“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Василь Терещук живе і працює у Львові. У 1988 році став членом Спілки письменників України. Автор трьох поетичних збірок – «Проміння стежок» (Львів, «Каменяр», 1984), «Власник місяця» (Київ, «Радянський письменник», 1990), «Субота» (Львів, «Піраміда», 2004). Його роман «Острів мороку» друкувався у журналі «Дзвін» (число 4 за 2012 р.). Пропонована добірка поезій – із рукопису нової книжки «Потяг до Львова».
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Жінки, що носять пестощі,
як зброю –
Під сукнями кинджали золоті, –
Вони за мить усі стають тобою,
Такою, що в ковчезі снилась Ною,
Коли цей світ втопився у воді.
Грекині сонні, скупані у винах
Річок Еллади.
Римлянки скупі,
Що зналися на любощах і кпинах,
Іспанки у шовках і пелеринах,
Смагляві плечі й очі голубі.
Паризькі хвойди в павутині спалень,
Грудасті польки, кров із молоком.
Нубійки чорні, наче із копалень,
Нормандські відьми, що уникли спалень,
Судам священним видавшись котом…
Вони в тобі, розпуснице уміла,
Скарбнице зваб і скрине для жаги.
Мене тривожиш дзвоном свого тіла.
І я боюсь, якби ти захотіла,
То цілував би слід твій від ноги.
* * *
1.
Польща має добрих поетів
і смачну печеню.
Її подають
На великій тарілці,
обклавши пряженими овочами
та свіжою зеленню.
Гаряче м’ясо
парує під ножем,
купаючись у власному соці.
Я жую його
у ресторанчику
біля Кракова.
Слухаю, як троє панів
у телевізорі
розмірковують
про злодійства українців.
– Ця війна з Росією –
то кара для них
за Волинь, –
каже літній єпископ.
І раптом червоніє,
бо згадує
про того хлопця у Москві.
Він привів його у готель
із невипраними шторами
на вікнах.
Там ще не було
туалетного паперу.
А потім у номер
увірвалися троє
при краватках
і сказали,
що вони усе бачили
і зазнімкували…
2.
Мій дід Никифор
не ходив до костелу.
Він бешкетував
вечорами з парубками,
кохав поліських дівчат
і молодиць.
Але його зодягнули
в однострій
польського драгуна
і послали зупиняти
німецькі танки.
Кінь упав,
скошений кулеметом,
і затулив його своїм тілом
від куль.
Моя бабця Дарка
випросила його життя
у Богородиці,
бо мала на руках
двох діток
і непрохану гостю – війну…
Польща має добрих поетів.
Вони, як і я,
люблять печеню чи журек.
Але вони ніколи,
чуєте, ніколи
не напишуть
про мого діда.
ГОЛГОФА. АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ
Того дня на Голгофі
Розіп’яли трьох розбійників.
Варавва помер найпершим,
Бо йому милосердно
розтрощили коліна.
Ісус мився у лазні Пілата,
Обмірковував запрошення
Відвідати Рим.
Марія Магдалина шукала кравчиню,
Щоб замовити нові сукні.
Учні годували у шинку
Юду Іскаріота.
Бо той не мав чим платити.
Фарисеї, як гуси,
Радісно ґелґотіли у Храмі:
Біда оминула Ізраїль!
Двері в небо зачинились,
як ляда в льох.
В Єрусалимі пахло мацою,
Як то завжди й бува перед Песахом.
* * *
Як тяжко вибиратися з юрби!
Вона повзе до долу, наче лава,
Волочачи валізи і торби,
Й спинить її ніхто не має права.
Це похорони духу боротьби.
Та милиці здійнявши, наче піки,
«Там наш Едем!» – кричать старці й каліки,
Почувши клич пекельної труби.
На землю ту вказали їм богове,
Що спродали вже й небо за хабар.
І їх народ, як стадо безголове,
Смерть зайняла й жене туди, де пар
Стоїть червоний. А в калюжах крови –
Набрякла вата обважнілих хмар.
КЕНТАВР
Наші діти з’їхали з глузду.
Вони хочуть бути
Схожими на нас –
Успішних невдах
З обкладинок заздрості,
Обліковців дрібних перемог,
Живих заначок з готівкою.
Як їх відрадити
Від такої долі?
Учора зустрів старого кентавра.
Його випхали із пивнички
При дорозі в гори.
„Я навчав багатьох героїв, –
сказав він. –
Та з часів Персея
Волію заробляти на хліб
Грою в кості.
Діти смикають мене за хвоста,
Називають конячкою.
Зрештою, поглянь на це небо.
Хіба там залишили місце
Для сузір’я
нового героя?”
* * *
Білій собі на тому боці,
А я – чорнітиму на цім,
Тебе тримаючи на оці,
Що стало схожим на приціл.
Світ звузився до коридору,
Блукаю ним, як ница тінь.
І видива старих хотінь
Не поривають більше вгору.
Тебе немає в них. Тому
Я сам замкнувся у тюрму.
Дивлюсь похмурі сни, як фільми.
Та часом твій щасливий сміх
Спадає з неба, наче сніг.
І я кричу, мов божевільний…
* * *
В янгола, що працює
на видачі сліз,
вже опускаються
крила.
Він стоїть
під навісом
з брезенту,
без німбу,
у жилеті рятівника.
На столі –
бланки форми №200
і обгорілий
дитячий черевик.
– Господи,
звільни мене
з цього світу!
Ти ж маєш
у Всесвіті
й кращі місця! –
просить він.
А потім шкодує піти.
Бо ті,
що сміються
крізь сльози,
ще тримають
над нами це небо.
* * *
Ми переховуємо свою мову
У хатах, за образами,
До яких молилися
ще запорожці,
Під весільними рушниками
На споді скринь,
Між сторінок «Кобзаря»,
У піснях, які мугикаємо,
Коли сіємо пшеницю.
Беремо її із собою скрізь,
Куди б не поїхали.
Бо вона – не в тягар нам,
Як і власна душа.
Часом відступаємо з нею в ліси.
Тоді вона вчить нас стріляти,
Копати шанці і схрони.
А коли помираємо
Від рук ворогів,
Вона забирає нас
Просто до свого неба.
ДЗВІНОК ДО БОГА
Дзвонив сьогодні
до Бога.
Автовідповідач сказав,
що всі лінії
наразі зайняті,
і що моє звернення
зареєстроване під номером
п’ять мільярдів триста якесь там.
«Залишайтеся на зв’язку.
Ваш дзвінок
важливий для нас».
А потім увімкнули музику –
Здається, крики китів
упереміш із Beatles.
Чи просто білий шум вічності.
Я чекав.
Бо я завжди чекаю.
І думаю, що ж важливіше –
моє прохання
про тепле завтра
чи сльози
солдатської вдови?
Мабуть, покладу слухавку.
Піду заварю собі кави.
Бог, коли звільниться,
і сам знає,
де мене знайти
У цьому світі:
серед черепків
розбитого щастя.
Серед не викричаних
прокльонів
і молитов…
* * *
По утеклих від війни
судять про тих,
хто у ній залишився.
Їхні чоловіки
боязкі, бо ховаються
за спинами
жінок і дітей.
– Вони люблять хильнути
на дурняка.
Підбирають
залишені нами хліби
для бідних.
– Їхні жінки
одягаються, як повії.
Вони виходять
на лови наших
мужчин.
– Так. Їх краса –
Безсоромна.
І через те не підлягає
прощенню.
– Їхні діти
бавляться у війну
чужими іграшками.
– Вони малюють сонце
своєї землі,
але розмовляють
вже нашою мовою…
– Хіба такі люди
здатні до опору?
– Але хто ж тоді за них
воює?
– Є чутки,
що ту землю
боронять ангели…
* * *
У домі твоїх батьків
оселилася пустка.
Вона сидить
на їхньому ліжку,
гріє руки
біля холодної печі,
розглядає пожовклі
знимки,
міряє хустки
та спідниці.
Коли приїжджаєш
додому,
вона втікає
на горище,
взуває
старі кирзаки
і гупає ними
у стелю.
Лякає,
бо бачить тебе
знову дитиною,
яка прокинулась
серед мороку ночі
від тупоту
страховиськ
на горищі,
і тихо кличе
маму та сонце.
* * *
Вона приходила
без попередження,
як запах лілеї –
сідаєш подалі,
але все одно
відчуваєш її
присутність.
Кокетувала: «Не закохуйся,
я сезонна.
У мене в голові протяги –
як у кімнаті
з прочиненими
вікнами».
Він записував її фрази
потай
на звороті чеків,
між рядків меню,
на поверхнях
столиків,
як Мойсей
на скрижалях
Синаю.
Вона сміялась:
«Дивак!
З таким виглядом
діти просять гроші
на льоди».
А потім:
«Ти залишишся
у вірші,
про який я колись
пошкодую,
що його написала».
І це було найтепліше
з почутого
тієї зими.
ЕКСКУРСІЯ ДО ПЕКЛА
Коли мешканцям раю
стає геть нудно,
вони записуються
на екскурсію
до пекла.
Тоді їм видають
вогнетривкі плащі,
темні окуляри,
і щільні навушники,
щоб не оглухнули
від зойків
і вереску
грішників.
Веселий гід,
у капелюсі і з рогами,
показує краєвиди:
озеро киплячої смоли,
мости
зі зміїних тіл,
грузькі болота
хтивих жадань.
Дехто хапається
за серце.
Інші з цікавістю
розглядають
нехитрі пристрої
для катування душ.
І щоразу
якийсь ангел,
скинувши плаща,
непомітно відстає
від групи,
щоб залишитись тут
назавжди.
* * *
Книги поетів
продають зі знижками.
– Мінус 30 відсотків.
Можемо організувати
автограф автора! –
обіцяє метка дівчина,
яка раніше
працювала у кафе
на об’їзній.
Там обідають
водії-далекобійники.
І жоден з них
не читав їй вірші,
коли запрошував
на цигарку до своєї
кабіни.
Але вона б
і не купилася
на таку дешевизну.
Ти шукав томик Неборака,
але знайшов
лише Богдана Задуру.
Вже виходив.
Дівчина
дивилася крізь скло
вітрини на перехожих
і згадувала,
як пахне дощ,
коли на трасі
немає фур.
КОТИ
– Якби ти могла задати Богу
на його брифінгу
під час поїздки
на Землю
одне питання,
це було б щось
про вічність?
Про те,
як отримати
страховий поліс
до раю?
– Ні. Мене непокоять коти.
Чому вони всюди і скрізь?
Чому вони
вимагають ласих шматків,
дряпають двері,
займають наші ліжка,
поводяться так,
наче Всесвіт
було створено
саме для них?
Вони справді знають
про нас менше,
аніж ми про них?
Коти багато сплять.
Але чи їм
сняться, як і нам,
кошмари?
– Гей, дитино, стоп?
Хіба це одне питання? –
усміхається Бог,
лагідно погладжуючи
сонного кота
на колінах.
КРИЛА
У супермаркеті
на розпродажі
залишків літа
ти купив
пластикові крила,
зроблені в Китаї.
На звороті – інструкція:
«Тримати подалі
від одержимих
і вогню».
Ти прикріпив їх до плечей
ізоляційною стрічкою,
підійшов до багатоповерхівки
і видерся
на сміттєвий бак.
(Висота – річ умовна.
Хіба не так?)
Перехожі дивились
кудись убік
або крізь тебе.
Лише якась жінка
непомітно витерла
сльозу.
Ти озирав з висоти
квартали
старого міста,
і вже знав,
що впадеш на літню
терасу кафе.
– Офіціанте,
приберіть негайно
цього дивного птаха.
Це ж треба таке –
померти у небі…
* * *
Ця війна старша
за твоїх трьох онуків.
Вона довша
за твою школу,
університет
і два перші кохання.
Вона пересиділа у кутку
всі свята,
чекаючи, доки
скапають додолу
останні свічки радости.
Вона вплелася у спогади,
як сивина у волосся.
Вона регоче
з обіцянок миру,
як стара курва,
що знає ціну словам,
кинутим проти вітру.
Тепер
ти вчиш своїх онуків
розпізнавати
не співи птахів,
а типи набоїв,
що падають
на голови
з неба.
* * *
Добре, що ти приїжджала,
коли я про це не знав, –
у в’язниці менше
на одного злочинця,
а в барі – на пияка.
Місяць не кашляв
від тютюнового диму.
Зрештою я вже давно
зрозумів,
що ніколи тебе
не впізнаю.
Бо жодна жінка
не схожа на тебе.
Навіть ти.
* * *
Вечірній трамвай,
твій бляшаний ковчег,
рипить на повороті
біля Стрийського парку.
Везе тебе
із залишками кави
на дні паперового стаканчика,
та голосами тих,
хто вже вийшов.
У вікні – Львів,
схожий на старого актора,
що змив грим
і тепер мовчки курить,
вдивляючись у темну залу.
Каштани шепочуться про своє.
Бруківка ще виблискує
після дощу, гола і чесна.
Думки твої,
як пасажири без квитків,
стрибають з підніжки
на ходу там,
де ти колись
блукав вечорами,
цілувався з панянками,
пиячив з другом
у поламаному ліфті…
Той, до слова,
помер.
Здається, від цирозу печінки.
Або, може, не хотів
чекати на бляшаний ковчег
старості.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.