І
Під войовниче брязкання мечів
на Україну йшли в години жатні
віками орди, по-звірині жадні
та вковані в залізо до зубів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Час не розгладив зведених валів.
Коли б всі подвиги на полі ратнім
перетворить на труд на полі братнім,
багатство всіх не знало б берегів!
Мечів бряжчання слухати не диво –
варили вороженькам здавна пиво
(згадайте, друзі, славних козаків).
Війна несла нещастя та руїни.
Та рвались в бій за волю України –
сушив нам сльози праведний наш гнів.
ІІ
Сушив нам сльози праведний наш гнів,
бо змалку вчилися любить в Тараса.
І це, повірте, не красива фраза,
а просто спадок внукам від дідів.
Не слід шукати нам заумних слів –
відомо здавна, що не в них окраса,
бо часом був народ – безлика маса,
бо довго мій народ у ярмах брів!..
Як стукне в серце нам героїв прах,
тоді на бранних праведних полях
Вітчизна наша непоборна прісно.
Казав мій батько: “Стоїмо на тім,
не віддамо ми зайдам рідний дім,
наш біль відчутно в колисковій пісні…”
ІІІ
Наш біль відчутно в колисковій пісні,
і болем тим гартується народ –
грудьми зустріне він в бою заброд,
і груди ті міцніші, ніж залізні.
Дідів повторимо у героїзмі,
бо вкотре у сусідських лиховод
від біснування покривило рот:
життя і мир для них – це архаїзми!
Там день від дня мечів сильніший дзвін,
ми знаєм, що несе з собою він –
із ран старих на землю кров’ю бризне!
Прости сусідів, Боже, й напоум,
щоб горя не приніс піднятий бум –
постійно в серце нам тривога тисне.