НА СТАРОКИЇВСЬКІЙ ГОРІ
Спинивсь на Старокиївській горі,
Не кваплячись, оглянув раз і вдруге
Прадавні Кожум’яки, Гончарі
І вербами затінені яруги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Внизу — Поділ, а ген — Дніпро, коса
і дарницькі ліси на видноколі.
«Нев’януча, незаймана краса, —
Подумалось Тарасу мимоволі. —
Все, як було. Було й перебуло
Не рік тому, а років десять з гаком…»
Все, як було. А от його чоло
Засіялося зморшками, як маком.
То пам’ять про пустельний Мангишлак,
Про думи у прокуреній казармі,
Які нерідко обступали так,
Що їх, як пил, розвіять — спроби марні.
Гадалося, після кріпацьких пут
Жадану волю всім єством відчуєш…
— Агов, Тарасе! Ти вже, бачу, тут,
Як цей ось явір, днюєш і ночуєш.
– Це ти, Іване? Здрастуй, друже мій!
Я справді тут прогулююсь частенько.
Так знудьгувавсь у стороні чужій,
Що цур йому!
– Авжеж, — зітхнув Сошенко .
– Хвалити Бога, що застав сестру
і двох братів, що сам не став ізгоєм .
Вклонивсь могилам рідним і Дніпру,
Хоч повернувсь у Київ… під конвоєм.
Хтось потайки в поліцію доніс,
Що я думки висловлюю
невтішні.
Мовляв, доводжу декого до сліз,
Читаючи свої крамольні вірші.
Затримали мене біля Дніпра,
Як і колись, у сорок сьомім році.
От уяви: Михайлова гора,
Місця знайомі там на кожнім кроці,
А я під вартою. Пливу в Мошни,
Туди, де мешкає місцевий пристав ,
і той кепкує: «Що посіяв – жни!»
А через кілька діб у Київ вислав.
Я відчуваю: лихо не мине.
Агент за мною шастає по місту.
Сам губернатор викликав мене
і зажадав негайного від’їзду.
– Ну що ж, раз так, то не вагайся, їдь.
– Куди?
– Куди?.. Скажімо, на Пріорку.
– Пріорка… Пуща… Був там мимохідь.
– Нехай шукають в ожереді голку.
СВІТЛИНА
Вернувся до Гудовського у
дім.
– Я від’їжджаю, – заявив з порога.
– У Петербург?
– У Петербург… А втім,
Васильовичу, не питай нічого.
– Гаразд, гаразд. Хай буде все, як є,
Та наостанок маю ще прохання.
– Яке?
– Ходімо в фотоательє,
Де я тебе увічню на прощання.
– Щасливий ти, колего, чоловік,
За мить одну увічнюєш людину.
(Той знімок справді залишивсь навік,
Відомий нині на усю Вкраїну.
Чудове фото. Дивиться Тарас
Крізь темінь літ праправнукам у вічі,
і кожен з нас радів уже не раз
Світлині тій, очікуваній стрічі).
Тим часом «гість» з’явився в ательє,
Зробив гримасу непроникно-строгу,
Одяг пенсне, цидулку
дістає:
– Хто з вас Шевченко?
– Я.
– Пора в дорогу.
– Збираюся. Склав речі і книжки.
– Так, так. Повторюю: пора в дорогу.
За вами, бачте, водяться грішки.
Куди не кинь – усе не слава Богу.
Коли відбудете? Я з радістю прийду.
– Спасибі. Вирушу о восьмій ранку.
– Я вас, добродію, охоче проведу.
Отож зустрінемось в Гудовського на ґанку. –
Вклонився чемно. Мовчки взяв картуз,
Пісне обличчя посмішкою скрасив.
(Це, видно, той з підісланих лакуз,
що контролюють кожен крок Тарасів).
ТРИВОЖНА НІЧ
Не спалося. Рої думок
Блукали манівцем.
У пам’яті зринав панок
З таємним папірцем.
Можливо, що і він не спить,
Чатує у дворі.
Тарас уловить слушну мить
І зникне на зорі.
Панок спохопиться – дарма!
Проґавив. Ну й лопух!
– Де постоялець ваш?
– Нема.
Подавсь у Петербург.
– Шкода. Я мав би провести
За Ланцюговий міст. –
«Гай-гай, пошивсь у дурні ти,
Вельмишановний «хвіст», –
Гудовський, думаючи так,
Не зводив голови:
– Шевченко вас чекав, однак
З ним розминулись ви.
В ДОРОЗІ
Над містом досвіток погожий.
У небі зблід Волосожар.
В цей час єдиний перехожий
Спустився у Хрещатий яр.
Недобре на душі у нього:
Журба з тривогою навпіл.
Втікає він. Куди? До кого?
Спочатку, мабуть, на Поділ.
Точніше, на Поштову площу,
Де перевізників ряди.
– Добридень, пане!
– Вельми прошу!
– Будь ласка, підійдіть сюди!
Обрав собі легку двоколку.
Вмостився поруч з візником.
– Куди поїдем?
– На Пріорку.
– Ага, – і цвьохнув батіжком.
За словом слово – і невдовзі
Вони вже бесіду вели
Про Київ, церкву при дорозі,
Про давні брами і вали.
Візник назвавсь Пісоцьким Гнатом,
Уродженцем тамтешніх місць.
В путі спілкуйся з ним, як з братом,
і він чимало розповість.
– Скажіть, а назва ця – Пріорка
Звідкіль? – спитав під скрип ресор.
– О, тут вам кожна богомолка
Пояснить, хто таким пріор.
– І все-таки?..
– У передмісті
Був католицький монастир.
– Ну а село?
– На цьому місці
Воно існує з давніх пір.
Село вважалось монастирським,
і це було не так давно.
Але вже років двадцять з лишком
Казенним значиться воно.
А от пріор… Пріор – це старший.
В монастирі він – керівник.
– О, ви, я бачу, гід путящий.
– Та що ви, – знітився візник.
– То ви – поляки?
– Ні, вкраїнці,
Хоч польські прізвища у нас. –
…Яскравих променів червінці
На землю бризнули якраз.
Вмить заіскрилися озера.
Ранкове сонце припекло.
У небі хмарка срібнопера
Прозора стала, наче скло.
Співає птаство. Пахне смолка.
Вбирає очі палісад.
– От ми й приїхали. Пріорка,–
По-товариськи мовив Гнат. –
Загляньте-но у крайню хату.
Там люди чемні і прості.
– Спасибі вам. Тримайте плату.
Ну і… щасливої путі! –
Поглянув на Пріорку зблизька –
Уся ховається в садках.
Вона – мов сонячна колиска
На золотистих ланцюжках.
ЗНАЙОМСТВО
Ошатна хата на узгір’ї
Його привабила одразу.
Гілляста груша на подвір’ї
Зронила жовтий плід Тарасу.
За мить з’явилась господиня
В гурті з дрібною дітворою,
Така привітна і гостинна,
Що аж світилась добротою:
– Заходьте. В нас простора хата, –
Звернулась, наче до сусіда. –
А це рідня моя кирпата.
Хлоп’ята в мене тут щоліта.
– Онуки, мабуть?
– Так, онуки.
Щоденно з ними клопіт маю.
Вони – то в Пущу, то на луки,
А я сиджу й переживаю.
Малі ще. Петрику і Саві –
По десять. Колі – сім, нівроку…
А ви чи просто так, чи в справі
До нас дістались на Пріорку?
– Та я… Послухайте, будь ласка:
Гуляв, ішов уздовж паркана –
Аж гульк! – чи панська, чи селянська
Хатина, біла, як сметана.
А на мотузці між стовпами
Сорочечки в ранкову пору
Махають дружно рукавами,
Немов запрошують до двору.
Така от справа. Сміх та й годі!
Хоча, забувши про турботи,
Скажу одверто: в цій господі
Пожити я і сам не проти.
– А дітвора вам не завадить?
– Ет, мав я гамірне минуле.
До речі, хто з малими
ладить,
У того, кажуть, серце чуле. –
Про все домовились тим часом.
Бо господиня ця – не скнара.
– Як величати вас?
– Тарасом.
– А вас?
– Я змалечку Варвара.
ОЦЕ ТАК ГІСТЬ!
Тарас прокинувся о п’ятій,
Крізь сон почувши спів вільшанки.
Він вдячний вісниці крилатій,
Що першою стрічає ранки.
Як і належить, своєчасно
Бона озвалась тихо, кволо,
Та незабаром інше птаство
Її підтримало навколо.
А спритна дядина Варвара
(Шевченко зве її так часто)
Корзину яблук назбирала
Раніше, як озвалось птаство.
Клопочеться, ряднинку стеле,
Щось промовляє щохвилини.
Тарас прислухався: «0й, леле!
Та це ж рядки із «Катерини»:
«Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати».
Почулось болісне зітхання,
А слів, на жаль, не розібрати.
Розчулений від хвилювання,
Шевченко виглянув з кімнати:
– Вітаю, пані-господине!
– Добридень вам! Яка ж я пані? –
Варвара кінчиком хустини
Змахнула сльози невблаганні. –
Згадала, бачте, Катерину,
Оту згорьовану, нещасну.
Її дитину-сиротину
Жалію, мов дитину власну. –
Промовчав. Підійшов близенько,
Насупив брови кущуваті:
– Це я завдав вам болю, ненько.
Ви?.. Болю?.. Боже, ви – Шевченко?
Оце так гість у нашій хаті!
БІЛЯ КАЧИНОГО ОЗЕРА
Це озеро подібне до люстерця.
Бо віддзеркалює усе, що навкруги:
Порослі комишами береги,
Соснові крони, дзвоників стебельця
І кущики густої шелюги.
– Качине, – ледве чутно мовив Сава. –
На пару з Петриком я тут бував не раз.
– Чудове місце, –
усміхнувсь Тарас, –
Розкішні крони, озеро, галява.
Це рай земний без будь-яких прикрас. –
Пожартувати хочеться хлопчині.
Він гучно плеснув у долоні, і тоді
Залопотіли крила молоді.
То полохливі виводки качині
Прокинулись раптово на воді.
Для кожного з хлоп’ят знайшлася справа,
Яка давненько вже припала до душі:
Подався маслюки шукати Сава,
Збирати ягоди – це Колина забава,
А Петрик з вудкою майнув у комиші.
Тарас дістав малярський обладунок:
Папір, дещицю фарб і кісточку тонку.
Для нього цей пейзаж, як подарунок,
І він мерщій узявся за малюнок,
Вмостившись на замшілому пеньку.
Незчувся, як минуло три години.
Розквітнув барвами на аркуші пейзаж.
Вернувся Коля з кошиком ожини
І Петрик з карасями у торбині…
А Сава де – грибник затятий наш?
– Егей! Озвися! – загукали хором.
Зійшли утрьох на пагорб, стали на виду.
Луна тим часом прокотилась бором.
Розтанула за сивим косогором,
І звідтіля почулося:
– Іду-у!
Прийшов, приніс грибів корзину:
Лисичок, піддубнів, чимало маслюків.
А ще знайшов з горіхами ліщину.
– Тому й затримавсь, – пояснив причину.
Ну що тут скажеш? Ясно все без слів.
ЗНАХІДКА
– Григоровичу, ось вам гроші, –
Сказала тітонька Варвара.
– Я вдячний вам і листоноші,
Яка в нас, видно, побувала.
– Ні, – заперечила Варвара, –
За гроші дякуйте Оришці.
Загледіла, коли вам прала,
А решту я знайшла у книжці.
Подумав: «Хоч не багатійки –
Достатком не спокусиш їх ти:
Чуже повернуть до копійки,
А власне віддадуть до крихти».
– Спасибі вам на добрім слові, –
Розчулив тітоньку Варвару. –
Оскільки гроші випадкові,
То я пройдуся по базару. –
Прицінювавсь, блукав з годину,
Владнав усі, здається, справи,
Набравши ласощів корзину
Для Колі, Петрика і Сави.
А ті, розважливі і жваві,
Позвали друзів на гостини,
І от пріорці – хто на лаві,
А хто – на скошеній отаві –
Вмостилися біля хатини.
В Тараса лиш про них турбота:
Ось тістечка, халва, крем-сода…
Аж гульк! В розчинені ворота
Вкотилась повагом підвода.
На передку, неначе пава,
А не звичайна кучериха,
Розсілась тітка Мирослава,
Яку пріорці звуть: «Купчиха».
Усміхнена, в легкій кофтинці,
Вона знайшла слова привітні:
– Григоровичу, тут гостинці,
Що ви замовили опівдні.
Є кавуни, торти і дині.
У банках – вишні і споришки.
А ще інжир для господині,
Ну і намисто – для Оришки.
Є груші, яблука і сливи –
Ренклод, Вікторія, угорки.
А ще, як ви мене просили…
Малята з нашої Пріорки.
– Малята?..
– Так. Он за парканом.
Говорять пошепки – не гучно.
Мовляв, з таким поважним паном
Їм зустрічатися незручно.
– Агов! Заходьте, милі гості,
Я вас чекати довго змусив.
Отут, на свіжому покосі,
Мерщій приєднуйтесь до друзів.
А ви, – покликав Мирославу
І мовив ніби винувато, –
Рушайте кіньми на галяву,
Бо на подвір’ї тіснувато.
– Григоровичу, я не проти.
Але ж морозиво розтане.
– Коли б нам лиш оці турботи.
Роздайте – і його не стане.
НА ГАЛЯВИНІ
Промінням сонячним зігріта,
Галявина вмістила всіх.
У серпні, на краєчку літа,
Тут задзвенів дитячий сміх.
Дбайлива тітонька Варвара
Не спочивала все одно.
Сушняк з галявини прибрала
І простелила полотно.
А всюдисуща Мирослава,
Що на базарі з року в рік,
Розклала ласощі й сказала:
– Ну от і маєте пікнік.
Смачного вам!
Та перед возом
Шевченко зупинив її:
– Побудьте з нами. Дуже просим.
– Спасибі, рідні ви мої!
Але ж зі мною віз і коні,
І я спішу, як на пожар,
Бо маю ще на Оболоні
Забрать до вечора товар. –
До віжок потяглась завзято
Її тренована рука…
А на галяві справжнє свято
Вже вирувало, як ріка.
Пріорські хлопчики й дівчатка
За ласощі взялись гуртом,
Комусь дісталась шоколадка,
А інші діляться тортом.
Про все подбала Мирослава,
Наїдків стільки – згубиш лік!
І тут спитав Шевченка Сава:
Скажіть, а що таке пікнік?
(Ну і хлоп’ята! При нагоді
Про все дізнатися їм слід).
– Пікнік – сніданок на природі,
Або такий, як цей, обід.
– А дивна скатерть-самобранка
Буває тільки у казках?
(Це вже цікавиться Оксанка
З тонким рум’янцем на щоках).
– А що?
– Та, кажуть, гість казковий
З’явився на Пріорці в нас… –
До несподіванок готовий,
Неждано знітився Тарас.
На щастя, тітонька Варвара
З’явилась на галяві знов,
Народну пісню заспівала
І так усіх зачарувала,
Що вже було не до розмов.
Він їй підтягував тихенько,
І гості вторили обом.
А потім діти і Шевченко
Втішались танцями гуртом.
Стомившись, він сідав під
дубом
І милувався звідти сам
То танцюристом білочубим,
То закосиченим дівчам.
Вони – майбутнє України,
Її рясний весняний цвіт.
У незабутні ці хвилини
Він зичив їм щасливих літ.
ДОСВІТОК
Удосвіта він був надворі.
Сад ще дрімав, повитий сном.
Тьмяніли і згасали зорі
Над Пущею і над селом.
Уже прокинулась вільшанка
І весь її пташиний рід,
Біля альтанки вишня-шпанка
Краплини струшувала з віт.
Дихнула холодом криниця.
Як зачерпнув відром води,
Хотілось вмитись і напиться,
І освіжитись, як завжди.
Вмостивсь на лавочці садовій.
Світає. Рідшає туман.
Він радий, що в ці дні чудові
Вдалось провідати киян.
Зустрівся з Чалим і
Гудовським,
Сошенком – другом юних літ,
А ще побачився з Красковським ,
Який покликав на обід.
Було і весело, і гарно
У колі друзів, їх родин,
Де він провів-таки не марно
Якихось п’ять чи шість годин.
Наговорились, слава Богу,
І наспівалися…
А втім,
Пора збиратися в дорогу…
І він зайшов востаннє в дім.
«ЩАСТИ ВАМ!»
Які там речі у Тараса?
Білизна, кілька сорочок,
Краватка та якась прикраса,
Етюдник і записничок.
Ось він валізу лиш дістане,
Складе її – і можна в путь.
До господині ще загляне.
Ну а хлоп’ят будить не стане,
Бо ті, напевно, ще хропуть.
Уже розвиднилось надворі.
Прокинувся притихлий сад.
Гульк! А на ґанку всі у зборі –
Варвара й трійко онучат.
Варвара простягла пакунки:
– Це на дорогу вам харчі.
А це від хлопців подарунки:
Горішки, в’ялені лящі… –
Хлоп’ята шморгають носами
І позирають крадькома:
– Григоровичу, можна з вами?
– Куди? – і він розвів руками, –
А тітонька? Хай тут сама?
Похнюпились, ховають очі.
А він:
– Я в Україну втік.
Лишився б з вами тут охоче,
І не на місяць, а навік,
Я мрію про оселю власну
В садочку десь біля Дніпра.
Її, заквітчану, прекрасну,
Озвучить сміхом дітвора.
У ту хатину на помості, –
Задумливо сказав Тарас, –
Ви прийдете до мене в гості,
А я навідаюсь до вас.
Та поки що не сталось дива,
Ще не збулися мрії ці…
Щасти вам! – і сльоза зрадлива
Скотилась в нього по щоці.
м. Київ