“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
КОНКУРС ЗАПИТАНЬ ВІД ЧИТАЧІВ
1.Письменник – не той, що пише, а той, кого читають. Чи прийшло до Вас визнання? Зокрема, колег – вчителів і письменників?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я – дерево, з якого плід зірвали.
Я – місто після вражої навали.
Погляньте, друзі, на мої сивини –
Невже мені потрібні мадригали?..
У кого з нас найбільше нагород,
У того доста і хвалебних од.
Питав я в Неба, та мовчить Всевишній,
Коли митців цінитиме народ.
Поміж колег на лівім фланзі я,
Бо маю руки й совість ратая.
Забудь про немічні четверті груди
Й дивись вперед, Поезія моя!
Мене мій критик мудрецем нарік,
Але не варто слухати базік:
В цей світ філософ у лиху годину,
Не прийде мучитись, повір, вовік!..
«Ознака істини – звичайна простота», –
Друг написав мені в кінці листа.
Продовжую я вчитися у Майстра,
Хоча прожиті у трудах літа.
Не визнають, мов не дають свободи,
Щоб я творив, але без насолоди,
Щоб не відчув її і мій читач,
Бо для знайомства з ним не мав нагоди!
Студентська юність сниться все частіш,
Мов каже: «Згадками себе потіш,
Бо давні друзі пнуться до вершини,
А ти радієш, що спустивсь раніш…»
Убивча істина завжди проста:
«Нам слава – як сірчана кислота:
Впаде краплина на вухналь іржавий,
А згубиться підкова золота!..»
У чорній рамці – друзі по перу.
Я їх не знаю, та відчув журу:
Книжок-бо їхніх ще не зміг дістати,
Колись і я нечитаним помру!..
Сумую часом, глянувши назад:
Так і не зміг зростити власний сад!
Буваю, грішний, сповнений гордині,
Як вийму всі рукописи з шухляд…
- Є визначення – поет від Бога!.. А хто Ви?
Я кидав з року в рік в ріллю зерно,
Але чомусь не сходило воно.
Тож підсумок життя – не те я сіяв
Або цей ґрунт став каменем давно.
Мої думки – немов гірська гряда
Чи лиш хмарин безпечна череда?
В житті, можливо, залишу я слід,
Як не затопче недругів орда…
І курява земна, і пил зірок,
Поезій притрушують рядок.
Та вік мине – і Бог простить поета,
Й забуте слово скаже вам пророк.
Мов ідоли, кумири мовчазні…
Один все ж написав листа мені,
В кінці черкнув: «Ви теж поет від Бога,
Не вписаний в листи нагородні!..»
Коли сидів я на «ослячій лаві»,
Хто був мені зразком, почивши в славі?
Для когось, може, я тепер кумир?
Є епігони, та мовчать лукаві!..
Не вибрав ще Всевишній варіант:
Цінити – не цінити мій талант,
Карати – не карати вільнодумця,
Бо й сатана був спершу демократ!
Своїй судьбі я не підрізав крила,
Щоб в інший двір, як курка не летіла.
Читачу мій! В руках твоїх – мій вірш:
Де викинеш, там і моя могила!
Над «Таємничим островом» я млів,
Бо книжку полюбив без вчителів…
А згодом був Тарас, Поет від Бога,
Який і прищепив любов до слів…
Ні, ще не здавсь і рук не опустив,
В душі лунає бойовий мотив!
Чого молюся і Творця тривожу?
Щоб в істин не було альтернатив!..
А ще посмертної не хочу слави –
В соборі урочистої відправи…
Мій хрест звичайний чи велична стела
Дістануться вандалам для забави!..
- Звідки до Вас приходять поетичні образи?
Створив нещасним все-таки Творець:
Все прислухаюсь до чужих сердець!
Як вірші я пишу про власні болі,
То з терну сам собі плету вінець…
Колег покійних в свідки не беру,
Щоб свідчили про відданість перу
І як пів віку ми служили Слову!..
Покличте в суд мій біль або журу.
Бере за серце відчай час від часу,
Бо вже без ейфорії та екстазу
Записую згорьовані рядки –
Послати б їх на Косарал Тарасу!
Бува, стає рядком фрагмент журби,
До Господа вселенської мольби…
Здається, що в рядків достатньо волі,
Але вони – поетові раби!
До тайни тайн наблизився на крок,
Та прочитав лиш кілька сторінок:
Архів Астральний береже Всевишній,
Лишивши людям істину казок!..
Знов рік минув. Я ж – наче і не жив,
Хоч перевірив у труді спромогу жил.
Та знов Господь не все схвалив до друку,
Бо, сповідь пишучи, я, мабуть, согрішив!..
Не повернусь ніколи я з походу:
В дорозі – в день погожий і в негоду…
А прагну, врешті-решт, в собі знайти
Гармонію із совістю народу!..
Надіюсь, жду, як воїна вдова:
Господь сподобить зболені слова!
Пів віку ними засіваю душі –
Потрібний дозвіл Неба на жнива!
Півні співають і клюють пшоно –
Чумацьким Шляхом сиплеться воно…
Поета й орача збудили треті:
Веління Боже – сіяти зерно!..
На горе я обрав літературу,
В рядках відливши вікову зажуру.
За власний кошт пустив у світ книжки –
То з відчаю я впав на амбразуру!..
- Чи бувають у Вас хвилини розпачу?
Згубити хочу поетичний дар,
Бо випік серце невгасимий жар.
Книжки мої – це безпритульні діти,
Яких кладуть у жертву на вівтар.
Лиш недругу пасує роль митця –
Мені ж вона чомусь не до лиця!
Коли ж книжки, написані у муках,
Хтось, врешті, покладе на стіл Творця?
За шість десятків літ сягнув вершин!
Але де свідки? Ну хоча б один?
Лайнувши долю, я спустивсь додолу –
На це затратив декілька хвилин!
У власнім серці обірвав струну,
Коли Поезії складав ціну.
В житейських буднях всім достатньо прози!
Чом став поетом, й досі не збагну!
Поети з Києва не прийдуть в мій ліцей,
Не стрінуть тисячу допитливих очей…
Я – служка Слова – мушу йти до школи:
Довіку хрест не скинути з плечей!
Мистецтво форми відкидає хам –
Йому достатньо завше двох-трьох гам.
Відкинув він Шекспіра і Петрарку,
Не знає, як писав Омар Хайям!..
Поезія не знає забуття,
Як на вівтар її кладуть життя,
Якщо не мріють про вінки лаврові,
Скорившись долі, як батькам дитя!..
Сміються: де у книжці слово віще?
А бруд на пальцях слинили навіщо?
Підказку Божу я сховав між строф,
Хоч знаю – часом істина зловіща!..
В людському курнику не розпускав я пір’я,
Тому не заслужив у натовпу довір’я.
Господь оберігав від «локшин на вухах»,
Та чи вберіг, нещасного, від марнослів’я?
Усе сказав, за всіх вже відхворів –
Слова на крилах аж семи вітрів!
Хоч звідав біль, та не позбувся й досі,
Бо не зберіг я пісню матерів!..
- Як Ви оцінюєте майбутнє своїх книжок?
Як жив, любив – так, вірте, і писав:
То весь палав, то іскру лиш кресав.
Та рано істину в книжках шукати:
Не зміг я дописати кілька глав!..
Повірити хотів би в чудеса,
Що в смерті затупилася коса,
Що буду я народу зрозумілим,
Що знають вже про мене Небеса…
Комусь потрібні оплески гучні,
А я і так оглухнув від брехні.
Даремно, мабуть, жду правдиве слово –
Невже воно потрібне лиш мені?
Я – вовк, який ступив за прапорці?
Ні, єретик, пострижений в ченці!
Але про що мені молити Бога,
Якщо перо тримаю ще в руці?
В коханні головне – сердечний жар
І, як у боксі, витримай удар!..
В поезії – і перше, й друге, й третє:
Спинися вчасно й викинь «каламар»!..
Поезія – солдат мій на посту:
Довірено обом нам висоту,
Бо де краса, там поряд добрі справи,
Там хтось шукає істину святу!
Узяти б десь на голову золи,
Бо щось гріховне у книжках знайшли:
Я ремствував, як віншували лавром
Митців, яким достатньо похвали!..
Коли сади твої не вкриє цвіт,
Не проклинай, будь ласка, білий світ:
«Пекуче сонце і води замало!..»,
Згадай, чи витирав ти сьомий піт…
Єдиний снопик з поетичних нив…
Я, певно, перед Небом завинив:
Узяв слівце з Астрального Архіву
Й не знаю й досі, що робити з ним…
Зневірившись, книжки в огонь
я кину.
Як стліють всі, Господь збере в єдину,
В якій колись побачать Україну,
Яку я заповів своєму сину!..
- Поет і суспільство. Яка роль митця?
Ковток свободи, лиш ковток чи два –
І не одна звихнулась голова!
Юрба біжить попереду Мойсея,
Не знаючи про задум Божества!..
Година смут: здрібнілі геть вожді
Щось ловлять в скаламученій воді,
А мій народ, оспіваний у думах,
У розбраті погруз і ворожді.
Казав колись народ: «До булави
Ще треба, щонайменше, голови!..»
Та сплинув час, і стали ті вождями,
У кого на плечах мішок грошви.
Не треба, Господи, мені біди,
Щоб я в душі шукав Твої сліди,
Не треба вже ні слави, ні багатства –
Лише з колін усіх нас підведи!
Наш «цар» не має в голові царя,
Але токує краще глухаря,
Бо обіцяє нам молочні ріки
Чи киселем замулені моря.
В ніч горобину в батьківських полях
Без труднощів знайду потрібний шлях,
Та серед дня, наслухавшись гаранта,
Стою в числі осліплих бідолах.
Де ставлять мінус, вождь поставив плюс
І цим безладдям догодив комусь.
Всевишній на указ наклав би вето,
Але до Нього пізно я молюсь.
Ми всі заждались «сильної руки»,
Щоб вів нас вождь до щастя навпрошки.
І прийде він, нащадок Джугашвілі,
Для нас в оренду взявши Соловки!..
Сутужна, кажуть, українська справа,
А все тому, що гетьманів орава.
Та ще з медалями герої, окрім них…
А люд мовчить або волає: «Слава!..»
Я ж знов молюсь: «Спаси і відведи!..»
Бо знову ми діждалися біди,
Гадаючи, хто із вождів Сусанін
І як тепер назад знайти сліди…
- Який поет не писав про кохання? Що можна сказати про любов лише чотирма рядками?
Стіна Плачу в закоханих своя.
Вся списана, горить в огні моя!
Карбують плач на дереві й асфальті,
А дехто – на папері, як і я.
Я все життя обожнював любов,
Хоч часом чулось брязкання оков.
От знов прийшла крізь
заметіль незвана,
Щоб слід найпершої в душі холов.
Відчув з тобою поруч я вину
І за літа прожиті, й сивину,
Що сказані слова не повернути,
Що я любив до тебе не одну.
А долі в нас не так уже і злі:
Є хліб і сіль на нашому столі,
Ми бачились у паралельнім світі
І знов на рідній стрілися землі.
Сестра по духу чи – лише краса?
Цей спір нехай розсудять Небеса!
А я вночі згадаю тільки очі –
І вже весь світ приховує сльоза.
Можливо, думала не ти одна,
Що я вже – чара, випита до дна.
Ні, ще достатньо і снаги, й любові,
В якій букет столітнього вина.
Коли і чим я дорікну тобі?
Що вірші присвятив чомусь журбі?
«Щасливий тим, що є кого любити», –
Кажу я всім і, зокрема, собі.
Нічого не кажи і не зітхай:
І сам я бачу, що втомилась вкрай.
Можливо, ми і створені для щастя,
Але невчасно зачинився Рай.
Ти – молот і ковадло водночас,
Моя молитва й мій іконостас.
Я був залізом – став м’якішим воску,
Коли Господь з’єднав навіки нас…
- Окресліть власне бачення, розуміння і відчуття трьох Ваших улюблених «твердих» поетичних форм – сонета, ронделя та рубая.
Допоки з Богом він не тет-а-тет,
В псевдохудожника випитую секрет:
– В цих кубиках, звичайно, є інтрига,
Але чому назвав «Автопортрет»?
Моїм слова властивий рикошет,
Бо маю довести, що я поет!..
Повір, що я себе назвав поетом,
Коли стоперший написав сонет!..
Як в Зорянім архіві скрипне брама,
В житті поета зміниться програма:
Вже не Петрарка, а Хайям кумир
(рядків чотири, та за кожним – драма!).
Та знов виток в Небесній каруселі –
Забувши все, пишу лише ронделі.
У жанрі цім не знаю я майстрів,
Тому кружляють* думи невеселі…
В поезії завжди є еталон:
Як рубаїст і сонетяр я – епігон!..
І все тому, що прагнув
майстром стати –
Невже порушив цим якийсь закон?
За пів століття натерпівся бід,
Та висновки мені зробити слід:
Не став я майстром! Всі майстри – покійні,
Та лиш за ними торував я слід!..
* Рондель (rond – коло).
- Читачам добре відомі Ваші книжки, написані за роки війни.
А як все починалось, яке завдання у перший місяць ворожої агресії Ви поставили самі собі?
Ти – теж боєць, хоч зброя лиш слова,
Й невидима твоя передова,
Й ніхто не бачить, що стояв на варті,
Коли підступно вдарила Москва!..
Душа – як місто, у якім орда.
Прийди, мій Боже, бо довкіл біда!
Для Тебе в душу відчинив ворота,
Та свідчать болі – не Твоя хода!..
Книжки ти видав,
щоб спалили «Гради»,
Бо в край прийшли новітні герострати?…
Пиши ронделі, схожі на некролог:
Горять церкви –
як вдарити в набати?..
Минуле пам’ятай, новим живи,
Та не втрачай при цьому голови,
А українську відкопай Помпею,
Яка укрита попелом Москви!..
В історії хтось цінить і руїни,
Тож не забудь, якщо забудуть стіни,
Про дружбу братську
спогади облиш,
Бо смерть несуть сьогодні
угро-фіни!…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.