ЖОРЖИНОВЕ ЛІТО
Запроси мене, квітко, у жоржинове літо,
Жовтим променем сонця закохай, залюби.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я так хочу навчитись знову радісно жити,
Де лиш зіткане щастя, без війни і журби.
Запроси мене, мила, в кольорові простори,
Де захоплює подих висоти глибина.
Де таїть таїну горизонт неозорий,
Де нап’юся краси я від спраги сповна.
Запроси на шляхи, де несхмарене небо,
Де гойдає ріка, мов колиски, човни.
Запроси мене, квітко, я так хочу до тебе:
Пелюстки твоїх губ цілувати крізь сни.
Я так хочу завжди милуватися цвітом
І спивати любов із краплинок роси.
Запроси мене, квітко, у жоржинове літо,
Запроси мене, люба, запроси, запроси…
08.08.2023
МІСТО ЖИТТЯ І РУЇН
В антидронових сітях заплуталась осінь,
Небо шле не привіти, а тривогу війни.
Дощ латає дороги й заплітає у коси
Жовті залишки трав, що лягають у сни.
Місто тоне в руїнах, і потрохи в життях.
Чорні згарища болю, білі миру надії.
Одягає війна надважкий камуфляж,
І без краю й кінця люто скрізь лиходіє.
І байдужиться світ до чужої біди.
Плаче карта тривог у червоній крові.
Тут життя — полігон, тут печалі сліди.
Чорне графіті зла на Ізюмській землі.
В антидронових сітях і життя, і руїни.
Заґратований спокій і тривожності вир.
Йде у пікселі осінь по усій Україні,
З молитвами до неба про омріяний мир.
17.09.2026
***
Цю осінь перейду наосліп чи то зряче.
Сійну жменину слів, хай віршами цвітуть.
Не видіє ніхто, як серце моє плаче:
У зародку сльози важка розлуки суть.
Ця осінь не така — як ця війна, похмура,
Вже сонячний фізаліс не гріє й не пече.
Періодично дощ малює із натури,
Та лиш важкий тягар кладе він на плече.
Ця осінь у зневірі, цей час не для жаги.
Я вірив у цей світ, а світ у мене ні.
І розійшлись за мить з донькою береги.
У цій ріці життя такі пекельні дні.
У цій тяжкій війні змозолюються руки,
І діє проти нас такий упертий час.
Я все переживу: і осінь, і розлуку.
Знекровлена душа ще зцілиться не раз.
14.09.2026
***
Дзвоник конвалії ніжно мене розбудив,
Кличе, як завше, в ласкаве і сонячне літо.
В тихім потоці думок і розкішності нив,
Квітоп’янію, і щиро братаюся з вітром.
Знов горизонти натягнуті мов тятива,
Колос зерна моїх слів так і проситься жити.
Вперше оновлююсь. Завтра чекає нова
Стежка, по ній я закоханим буду ходити.
Хай духмяніють думки в густоті різнотрав’я,
Пагін душі проростає і тягнеться в небо.
Спрагло спиваю очима невичерпні барви,
Пишучи вірш на листках з необірваних стебел.
Дзвоник конвалії ніжно мене заколише,
Вклавши на зелень, вітрами і часом пониклу.
А поки я спатиму — доля для мене напише
Гарну сторінку життя, де є щастя і світло.
03.06.2021
ДУША ОСІННЯ
То не душа осіння пожовтіла,
То не дерев раптовий падолист.
То просто так тепла просило тіло,
Коли душа моя втрачала зміст.
То не дощі усюди наслідили,
Не журавлі у небі пронеслись.
То просто ми чомусь недолюбили,
І вже цього не станеться колись.
То не вітри провіяли буремно,
І вже не сонце променем зігріє.
То просто так у серці хризантемно,
Бо вже воно любити не зуміє.
То не душа осіння пожовтіла,
То не слова джерельні протекли.
То просто осінь в полум’ї згоріла,
А ми горіти так і не змогли.
02.10.2021
ПЕРЕЧЕКАННЯ
Перечекаємо цей сніг, перечекаємо цей дощ,
Крилаті сповіді птахів усі розпустимо на вітер,
І стугонітиме зима до весняних брунькатих прощ,
Бо їй так само, як і нам, яскравих хочеться палітр.
Набубнявіє день новий холодним сонцем угорі,
І буде марити про плин прип’ятий човен до верби,
У павутинні голих віт знов зав’юркочуть снігурі,
Їм теж аби лиш до весни. Які ж постійні ці “аби”.
Перечекаємо цей дощ, перечекаємо цей сніг,
У заметілях безнадій нові розпустимо надії.
Я попри темінь світову у серці іскорку зберіг,
Я у долонях снігових нову весну навколо сію.
Заланцюгуємо жалі, бентежні смутки і печалі,
Зрябілі стомлені шляхи ще до весни закольорим.
Моя поезіє сумна, тож нумо йти з тобою далі
І в дику темінь світову нести красу осяйних рим.
14.01.2025
ТАЇНСТВО СЛОВА
Таїнство слова — неначе душевне причастя.
Оре курсивом перо білосніжні ґрунти.
Рвуться на волю думки і від горя, й від щастя,
Хочуть в поезію, наче зерням, прорости.
Б’ється в утробі душі ще не сказане слово.
Знову у пошуках вільних, незайманих рим.
Наче веду сам з собою таємну розмову,
Пишучи вірші пером журавлиним рудим.
Часом приходить мовчання у слів вітровії —
Й тихо дрімають верлібри, ронделі, сонети…
Всупереч долі, війні і буденності сірій
Хочеться бути і далі хоч трохи поетом.
Хочеться віри, і сили, і трохи причастя.
Щоби поезія кожна звучала і квітла.
Рвуться на волю думки і від горя, й від щастя.
Таїнство слова — моє недосказане світло.
08.12.2022
ОБВІРШЕННЯ
Знову з весною крокую до літа.
Віршами словоцвітіння вінкую.
Кожну пелюстку очима цілую,
Так, що аж травень усміхнено квітне.
Білі дерева залюблені вітром.
Золотом сонце дає преміальні.
Радо, чорнилом малюю буквально
Квітку ласкаво обтесану світлом.
Ніжно обвіршує душу тепло,
Гілля із рими легенько курсивить.
Скільки ще маю поезій окрилить,
Так, щоби затишно мріям було?
Скошую словом густі полини.
Муза й перо моїм Всесвітом правлять.
Вірш надсилаю в редакцію травня,
Хай надрукує у збірці весни.
06.05.2021
УСЕ НА ЧАСІ
Ти знай, що все на часі: і квіти, й спориші.
Хай навіть і світанки надщерблені війною,
І росить сива осінь солоною сльозою,
Та якось треба жити, хоч гірко на душі.
На часі кожна мить — бентежна і благанна.
Ти в чорноті небес шукай свою зорю,
І всьому, що прекрасне, кажи своє “люблю”.
Я вірю прийде час щасливий і таланний.
На часі кожен подих, цілунок, кожен рух.
Не сказані слова? То може час сказати?
Я знаю, кожен хоче, щоб гул сирени вщух,
Та тільки тут і зараз нам треба виживати.
Ти знай, що все на часі: і райдуга, й дощі,
Родинні почуття й взаємності кохання.
Нам просто треба жити, хоч слізно на душі,
Бо нині кожен день у нас немов останній.
29.11.2024
РІДКІСНИЙ ПТАХ
Я рідкісний птах, не шукай, не знайдеш,
Не полюй, полювання це марне.
Тільки ноги свої об каміння зіб’єш,
Бо шляхи не бувають безхмарними.
І кліток не будуй, не впіймаєш в сильце,
І пером моїм вірш не напишеш.
Ти усмішку лише запускай на лице,
В цій прекрасній невичерпній тиші.
Не лови в небесах, я невпійманий птах,
І не треба стріляти у крила.
Я ховаюсь у хмарах, в туманах й дощах,
Щоб байдужість людська не згубила.
Але може й колись я покину цю вись,
Щоби в руки твої прилетіти.
Ти лише не злякай, не вбивай а дивись,
Як я вмію літати й любити.
08.11.2019