“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
ІЗ КНИЖКИ НОВОЇ, ДОВГОЖДАНОЇ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
СВЯТОЮ ТРІЙЦЕЮ МОГУТНІ
Як хочеться дожити
до Весни!
Тієї, що пробуджує народи
не сполохом
бунтарської свободи –
Любові сяйвом!
Ніжним
і ясним…
Любити Бога –
це ж любити всіх:
уярмлених,
убогих і заможних.
Але хіба ж
ти
допустити можеш,
щоб ворог
розтерзав дітей твоїх?!
Отож летиш,
як пломінь їх сердець,
у клекіт бою,
що вбива злобою…
Бо знаєш: це за Правду
із тобою
Всевишній став –
Бог Дух, Бог Син і Бог Отець.
…А вже з-за обрію
всміхається Весна!
І згине вража пошесть
навісна.
НЕ ЗРАДЬ!
Світлій пам’яті Небесної сотні
Безбожне рабство переміг
клич пам’яті –
для в с і х єдиний:
Доволі нам життя в ярмі!
Ми прагнем
гідності людини!
Той клич –
це праведний Майдан,
що прогучав
понад світами.
Так Україна молода
єднається
сердець громами.
Тому й летять, – бо ж голуби! –
супроти кулі
тільки камінь –
ті юнаки, що «Не убий…»
запам’ятали ще від мами…
Чому повстав
простий народ?
Бо вже не годен і дихнути
під чоботом
жахних заброд,
які з віків – ходячі трупи.
«Мій син
за те життя віддав, –
сказала мати Вірменина, –
щоб геть пощезла
та орда,
котра терзає Україну!
Нам р і д н а стала ця країна…»
Життя віддати за народ,
за честь його, за гідність гожу…
Та це ж найвища з нагород,
що до снаги
таки ж не кожному.
Столиця пісні і труда
ячить!
Сама пересторога:
Не зрадь Майдан! Не зрадь Майдан!
Не зрадь Народ,
бо зрадиш
Бога.
БАЛАДА ПРО СВІТЛО ВОСКРЕСІННЯ
Безодня вабить тишею,
як сном…
Адже вона завжди
щось обіцяє.
Але мені було вже
все одно –
прощався
з побратимами-бійцями…
Та враз огненні віхтики трави,
немовби крила
впали на рамена!
І я вже знав,
що командир правий,
якщо назвав їх
викупом за мене…
Ті стебла болю,
що цвітуть огнем,
квітують лиш у прощу Великодню.
Проте вони розраяли мене
і не дали скоритися безодні.
Тож воскресіння духа я спізнав,
оклигавши від ран
поневіряння.
Тому й несу одну з його ознак
у вир буття!
Такий собі – вірянин.
Бій одгримить, а кулі відсвистять…
І горе погамується в роботі.
Адже на те й дано мені життя,
щоб не піддавсь
оскаленій бридоті!
Адже не може віра одійти,
неначе квіт,
що зрікся свого плоду…
Повір у Світло!
То збагнеш
і ти
сенс Воскресіння
нашого
народу.
КАЗАННЯ ПРО СМЕРТЕЛЬНУ ЗАЗДРІСТЬ
Народжена в жахнім похміллі,
вона –
немов чиряк на тілі,
що проїдає
грішну плоть…
Нічим її не побороть!
На те й москальський має рот.
Але: серця
в квадратних кілометрах!
Як можна віддавати їх,
коли вже ворог
занеміг
від подиху своєї смерти?!
Він занеміг!
Він ледве диха,
сховавшись
під московську бронь,
й живе лиш тим, як збутись лиха,
що заздрості несе вогонь
звитяжних серць
героїв наших,
які й самі згоряють вщент,
спаливши гори брехень
вражих
про Новоросії сегмент…
Чому ж Росії не стачає
тієї плідної землі,
що праці воздає врожаєм,
являючи вам
сенс ріллі?
Хіба на вкрадених просторах
живете в щасті та добрі?!
Чому ж до нас
претеся ворогом,
що вже від крові одурів?!
Оці квадрати
кілометрів
стираєте з лиця землі,
щоб вас,
немов ганьбу століть,
палило пекло після смерти?!
Але ж не тільки пекло
вам
залишилось на спит останній…
Пектимуть вас
оці слова,
що скрикують у кожній рані!
Пектиме все, що є живе
у світі Божому
над вами!..
Бо вже гряде
життя нове –
з новими думами й словами.
І там не буде ні Москви,
ні підлих бомб,
ані снарядів,
ані смердючої грошви,
яку ви пожирали
радо!
Бо світ новий – то Божий сад,
в якому квітнуть
честь і совість,
де лиш Любов – усьому лад,
у всіх учинках,
як і в слові.
Ніколи там не буде Зла,
пророслого на крові брата!
А про Москву…
Вона була…
та щезла,
як війна триклята.
ОТРУЄННЯ
Кремль сказав, що ворог –
на Майдані,
що прийде по вас,
як нагла смерть!
І шахтарський край завмер в чеканні,
труткою брехні залитий вщерть…
Він сказав,
а люд Кремлю повірив!
Бо його лиш чув – усі роки…
Що брехня
вповзає в душі звіром,
знали тільки зрадні байстрюки.
Ті, що підло
відреклися Матері,
що молились
на кремлівський гріш,
а в шахтарськім домовиннім кратері
почувались Путлера не гірш…
Але як те сталося,
що вчора
ти мені був щирий друг і брат,
а лиш рявкнув Кремль:
Майдан – це ворог!
І вже брат мене загризти рад?!
Як могли фальшивитись «республіки»
на землі,
що предок нам припас?!
Чи отрута
промосковських бубликів
стала вже солодша за Донбас?
Злий сказав,
а ви йому повірили?!
Та плюєте братові в лице?!
Тож тому й чаркуєте з вампірами,
що всю кров з вас
вицідять за це.
Адже як повстане брат на брата,
то земля вже
Матері не варта.
БАЛАДА ПРИЧИНИ
Ясмину цвіт – моя самотина
у кримських зворах,
де й печаль
прозора.
Лишень бджола – минає й не мина –
болить мені так само,
як учора.
У чому суть людської таїни?
Адже себе вгадати –
світ пізнати.
І доки ще пелюсткою не зник –
щодуж ламай
нерозуміння грати.
До денця спий свою самотину
ще сього ворохобного семестру.
Це ж так важливо –
доки не загнувсь –
відчути Дух Космічного оркестру!..
Бджолиний біль та думи ясминів –
це все в долині.
Гори їх не знають…
Але дзвенить навколо
і в мені
п’янючий розпач сонного розмаю…
І шаленіє невигойна кров,
отруєна чорнобильським «букетом»…
Ти ще живий.
І хай цвіте Любов!
А біль…
Це ж він
зробив тебе поетом.
ПАМ’ЯТКА «РОСОПОЛЧЕНЦЮ»
Ти прийшов грабувати і нищити –
заробити грошви та медаль?!
Але знов тебе, братику,
«сищики»
навкруг пальця обвели,
на жаль.
Ці степи нареклися козацькими
ще задо-о-овго
до зрадницьких орд,
які тими ж
стежками босяцькими
прибували терзати народ.
Але жоден заброда не важився
панувати
в краю козаків!
Їх земля – не приймала.
Хто чванився – геть щезав,
наче дзвін мідяків…
Ти поглянь,
скільки праці покладено,
щоб садами розквітли степи!
І збагни, як багато украдено
в тебе, брате,
щоб совість пропив…
І зросійщені, як розтерзані,
зашахтарені в антрацит
ми повстанемо волонтерами
проти злого імперського «цить!»
Гомінкими струмками підземними
ми повернемось «на гора»,
щоб і сліду кісток мерзенних
не спіткала рясна дітвора.
…Хто прийшов грабувати і нищити,
лиш ганьбу свою зможе засвідчити –
і нащадкам, і вічності.
БАЛАДА «ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ»
Такі співкі, розкрилені братове
всі розлетілись – як зерно з полови…
І що ж лишилось діяти мені
без їхньої напутньої намови?!
Хіба зостатись деревом
Громовим…
Тих відспівали, бо співать кортіло,
а сих відплакали,
хоч плакали невміло,
і так зосталися – журба журбою.
Не посміятись навіть
над собою.
Нехай сміються інші,
хто мудріші,
чемніші та кмітливіші
й хитріші.
Хай тішаться, мов їхні гамазеї,
жертям донощиків
і вічних фарисеїв.
Вони безсмертні – їх земля не прийме,
хоч би схотіли
йти до смерті в прийми.
І нікому буде їх одспівати,
бо звідки ж піснярів накупувати?
Ані відплакати, ні відмолити…
Не стачить на се лою
в посполитих.
…Хіба лишень оркестри
їм заграють,
провадячи у пекло
з цього раю?!
ГРАФІТІ на стіні храму святої Софії
Народжені жінками,
що простять
нам
наперед –
огуду, фальш і дурість,
ми любим їх як протилежну стать
пихатої мужицької натури.
Закохані у самості ярмо,
котре звемо цинічно
парубоцтвом,
за чарку й гурт – родину віддамо..,
щоб лиш прикрить
спаплюжене убозтво
душі своєї…
Де ще в Бога є
такий вулкан потуги дармової,
що як сімейку власну не проп’є,
то й не захоче іншої –
нової?!
Ах, це гультяйство!
Як не дорікай, воно – у генах,
мов у сповиточку.
Але буруниста, вертка життя ріка
кому пере – кому дере сорочку…
Тож бережися,
велемовний сину,
не так біди
як зайвого слівця.
Хай мужньою буде – аж до загину –
твоя хода із піснею вітця.
Хто зрадив батька –
зрадить Батьківщину.
Хто зрадить матір – мову! –
той себе продав.
РОЗХРИСТАНА ПІСНЯ
Гладіатор, тореро чи воїн,
що рятує
родину свою –
хто з них
слави в народі достоїн?
Хто героєм загине в бою?!
Все страждає
в цьому світі Божім,
аби ділом осідлать мету
дозрівання суті зерен гожих,
здатних подолати висоту
небосхилу.
Це ж тому й ростуть!
Ми страждали, щоб зійтись у згоді,
щоб явити світові себе
словом,
що не прагне нагороди,
бо здавен молилось до небес.
Якщо ж душу
нищено століттями,
четвертовано і ганьблено
в рос-сип,
то хіба не знак це мудрим дітям,
що вона дзвенить, сія
над бідним світом
задля щастя й Божої краси?!
Якщо та, що воскресала подвигом,
нищена плюндровиськом
стократ
спромоглася
засвітитись подивом
ув очах планети – актом згоди,
що безсмертний
скіфський цей квадрат…
Ага!
Якщо б лише брат…
…Чи не час прохати нагороди
у Святого Духа –
як не смерті, то ковтка свободи?!
ЯВИ СЕБЕ!
Коли душа кряжіє,
мов скрижаль
і серце квилить
зболеним селом,
згадай,
чи у тяжкій борні зі злом
не розміняв обурення
на жаль?
Ця боротьба – із рабством у собі –
готова миттю
викресати подвиг,
аби яріти
всім страхам на подив!
Бо є життям,
яке й вінча двобій.
Яви себе в тім герці
козаком,
прикутим до ворожої галери.
Чи не пошлеш ти рабство
до холери,
аби таки ж позбутися заков?!
Отож і день, і ніч
пиляй
свої кайдани!
Ті – на руках,
як ті, що серце рвуть.
Бо тільки так
збагнеш
свободи суть.
І тільки так Твій вільний Дух
постане.
КАЗАННЯ ПРО ЧИН
По берегах вічності ходить Сонце,
ходить Сонце в шлеях…
(Павло Тичина)
Форма оживає змістом,
і запам’ятовується –
сказав Учитель.
Але зміст
має зійти як тісто –
мусиш явити його щоденним,
тяженним
тружданням душі,
без газетної фальші
й політичної метушні.
Думку рухає
її націлена змістовність,
усвідомлена спрямованість чину.
Тож не наслідок пильнуй,
а причину!
Всесвіт уже зачекався
на здвиг
у свідомості нашій,
чому ж не пустити мислення коней
на пашу?!
Коли сягаєш промислу Творця,
втишуються смерчі, сумирнішають темні –
їх лякає дужче смерті
свята безмежність можливостей твоїх;
просвітлюються
погляди вдів,
які готуються стати
матерями…
Зачаття Слова рухає світами!
І кожен воїн ув оцім рядку
повинен знати ще зі сповитку,
яка він цінність
для твоєї тями.
Безтямність – ось найперша із причин,
чому ти не говориш, а кричиш.
Проте й трава
за тебе скаже голосніше,
якщо не відшліфуєш думку
й уві сні ще.
Благав у Господа Шевченко:
Ти всім нам, вкупі,
на Землі, єдиномисліє подай
і братолюбіє пошли…
А ми?! Чиї ми тут посли?!
На цій Землі, що хвора нами,
бо ми, невігласи і хами,
лише грабуємо
і нищим –
зробили з Нені кладовище.
То що ж бо віддамо світам,
які цей шанс
дарують нам?!
Якої братньої любови,
коли жадаємо лиш
крови?
Землі чи ближнього – дарма…
Та тільки крови! крови! крови! –
єдиної для людства
мови.
Бо в нього іншої
катма.
Але не вірш – мені святий –
покличе серце до мети,
а – приклад, помислом сповитий,
явить нам,
як
Любов
творити.
Ходити у шлеях –
так Сонце ходить
і чесну родину
в коло виводить.
Із кола спровадять
не скоро ще…
Хай буде світові хороше!