Туга за апостолом Павлом
Задиміли сніги,
Закружляли сніги,
На пів світу свою
Розпустили завію.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ти скажи-розкажи
Чи в листі напиши,
Де шукати тепер
Золотаву мою надію.
У снігах чи в піснях,
У журбі чи в борні
Крізь колючу брести веремію,
Щоби волі не втратить
І вірі поволі цвісти,
І дістатись любови
Дзвінких і пʼянких сіножатей?..
На карі очі, на тихи плеса синіх вод…
На карі очі, на тихі плеса синіх вод
Лягла любов, що зроду не минає,
Не відійде, не відболить
І зелом-квітом не відмає.
Не одійде, не одцвіте
І час її намулом не покриє
Надію, що жила й Господньою була,
І зіркою ясною нам ясніє.
Не відболить, не одлетить,
Не вкриється прадавньою іржею
Все, що із віри проросло,
І з-під Господнього перста ожило.
Хай дощ іде і сніг мете
І темінь землю пеленає –
У Бога та любов, що все дає,
Все покриває й ніколи не перестає
І в вічності не одцвітає.
Йонатане, милий Йонатане…
«Тяжко сумую по тобі, Йонатане, побратиме;
Ти був мені найдорожчий; ти мені
ба й над жіноче серце був любіщий!»
Друга книга Самуїлова 1: 26
Йонатане, милий Йонатане,
Сину царський, воїне, лицарю незрівнянний,
Як ти любив же Давида світанно,
Як же душу його огортав безнастанно
Сонцем, миром й добром, що не танули
Спокоєм, благом і вранішньою надією,
І братолюбієм нетутешнім,
Що раптом на друга повіяло…
Не боявся Саула, батька, злом одержимого,
Відступника й заздрісника у вбивстві неспинного,
Не прислухався до поклику роду і крові,
Рвав їх загати, ярів у любові
Ти той, що ненавидів зраду,
Й добро вжиткував не ради слави,
А для побратима постави
Йонатане, мій Йонатане,
Любов твоя не перейде,
Добро твоє не перестане
Й не тільки в ізраїльськім стані
Розквітнуть й зростатимуть без перестану.
У душах наших цвістимуть непереборно
І ясуватимуть світу велично, повсюдно, горньо…
Дочекатися Самуїла…
У стосунках із Богом
Треба бути Іовом,
А не царем Саулом.
Бути волом терплячим,
А не ледачим мулом.
Зуби сціпивши й вірою
Дух окропивши,
Через кривди й болю недолю
Шукати Його святу волю.
Самуїла вперто чекати
Не сім хвилин чи сім днів,
А вічність в собі орати,
Щоб слово Господнє таки почути
Й всеціло на правду Його уповати,
І аж до пришестя Христа
Се уповання в серці плекати.
Березень
Весна весніє
Небо хмеліє
Земля тепліє
Травинка зеленіє
Кульбабка золотіє
Голівку підіймає
Господа благословляє.
******************
Бийся об лід головою тепер,
Щоб потім не плакати
Й не скреготати зубами.
Ти не короп полохливий, котрому усе одно,
Котрий від світла тікає на дно,
І дума, що злото там, де болото.
Людино, сьогодні покайся!
Й до Господа прийди.
Усі гріхи свої
В цугал кубинський завʼяжи,
І запечатай,
І принеси до ніг Його.
І прощення проси
У серця нагій простоті
Й сльозою, що із дна
Души, се покаяння окропи,
А потім легкий, чистий,
Як з роси вода,
Омитий, як любовʼю небеса,
Цю віру і надію
На край світу понеси,
І світлом світові світи
Задля Отця,
В імʼя Христа,
Через Христа,
Спасіння ради.
Господи, ми постійно молилися
Про збереження Тетяниного життя,
Але Ти забрав її до Себе,
Зоставивши малолітню дочку й сина
На дідуся і бабусю.
Ще раніше ми молилися за Любу,
Але Ти покликав її на небо,
А її Миколу залишив самотнім на землі.
Ще вчора я просив Тебе
Зцілити Василя, брата у Христі,
Справді віруючого чоловіка,
Але Ти і його забрав до Себе.
Ти учив мене дякувати за все.
Дякую, мій Господь!
І завжди радіти.
Радію, що ті, за котрих молився,
Уже з Тобою. Сподіваюся, їм добре.
Розумію і радію розумом.
Але серце моє все одно сумує.
Навчи мене, мій Боже,
Як примирити їх обох –
Розум і серце.
Як вчинити, щоб радість із сумом
Обнялись.
Ти ж знаєш як.
Бо Ти – понад моє серце,
Бо Ти – понад мій розум.
Моє запізніле (на 13 років і 3 місяці) резюме на триптих одного шевченківського лауреата*
Слова поета – не солодкаві цукати,
А матюки – не місячні сонати,
Тому смертельно ризикувати
Імʼя Господнє з матюком римувати.
А як зримував,
То проси не проси –
Уже не допоможе
«О Господи, прости».
*Ігор Римарук. Триптих «A la Villon» із «Книги триптихів». Журнал «Сучасність», 2006, число 7
Лист до Василя Голобородька
Добрий день тобі, Василю,
Уже давно збирався написати
Й подякувати за твоє слово,
Твоє просте, звичайне й дивовижне
Слово, із якого ти добуваєш
Золото української поезії.
Ти зодягаєш його у шати безборонної
Лагідности й даруєш кожному, у
Кого туга за Правдою, Любовʼю і Світлом,
Ти вмієш видобувати із нього те,
Що потім залишається в душі як свято.
Тобі болить українська історія,
І ти опускаєшся у неї, як у безодню,
Знаходячи там рятувальний пояс для вічності.
У чудовних палацах української казки
Ти загубився й блукаєш у них, як
Зачарований маленький принц,
Із високого неба тієї казки
Ти поглядом на рідну землю,
Як порятований молитвою Івасик Телесик.
Слова твої пахнуть, як виноград
На схилі літа чи теплої осені.
Ти їх гладиш, тулиш до серця
І грієш там довго-довго…
У твоїх віршах квітка цвіте,
Пташка співає, а метелик пурхає
З квітки на квітку й обціловує кожну.
Скажи мені, як навчився ти се
Так красно робити.
Я знаю, Хто дав тобі сей дар,
Але скажи все одно,
Бо хочу побачити й почути,
Як із твоїх уст злетить ще одна
Пташка. У тебе їх так багато,
Сих співочих українських пташок.
Ти їх усіх знаєш на імʼя і впізнаєш на голос.
Вони прилітають і сідають тобі на плече.
Ти переповнений їх співом,
Який потім переливаєш у свої слова…
Василю, я дякую тобі за вірші,
Як дякую Господу за хліб і воду.
Хліб і вода продовжують тривання тіла.
Твої вірші вдосконалюють душу.
Не одну українську душу.
Як холодно стало мальвам…
Памʼяти Богдана Прокоповича Гури –
Мого багатолітнього редактора,
Людини совісти, обовʼязку і чести.
Як холодно стало мальвам…
Яка туга безнадія.
Прощається світ із Богданом
І тихо плаче Марія.
А яблука світять боками,
А слово болить до нестями,
І все, що співало , – німіє,
І тихо плаче Марія.
Бреде товариство понуро,
Несуть у сніги поета,
І пісня за ним помандрує
Далеко, далеко, далеко.
*****
О.С.Смоляку
Коли мій день останній,
Як листок осінній,
Впаде на землю
Й відлетить у вічність,
Поховайте мене поруч
Із Ярославом Павуляком.
Невтоленним українцем,
Моїм односельцем,
Народженим у Настасові
З печаттю непокори на чолі.
Він занадто любив
Цей дивний світ –
З його втіхами, пригодами, химерами,
Але понад усе любив Слово –
Дух і душу рідного народу.
У день свого народження,
У шістдесят девʼятому,
Коли квітень непомітно переходив у травень,
Коли над українством уже висіла
Чорна хмара арештів й інквізицій,
Він воздвиг це Слово на пʼєдестал
Любови і Слави у вічній
Столиці свого серця.
У дитинстві він пас корову,
А все життя наймався у найми
Лише до квітки, роси і соловʼя.
Коли тимчасово йому довелося
Опинитися у добровільному засланні
У Словаччині, його серце день і ніч
Не переставало котитися в Україну.
Голова його була обмотана
Дорогами, як білими бинтами.
У його хаті цвіли вікна,
А попід очі йому цвіли сади.
Не кладіть у труну
Ні квіток, ні свічок, ні васильку,
А лише яре Ярославове слово
І дитинний усміх його вуст,
Що світився так світанно й нетлінно…
Панегірик на честь прийдешнього
70-ліття Олега Степановича Смоляка –
професора і доктора наук із Тернополя,
але найперше того, хто не перестає
відкривати для себе і для людей красу й
дивовижну музику українського слова.
Привіт тобі, Настасів мій,
Де котить сонце вірша обруч золотий,
Де народився Павуляк
І світ побачив сам Смоляк,
Той, що від музики й пера,
В якого замірів гора,
І щире серце, й світла голова,
Який гарує, як бджола,
Бо він – в гармонії слуга.
Хай пісня снується, Настасів сміється,
І плаче, й од щастя рида.
Віват, щедра земле,
Віват, професóре!
Хай буде ця музика
Вічно жива!
Як світло вечір світиться…
Сьогодні 20-го березня дві тисячі дев’ятнадцятого,
Я в Новоселиці, а ти в Чернівцях.
Двадцять друга п`ятнадцять.
Вийшов із хати і був заскочений
Цим пресвітлим вечором,
Цим предивним світлом,
Що Господь послав.
Зо два місяці нічний ліхтар
На стовпі навпроти нашого паркана
Не горів, а сьогодні раптом засвітився.
Небо засвітило землю.
І присвітило все, що на ній.
Видно, як кажуть у нас, на гонинив
Із мого подвір’я бачу не тільки Кондакову хату, –
У долині чітко біліють навіть стіни колгоспного млина.
Й одинока яблуня в кінці нашого городу
На фоні неба і землі крислато світиться гіллям.
Повнолиций місяць висить прямісінько над Бричанами.
На схід і на північ від нього
Небо вкрите білими хмарками.
А на південь і захід – запнуте темною запоною.
Зірки видніються лиш там і сям.
Ніколи б не подумав, що у вечора,
Котрий так близенько тулиться до ночі,
Може бути стільки світла і ясноти.
Як шкода, що ти цього не бачиш,
Як сумно, що я тобі сього не можу
Показать…
Про мистецтво давання
Виявляється, що існує й таке,
Сіль його – коли і як,
Дати як себе подарувати,
А не так, щоб відчепитися.
Дати, коли просять,
А не тоді, коли мені виходить.
Дати – як поцілувати,
Але не так, як Іуда.
Казав сусід: «Дай – най» *
Казав Мамай: і дай, і май
Сусіда згадай,
Слово Мамая
У серці тримай.
*румунське «Dai – n-ai» – даєш – не маєш.
Дівочка-цівочка,
Золота сопілочка,
Хто на ню заграє,
Серце із грудей виймає.
Дівочка-цівочка,
Чарівна сопілочка,
Хто у ню подує,
Вічності скуштує.
Дівочка-цівочка,
Калинова гілочка.
Ще й краснеє денце,
У руці – води відерце.
Хто тої водиці
Ся нап’є досхочу,
Той не забанує
На красу дівочу.
Іван Франко читає Нікіту Стенеску
Дівчино, рибчино,
Пташко моя небесна.
Скажи мені, люба,
Скажи мені, мила,
Якби якогось дня
Я раптом зловив тебе
Й поцілував підошву ніжки твоєї,
Невже ж, ідучи після цього,
Ти злегка б накульгувала,
Боячись поранити
Мій поцілунок?..
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.