Я пригадую – голос і дикцію,
Як читав ти, і як ти ішов…
Як узяв тебе в експедицію
Капітан-лейтенант Бутаков.
Імператор – тиран і деспот,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А тиранів не любить флот.
Миколаїв адміралтейський,
Ти таємної волі оплот.
Але й братові-адміралу
Не напишеш уже в Кронштадт,
Як узяв ти до Кос-Аралу
Недогублений цей талант.
…А вночі понад Кос-Аралом –
Линуть згуки у млі сирій.
І кривавиться обрій помалу,
Мов Тараса проводять крізь стрій!
Не заснеш…
І згадаєш панщину.
Академію – не забуть…
Це не сон…
А судьбу покріпачену
Цар-фельдфебель із прісними
б’ють!
І розриті могили палають,
Де свячені ножі – до пори…
Та не обрій – шинель Миколая,
Мовби хмара,звисає згори.
Ну, а унтерські вигадки – куці:
Крізь шпіцрутени – уперед!
…Та минаються екзекуції,
Час іде, воскресає поет.
І підходить Тарас, пригнічений,
Хоч не час для поетових мук.
І шпіцрутен він, кров’ю
мічений,
У задумі бере до рук.
Не журися, Шевченку, не треба.
З цього прутика бути вербі…
І під клаптем чужого неба
Ще сяйне її зелень тобі.
Бо поетова воля –
простити
Хоч замучену, а судьбу.
Бо поетова доля –
зростити
Із нікчемної різки – вербу.
Як свободи вино – цикута,
А шпіцрутен верби – любов…
Ця історія незабута,
Як зривали із тебе пута
Мічман Даль, капітан Бутаков.
Ми з тобою невольничі діти,
Розгортаємо давній сувій…
Будуть, батьку, тебе водити
Крізь двадцятого віку стрій.
І з далекого Сандармоху
Капітани НКВС
Розстріляють нову епоху,
Злиже кров конвоїрський пес.
І не раз поженуть до Сибіру
Колективного козака.
І дадуть не шинельку сіру,
А куфайку з тавром «з/к».
І коли передсмертним хоралом
Огласиться невольничий стрій,
У безкраїм степу за Уралом
Ми почуємо голос твій.
З України – із болем, журбою
Будеш ти повертати сюди.
…Кров’ю мічену гілку вербову
Ти в далекій землі не сади.
Київ, Канів гримлять салютами,
І панами стають раби.
Але чую: свистять шпіцрутени,
Заготовані із верби…
***
Так жаль мені саду, який сам
собою цвіте.
А білена хата давно на замку, і
нітрошки
Уже не чекаю, що літо прийде
золоте…
Старе моє щастя, як схлипи
трофейні гармошки.
І жаль мені саду і всього, що тут постає.
Малиновий запах городу обійми
розкриє,
І син мій малий ще: — О,
радуйся, бабо Маріє!
А завтра – на Седнів. Альтанка
там Глібова є,
Пленер живописців і церква
кіношна із «Вія»…
Лиш хату замкнула навіки вже
баба Марія…
Барокові, панські, мазепинські
Снов і Турець,
І десь там, у Седневі, слід
молодого Шевченка…
І я на заплаву гребу, на малий
острівець:
Княгине, яскине, яка ти мені
далеченька!
П’ємо на пленері з мольберта, і
хай йому грець!
Тепер і самому немає ні ночі,
ні дня.
І лізе на голову вшістка мені
чортівня.
І все ж мені жалко того
молодого коня:
Він став, бо зчепився плужок
уже з віссю земною!
І небо високе гойдається понаді
мною,
І в небі – як діти – літак
літака здоганя.
Було мені щастя…Тепер воно
рідко буває…
Висока-висока вода із Десни
прибуває.
Літа під водою, де мріють
столітні соми.
Висока-висока вода вже півсвіту
затопить.
І риба столітня тебе попід
хвилями схопить.
Й «Ракети» з Чернігова вже не
діждемося ми.
І панночка-відьма над нами
летить у труні.
І схлипує вітер. І Дивиться
Вієм ув очі…
І хрест на могилі. І хрещики на
полотні.
О панно любові! О ніч України!
О, ночі!
І більше – ніколи. Ти чуєш? І
більше – ні-ні.
Лиш панський маєток біліє крізь
липи мені.
І ляля у льолі. Махнула поету
рукою –
І все потонуло навіки, як сад
над рікою.
Лиш Вієва доня, лиш твій силует
на стіні…
м. Миколаїв