“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
МАМА НА ПОРОЗІ ЧИТАЄ ПСАЛТИР
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
мама на порозі читає псалтир.
весна пробігає повз.
літо на мить зупиняється.
осінь завмирає.
мама повсякчас читає дев’яностий псалом.
весна повторює услід.
літо згадує по пам’яті.
осінь з тінями мимоволі шепочуть
по сорок разів.
мама на порозі читає псалтир.
ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ
повертайся живим.
я преміцно притиснуся, брате,
до твойого мовчання,
до дихання, серця, весни.
повертайся, бо скучила мама, дружина, і хата,
і донька, і онучок, і батько, і ввірені Господом сни.
і хмільні вечори біля бджіл.
вже й вони заскучали.
навіть день, що провісно годує нестишений рік.
повертайся у будні, у працю солодку, зухвалу,
в хитромудрий і благословенний од досвіття вік.
повертайся живим.
і хай зустрічі знатимуть сльози
од розчулених вір, які вивершив твій серафим,
повертайся –
і з травнями знову плекатимеш спрагле колосся.
повертайся живим.
І НА ПОРОЗІ
на одному плечі дорога,
на другому – сонце.
ти їх давно приручив.
вони завше з тобою –
усе ближчим і ближчим
до інстинктів криниць,
до тужавих вечорів,
до віри, до щему, до правди.
навіть був поводирем для тіней,
як і для небосхилів.
знав, що вони поруч –
інколи запилюжені, але свої.
тому й не оглядався назад,
особливо, коли поспішав,
коли кроки легшали
настільки, що начеб летів.
ще трішки – і на порозі
зручно вмостяться
дорога, сонце,
небосхили,
тіні…
БОГ ОРАВ
зґвалтована вода
і час – зґвалтований! –
чужинцем,
що з інстинктом звірини.
убивця-горлоріз непогамований
з тавром на морді,
з видихом війни.
а ми з усіх-усюд.
катами стали ми –
у страх йому і аж собачу смерть.
були прадавніми…
у вірі й праці спраглими.
впирались в небеса,
тримали твердь…
предтечі-вічники,
і хлібороби-воїни,
і спадкоємці –
в тихий плин Дніпра,
оцей непроминальний і превольний…
хтось бачив:
коло нього Бог орав.
ДІТИ В БОМБОСХОВИЩІ
діти із дитсадочка переходять дорогу,
спускаються в бомбосховище.
вони уже навчені. вони не бояться страховиськ.
вони начебто зовсім-зовсім дорослі.
от тільки спросоння інколи плачуть, а їхні сльози
витирають янголи носовичками ніжно-ніжно.
янголи для свого Петрика, Миколки, Маринки такі утішні!
граються, малюють, читають по складах уголос,
а на порозі дитинство безпорадне проймається болем
і молиться за дитинство, яке після нього прийде
у той дитсадочок, що через дорогу видно.
ПІСЛЯ ЛЮТОГО ПРИЙДЕ ВЕСНА
після лютого – позачасся.
після лютого прийде весна.
ми забули про сон.
ми в борні не останні, не перші.
наші спротиви, дихання, віру
Господь впізнавав.
і писав, і писав
на своєму хороброму серці
про Херсон…
Маріуполь…
про Бучу…
Дніпро…
Краматорськ..,
на зап’ястя браслет зав’язавши
жовтаво-блакитний.
і забути не зможе…
забутий не буде ніхто.
навіть часу зітерти не вдасться
ні коми, ні титли.
а з правиці, де відтиск обруччя,
прозріє трава,
аж зелена-зелена.
торкнутися б і завесніти.
я жива, я жива… –
прошепоче земля степова
і з тяжінням дасть силу янголам –
вже не-пе-ре-літ-ним.
ТИХИЙ УСМІХ
здається, тут тебе нема. здається…
і біль, мов страх,
проходить попід серцем.
і день проходить понад вирву-пустку.
минай дощем,
ховай цю тоскну хустку.
і світло погаси.
хай буде світло.
згадай, од чого тихий усміх квітнув.
і проживай-живи. бо в тебе – віра.
Господь як відав,
так уже й відміряв.
і хоч лягає тінь гінка у душу,
зірки, що з вишні-зоряниці, струшуй –
та й у відро з водою,
аби мрії
ніхто нічим почварним
не розвіяв.
ДВА КРИКИ
а може, забути обличчя з життя,
аби не боліло.
заплющити очі і губи стиснути,
не дихати зовсім.
мовчить і волає
од струму проціджене тіло.
підвладне воно цій позірно найтихшій,
неспаленій осені.
а може, не чути,
бо й тиша така – помежи, поміж межі…
два крики кричали –
холонула кров усе більше і більше.
два крики кричали,
два крики вростали у миті замерзлі…
і світ забував,
що мав стати на дещицю іншим чи віщим.
мов були людьми
ми чуємось найкраще восени,
коли світи з омани щонайвищі.
у наших перехресть –
найтихші тиші,
у наших зустрічей ще не було вини.
ми слухаємо,
бо не чув ніхто.
і чуємо, бо ж чуємося завше,
осінню міру спивши – і прознавши –
аж до зів’ялих снів і пелюсток.
вони зісподу. падолисти ми
ще довго-довго.
начеб на світлині.
стривожить мить. й нечутно так долинем…
накриємо їх.
мов були людьми.
ВВІРЕНЕ ІМ’Я
то низька, що й посвіту замало,
то така,
що лиш гляди й гляди.
очманіти!
день, бува, не знала,
а було –
у виворіт води.
ніби повз. але насправжки –
в душу:
стерегла, молилась зрячим сном
якось дуже терпко,
відчайдушно…
і читала лиш один псалом
ще і ще…
аж до обніжків правди
промовляла ввірене ім’я –
крізь дощі,
і тиші,
й листопади, –
поки світ-відлунок не спіймав.
НЕСАМОВИТІ СПРОБИ
не помножений, але поділений.
лиш дороги поміж…
лиш дороги,
що у сни сягли, маною білені,
і в слова –
немовлено розлогі.
і залишений.
слова ж не знали ще…
не щеміли, не торкали споду
з тіней і слідів, що стали звалищем,
голосу,
що слався понад воду.
і відпущений, як пес на прив’язі,
хоч і рвався…
кут глухий бив лобом –
не стеріг себе, був надто пристрасним.
все пов-то-рю-вав
несамовиті спроби.
***
навпроти пам’яті-дзвіниці
і сніг і наші білі імена
Грицько Чубай
і сніг, і наші білі імена,
і наші кроки білі, наші тіні
причинний світ навмисне обминав,
лишаючись невдавано настінним.
і осягнути часопростір ми
не вміли, не хотіли, не збирались.
були, як завше, пізніми людьми
на перепуттях відчаїв-вокзалів.
і будемо, хоч імена, мов дні:
ще сни не віщі, вже криві відлуння,
заблуклі, подорожні чи хатні,
аж до мовчання вистраждані струни.
і піде сніг – і нашим іменам
захочеться побути наодинці
з тим, хто, направду, їх найкраще знав
і чув… навпроти пам’яті-дзвіниці.
СВОЄ РОБИ
був сніг як сніг.
вже дощ як дощ.
собі не вимовиш: помовч…
бо ще не відав, що хотів.
незнаний брід од берегів
шукав. і не було. весна
прийшла. ти знав.
ти знав. ти зна-а-а-в!
пізнав за запахом зі снів.
просилися лиш голосні
у пруги, в тишу тиш і щем,
у землю під в’юнким дощем,
у небо, бо воно було
таке, як знайдене крило.
бо друге сам собі робив
недовго, десь зо пів доби.
а потім дбав про два весла…
вода, і твердь, і небеса
твої. тобі – у спадок мрій.
ти мрі-і-ій!
ти мрій.
ти мрій.
ти мрій…
по тому знов своє роби
хоч цілий вік, хоч пів доби.
ЗО СТО ДИВ
і слово предобре
жебоніла весна:
і ти його, вітре,
пізнавав – і пізнав,
і ти його, степе,
у рахманне вбирав,
і ти його, вічнику,
віщо тримав
у маянні,
в сонячних колах,
у снах…
нетайно дивилась
терпка вишина
в зіниці зіркі` –
од землі і води,
де усміх зачаєний
знав
зо
сто
див.
ВУЗЛИКИ РОЗЧУЛЕНЬ
дощові бруньки такі тендітні…
всілися уздовж тонкої віті.
видиво минуще. час не знає,
що шукає мить, про що благає.
може, про красу – невічну пам`ять.
віднайшлась поміж човнами-снами.
крапелька краплинці підморгнула –
зійде мить у вузлики розчулень.
НАЙПЕРШИЙ ЦВІТ
передбачав найперший цвіт
недовідомість
і мрію, від якої
виполискував – щемів.
прещирі подиви запитували:
хто ми?
все далі й далі віддалялись
од зими.
найперший цвіт
ще більше знав,
ще більше відав.
полотна днів беріг
від забуття,
крізь дощовицю брів,
крізь сонце
й легкість вітру.
бринів у Бога
на усміхнених устах.
ще мить –
прозріє цвіт щоякнайперший,
щонаймиліший
бджолам-вечорам,
межу до неймовірності
зітерши…
бо вже й почин
довершила пора.
ВЕЧІР, КІТ І Я
вляглися поруч вечір, кіт і я –
такі чудні…
самі собі на думці.
хтось спав,
журився хтось, а хтось сміявсь,
та кожен почувався тут
прибульцем,
бо світ скотивсь, і я, і вечір, й кіт…
так і не влігшись,
як кому до шмиги.
хтось навзнак,
хтось на бік,
хтось на живіт
собі здавався –
аж-аж-аж! – великим.
бо ще до ночі мало статись щось,
як майже тиша…
майже насолода…
маліли гадки.
все, що не збулось,
у сновидіннях-віщунах зародить.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.