“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022
(З майбутньої книжки “Спроба автобіографії”)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
птахи відірвані вітром од гілки
і щось полохке біля серця
сни у яких натикався щораз на годинники –
мало часу зостається
степу мого полинові пасати
ці вітрюгани
на Знам’янку
на Табурище
скільки казав що треба про це написати?
тільки про це ти й пишеш
* * *
перший другий і третій
нашого роду міцного
і всі непоборні вперті
…і крім тебе нікого
проти чужої крові
проти московського смогу
рідні свої чорноброві
…і крім тебе нікого
візьмеш кохану в груди
матір лишиш за порогом
на Лисичанськ на Крути
…і крім тебе нікого
той покриває стріху
в того спіткнувся коник
і всі не відають страху
…і крім тебе нікого
ані журби старої
ні сподівань на Бога
і всі як один до зброї
…і крім тебе нікого
підеш з притихлої хати
й кожного дня земного
таких як і ти багато
…і крім тебе нікого
ВОЛЯ З УЛЬТРАМАРИНОВОЮ СПИНКОЮ
ластівка моя полинова
при самій землі
черкне і знов недосяжна
на телеграфних дротах
одна за одною
ноти тієї самої щорічної п’єси
графічне відлуння короткого літа
її приручити не можна
не дасть себе погладити по голівці
звабити кілечком на лапку
не повірить в мою і твою долоню
і в Міжнародний день захисту птахів
воля
з ультрамариновою спинкою
тоненькими крильцями
роздвоєним хвостиком
якого немислимого трюка викине вона й на цей раз?
гніздечко з тієї ж глини що й ми з тобою
під тим самим дашком
де й наші
ікони і рядна
ДВЕРІ
хто лише не заходив
у ці потріскані двері –
в теплу годину під час негоди
дорогою з поля чи з церкви
от найчастіше в неділю
приходила тітка Меланка
дядько Андрій – бувало по ділу
чи просто так
побалакать
хустка влітала вбігав картузик
а то появлявся вранці
блискучий такий з молоточками ґудзик
сусіда
начальника станції
а ще
як зимова розвіялась хмара
весна припливла з небокраю –
прийшла з короваєм та сама пара
яку спровадили з раю
двері були з віконцем-яйцем
теплі були вишневі
з ключиком схованим під камінцем
з весіллям Адами і Єви
і стільки ступало на цей поріг
і стільки всяких історій
не хтось а мій батько витесав їх
найкращий у світі столяр
ЗГАДКА ПРО ДІДОВІ НОГИ
старанно миє
болотом замащені ноги
шкребе цеглинкою камінчиком
не шкодує розквашеного обмилка
наче збирається на той світ
там йому приготовлена садиба
там не ходять
з чорними п’ятами
дідові ноги при місяці
білі великі
туди він піде босоніж
я не зважаю на його бурмотіння
не бачу зношеної прозорої шкіри
я завтра
я післязавтра
я я
крильця мої не вміщаються в шкільному портфелику
крильця мої як і руки
в щасливім чорнилі
ЩОСЬ МАЄ ТРАПИТИСЬ
підошвою ніг
відчуваю трепет коріння
вітер
з листям несе імена
залишаються просто дерева
хожі одне на одного
щось має трапитись
на воринні сидить сова
ангел-хранитель занедбаного обійстя
ПО ТОЙ БІК КАМЕНІВ
вишні
звісилися за ворота
ждуть-виглядають
покупців на дідову хату
(місто
нагадує про себе покупцями
як учорашня ніч
пір’ям роздертої пташки)
в кутиках вуст
вирубані клинописи пам’яті –
стіжок гостроверхий
підпертий жердинами
перильця на ґанку з потрісканою хрестовиною
черешня що потім усохла
кущик вівса висіявся біля порога –
все вже
усе
по той бік каменів
навіть вечірня жаба
що сиділа на стежці
в позі лотоса
МИСТЕЦТВО ВИЖИТИ
…впасти на брук
і зробитися сірим тоді не помітять або
не почути власного імені подумають що глухий
а ще ліпше
прикинутися різним непотребом
викинутою краваткою січневим дощем
шматком целофану який погнало за вітром
та чим завгодно тільки не манекеном
їхні кишені обмацують зранку до вечора
* * *
Дощами настрашені айстри,
гастролі північних вітрів.
Летять антресолі астральні,
подвір’я летять угорі.
І сходять з балконів блаватних,
і світяться зором ясним
твоїх вечорів полонянки,
панянки з “хрущовок” тісних.
І в кожної сукня вельможна,
і власна своя Мажино.
І ніжні гріхи перемножимо,
до церкви доживемо.
І лагідна церква осіння
усіх повінчає нараз
на свіжій соломі, на сіні,
на вістрі настрашених айстр.
І знову летять антресолі
з густої вчорашньої мли…
І нащо були парасолі,
якщо у нас крила росли?
* * *
падає стелиться дощ
струмені ширші і ширші
так полюбити щоб
шкіра по шкірі
вранці на острові дощ
ввечері на узбережжі
так полюбити щоб
як без одежі
як без сорочки під дощ
на неприкритому вітрі
так полюбити щоб
шкіра по шкірі
так полюбити щоб –
як на останній потяг
як під раптовий дощ
скинувши одяг
* * *
в якусь березневу мжичку
зимової стужі не згірш
сховався у рукавичку
мій зовсім дорослий вірш
і як він туди помістився
і як поселився там
з моїм безкінечним містом
з моїм нерозумним життям
з чудною моєю журбою
за гострим відлунням крила
і навіть
навіть з любов’ю
яка біля мене була
сховався немов маленький
і затишно як ніде
у тій рукавичці плетеній
хоч вітер знадвору гуде
і знов повертається стужа
і знов поїзди навісні
а тут тільки мишка-норушка
і зайчик ведмедик усі
нікуди не треба спішити
удосвіта бігти на шлях
як гарно на світі жити
якщо утекти від життя
* * *
З графіка збився дощик, чеше три дні підряд,
зранку од спеки лікує
краще ніж Гіппократ.
І шелестить, шушукає, хлюпає бережком,
І трішки відмиє душу пошарпаний душ Шарко.
Гнізда пташині принишкли, там цілий день біда:
ллється на чисту підлогу з чорненької стріхи вода.
Тільки розводить руками похилого віку дім:
з стін обсипались вікна і поплили по воді.
І все це неправда про сонце,
його не побачиш теж.
І стежка – кому вона треба? – якщо нікуди не йдеш.
І ця запізніла ніжність, навіщо мені, навіщ?
Грішне змішалося з праведним і напросився вірш.
СЕРЦЕ, ГНІЗДО ЛАСТІВ’ЯЧЕ
Господи, це ластів’яче гніздо за формою схоже на серце,
та і за змістом також. В зимові обжинки
все, що в короткому літі лягло на денце,
видує вітер з кожної соломинки, останньої жилки.
Схоже воно й весною: куди прихилитися, дітись? –
під яку незрадливу покрівлю, дашок потемнілий,
щоб не збили діти палицею посеред літа,
а вивелися пташенята й загомоніли.
З глини воно нетривкої. Зліпили його для мене
тато й мама, коли спочивали від втоми.
Якраз була косовиця. І тато побачив, напевне,
яка молода моя мама і яка велика скирта соломи.
І то не тільки вони; ліпили його достоту
дощик, сонце, вітрець, м’яка придорожня вільха,
і звичайно ж, криниця – відерцем джерельну воду
носила старша сестричка, як мама була вагітна.
В небі, що сутеніє, срібні зібралися гості,
білі секунди снігу повз мене біжать прожогом.
І це почуття тривожної невідворотності
виштовхує кров на краєчок гнізда живого.
* * *
на пожухлому листі
пропаще минуле літо
і навіть моє прізвище
попереду зима
як незнайоме велике місто
немов зустрічає мене з білим листком паперу
на якому написано Терен
ВИВОЗЯТЬ БУТАФОРІЮ
Мортири з жерсті, диктовий замок,
чаклунська лампа з блискучих скалок,
розкішне віяло фараона
в кузові автофургона.
А проти чорного входу театру
на сходах мерзнуть фанерні Татри.
І паперова антична колона,
і обладунки відомого клоуна.
Вже всі, здається?
Впала завіса.
Картонне сонце лягло за куліси.
Куди ж везуть їх під цим брезентом?
І де поділись аплодисменти?
І що замість вати біліє надворі?
Не зрозуміти цього бутафорії.
* * *
в тім будинку з маленьким віконцем
і в тому будинку з широкими вікнами
на стежці й посеред двору
хтось ніби схожий на мене
приміряє на плечі нетерплячі вітрила
він ще не знає
що ми самотні у Всесвіті
говорить римує розказує
він ще не відає
що поезія –
схожа на батька мого у себе в столярні –
затиснув губами цвях
і нічого не каже
ВІДЛУННЯ
ще не дійшов того краю
де стояло наше обійстя
а вишня
якої немає
затріпотіла зраділим листям
спогади
що ховалися десь
у траві забуття пожовклій
кинулись навстріч
начебто пес
коли я повертався з школи
спогади споглядають мене
моє-не-моє обличчя
оце убранство чудне
не схоже на те
колишнє
оці патинки старі
піджак у спекотне літо
що треба йому у дворі
цьому сучкуватому діду?
але пізнають все одно
і я впізнаю так само –
поріг що стоптали давно
віконце з двома хрестами
чийсь голос
прибляклий полин
усе повертається оку
це наче луна
як бувало малим
крикну в криницю глибоку
* * *
волосся твоє що відлітає за птахами
вирій з китайського шовку
вогні які заблукали
душа що шукає притулку
комашка що залетіла в око Святому Петру
пасемце диму
церковна молитва
сяйво на образах
тоскний погляд крізь ґрати підвалів
ковток рятівного повітря
клубочок морозної пари
твердиня на якій стоїмо
нагадає як пишеться слово СВОБОДА
СТИРАЧКА
в кишені загиблого
знайшли напівстерту гумку – чого вона там?
ну хай би знайшли
патрони фотографію схожу на нього
ножика сірники нашу прокляту війну
врешті шматочок сну думав ним скористатися
в перерві між обстрілами
то все було б зрозуміло –
так ні
ластик стирачка
що він хотів нею стерти? місяць коли так світить
і зручно прицілюватися з того боку?
постаріле осіннє світло остогидлі дощі
жменьку тоненьких літер і навіть оці слова –
а давай любитися й писати вірші
а ще краще просто любитися
він встав зачинити двері
і це теж необхідно стерти
про зачинені двері
та він просто герой якщо захотів
так багато стерти щоб стати сильнішим!
на хресті й написали що він герой
* * *
немає такої гармати
яка б зруйнувала батьківську хату
що стоїть у моїй душі
на самім початку
груша посеред двору
немає сокири
яка б замірилася
жоден мороз
не замурує віконця
з якого я виглядав
свою маму
немає жодної темряви
жодного сліпучого світла
там усе як було
в небі лелека –
чиясь реанкарнована душа
полетіла на Індію
приблудний собака лащиться
до останнього осіннього сонця
я такий самий
ніякий вітер
не розкидає мого вірша
з листя й трави
Я ГОВОРИВ
я говорив
до каміння
сухої очеретинки
пташки чорненького павучка
мого неслухняного пса
до кожної живої душі
і так само до самогубців
повішених між поверхами
до кожної підворітні
відчинених вітром дверей і дверей
що зачинялися переді мною
говорив
до кожного з вас
але й до власного серця
схожого на етнографічний музей в Пирогові
(глечики рушники відлуння забутих пісень)
до кожної стрілки годинника
аби вона пішла проти себе
шкільного учителя
законів Ньютона
я зруйнував декорації
і не повірив у нашу смерть
я позривав одежі з вогню
я зламав стіни
заради коханої
ім’я якої
Свобода
бачили б ви яка вона гола!
я бинтував слова
розбиті московським паралічем
я відмовився від плісняви їхніх убогих небес
від мовчання мільйонів і власного цвинтаря
і відійшов од прірви
гулкої
як п’яна Переяславська Рада
ось так і скажу
коли прийде мій час
переселятися з одного готелю в інший
на зворотну сторону Місяця
де вже ніхто не побачить мене й не почує
хоч я знаю – Місяць живий
я вмів писати вірші
я думав що вмію писати вірші
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/