“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Поезії Віктора Крупки притаманні приглушені, пастельні мотиви з окресленим малюнком у глибині. Це дозволяє зануритися в химерне переплетіння образів і смислів, що їх «прочитує» автор із, здавалося б, неголосних буденних станів, з яких переважно і складається наше життя.
Можливо, літературознавці вже «приписали» яскравий поетичний стиль Віктора Крупки до якогось певного напрямку чи школи. Для мене ж як для читача його письмо – традиційне за наповненням і модерне за формою. Це доволі хороша «комбінація», яка дозволяє, спираючись на міцний просторовий фундамент національної Традиції, зростати в модерному часі «щонайчудніших змислів».
Михайло Сидоржевський
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
живі
серце на рукаві…
мрії – приручені квіти…
ми – найживіші! живі!
вже й світлячками світимось…
спротиви – стіни – сни
висвітлені емоції…
і не порветься нить,
де недогледять очі,
віра – відлуння – звук,
наче вода, що ллється,
я у дощі живу,
ти – між розрад лелечих.
наших слідів нема.
ранок їх не залишить…
піде у персть зима
і зазоріють вишні,
і у світів для нас
вистачить зір-цукерок…
видиш – видиш весна
все найчорніше стерла…
чуєш – чуєш – почуй
слухають всі покú що…
з усміху і плачу
визріє бабця-тиша…
оці світи
оці світи… із дотиків і шерхів,
із тіней, напівтіней,
промінців.
лиш дух, що не минув,
блукає мерхло.
він мовби зник, а мовби й уцілів.
він понад воду…
хай запам’ятає,
хай течія пройме,
хай буде слід…
оці світи на згині знають тайни,
бо не було…
бо не було ще слів,
допоки сонце з пругом не напишуть
своє щось, невимовне,
з перших фарб:
настояну на згубі мантру-тишу,
провісний карб
і мимовільний скарб,
з якої слово, те,
що теж найперше,
простерлося, розхлюпалось. живе!
хтось розкуйовдить,
візьме хтось, причеше
і в миті березневі позове.
мандрівець
я мандрівець –
то падолист, то сніг,
а то трава вздовж стежки
й аж до поля,
я плач, я віра, я найперший сміх,
я виструнчене зрання видноколо…
я відгорів –
давно пощез не-я –
я кимось став
для тіні і для сліду –
і на воді писав своє ім’я
і вітер витирав – і вітер відав,
що я ще був у квітці і росі,
у пташці і в замрії щонайтихшій,
що мандрівець я – і на мить присів,
аби вдихнути
передсвіття тиші.
березневі світи
Ось і зараз знайшовся такий шибайголова – осідлав крижину, широко розставив ноги й, осяяний заздрісними поглядами дітвори,
кружляє-пливе в березневі світи.
(Михайло Стельмах,
«Чотири броди»)
розкажу усе-усе світам
березневим, і срібноголосим,
і наївним, і безхитрим зовсім,
ще отим, які то тут, то там…
розкажу. вони чекали і
навіть знали про вертання й кола,
що скраєчку хата, шлях і поле,
що у клунку випечений хліб
і для них, і для слідів, і для
незбагненних та гінких початків…
гляне в дзеркало смішне малятко
і піде,
куди іде земля…
з роду-пам’яти
а ти заговори,
як можеш тільки з тишею.
питай її, питай –
і слухати учись.
твої такі гінкі,
щонайчудніші змисли
вхопилися за хати
неоковирну вісь.
не відпускають… ні!
із тишею їм добре.
молитва мами зиркне
за досвітком вікна.
вже вище хати мисль
і вище осокорів,
і, крім найперших вірувань,
ніхто їх ще не знав.
отак собі й мовчи,
як знають хата й зорі.
отак закінчуй кола,
де все – почин і хист.
заледве мріє світ
історій-не-історій…
рождає з роду-пам’яти
і вись, і вісь, і вість.
Педоси
Черкаси, Петренки, Поперечні,
Княжуки, Ревери, Лісові
скажуть «добрий день!» чи «добрий вечір!»
(як чужий – у пів наперстка свій).
Крупки, і Петришини, й Голинські,
Дядюсі, а ще Ремарчуки
світ стрічали від колиски й миски
і брели у світ, як мить, гінкий.
педосівських на шляхах чимало:
знають схід і захід, часу вир…
у торбині кусень хліба й сала
в серці віще сонце правд і вір.
Педоси… вертаюся, вертаюсь
по дорозі давній, кам’яній.–
хто лишивсь на перелозі раю?–
батько-мати і зірниці мрій…
острів
а по дорозі,
як по воді,
бо далі – острів обітований.
літав найперше,
човном ходив,
зі снігом-кпином вивозив сани,
всміхався так, як у снах умів,
до ранку й тих,
що давно чекали
під древом можним, аж віковим,
де сонце зналося з пектораллю.
і та любов називалась – дім,
а острів начебто був дитинством.
вертався завше,
губив сліди,
спинявся тінню
в четвер Пречистий.
ходім
селом наосліп…
недалечко дім…
ходім, мій братку-спогаде,
ходім
туди, де був лиш я…
тебе – ще ні,
де ріс відлунком у дзвінкій весні,
де ввечері корова йшла у хлів…
пив молоко –
і брів помежи снів…
зі світом брів, як відав,
навпростець
крізь павутиння трав густе-густе.
і не блукав –
вертався і просив
у Бога ще і ще разочок див
грибів і риб великих –
і моїх…
о спогаде, якби ти тільки міг
осяяти стежину в мить оту
незвершену
й, мов сонце, золоту,
коли від тіні прудко утікав,
не спивши
ані глузду, ні гріха…
утікав
я з села утікав,
село з мене – ніколи,
брав карбунок гріха
й неперебутність поля,
намірів сотню хмільних,
кола вертань неосудних…
вітре-сновидо, війни,
щоб не було спокути…
стане навпроти село,
але мене не лишить:
знову крило, чи весло,
а чи дороги дишло
пропонуватиме так,
мов я чужа дитина.
поронько золота,
в чому моя провина?
люби мене
люби мене, люби мене,
люби
за те, що просто є,
за те, що буду,
і за сліпу не від гріха облуду,
як воду в зоряницях зрілих, пий,
спивай хай у думках,
хай у думках,
якщо у серці місця не надбаю…
десь на окрайцях
твого болю й раю
триматиме моя, мов світ, рука,
і усміх, і тайнопис сущо наш
оте, що не збагне
ніхто й ніколи,
бо ми з тобою просто видноколи,
в яких любов і згук
далеких щасть
ще залишились, бо прозорі лиш,
як дощ і сонце з промайнулих весен…
оця любов
не зрадить і не щезне,
оця любов
посеред тиш і… тиш.
на тятиві
стежина швидша,
ніж я:
не зна ні сліду –
ні згуби…
луна поверне в ім’я,
яке лиш небо полюбить.
мов у криницю воно,
мов із криниці –
у невідь…
від стежки перше вікно
збирає смерки серпневі,
що узялися од вір,
від колобродів загуслих…
у стежки на тятиві
сон скибку сонця
надкусить…
повз
повз тебе все: птахи, дерева, сни…
заціпеніло дивишся й не знаєш,
чом там, де хрестик, світлотіней зграя
і як народжується крик неголосний…
бо лиш дзиґар відреставрує мить,
оту, що з тиші сонця й плину віри.
в собі не знав ні янгола, ні звіра,
та обпікала надгаряча мідь,
холонула… але не ти, не ти…
слідів відлуння та відлуння кроків
лягали у чистилище, допоки
ти не ставав невдавано густим.
наче сміх
о часе, з нас ніхто не поспішав…
я ще дитина,
наче синій сніг,
я вже дитина сива,
наче сміх…
лишав бентежним тіням пів гроша,
а сам шукав незнаємі світи
із сонцем,
що вмостилось на плечі.
була близькою дивна далечінь…
ходи зі мною, часе мій, ходи…
ми їх сотворимо, ми їх напишем знов,
як двоє дітваків на півдорозі.
умиють прегусті світанку роси…
а ще цілинна, з наших снів,
любов.
ще одна весна
ще одна весна, хлопче,
босими ногами топчеш
ряст, і трави, і стежки
йди, як знаєш, навпрошки.
стало ще сивішим сонце,
в дзеркало поглянеш: хто це?
не впізнаєш – запізнивсь
до лелечої весни.
і уже отого сміху,
як соломи прілий віхоть:
не залишилось дурниць,
обміліли ситі сни.
ще одна чи, може, більше…
хлопче, не дописуй вірша,
та плекай ясні світанки,
випивши світів зі дзбанку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.