шкодує
розквашеного обмилка
наче збирається на той світ
там йому приготовлена садиба
там не ходять
з чорними п’ятами
при місяці
дідові ноги великі білі
туди він піде босоніж
я не зважаю на його бурмотіння
не бачу зношеної прозорої шкіри
я завтра
я післязавтра
я я
крильця мої не вміщуються в шкільному портфелику
крильця мої як і руки
в щасливім чорнилі
ФОРТЕЦЯ
“My hous is my castle”
Едуард Кок
змурував неприступну фортецю –
чотири стіни шість перестінок
сім вісім дверей
стіл
хмарка над чаєм солодка
усталені звички
таємниці з кодовими замками
каральні загони проти власної пам’яті
фортеця мене берегла
від холоду спеки ризикованих блискавок
уламків ілюзій
пропущених літер
і навіть од власного прізвища
з глухого відполірованого каменю
тиші
навощеного скла
освячена спреєм від комашні
стояла б донині
якби не яблуко
яблуко
після якого
починаються шлюби метеликів
і рушаться стіни
ГОЛУБОК З КОНВЕРТОМ
на пам’яті
романтичні післявоєнні листівки
які розносили в поїздах
похнюплені інваліди
клали на столики перед людьми
серця пронизані стрілами
лебедів що цілуються
букети повітряних кульок
весільні шовкові сукні
троянди з лакованими кігтиками
глянцева казка
іншого мрійливого світу
сентиментальні наївні слова
що сприймалися тільки так –
“умри но не давай поцелуя без любви”
“з тобою на край землі”
хтось та й купить
он ту
з голубком
конвертом у дзьобику надписом
“жду отвєта как соловєй лєта”
повісить
поряд з фотокарткою хлопця
в чорній оправі
***
в якусь березневу мжичку
зимової стужі не згірш
сховався у рукавичку
мій зовсім дорослий вірш
і як він туди помістився
і як поселився там
з моїм безкінечним містом
з моїм нерозумним життям
з чудною моєю журбою
за гострим відлунням крила
і навіть
навіть з любов’ю
яка біля мене була
сховався немов маленький
і затишно як ніде
у тій рукавичці плетеній
хоч вітер знадвору гуде
і знов повертається стужа
і знов поїзди навісні
а тут тільки мишка-норушка
і зайчик ведмедик усі
нікуди не треба спішити
удосвіта бігти на шлях
як гарно на світі жити
якщо утекти від життя
ПАМ’ЯТЬ ДОЩУ
з того світу
посипались краплі дощу
все густіші настирливіші
після полудня
(авжеж це трапилося після полудня)
я притиснувся лобом до холодної шибки
переді мною плескалася вулиця
розгорталися дзеркала
відображення довгих будівель дерев
привидів поміж хмарами
на стадіоні
вояки в римських шоломах
вкопували в землю хреста
кидали жереб кому дістанеться одіж
(я все це побачив зблизька
навіть блискучі голівки цвяхів
які принесли ще гарячими з кузні)
тоді цей дощ і почався
і повертається знову і знову
о шостій годині
гебрейського часу
Я ГОВОРИВ
я говорив до каміння
сухої очеретинки
пташки чорненького павучка
мого неслухняного пса
до кожної живої душі
і так само до самогубців
повішених між поверхами
до кожної підворітні
відчинених вітром дверей і дверей
що зачинялися переді мною
говорив
до кожного з вас
але й до власного серця
схожого на етнографічний музей в Пирогові
(глечики рушники відлуння забутих пісень)
до кожної стрілки годинника
аби вона пішла проти себе
шкільного учителя
законів Ньютона
я зруйнував декорації
і не повірив у нашу смерть
я позривав одежі з вогню
я зламав стіни
заради коханої
ім’я якої Свобода
бачили б ви яка вона гола!
я бинтував слова
розбиті московським паралічем
я відмовився від плісняви їхніх убогих небес
від мовчання мільйонів і власного цвинтаря
і відійшов од прірви
гулкої
як п’яна Переяславська Рада
ось так і скажу
коли прийде мій час
переселятися з одного готелю в інший
на зворотну сторону Місяця
де вже ніхто не побачить мене й не почує
хоч я знаю – Місяць живий
я вмів писати вірші
я думав що вмію писати вірші
СУТНІСТЬ
…І заради тієї примарливої надії,
що завжди і постійно зісковзує з-під човна,
пливемо на сузір’я, на довгі завмерлі тіні,
на хистку порожнечу, в якій не розгледиш вікна;
на міста потонулі, що їх прозираєм крізь воду,
де обліплені мушлями стіни ідуть з глибини,
де каміння, присвячене Богу, і храмові сходи,
і над ними пливем,
не відчувши на серці вини.
Пливемо на стрілу, на сосну прибережну смолисту,
на крило журавля, на високі й низькі острови…
Помолися за мене, і я озирнусь на молитву!–
і на заході сонця вхоплюся за кущик трави.
***
…ангел надворі. Навпроти тонкого вікна,
в ще нехолоднім, хисткому повітрі, як човен,
ангел витає; тріпоче сорочка льняна,
золото світиться – біле, і жовте, й червоне;
звернені вгору зіниці сільських королев,
діти сміються і хочуть так само летіти.
От він крилом доторкнувся притихлих дерев,
от листопад, як спокута спекотного літа.
…ангел сьогодні; і вся Україна під ним –
І Богуслав, Богодухів, козацька Мерефа…
І кольори проступають крізь вранішній дим,
і обновляються темні ікони й дерева.
Мій охоронцю качок на небесній ріці –
між полуничних дахів і рідких осокорів;
і парасолька розкрилась у нього в руці,
і на землі голубі парасолі соборів.
ЗГАДКА ПРО ЛИПЕНЬ
6 липня що серед осені
купальська ніч на багряному вітрі
купи листя позносимо
і покличемо з лісу червоних звірів
і коли вони прибіжать на лагідне слово
звірі червоні з іклами золотими
спалахне гілляччя ніби солома
плигатимемо через вогнище разом з ними
ці в передзим’я купальські ігри
ці пронизані димом останні ночівлі
і голоси пересипані іскрами
танці під місяцем здичавілим
і тільки під ранок
повз вишеньку низькорослу
мимо церковки з воску
по збитій дорозі
дощик приїде на сірому ослику
і нагадає що все-таки осінь
КАРТКОВИЙ БУДИНОЧОК
хлопчик став на стілець
хоче дістати Всесвіт
але не дотягується рукою
щоб стати вище
підкладає свої книжки –
казку про котика й півника
пригоди барона Мюнхаузена
подорожі Гуллівера
і потім кожного дня
кожного року –
буквар
арифметику
географію хімію
енциклопедію для допитливих
літописи хроніки
філософію Бергсона Анрі
от-от дістанеться
от-от зрозуміє
збагне
аж поки одного разу
коли геть постарів і зробився незграбним
картковий будиночок з Гегеля і Лао-цзи
посунувсь під ним і розсипався
а втім Бог йому все пробачив
навіть ослаблого в вірі Дарвіна
що маленьким прогулював уроки
і в зоопарку дивився на мавп
УКРАЇНА
то невпокорені герої
то запопадлива товпа
неначе човен в синім морі
то вирина то потопа
***
в тім будинку з маленьким віконцем
і в тім будинку з широкими вікнами
просто посеред шляху
хтось ніби схожий на мене
приміряє на плечі нетерплячі вітрила
він ще не знає
що ми самотні у Всесвіті
говорить римує розказує
він ще не відає
що поезія –
схожа на мого батька у себе в столярні –
затиснув губами цвях
і тому нічого не каже
ТОВПА
нарешті пора
скласти хвалебного вірша
про тебе
рідна моя товпа
з пролетарським обдертим корінням!
ти велика а тому завжди права
ти не відаєш сумнівів а тому рішуча
ти – vox populi
а наш велемудрий народ хіба помиляється?
згуртована мстивим завзяттям
обперезана ненавистю
як матрос кулеметними стрічками
бачимо твої нетерплячі веселі руки
чуємо твій життєствердний заклик “повісити!” –
на крані на стадіоні
щоб здалеку видно
зліплена як мурашва в одну ворохобну грудку
голодна навіть якщо наїдена
солона від галасливих сліз
але й падка на дешеві смаколики
найперша твоя турбота
пошуки ворога
в порожніх кишенях
найбільша твоя чеснота
перемінна любов
і повна відсутність мислення
***
на пожухлому листі
пропаще минуле літо
і навіть моє прізвище
перед нами зима
як незнайоме велике місто
начебто в аеропорту
хтось мене зустрічає з білим
піднятим аркушем
на якому написано Терен
***
сонце пригасло поблідло
вичахли черепиці
от і сховалося літо
в очеретинці
за музикантами слідом
тиша і ніч наодинці
як тобі
радісне літо
в тріснутій очеретинці?
і на осінньому вітрі
коли позбираються птиці
вчується
згадка про літо
схована в очеретинці
***
День, як Боже око
чистий та ясний…
Глибоко-глибоко
плинуть ясени.
Щось там біля серця
горнеться злегка.
Мовить – ти не сердься,
що вона така.
***
перший другий і третій
нашого роду міцного
і всі непоборні вперті
…і крім тебе нікого
проти чужинської крові
проти московського смогу
рідні свої чорноброві
…і крім тебе нікого
зможуть силу ворожу
перемолоть на солому
гори звернути можуть
…і крім тебе нікого
слухай мене юначе
кожного дня земного
живи Україною
наче
окрім тебе нікого
“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.