Віктор Капуста. «На лаврському меридіані»

НАВКІСНИЙ ВІНОК СОНЕТІВ

 

 

                                                                                           Пам’яті В. Ч.,

шукача унісону

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

у слові й вірі

 

 

 

 

                                                                    І як про війни почуєте ви,

                                                                              і про воєнні  чутки, –

                                                                       не лякайтесь, бо статись

                                                                                    належить тому.

                                                                             Та це ще не кінець…

                                                        Це початок терпінь породільних.

 

Євангелія від Марка, 13,7–8

(переклад І. Огієнка)

 

 

 

 

□1□

          НАм в чорнолітті Гоголь ані руш.

ЗЛАмалась часу вісь із хрустом кістки.

НаВРочено чи що на тому місці,

Де ставСЬ параліч скопу мертвих душ?

То збитий сКОп навернеться із пущ

І вигуком заМУтить: «Я тут близько!»,

То проситься сМЕрканнями для зиску

Зривать за цвинтаРем новітній куш.

Мертвеччино, замрИ! Мстиш знову світу?

Дай відповідь. Та не Дає одвіту.

І тройці птичій з безпІлотним ходом,

Аж косячись, покАзує, де ми,

Штурляє і держави, і Народи.

Задавить, як не спинимо самІ.

 

                            □2□

               На п’яту ніч zлоvісного zлорадстvа

ZАгибель сунула з усіх боків.

ВідЧужено тобі терпець марнів,

ЗбиралАСя душа в даль непроглядну,

А серця БІль пекучий був за брата –

Його не остуДИти й поготів.

Чи запоміг вІн до небесних нив

Чуткій душі з бентежНИх дум забратись?

Твоїх тривог не ЩЕзла череда:

«Все пруть і пруть – страшНіше, ніж орда».

В’язав рядки у віщуванНЯ вузол,

Коли плекав надію дІЛ земний,

Коли крізь вибухи не плентав ЮЗом

Той світ, що від учора вже не твІЙ.

 

                            □3□

Дорозі Господа до тайни тайн

В ІСторії нерівний почерк диха.

ОТАм, де сповивалось жити стиха,

СкуйовдиЛА путі примара ждань.

А чи розплачСЯ зараз, чи розтань,

Не зупинити За спасибі лиха,

Хіба що назирцЕМ душа оклига,

Рокована НА вістря запитань.

Де схід?.. Де захід?.. ПЛУтає стрільба:

На сонцепрузі смертНА боротьба.

Молитвою оберНЕні до сходу,

Чекаємо у сяйві Божий знак –

Настрічу мчиться зграя нЕгосподня,

Готова присусіджувати наС.

 

                            □4□  

УЗрієш воріженька не з колін.

СпиНАйся – і постанеш списоборцем,

Над гЛАддю кличною Дніпра і Ворскли

МетнуВши спис неначе «джавелін»*.

Хоч вРАжа сила не скида личин,

Хапає дуЖЕ підступом за горло, –

НабутНА мста рятує животворно,

Коли ЩОгерцю зупиняє скін.

ОджавелінившиСь, притьма в бою

Несхибний спис тВІй цілить у броню.

Закліпано рябиТь в чужинськім оці;

У танк вривається вогНЕнно свист,

Даруючи розплюЩЕній мороці

Пів миті для розкаяння і сліЗ.

 

□5□

ДИчавіла ренета у саду.

Над ВИбоями ниділа порану.

Її оСколок сліпо погерманив,

ЖивецЬ ламкий відтявши на льоту.

І поНЕсла кисличну долю ту,

Дітей чаСтуючи не по-гурманськи.

Онук пита: «ПОспіла?.. Чом погана?».

Дід каже: «ПЕтрай! Карби на роду!».

Минуло літ і ЛІт… Новій ренеті

Прищепу зламуЄ снаряд касетний:

Мов кліщ з СибірУ, зайда учепивсь.

Дідує внук НА старість безголосо.

Та ремствують бРУньки, як і колись:

«Дичавієм у дикості облоЗІ».

 

□6□

«Іду на ви». Кажи – не мовкни в такт

ЗабуТОму на витоку Почайни.

В святіЙ купілі був лише початок

ПоКОри небу в час земних атак.

Святитель МУдрував собі на страх

(Щосил ОБражені жреці пручались)

І неофітам змІЦнював причали

В серцях, Які чекають на Христа.

Бач, застережеНО, що темна ніч вдих

Стиска НА віри зламах тектонічних.

Випробування ПРяжить князь пітьми.

Підсовує клУбки «червоних ліній»,

Закублені у долах: «На, віЗьми!», –

Та застує небесні голубінІ.

 

                            □7□

  Місткої містики міські містки…

МИнуле у майбутню сповідальню,

ЗаНУривши задуму, заховали

СупроТИ вод дрімливих навпаки.

ПохМУра Лета не віддалеки

ПотоКИ темноплинні затівала.

У ній було НЕпам’яті замало,

Аби ЩАдити забуттям віки.

НавзавоДИ спливуть жорстокосерді

Чужого Марнослав’я силуети.

Нестиме дух стічнИЙ сліди заброди

В затемненні і нас не Помине.

Хоч зі свого містка стРибай у воду

І скаламучуй тіней маргінЕС.

 

                            □8□

    НІ мук, ні серць умлілих не лишило

СуМІсне дихання на світі цім.

ОсмуТИ час, колошкаючи стрим,

СіМЕйну сагу подає цнотливо.

Ні мУк, ні серць… Та слово неспочиле

У тоГАх палітур було живим.

Не на погорДУ і не на мейнстрим

Нажилює поезіЮ стрімливу.

Мов полюси, В.Ч. й Н.Г. – в книжках.

Проліг до вірИ двотернисто шлях.

«Винюсь: на дві путь Спільну поділив…

     “Прости” – запізненE на цілу вічність».

…Гірчив його сороковиН полин,

А спомин погляди її увіч ніС.

 

                            □9□

Отемнену – в три кроки – комірчину,

Де ФІзкультурний склали реманент,

НакРИла горобина ніч сирен,

НавОДячи страхи нам без упину.

ВідниНІ й докрайвіку?.. Бо не звісно,

Чи вибухом Потрощить у момент,

Як творить пРОсто неба тестамент

Землі придаВЛена гріхом крутизна.

Вчитаємо спасЕНні заповіти,

Якими можна рвІЙність намолити?

Лютує змієдушНА громовиця…

І тільки ангели ПРигублять тиш, –

Твій усміх нишком УЗдогін ясниться

Надією в шкільному укриттІ.

 

□10□

  Зацвів будяк від баламутства рос

НАхабно в листопаді непробуднім.

МаЛА сподіванка, що буде путнім

З МУтацій набундючених проноз.

ПростуЄ будячиння на мороз –

В калиновЕ перетікання будня,

Де соки ПОсилають без облуди

У кім’яХИ багрянцю свій прогноз.

З нуди оСІнніх снів, лихий будяче,

Пора зимова вВЕргне в непутяще.

Оточить світ чеРвоної калини

Ікласта, наче зВІр, навала здирств.

Та осічеться… Є на ТЕ причинний –

Сліпий чортополоху поводиР.

 

□11□

Авжеж, війна! Сюжет не для сонета…

ЗаЛЕбедіє болями балад.

Їм НІжне і жертовне буде влад,

СКОрботою заллявши пів планети.

Коли МУдрують у батальних нетрях

Палкі неДОкурки шалених влад,

Вони у стреСІ дикім навздогад

Закручують жаСкі знущань сюжети.

Тяжка коЛІзія олжу не зразу

Крізь виверти приЗводить до поразки.

Ось-ось сягне соНЕт жаданих днів.

Король однак не ВИдихся, хоч голий.

Передчуттям несТЕрпних холодів

Його опушення міняє коліР.

 

□12□

ВИгоює сосновий дух околиць

ПроРОчений борам мікрорайон.

ЗаплюЩУй очі – і п’янкий озон

ВдихаЄш повногрудо, ще й уволю.

Здереш полуДУ – в грудях тисне-коле:

Розбито Шиби, решетом бетон…

Направду вІдає тепер прокльон,

Відкіль озонних дір СОдом й відкόли.

Фугаси з димокриЛОї пожежі

Не випустили НИщені котеджі.

Сірома-горобець, окраЙ вцілілий,

Почав на погорілля зБІр: цвірінь!

Історії контужене сумЛіння

Перекладає відзвуком: ІрпінЬ

 

                           □13□

Салонікійський друже! На Олімпі

МеЛЬкнув Наркіс – фантом незавізний.

Відчув рОЗгін сваволі навесні,

Як ЗевсА гук зарокотів з похмілля?

Той Києву з оКОлиць щойно гримав:

Ракети сТЮжили, мов навісні.

Злодійський ЧАд вдирання не ві сні

Фантомні імеНА душив безмірно.

Сплив час Наркіса, ЩО себе самого

Пізнати мав? ЗЦІлився? Ані трохи.

Позір сковороДИнно-безлюстерний

Бронює шанс дожиТИ до пори,

Коли самозакоханості скверНа

Удавиться у бункерній норІ.

 

                            □14□

     Іще скимлить дощів пересторога.

НаВОднений чеканням світ потух

І навЗНак розлягається з потуг –

ЗнЕСилений вгадати задум Бога.

ДотягнЕ світ до задуму хоч трохи,

Як засичиТЬ пора жалюча хуг?

НаміритьСЯ судьбу пустить на хух

Чи зло НЕміряне звести на охи?

Годилось би даВно урозуміти,

Хто бійняМИ розхитує орбіти,

Меридіани кРУшить нам на відчай

І топить у неЩАднім гоні хвиль…

Зори: посталі душі в ДуСІ свідчать,

Що вороги не улучають в ціЛЬ.

 

□15□

 ВІ сні чи в яві до небес віч-на-віч

ВіДлітувати призвано митця.

З бЛУкань земних зродилася мить ця –

ВповільНЕно душа злинала навстріч.

БезплотНО-тихо попрощавшись з нами,

В. Ч., НЕ встеживши війну з торця,

Казав БЕзстрасно: «Волею Творця

   Народ і мова – в Силі Духа. Знаймо!».

Із неба вічноістинНІ резони

Готують нами праведниЙ посів,

Аби Дніпро сквернити крУК не смів,

А гоголівський птах набРАв розгону,

Як златоверхий МихаЇла спів

Підхоплять дзвони Лаври в унісоНІ.

 

                         □16□

НА час біди і нищення ілюзій

   ДістаЛАся земна луна небес.

Узнала, ВРажена, що світ не щез:

         ДивиСЬ, не спопеліє у нарузі.

           І той, КОму обіцяно на прузі

        Минути МУки нещадимий прес,

               НімітиМЕ, угадуючи сенс

            Офіри одніпРовленій напрузі.

             Заламує епохИ сівер-вітер,

                   Але нікόму Досі сліз не витер.

                    Вирощує душÍ солоний біль

                      Сльоза котючА на щоці дитині –

                    І вознесеться Невмируща сіль

      Відлунено Небесній УкраїнІ.

 

Березень–листопад 2022 р.

Київ–Ірпінь–Суми–Охтирка.

 

*ППРК “Javelin” (з англ.: метальний спис).