“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
* * *
Російська поезія
найкраще читається
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
в рабстві.
Німецька – за гальбою
прохолодного Пільзнера,
Французька – утрьох
на зім’ятих простирадлах.
Американська – за кермом
на автобані,
Японська – між ковтками
чаю, налитого гейшею.
Іспанська – опівдні,
перед початком сієсти,
Італійська – у таверні.
де святкують з вином
ченці й бунтівливі студенти.
Українська –
під звуки вибухів
і торохтіння генераторів.
* * *
Моя таємна поліція
стежить за кожним
твоїм кроком.
Знаходити тебе не важко, –
Квартали, де ти буваєш,
сяють на сонці,
як куполи
Почаївської лаври.
Там закохані пари
розбещують місто
поцілунками.
Трамваї висаджують
пасажирів
біля квіткових крамниць.
А розчулені крадії
підкидають
у кишені міщан
золоті монети.
Я щодня підшиваю
ці обурливі звіти.
Але не хвилюйся –
справа ще не закрита.
До того ж,
у підозрюваної буде
право
на адвоката.
ЛІФТ
Десь на восьмому поверсі
старий пес спить у ліфті.
Йому сниться,
що він – людина,
але ліфт застряг
між світами.
На дев’ятому
його чекає дівчина
з мокрими очима
і розрядженим
телефоном.
Вона думає,
що ліфт – це бог,
який відгукується
на палкі молитви.
На першому
кур’єр з піцою
натискає кнопку
і зітхає.
Він знає,
що ліфт помер.
Він вже бачив
таке раніше.
А десь між восьмим і дев’ятим
він ще дихає –
чути, як гупає
його залізне серце.
* * *
Прожити легко й вмерти молодим,
Щоб плакали не вдови,
а коханки.
Розвіятись у небі,
наче дим,
Всміхаючись до всіх
З екрану рамки…
Вже так не буде.
Тільки тління й цвіль…
Як на душі
розпачливо і гірко!
З вікна поглянеш –
Там бездомний біль
Вже потирає руки
На задвірку.
* * *
Осінь мені не пише –
Стала така ж, як ти.
Благословенна тиша
Спалює нам листи.
Мабуть, я десь хімічив.
Може, кохав не тих?
Осене, дай своїх слідчих.
Знаю: мені не втекти.
Буду чекати суду
В домі, де книги й камін.
Зайдеш і ти в мою буду:
«Осене, це …не він».
* * *
Вона не вийшла з піни морської.
Вона прийшла
з перону зачумленого вокзалу,
Тримаючи в руках дешеву валізу
І квиток на станцію «Щастя».
Її руки пам’ятають
холод італійських кахлів
І старечу шкіру,
що пахне ліками й тліном.
Вона мила чуже життя,
щоб купити собі власне,
Але продала свій час
по хвилині, по крихті,
по слову.
Вона не вірить у сни, –
лише у шовки і коньяк.
Її тіло – це мапа поразок,
замаскована засмагою,
Її сміх – дзвоник,
що скликає роззяв
на страту.
Вона – пастушка наших гріхів,
мед в осиному гнізді,
біла блузка,
застебнута на
ґудзики хіті.
І коли вона гасить свічку,
морок стає солодким,
наче вино, в яке забули
додати воду життя.
* * *
Жінка, що ночує
В його голові,
Ніяк не засне –
Розстелила ліжко
В блакитній спальні,
Одягнула шовкову сорочку,
Прозору, як туман.
Розпустила волосся
Тонкою рукою
І тепер регоче
Над його безсонням…
* * *
Він не вмів писати
ділових листів,
але знав,
як розмовляти з деревом,
що пустило коріння
під фундаментом хати.
Він казав йому:
«Знаєш, це не смерть,
це тільки шлях
до іншої форми».
У його руках
глина ставала живою,
вона перевтілювалася
у глеки,
що тримали молоко
холоднішим
за ранкову росу.
І коли він пішов,
ще довго було чутно
шепіт листя
зрізаної біля хати
груші.
А старий глек
на полиці
при доторку
грів руки
теплом.
* * *
Жінка потойбіч вулиці
біля пам’ятника Міцкевичу
щось вигукує до нас
крізь сльози.
Авта переїжджають
її слова.
Але ті не здатні
проколоти їм шини,
щоб зупинити
потоки металу
й пластику.
– Поглянь-но, якась дивачка.
– Та ні. Скоріш божевільна…
Тепер ти знаєш
майже все
про наш світ
і місце поезії в ньому.
ПОВЕРНЕННЯ
Він ішов дорогою,
яка пам’ятала
його ще малим.
Сніг лежав клаптями –
ніби благенькі латки
на дірявій сорочці зими.
Ніхто не кликав його на ім’я,
але вітер знав його плечі
й клав на них руку,
як давній товариш,
що не питає,
де ти так довго був.
Село з’явилося зненацька –
шапки дахів
і дим, що піднімався
у зоряне небо,
як молитви
безнадійних грішників.
Ніч не спустила на нього псів.
Їм заціпило,
наче б вони
уздріли прояву.
Його хата стояла
на іншому боці села.
Вікна мала темні,
але він усе одно
зняв капелюха,
привітався з минулим.
Двері відчинилися легко.
У повітрі висів пил
і спогад про житній хліб,
що вистигав після печі
під рушником на столі.
Він ліг на лаву,
не роззуваючись,
і дивився
в потріскану стелю.
Уночі вітер терся
об шиферний дах.
А ще хтось тихо
говорив до нього
при вікні –
як той,
кому вже не треба дихати.
Вранці сусідка,
побачила відчинені двері.
Зайшла до хати.
Але всередині
було порожньо.
ОЛОФЕРН І ЮДИТ
Налий солодкої отрути
В глибоку чашу і неси.
Співай, аби про страх забути
Чи срібла-золота проси.
Вдавай, що то вино, та й годі.
Танцюй, немов на ложе клич.
І може стане у пригоді
Тобі хмільна і довга ніч.
Я так втомився!
Йди до мене.
Я сам віддамся у полон.
Пиття солодке і зелене
Віллє до жил холодний сон.
Та сміху з губ моїх не стерти.
Не тішся, жінко, мстива й зла…
Я сам, я сам хотів померти,
І ти мені допомогла.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.