Вербовий шпіцрутен-2014

171

Я пригадую – голос і дикцію,

Як читав ти, і як ти ішов…

Як узяв тебе в експедицію

Капітан-лейтенант Бутаков.

Імператор – тиран і деспот,

А тиранів не любить флот.

Миколаїв адміралтейський,

Ти таємної волі оплот.

Але й братові-адміралу

Не напишеш уже в Кронштадт,

Як узяв ти до Кос-Аралу

Недогублений цей талант.

…А вночі понад Кос-Аралом –

Линуть згуки у млі сирій.

І кривавиться обрій помалу,

Мов  Тараса проводять  крізь стрій!

Не заснеш…

І згадаєш панщину.

Академію – не забуть…

Це не сон…

А судьбу покріпачену

Цар-фельдфебель із прісними
б’ють!

І розриті могили палають,

Де свячені ножі – до пори…

Та не обрій – шинель Миколая,

Мовби хмара,звисає згори.

Ну, а унтерські вигадки – куці:

Крізь шпіцрутени – уперед!

…Та минаються екзекуції,

Час іде, воскресає поет.

І підходить Тарас, пригнічений,

Хоч не час для поетових мук.

І шпіцрутен він, кров’ю
мічений,

У задумі бере до рук.

Не журися, Шевченку, не треба.

З цього прутика бути вербі…

І під клаптем чужого неба

Ще сяйне її зелень тобі.

Бо поетова воля –

                                    простити

Хоч замучену, а судьбу.

Бо поетова доля –

зростити

Із нікчемної різки – вербу.

Як свободи вино – цикута,

А шпіцрутен верби – любов…

Ця історія незабута,

Як зривали із тебе пута

Мічман Даль, капітан Бутаков.

Ми з тобою невольничі діти,

Розгортаємо давній сувій…

Будуть, батьку, тебе водити

Крізь двадцятого віку стрій.

І з далекого Сандармоху

Капітани НКВС

Розстріляють нову епоху,

Злиже кров конвоїрський пес.

І не раз поженуть до Сибіру

Колективного козака.

І дадуть не шинельку сіру,

А куфайку з тавром «з/к».

І коли передсмертним хоралом

Огласиться невольничий стрій,

У безкраїм степу за Уралом

Ми почуємо голос твій.

З України – із болем, журбою

Будеш ти повертати сюди.

…Кров’ю мічену гілку вербову

Ти в далекій землі не сади.

Київ, Канів гримлять салютами,

І панами стають раби.

Але чую: свистять шпіцрутени,

Заготовані із верби…

 

***

Так жаль мені саду, який сам
собою цвіте.

А білена хата давно на замку, і
нітрошки

Уже не чекаю, що літо прийде
золоте…

Старе моє щастя, як схлипи
трофейні гармошки.

І  жаль мені саду і всього, що тут постає.

Малиновий запах городу обійми
розкриє,

І син мій малий ще: — О,
радуйся, бабо Маріє!

 

А завтра – на Седнів. Альтанка
там Глібова є,

Пленер живописців і церква
кіношна із «Вія»…

Лиш хату замкнула навіки вже
баба Марія…

 

Барокові, панські, мазепинські
Снов і Турець,

І десь там, у Седневі, слід
молодого Шевченка…

І я на заплаву гребу, на малий
острівець:

Княгине, яскине, яка ти мені
далеченька!

П’ємо на пленері з мольберта, і
хай йому грець!

 

Тепер і самому немає ні ночі,
ні дня.

І лізе на голову вшістка мені
чортівня.

І все ж мені жалко того
молодого коня:

Він став, бо зчепився плужок
уже з віссю земною!

І небо високе гойдається понаді
мною,

І в небі – як діти – літак
літака здоганя.

Було мені щастя…Тепер воно
рідко буває…

Висока-висока вода із Десни
прибуває.

Літа під водою, де мріють
столітні соми.

Висока-висока вода вже півсвіту
затопить.

І риба столітня тебе попід
хвилями схопить.

Й «Ракети» з Чернігова вже не
діждемося ми.

 

І панночка-відьма над нами
летить у труні.

І схлипує вітер. І Дивиться
Вієм ув очі…

І хрест на могилі. І хрещики на
полотні.

О панно любові! О ніч України!
О, ночі!

 

І більше – ніколи. Ти чуєш? І
більше – ні-ні.

Лиш панський маєток біліє крізь
липи мені.

І ляля у льолі. Махнула поету
рукою –

І все потонуло навіки, як сад
над рікою.

 

Лиш Вієва доня, лиш твій силует
на стіні…

м. Миколаїв

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!