Великдень з мамою, або Земля тримається на китах

 

 

Олександр КЛИМЕНКО

 

Якби я міг сказати більше – сказав би…

1

Мама каже: – Мабуть,

до мертвих молитися – гріх, але нічого –

я молюся. До батька й матері.

Кажу:

«Ви допоможете – я знаю»… Коли ж чоловік

насниться – обов’язково захворію.

– Мій батько?

– Так. Сниться з баяном на колінах і крилами

за спиною: зрештою,

до сорока п’яти років

він не пиячив…

«З крилами – наче синичка», – інфантильно

домислюю: я – дорослий.

Мама,

думаючи про своє:

– Коли захворію – кашляю, а в погріб спущуся – зламаю

ребра як торік. Рентгенівський

знімок

у шухляді

лежить. Лікар в онкологічній лікарні помилився:

думав,

що то хвороба плями на плівці повибілювала.

– В онкологічній лікарні?

Мама

дивиться на мене з любов’ю. Мама посміхається,

коли перепитую.

Синички – у неї

над головою. Дві синички –

у небі.

 

2

Мама змітає з доріжок

пісок.

Стелить

білу скатертину.

На столі – кольорові

крашанки,

хліб. Потріскує у коридорі радіо, телевізор –

вимкнений.

Дивлячись у

вікно,

бачу нову церкву, школу, обтяті

каштани,

молоде гілля,

пагони.

«Якщо довго вглядатися

у кору –

душа у тілі розміщуватиметься

горизонтально».

За двісті

метрів від дому – річка з

лящами,

дамбою і внутрішнім

мовчанням.

Я маю багато запитань і лише декілька

відповідей.

Але,

згадуючи про лящів, пригадую іншу

історію – в ній старші пацани

ловили

рибу…

 

3

Чавунна ванна з облущеною

емаллю. Гаряча вода ллється з

крана.

Сиджу,

підборіддям торкаючись мокрих

колін.

Сьогодні

старість не вполювала

мене.

За тиждень –

Великдень.

Усі ми помремо, щоб дізнатися

більше.

У металевому

циліндрі палахкотить вогонь.

Коліна стискаю

руками.

Вогонь гріє воду.

Вода тече по трубах.

Труби замуровано в стіні.

Я це бачу,

щоб бачити

мінімум.

Мама стукає в двері:

– Тобі потерти спину?

Не знаю, що й відповісти:

вона ж бо,

зазирнувши мені у вічі,

сплесне в долоні –

здогадається:

– Синку, тобі привиділося щось

страшне?

Мовчу. Не відгукуюсь. Удаю, що

соромлюсь

явитись

на мамині очі –

голим.

 

4

Історія ж така…

Мені – сім років.

Річка.

Дамба.

Мовчання.

Мовчання колись було величиною

трансцендентною –

як і сьогодні.

Старші пацани сіткою

ловлять

рибу.

Був серед

них один – матюкався, засмаглий і безіменний,

із золотим

зубом.

Гукнув до мене:

– Малий, можеш забрати дрібну

рибу, – і витрусив

поміж каміння блискучих

мальків.

Щасливий,

схилившись, вкидаю

верховодок

у поліетиленовий пакет – мовчки, швидко…

Пацан із золотим

зубом,

який донині не має ймення,

щось радісно вигукуючи, зі всього маху б’є

мене по голові –

великою рибиною, яку зумисне тримав

за спиною…

Спалах!

Перше просвітлення,

яке трапилося зі мною

у житті!

Безіменний рибалка регоче:

золото в його роті контрастує зі сріблом повітря.

Змиваю

луску з волосся – повільно, мовчки.

Перетворюю

пакет із поліетилену на повітряного

змія.

Сонце опиняється за межами вербального

мислення.

Річка

бурлить. А світ стає

зрозумілішим.

Ловля

риби

триває.

 

5

Досконалість

легше перевірити римою,

аніж біле

поле

перейти, залишаючи за собою

чорний – як у зошиті –

слід.

Мальви

насняться –

вертикальна вода з горизонтальною

землею зійдеться

у хресті:

наші

тіла паралельні стихіям, що

перетинаються

з нашими душами під прямим

кутом.

Завтрашні

бороди голимо, озираючись.

Не замислюючись, ступаємо у прибережні

водорості –

глибше, глибше, ще глибше.

Біль нас пантрує, а ще –

самотність.

 

6

У серпневу грозу,

надвечір,

після копання картоплі

Джеймс Джойс читається наче

Жуль Верн.

Слух – за інерцією –

в’язне

у шурхоті

картопляного бадилля.

Земля

гіпнотизувала погляди

весь день,

жовтизну з книжкових сторінок змиє дощем

уночі –

напередодні

осіннього календаря та опалого

листя.

Блискавками –

у мить розкатів грому –

вразить металеві підводні

човни,

пришвартовані у гавані таємничого

острова.

Індиферентні

плями нічного неба ляжуть силуетами

богів на дерев’яні

каркаси,

що віддавна вилежуються на березі:

з’являться щогли, Одіссеєві паруси

– вдалечині –

з’являться – для стоїків, котрі

чекали тисячу років із відкритими

очима і стуленими

вустами.

Збудеться.

Пророцтва збуваються.

Сплю…

Хтось підійшов, ударив наді мною в гонг.

Ураз заграли на

літній естраді музиканти.

Загарчали

перед пробудженням пси.

Вірші сконали у тісних вербальних

тілах – на сезонному

зламі.

Картоплиння – це Жанна д’Арк.

Сухе картоплиння –

стагнація, плоть і вогонь.

Серпень: літо помре.

Вересень настає: настав.

Великдень – він завжди попереду,

завжди на виріст.

Не гримить за вікном, дощ ущух у моїй

голові.

Книжки не мають душі, але колись

воскреснуть.

Легко жити у часі святого життя.

Завтра мама насмажить картоплі.

Скаже:

– Розваж мене – почитай мудру книжку.

– Книжку про кораблі?

– Про хмари і кораблі. З якорями. А ще – про море…

– …без хижої риби?

– Так. Про кораблі з якорями, про море без

хижої риби.

Лежить

картопля на підлозі як на столі – аж сяє.

Жуль Верн

ввігнав лопату у теплий ґрунт.

Джеймс Джойс виймає руками з пащеки

модерного

звіра

пригірщ білої землі.

День проминув, ніч зустрічаємо в

прохолоді.

Мама накрилася ковдрою – з головою:

спить.

Записую літери в зошит.

– Відчини двері – гості завітали, – зненацька,

схоплюючись, каже

мама.

– Осінь: ніхто не постукає…

Дивимось у

вікно. Молимось до ікон. А ще – я тримаю ключ

на своїй долоні.

 

7

Дерева шелестять у

пітьмі.

Космічний

вовк пантрує на шляху до

неба.

Натомість ми

так давно поринали

у сердечність, що чуємось добре, а бережемось

ще краще.

Мама

стала за камінчиком, я сховався

у борозні.

Місяць

обходить нас світлом.

Світ

обходить місяцем. Шматок кори

летить

угору.

Маму

не вистежили, мене не

викрили.

Світло – це пам’ять про світло.

Над нами

шелестять дерева

миру.

 

 

8

Люблю маму.

Мама любить мене.

Життя підстерігає римою, вірш

не завершується

смертю.

Порожнеча слів – це й порожнеча їхньої відсутності.

Усі, кого знаю, тримають швидкі руки на моєму

пульсі.

Я ж зазираю в повільні очі черепахи,

баченій у дитинстві.

Гупає барабан.

Свистить висока флейта.

Дірявить серце ще якийсь щемливий інструмент.

Може, мама виведе мене із

зачарованого

кола?

А може, я врятую маму – за межами своєї бідної

свідомості?

 

9

– Твій батько грав на баяні…

Коли чую про батька – одразу впадаю у транс:

він помер.

– Добре, весело нам

було…

Слова існують

задля знерухомлення слів – так,

вклякнувши, думаю.

– Ти мене чуєш?

«Чую».

– Синку?..

«Мамо!»

Цієї миті я зненацька засинаю…

Земля тримається на китах.

Пальчики у рваних рукавичках мерзнуть.

Сонце залізним колесом ховається в сонячних липах.

Мідяки шукають кишеню, кишеня – дірку.

Хто мене знайде – тут? Хто загубить – у небі?

І спросоння:

– Де та правда, яка отверезить? Хто пам’ятає про

лезо,

яким врізаються у

свідомість?

«Завтра

запитаю, яку ж то веселу пісню грав

батько…»

 

10

Паперовий змій – у небі,

високо,

ще вище, ще.

Змій

поганський, з поліетилену. Лящі –

вони у

воді. Лящі з

кісток,

луски і гнучкого м’яса.

Дамба грає, як

орган.

Піниться

зграєю білих птахів,

білесеньких, ще біліших.

Піниться –

швидко, ще бурхливіше

серед

водоростей і чорного

каміння,

замуленого й

слизького.

На органі

музикує

той, хто має ім’я і зуби із вічної порцеляни –

без

жовтого нальоту як у курців чи як

в епікурейців.

Поіменований,

названий тричі у гуркоті води музúка-органіст

свій

світогляд і слово своє

кшталтував у

розмовах із найкращими, наймудрішими

дантистами – вони

тримають стерильні обценьки,

вони

гортають

сторінки не засмальцьованих, мудрих

книг.

Ті

дантисти навіть хрестяться

подумки…

Я заходжу у воду,

занурююсь з головою, очі не

заплющуючи.

Я виходжу на берег

– сьогодні.

Безстрашно крізь

кригу

власної свідомості вростаю

у спогади про завтрашній

день.

Педалі органа штовхають ступні вгору –

вище, ще, і ще

трохи.

Пальці музики повільні ноти грають технічно –

технічно, технічно.

Все безіменне і анонімне поступається

поіменованому на все життя,

навіки-віків

поступається.

Ні іржа, ні інша смерть

не ввійдуть у метафізику наших

душ,

легких, як дюраль і пір’я…

Ловля риби триває.

 

11

Ой! Як

злякалася мама!

Я лежу мертвий у

місті, а завтра – велике свято.

Навіть більш мертвих ми хоронили

живими.

Навіть менш живих

воскрешали.

Хвиля

суне над головами – ми присідаємо

у високій траві.

Чах! – як ніби косою над головами

хто змахнув.

Присідаючи, не

забороняємо

душам пірнати у зелені

хвилі, земляне дно

піднімаючи

над

головами, думки

несучи у

душі.

Ой на Зелені Свята, мамо!

Я. Ти. Великдень.

Легко

чути слова, позбавлені

страху.

Я звівся на ноги.

Мама сіла на

стілець.

Свічка горить. У вікні – обриси церкви.

Ми обоє як на рентгені.

А ще – як на іконі.

Мертві й живі – народжені завтра

і в подальшому

часі.

 

12

Ми ходили

на Великдень –

вулицями.

Тисячу років

– перед тим і після –

провідували

померлих.

Серед

порослих травою могил

легко загубитися.

Якби

на нас із

мамою

подивитися

з космосу –

ми ніби блукали волошковим

полем,

серед живих

хрестів:

дві

рухливі цятки,

пара

світлячків, воскреслі

душі

синичок.

 

№21 (183) 28 жовтня 2016

Залишити коментар