Від Мангишлака до Пріорки

204

НА СТАРОКИЇВСЬКІЙ ГОРІ

Спинивсь на Старокиївській горі,

Не кваплячись, оглянув раз і вдруге

Прадавні Кожум’яки, Гончарі

І вербами затінені яруги.

 

Внизу — Поділ, а ген — Дніпро, коса

і дарницькі ліси на видноколі.

«Нев’януча, незаймана краса, —

Подумалось Тарасу мимоволі. —

Все, як було. Було й перебуло

Не рік тому, а років десять з гаком…»

 

Все, як було. А от його чоло

Засіялося зморшками, як маком.

То пам’ять про пустельний Мангишлак,

Про думи у прокуреній казармі,

Які нерідко обступали так,

Що їх, як пил, розвіять — спроби марні.

 

Гадалося, після кріпацьких пут

Жадану волю всім єством відчуєш…

— Агов, Тарасе! Ти вже, бачу, тут,

Як цей ось явір, днюєш і ночуєш.

 

– Це ти, Іване? Здрастуй, друже мій!

Я справді тут прогулююсь частенько.

Так знудьгувавсь у стороні чужій,

Що цур йому!

– Авжеж, — зітхнув Сошенко .

 

– Хвалити Бога, що застав сестру

і двох братів, що сам не став ізгоєм .

Вклонивсь могилам рідним і Дніпру,

Хоч повернувсь у Київ… під конвоєм.

Хтось потайки в поліцію доніс,

Що  я думки висловлюю
невтішні.

Мовляв, доводжу декого до сліз,

Читаючи свої крамольні вірші.

Затримали мене біля Дніпра,

Як і колись, у сорок сьомім році.

От уяви: Михайлова гора,

Місця знайомі там на кожнім кроці,

А я під вартою. Пливу в Мошни,

Туди, де мешкає місцевий пристав ,

і той кепкує: «Що посіяв – жни!»

А через кілька діб у Київ вислав.

 

Я відчуваю: лихо не мине.

Агент за мною шастає по місту.

Сам губернатор викликав мене

і зажадав негайного від’їзду.

 

– Ну що ж, раз так, то не вагайся, їдь.

– Куди?

– Куди?.. Скажімо, на Пріорку.

– Пріорка… Пуща… Був там мимохідь.

– Нехай шукають в ожереді голку.

 

СВІТЛИНА

Вернувся до Гудовського  у
дім.

– Я від’їжджаю, – заявив з порога.

– У Петербург?

– У Петербург… А втім,

Васильовичу, не питай нічого.

 

– Гаразд, гаразд. Хай буде все, як є,

Та наостанок маю ще прохання.

– Яке?

– Ходімо в фотоательє,

Де я тебе увічню на прощання.

– Щасливий ти, колего, чоловік,

За мить одну увічнюєш людину.

 

(Той знімок справді залишивсь навік,

Відомий нині на усю Вкраїну.

Чудове фото. Дивиться Тарас

Крізь темінь літ праправнукам у вічі,

і кожен з нас радів уже не раз

Світлині тій, очікуваній стрічі).

 

Тим часом «гість» з’явився в ательє,

Зробив гримасу непроникно-строгу,

Одяг пенсне, цидулку 
дістає:

– Хто з вас Шевченко?

– Я.

– Пора в дорогу.

– Збираюся. Склав речі і книжки.

– Так, так. Повторюю: пора в дорогу.

За вами, бачте, водяться грішки.

Куди не кинь – усе не слава Богу.

Коли відбудете? Я з радістю прийду.

– Спасибі. Вирушу о восьмій ранку.

– Я вас, добродію, охоче проведу.

Отож зустрінемось в Гудовського на ґанку. –

 

Вклонився чемно. Мовчки взяв картуз,

Пісне обличчя посмішкою скрасив.

(Це, видно, той з підісланих лакуз,

що контролюють кожен крок Тарасів).

 

ТРИВОЖНА НІЧ

Не спалося. Рої думок

Блукали манівцем.

У пам’яті зринав панок

З таємним папірцем.

 

Можливо, що і він не спить,

Чатує у дворі.

Тарас уловить слушну мить

І зникне на зорі.

 

Панок спохопиться – дарма!

Проґавив. Ну й лопух!

– Де постоялець  ваш?

– Нема.

Подавсь у Петербург.

 

– Шкода. Я мав би провести

За Ланцюговий міст. –

«Гай-гай, пошивсь у дурні ти,

Вельмишановний «хвіст», –

Гудовський, думаючи так,

Не зводив голови:

– Шевченко вас чекав, однак

З ним розминулись ви.

 

В ДОРОЗІ

Над містом досвіток погожий.

У небі зблід Волосожар.

В цей час єдиний перехожий

Спустився у Хрещатий яр.

 

Недобре на душі у нього:

Журба з тривогою навпіл.

Втікає він. Куди? До кого?

Спочатку, мабуть, на Поділ.

 

Точніше, на Поштову площу,

Де перевізників ряди.

– Добридень, пане!

– Вельми прошу!

– Будь ласка, підійдіть сюди!

 

Обрав собі легку двоколку.

Вмостився поруч з візником.

– Куди поїдем?

– На Пріорку.

– Ага, – і цвьохнув батіжком.

 

За словом слово – і невдовзі

Вони вже бесіду вели

Про Київ, церкву при дорозі,

Про давні брами і вали.

 

Візник назвавсь Пісоцьким Гнатом,

Уродженцем тамтешніх місць.

В путі спілкуйся з ним, як з братом,

і він чимало розповість.

 

– Скажіть, а назва ця – Пріорка

Звідкіль? – спитав під скрип ресор.

– О, тут вам кожна богомолка

Пояснить, хто таким пріор.

 

– І все-таки?..

– У передмісті

Був католицький монастир.

–  Ну а село?

– На цьому місці

Воно існує з давніх пір.

Село вважалось монастирським,

і це було не так давно.

Але вже років двадцять з лишком

Казенним значиться воно.

А от пріор… Пріор – це старший.

В монастирі він – керівник.

– О, ви, я бачу, гід  путящий.

– Та що ви, – знітився візник.

– То ви – поляки?

– Ні, вкраїнці,

Хоч польські прізвища у нас. –

 

…Яскравих променів червінці

На землю бризнули якраз.

 

Вмить заіскрилися озера.

Ранкове сонце припекло.

У небі хмарка срібнопера

Прозора стала, наче скло.

Співає птаство. Пахне смолка.

Вбирає очі палісад.

– От ми й приїхали. Пріорка,–

По-товариськи мовив Гнат. –

Загляньте-но у крайню хату.

Там люди чемні і прості.

– Спасибі вам. Тримайте плату.

Ну і… щасливої путі! –

 

Поглянув на Пріорку зблизька –

Уся ховається в садках.

Вона – мов сонячна колиска

На золотистих ланцюжках.

 

ЗНАЙОМСТВО

Ошатна хата на узгір’ї

Його привабила одразу.

Гілляста груша на подвір’ї

Зронила жовтий плід Тарасу.

 

За мить з’явилась господиня

В гурті з дрібною дітворою,

Така привітна і гостинна,

Що аж світилась добротою:

– Заходьте. В нас простора хата, –

Звернулась, наче до сусіда. –

А це рідня моя кирпата.

Хлоп’ята в мене тут щоліта.

– Онуки, мабуть?

– Так, онуки.

Щоденно з ними клопіт маю.

Вони – то в Пущу, то на луки,

А я сиджу й переживаю.

Малі ще. Петрику і Саві –

По десять. Колі – сім, нівроку…

А ви чи просто так, чи в справі

До нас дістались на Пріорку?

– Та я… Послухайте, будь ласка:

Гуляв, ішов уздовж паркана –

Аж гульк! – чи панська, чи селянська

Хатина, біла, як сметана.

А на мотузці між стовпами

Сорочечки в ранкову пору

Махають дружно рукавами,

Немов запрошують до двору.

Така от справа. Сміх та й годі!

Хоча, забувши про турботи,

Скажу одверто: в цій господі

Пожити я і сам не проти.

 

– А дітвора вам не завадить?

– Ет, мав я гамірне минуле.

До речі,  хто з малими
ладить,

У того, кажуть, серце чуле. –

 

Про все домовились тим часом.

Бо господиня ця – не скнара.

– Як величати вас?

– Тарасом.

– А вас?

– Я змалечку Варвара.

 

ОЦЕ ТАК ГІСТЬ!

Тарас прокинувся о п’ятій,

Крізь сон почувши спів вільшанки.

Він вдячний вісниці крилатій,

Що першою стрічає ранки.

 

Як і належить, своєчасно

Бона озвалась тихо, кволо,

Та незабаром інше птаство

Її підтримало навколо.

 

А спритна дядина Варвара

(Шевченко зве її так часто)

Корзину яблук назбирала

Раніше, як озвалось птаство.

 

Клопочеться, ряднинку стеле,

Щось промовляє щохвилини.

Тарас прислухався: «0й, леле!

Та це ж рядки із «Катерини»:

 

«Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати».

Почулось болісне зітхання,

А слів, на жаль, не розібрати.

Розчулений від хвилювання,

Шевченко виглянув з кімнати:

 

– Вітаю, пані-господине!

– Добридень вам! Яка ж я пані? –

Варвара кінчиком хустини

Змахнула сльози невблаганні. –

Згадала, бачте, Катерину,

Оту згорьовану, нещасну.

Її дитину-сиротину

Жалію, мов дитину власну. –

 

Промовчав. Підійшов близенько,

Насупив брови кущуваті:

– Це я завдав вам болю, ненько.

Ви?.. Болю?.. Боже, ви – Шевченко?

Оце так гість у нашій хаті!

 

БІЛЯ КАЧИНОГО ОЗЕРА

Це озеро подібне до люстерця.

Бо віддзеркалює усе, що навкруги:

Порослі комишами береги,

Соснові крони, дзвоників стебельця

І кущики густої шелюги.

 

– Качине, – ледве чутно мовив Сава. –

На пару з Петриком я тут бував не раз.

– Чудове місце, – 
усміхнувсь Тарас, –

Розкішні крони, озеро, галява.

Це рай земний без будь-яких прикрас. –

 

Пожартувати хочеться хлопчині.

Він гучно плеснув у долоні, і тоді

Залопотіли крила молоді.

То полохливі виводки качині

Прокинулись раптово на воді.

 

Для кожного з хлоп’ят знайшлася справа,

Яка давненько вже припала до душі:

Подався маслюки шукати Сава,

Збирати ягоди – це Колина забава,

А Петрик з вудкою майнув у комиші.

 

Тарас дістав малярський обладунок:

Папір, дещицю фарб і кісточку тонку.

Для нього цей пейзаж, як подарунок,

І він мерщій узявся за малюнок,

Вмостившись на замшілому пеньку.

 

Незчувся, як минуло три години.

Розквітнув барвами на аркуші пейзаж.

Вернувся Коля з кошиком ожини

І Петрик з карасями у торбині…

А Сава де – грибник затятий наш?

 

– Егей! Озвися! – загукали хором.

Зійшли утрьох на пагорб, стали на виду.

Луна тим часом прокотилась бором.

Розтанула за сивим косогором,

І звідтіля почулося:

– Іду-у!

 

Прийшов, приніс грибів корзину:

Лисичок, піддубнів, чимало маслюків.

А ще знайшов з горіхами ліщину.

– Тому й затримавсь, – пояснив причину.

Ну що тут скажеш? Ясно все без слів.

 

ЗНАХІДКА

– Григоровичу, ось вам гроші, –

Сказала тітонька Варвара.

– Я вдячний вам і листоноші,

Яка в нас, видно, побувала.

 

– Ні, – заперечила Варвара, –

За гроші дякуйте Оришці.

Загледіла, коли вам прала,

А решту я знайшла у книжці.

 

Подумав: «Хоч не багатійки –

Достатком не спокусиш їх ти:

Чуже повернуть до копійки,

А власне віддадуть до крихти».

 

– Спасибі вам на добрім слові, –

Розчулив тітоньку Варвару. –

Оскільки гроші випадкові,

То я пройдуся по базару. –

Прицінювавсь, блукав з годину,

Владнав усі, здається, справи,

Набравши ласощів корзину

Для Колі, Петрика і Сави.

 

А ті, розважливі і жваві,

Позвали друзів на гостини,

І от пріорці – хто на лаві,

А хто – на скошеній отаві –

Вмостилися біля хатини.

 

В Тараса лиш про них турбота:

Ось тістечка, халва, крем-сода…

Аж гульк! В розчинені ворота

Вкотилась повагом підвода.

 

На передку, неначе пава,

А не звичайна кучериха,

Розсілась тітка Мирослава,

Яку пріорці звуть: «Купчиха».

 

Усміхнена, в легкій кофтинці,

Вона знайшла слова привітні:

– Григоровичу, тут гостинці,

Що ви замовили опівдні.

 

Є кавуни, торти і дині.

У банках – вишні і споришки. 

А ще інжир для господині,

Ну і намисто – для Оришки.

Є груші, яблука і сливи –

Ренклод, Вікторія, угорки.

А ще, як ви мене просили…

Малята з нашої Пріорки.

– Малята?..

– Так. Он за парканом.

Говорять пошепки – не гучно.

Мовляв, з таким поважним паном

Їм зустрічатися незручно.

– Агов! Заходьте, милі гості,

Я вас чекати довго змусив.

Отут, на свіжому покосі,

Мерщій приєднуйтесь до друзів.

 

А ви, – покликав Мирославу

І мовив ніби винувато, –

Рушайте кіньми на галяву,

Бо на подвір’ї тіснувато.

 

– Григоровичу, я не проти.

Але ж морозиво розтане.

– Коли б нам лиш оці турботи.

Роздайте –  і його не стане.

 

НА ГАЛЯВИНІ

Промінням сонячним зігріта,

Галявина вмістила всіх.

У серпні, на краєчку літа,

Тут задзвенів дитячий сміх.

 

Дбайлива тітонька Варвара

Не спочивала все одно.

Сушняк з галявини прибрала

І простелила полотно.

 

А всюдисуща Мирослава,

Що на базарі з року в рік,

Розклала ласощі й сказала:

– Ну от і маєте пікнік.

Смачного вам!

Та перед возом

Шевченко зупинив її:

– Побудьте з нами. Дуже просим.

– Спасибі, рідні ви мої!

 

Але ж зі мною віз і коні,

І я спішу, як на пожар,

Бо маю ще на Оболоні

Забрать до вечора товар. –

До віжок потяглась завзято

Її тренована рука…

А на галяві справжнє свято

Вже вирувало, як ріка.

 

Пріорські хлопчики й дівчатка

За ласощі взялись гуртом,

Комусь дісталась шоколадка,

А інші діляться тортом.

 

Про все подбала Мирослава,

Наїдків стільки – згубиш лік!

І тут спитав Шевченка Сава:

Скажіть, а що таке пікнік?

 

(Ну і хлоп’ята! При нагоді

Про все дізнатися їм слід).

– Пікнік – сніданок на природі,

Або такий, як цей, обід.

 

– А дивна скатерть-самобранка

Буває тільки у казках?

(Це вже цікавиться Оксанка

З тонким рум’янцем на щоках).

 

– А що?

– Та, кажуть, гість казковий

З’явився на Пріорці в нас… –

До несподіванок готовий,

Неждано знітився Тарас.

 

На щастя, тітонька Варвара

З’явилась на галяві знов,

Народну пісню заспівала

І так усіх зачарувала,

Що вже було не до розмов.

 

Він їй підтягував тихенько,

І гості вторили обом.

А потім діти і Шевченко

Втішались танцями гуртом.

 

Стомившись,  він сідав під
дубом

І милувався звідти сам

То танцюристом білочубим,

То закосиченим дівчам.

 

Вони – майбутнє України,

Її рясний весняний цвіт.

У незабутні ці хвилини

Він зичив їм щасливих літ.

 

ДОСВІТОК

Удосвіта він був надворі.

Сад ще дрімав, повитий сном.

Тьмяніли і згасали зорі

Над Пущею і над селом.

 

Уже прокинулась вільшанка

І весь її пташиний рід,

Біля альтанки вишня-шпанка

Краплини струшувала з віт.

 

Дихнула холодом криниця.

Як зачерпнув відром води,

Хотілось вмитись і напиться,

І освіжитись, як завжди.

 

Вмостивсь на лавочці садовій.

Світає. Рідшає туман.

Він радий, що в ці дні чудові

Вдалось провідати киян.

 

Зустрівся з Чалим  і
Гудовським,

Сошенком – другом юних літ,

А ще побачився з Красковським ,

Який покликав на обід.

 

Було і весело, і гарно

У колі друзів, їх родин,

Де він провів-таки не марно

Якихось п’ять чи шість годин.

 

Наговорились, слава Богу,

І наспівалися…

А втім,

Пора збиратися в дорогу…

І він зайшов востаннє в дім.

 

«ЩАСТИ ВАМ!»

Які там речі у Тараса?

Білизна, кілька сорочок,

Краватка та якась прикраса,

Етюдник і записничок.     

 

Ось він валізу лиш дістане,

Складе її – і можна в путь.

До господині ще загляне.

Ну а хлоп’ят будить не стане,

Бо ті, напевно, ще хропуть.

 

Уже розвиднилось надворі.

Прокинувся притихлий сад.

Гульк! А на ґанку всі у зборі –

Варвара й трійко онучат.

 

Варвара простягла пакунки:

– Це на дорогу вам харчі.

А це від хлопців подарунки:

Горішки, в’ялені лящі… –

 

Хлоп’ята шморгають носами

І позирають крадькома:

– Григоровичу, можна з вами?

– Куди? – і він розвів руками, –

А тітонька? Хай тут сама?

 

Похнюпились, ховають очі.

А він:

– Я в Україну втік.

Лишився б з вами тут охоче,

І не на місяць, а навік,

Я мрію про оселю власну

В садочку десь біля Дніпра.

Її, заквітчану, прекрасну,

Озвучить сміхом дітвора.

У ту хатину на помості, –

Задумливо сказав Тарас, –

Ви прийдете до мене в гості,

А я навідаюсь до вас.

Та поки що не сталось дива,

Ще не збулися мрії ці…

 

Щасти вам! – і сльоза зрадлива

Скотилась в нього по щоці.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!