Василь Сташук. Ні! Я ще не все сказав

983

З РУКОПИСУ НОВОЇ КНИГИ

 

* * *

 

Невже і  я в тумані – як туман –

і  я вже йду за часом,   як за плугом?

Ліна Костенко

 

Я пережив й переживу віки,

В душі моїй – любові мегавати.

Мої діди, мої Кармелюки, –

В моєму слові – Ваші синяки,

Що не дають спокійно жить і спати.

Несу свій хрест, як Бог мені велить.

В циклопів не питаюся дороги.

Мабуть, не все холопи пропили.

Десь там у штольнях – з лика постоли,

Щоб взути як не вихреста, то бога.

В моїй любові всім смертям на зло, –

Ще не ослабли віжки й посторонки.

Село моє, прабатьківське село,

Стражденне, як Шевченкове чоло, –

Видзвонює, як на осонні – тронка.

Іду крізь хвищу батьківських сивин.

Веду свій слід і долами, і лугом.

Ні, я не шавка!

Я – не сучий син!

Це я той клин, що вибивають клин.

Іду за словом, як ідуть за плугом.

Моя любов – мого життя ріка –

На берегах дніпрових богослова.

Благословенне все, що – у віках,

Як мед гіркий Всевишньої любові.

30.04.2020 р.

 

 

На скрижалях історії

(Диптих)

 

Я встав з колін і небо взяв за зорі.

М. Вінграновський

 

І.

Я – Прометей. Я – злодій.

Блудний син.

Я вкрав вогонь, і не відсохли руки.

Смердить Олімп. На скелі я один.

Один як перст: без хліба і води,

А на підніжжі – зграя ситих круків.

А їх ще вчора в гадках не було.

В обіймах мли земля перемерзала.

І тільки тліло місячне табло,

І вили неприкаяно шакали.

Я був тоді у Бога не чужим.

Я ще не знав, що можна дурня клеїть.

Я ще не знав, що буду довго жить

В Неронових безверхих колізеях.

Я був дурним.

Я був таким дурним!

Не дай Господь, таким на світі бути.

Я вкрав вогонь. Та Бог не оцінив.

Я вкрав вогонь собі на одпокуту.

І було шоу, схоже на спектакль,

Коли Нерона брали на поруки.

Коли б не Отчий дух і не Геракл,

Я б вже давно наклав на себе руки.

А я ж у лаврах з Господом ходив.

Лаври були, хоч не було ще жита.

Хто там спаплюжив землю? Ізиди!

Я хочу кров’ю чорною умитись.

У полум’ї гріхів полин-звізди

Хтось мою душу, як габро, паскудить.

Титану мало хліба і води.

Я вкрав вогонь і небо взяв за груди.

Я – Прометей. Я – злодій.

Блудний син.

Я вкрав вогонь, і не відсохли руки.

Смердить Олімп: на скелі я один.

Один як перст: без хліба і води.

А на підніжжі – зграя ситих круків.

15.12.2019 р.  

 

ІІ.

Народ мій є! Народ мій завжди буде.

В. Симоненко

 

Я – скіф.

Мій спис – у зворах Ойкумени.

Уключить сіль у генах Сиваша,

А на праотчих Трипільських знаменах

Нуртується нескорена душа.

Я єсьм в арійських дюнах пекторалі.

Мої сліди у сонмиську віків.

Це – магія душі… Мої скрижалі…

Моїх кривавих днів – солончаки.

А я ж водив всесвітні колісниці

У полум’ї Дажбогівських знамен.

Тоді, коли приручена жар-птиця

Хрипіла десь у капищах гієн.

Гієни, шавки, плазуни, шакали

Перекопали древній Перекоп.

А ви… А ви руками промахали,

І заступа знов гострить гробокоп.

Я – скіф.

Я… Я – нащадок Бористена.

Мій вічний дух у вічних лонах дня.

Я – скіф.

Це у моїх Дніпрових генах –

Геракл, Шевченко, Гонта, Залізняк.

Грядуть мої безсмертні легіони

Від Сиваша – до сивого Дніпра.

Хай падеграс танцюють терикони,

Може, хтось дасть, як старцю, сухаря.

Я – скіф.

Я… Я нащадок Бористена,

Арійська кров у мене на знаменах.

20.04.2020 р.

 

 

Майже оптимістичне

Мій дід не знав Бетховена, Шопена…

Трагедія?! Чого там ще? Селюк…

Моє село – руїна Карфагена…

Мої жита, то дідові знамена…

А я… А я… Без діда, як без рук.

А як мені без рук на світі жити?

Хто і коли збагне мою журу?

З вовками жити – це по-вовчи вити,

Пригрітися в застінках єзуїта…

А я від Бога взятки не беру.

Гриміли з краю в край аплодисменти…

Гагаріну, Стаханову – ура!

Лаври короновані, презенти,

І душа розмінена на центи,

І єлей нікчемного пера.

У креші неба – «Місячна соната».

Кучматиться в осонні чесуча…

А що б вони були на світі варті,

Коли б мій дід програв коня у карти,

І прохарчав, як трухла каланча?

Мій дід не знав забрала і кольчуги…

В святу неділю – Боже мій! – грішив, –

Ходив за плугом так, як ходять з другом,

Під сонцем мозолі свої сушив.

Щоб в нас було і сало, й молоко,

Мій дід давився в полі кисляком.

Смердить класично.  Зорі череп’яні…

Це ж так неестетично… Мозолі.

А коли гній смердіти перестане,

Чи буде пахнуть хлібом на столі?

8.03.2020 р.

 

 

Кукіль

І.

Народ.

А хто такий народ?

Юрба, що молиться героям?

Чи, мо’, – табун серед заброд,

Який женуть до водопою?

Герой…  Це, кажуть, вурдалак.

Якщо не вікінг, то – окраса.

Як не збагнеш чуже – «алла!»,

Цоб чи гаття – до свинопаса.

 

ІІ.

Героям – слава, честь і … вила.

Челядь не времститься – «ура!»

Стоять, як пам’ятники, вілли,

А в храмах торжествує – «кра!»

Комусь – причастя, як забава,

А хтось під схиму воду носить.

Яка там честь? Яка там слава?

На ярмарку ніхто не просить.

 

ІІІ.

Народ… А може, малороси…

Кукіль розводить серед маку.

Якщо не плаче, то гундосить…

А я уже не буду плакать.

2.10.2020 р.

 

 

* * *

 

– Як я живу? Як – усі,

Немає чим хвалитись.

(З розмови)

 

Жить, як усі – товктись у гетрах босим.

Жить, як усі – в кошарах воду пить,

А за столом в сусіда дати джосу,

І з переляку хапонуть ропи.

Я знаю – можна здохнуть від пристріту

Під реготи гебрейської сови.

Але, коли немає чим хвалитись,

Хвались, що ти і досі ще живий.

Хвались, що ти не рівня зубоскалам,

Що вчора дулю в пазусі сховав,

Що тобі дулі однієї мало,

Що тобі смачно спати під мангалом…

Ось так, як є… І не рости трава.

І не зважай, що не тобі – осанна…

Стій та дивись. Перевихрить хандра.

То не для тебе богомасна манна.

З іржавим цвяхом панькатись не стануть, –

Зігнуть: «Im vino veritas!» Ура!

Хвались, що ти живеш, як у вольєрі,

Що, звісно, так ведеться на роду.

Ти не дурний, як той… без петлі двері, –

То запишись, лишень, у каскадери,

Щоб не роздертись раптом на льоду.

Хохол не вмер. І не вмирає сало.

Під зрубом жеребкує чересло.

Яка душа? Скрутилась колінвалом,

Хропе під рафінованим мангалом.

Хіба хтось зварить кашу із хохлом?

28.07.2019 р.

 

 

* * *

 

Хто скаже нам, чиї ми діти?

Як вислизнуть сухим з води?

Колотиться у стигмах вітер,

Війнуло в душу сухоцвітом

Всевишньої полин-звізди.

Скавчить на лапах напівправда,

Що схожа тільки на брехню.

А я іду на барикаду,

Прошу, подайте, бога ради

Хоч скалку віщого вогню.

Я підпалю, як хмиз, надію,

Де блудять млосні міражі.

Я – син гаїв, я все ще вспію, –

Жито прабатьківське посію

На розкорчованій межі.

Скавчить на лапах напівправда,

Квачить на вежах маячня.

А я іду на барикади,

Там, де немає місця гаду,

Де княжить вічний Залізняк.

Скавчать над світом шмаровози.

Класифікуються вужі.

Любов як гріх… Метаморфози…

Аврал! Стагнація душі.

29.03.2020 р.

 

 

* * *

 

Пам’яті мого брата,  якого

колгоспний поганяйло

намагагався спровадити

у колонію неповнолітніх.

 

Та межа…

Та малесенька смужка.

Та межа…

В серці й досі рубцем.

Та межа…

Мого хліба восьмушка.

Та межа…

Мого болю тертушка.

І сусідське холопське лице.

Я не знав, як це буть боягузом,

Як це можна нагрітись в золі.

Не боявсь ні шістірки, ні туза.

Я Чапаєм ходив у селі.

Я хотів чути й бачить багацько,

Я піснями свій дух сповивав.

А на вишках була мені цяцька, –

Самопал, що мій дід змайстрував.

І хоч дід не ходив у героях,

А за плугом повік не блудив.

З череслом, із косою, з бджолою

Гаптував свої вічні сліди.

А на прузі смертельної муки

Дід просив, щоб Господь не почув:

«Покладіть самопала під руку,

Я сусіду за все заплачу.

За тополі всевишні і груші,

Що сусід на межі корчував.

Я – на смертному одрі. Я мушу…

Моя пам’ять – як вічна трава».

… Кажуть так, що я в діда удався –

Не ходив під хозарські хрести.

Я у склепах глухих не ховався,

А сусіду, що в межу ворався,

У  вікно з самопала вгатив.

12.04.2020 р.

 

 

* * *

 

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі…

Т. Шевченко

 

Троянський кінь.  Всесвітня западня.

Вперед – на міни! – під завали Трої.

Хто нас, хохлів, збагне під зрубом дня?

Що варта в світі наша метушня?

Агов!  Ату!  Вперед під стіл, герої!

Хто з нами? – як не бевзь, то пахани.

На вежах вірнопідданих – бульдоги.

Навиворіт – чужі свої штани.

А хто зігнувсь – шеврони, галуни…

Ми – скот… Ми – справжній скот.

Тільки безрогий.

Троянський кінь… Да здравствуют хохли!

Да здравствуют всесвітні іудеї!

Нехай живуть плебейські постоли!

Да здравствуют кастети з-під поли!

Да здравствуют міцні плебейські шлеї!

На вежах власті, в кормчих галунах

Троянський кінь і досі мавзолеїть.

На вежах власті, в кормчих кишлаках,

У випраних наркомівських штанах –

Хохли, кацапи, шавки, іудеї.

Троянський кінь… Всесвітня западня.

Історія пропахла нафталіном.

Хто там гарцює ще навколо пня?

Хто спалить в нас троянського коня?

Допоки буде плакать Україна?

27.12.2019 р.

* * *

 

Хто там смажить гвозді в Прометея?

Розвів, як бевзь, бомжатню на скалі.

Я не піду, даруйте, у лакеї,

Я – на печі, як Ленін в мавзолеї,

Я – під столом, як Троцький – на столі.

Нехай сусід у гречці мавзолеїть.

Хто милиться, хай молиться… Адью!

Воно, конешно, можна дурня клеїть,

І натягти, як шкіру, портупею,

Гвозді… Мангал… Короста…

Дежавю.

Я в тещі на печі перекимарю,

Зберу як не верхи, то корінці.

Ах Прометей! – це, як сказать, той парень, –

Украв вогонь, як здору на базарі,

Щоб тільки теща напекла млинців.

5.08.2019 р.

 

 

* * *

 

Ми – нація глухонімих,

Ми – з плоскостопістю в колінах.

Ми починались з Колими

Під гвалт сакральний Чураївни.

Ми – нація глухонімих,

Товчем на чатах скопом глину.

Гугнявим каторжні псалми,

Мацу жуємо на колінах.

… Моголи, вихрести, тевтони…

Хто скаже нам: на кого схожі?

Смажим на припічку патрони,

Мо’, дідько в закуті поможе.

Сліпують зорі в балаклавах,

На покуті – капшук з рогатки.

Дідьку, звичайно, – честь і слава,

Хохлам – патрони всухом’ятку.

Ми гнутися не маєм права…

Тільки лежать під зрубом – бидло!

Холопську честь… Куди? – під лаву,

Доки ще сонце не поблідло.

Наш дух десь тліє в кашняках.

Пряде предтеча хуртовини.

А як піднятись з лежака,

Нам, з плоскостопістю в колінах?

6.05.2019 р.

 

 

* * *

 

Розпрягайте, хлопці, коні…

(З пісні)

 

Порозпрягали хлопці коні

І миють ноги у корчмі.

Млинці танцюють на ослоні,

Русалки блудять у чалмі.

Порозпрягали хлопці коні.

Порозпрягали… Хай їм грець.

У гершка чешуться долоні,

Транслює тризну холодець.

В гладких, звичайно, завжди гладко,

На босу ногу в постолах.

Ми славних правнуків – нащадки –

З гладкопрестольного стола.

І не крекчи, вперед – в комуну!

Оце такий плебейський путь.

Нам тільки дайте в очі плюнуть,

Як з печі в закуть сигонуть.

Нам тільки плюнуть і розтерти…

А честь, як гендель, – з молотка.

Не можем жить, то хоч померти

Зуміймо з шаблею в руках.

В нас, справді, славні очі й брови.

Оце так-да! Оце так-да!

Ах, вам чужа вкраїнська мова?

Цоб, цоб!  Гаття! – у Магадан!

Ми – хохляки. Ми вже так звикли.

Це, певне, кайф – нижче трави.

Єдрона мать, нам стачить світла

В кінці тонеля… У Москві.

І з гладкоствольного оружжя

Пальнем і в небо попадем.

Квачить під вікнами калюжа –

Це наш, єдрона мать, Едем.

На презентованім ослоні

І я – не я, і ми – не ми…

Порозпрягали хлопці коні

І миють руки у корчмі.

15.04.2019 р.

* * *

 

Я маніакально люблю Україну.

В. Сосюра

 

Я маніяк. Сміюсь і плачу.

Я чую, як скриплять хрести.

Жену свою надію клячу,

Як неприкаяну удачу, –

На заміновані мости.

Я маніяк. Візьму за груди,

Хто плюне матері в лице, –

Гладкопрестольного приблуду, –

Хай Бог простить мені за це.

Полоще зуби гільйотина,

Шманають кози перезву.

Моя нещасна Україна…

Ні, ти не станеш на коліна,

Допоки я топчу траву.

Допоки світ встає лелечий,

Як райдуга після дощу.

Не дай Бог, в слові закартечить,

Не сподівайтеся на гречність,

Я світ вогнем перехрещу.

Я підпалю лакейську хату,

Як груші на сухій вербі.

Я вже не знаю, що казати.

Я, може, й Богом вже проклятий, –

Молюсь, Україно, тобі.

Вітри всю гидь довкруг оближуть.

Тумани… Скальпи… Міражі…

Мені не може бути ближнім,

Хто няньчить в закуті ножі.

Я з ближнім стану до покосу,

Я з ближнім сяду за столом.

В душі моїй печаль торосить,

Що я не взутий і не босий

Під розтаможеним вікном.

Полоще зуби гільйотина,

Шманають кози перезву.

Моя нещасна Україна…

Ні, ти не станеш на коліна,

Допоки я топчу траву.

10.05.2019 р.

 

 

Мертві сраму не імуть

Я на Майдані з полум’ям братався.

Вогнями стольний Київ сповивав.

Я на печаль чужу коронувався,

А коли честь була не в честі, не піддався,

У стигмах болю ницість корчував.

Я на Майдані йшов на герць із братом,

Ми йшли в хітонах з Божого плеча.

Пройшли роки… Горить праотча хата.

У білих рукавичках ложкохвати.

Справляє тризну в моргах саранча.

А що ж народ? Гундосить у кошарах.

В ярмулці стогне стомлена душа.

Геройствує плебейським перегаром

І гріє руки студень в комишах.

Я на Майдані був.

Я був багатим.

Я був своїм у повені заграв…

А ось я знов, я знов зустрівся з братом,

З яким я стольний Київ мордував.

– Привіт, дружище!

Як там хлопці наші?

Як там вони у мареві надій?

Згадай Майдан…

Мороз і нашу кашу,

Що гріє мою пам’ять, як тоді.

– Які там наші…

Боже мій, не треба…

На амбразуру – голими грудьми…

Яким було, таким і буде небо.

Як не горить, то хай і не димить.

Я про Майдан таке…

Таке вже знаю.

То – все дурня…

То – все така дурня…

Ну, був дурним…

А з ким це не буває…

Свобода? Рівність? Слава?

Маячня…

Якщо тебе візьме якась сверблячка,

Захочеться вогню і шашлика,

Гайда в мою, в мою заморську тачку,

Десь у каньйоні вріжем гопака.

Мангал… Вогні під музичку… І баби…

Це наша слава, наша цитадель.

Я вже не той, що впав колись із граба.

То для нехитрих – в небі журавель.

Майдан… Так то була з вогнем забава.

Окошилось геройством, як в кіно…

… В очах скавчало щось таке миршаве,

Від чого сохли мальви під вікном.

Яка там совість – мавпа на бантині.

Не очі, Боже мій! – а мідяки.

Гойдалися, вигойдувались тіні…

А я хіба не був колись таким?

У пазусі скавчали каменюки,

І виглядали гниди з сундука.

Слів не було. Лише свербіли руки…

Та тільки було шкода кулака.

Хропла душа,

а совість, як той дишель –

Якщо не в штольню ситих, то – в корчму.

Хропла душа.

В очах снували миші…

А миші… Миші сраму не імуть.

29.04.2020 р.

 

 

Кантата

Мир вам, неотомщенные

И. Бунин

 

І.

Раби… В гробах лежати легше.

А що, – як ні? Скриплять хрести.

Раби… Раби були найперші –

На полі хамському, у «смерші»,

У вічних склепах мерзлоти.

Хіба хто скаже, як їх звати?

Де їхні капища були?

Вої, барижники, кастрати…

Пасу, як вівці, постулати,

В яких на покуті – воли.

Нормани… Рюріки… Нардепи…

Онушники… Їм нєсць числа.

Лежать поганьблені мазепи…

Кривавиться дорога степом,

Як гріх всесвітнього хохла.

Вісон багдадський… Візантія…

Орда вселенських апачі…

А нам освячують помиї…

Куди нам ще? Невмиту шию –

У хомути, під кумачі.

І це – не все… Як жить, то з понтом…

Стою на схрещених губах.

Все буде там, за горизонтом,

Коли нас винесуть експромтом

Вперед ногами, в постолах.

А хтось у сьомому коліні,

Мо’, пригадає наш астрал,

Про наші очі, карі й сині,

Коли у ночі горобині

Скресали в капищах Дніпра.

Прийдуть як віршники, і може,

Нам свій покажуть падеграс.

Нехай ідуть. Та, не дай Боже,

Щоб схожими були на нас.

 

ІІ.

«От і все. Поховали старезного діда»…

Сплять Івани. Хриплять Василі…

Вінценосні комуни… Комбіди…

Тільки зорі всевишні, як гниди,

Вінценосно вищать на кремлі.

Вас шманали хрестом і кадилом…

Косю-кось! – в переяславський рай.

Як вас звати? Де ваші могили –

На шевронах чужих, на Курилах,

Чи на схилах московських Дніпра?

Скільки можна стогнати і плакать?

Скільки можна в ярмі раювать?

Розгулялись на могилках  маки…

Люлі-люлі, оскопані – спать.

Перегони кацапського мату –

В галунах, що на гнійних зубах, –

Комісарять на вежах сенату,

А хохлам, а хохлам – вічно спати

На столі, під столом, в кашняках.

І встає Тарасове набатом:

«Не спати…

Не дай спати ходячому».

28.10.2019 р.

* * *

 

Бульдоги. Губошльопи. Ортодокси…

Хто там ще хоче плюнути в криницю?

Гладкий з слизьким воронячим проносом,

Як після візантійського поносу…

І вже душа, як колесо – без спиці.

Скрипить поважно в склепах патериця,

Як божий перст у згонах пентаграми.

А час… Він – той…

Кришмом візьметься й криця,

І скопом ляжуть зуби на полиці,

А стадо зволоводиться у храмі.

Хто і коли безхатченкам поможе?

Якийсь Шевченко?

Той, що гидив Бога?

Всесвітній гріх, то для Шевченка – ложа…

А час… Він – той…

Так славно відбатожить…

Якщо – не в пекло, то – у синагогу.

Подумаєш, всесвітня катастрофа…

Шевченко, Стус… Вальцована зараза…

Ми маєм те, що маєм –

кендюх охри.

А доки ще не видохли й не здохли, –

Нас порятують наші віршомази.

Шевченко, Стус… Хай квизнуть в ополонці.

Святі? Ну й ну… Знайдем, як треба, й плями.

Знайшли ж, аякже, плями і на сонці…

Шевченко, Стус… Чухмаряться чухонці…

Хто там ще корчить вумника – до ями.

Вже час не той і вже не та епоха…

Якесь там слово?! Сквозняки шманають.

А й справді, час не той, от тільки блохи,

Ті ж самі блохи – вічні скоморохи –

Від сивої Говерли до Китаю…

Я б також плюнув…

Біс… Він – той… У ребра.

Мо’, переб’юся якось і без Стуса.

Цоб чи гаття – і зайвого не бебай…

«Чорніше чорної землі» –

це ми у небі…

А хто й коли нам явить сажотруса?

Шукають пальці долі в рукавицях,

Береться скипнем під вікном калина.

А що, як взять обмерзлу патерицю

І плюнути у батьківську криницю.

А де ж тоді умиється Вкраїна?

22.11.2020 р.

 

 

Коли б не я…

І я, дав Бог, крутив бичкам хвости.

Я був крутим крутеликом на слово.

Я був з бичками запросто – на ти,

І їм щодня освідчувавсь в любові.

 

Я мав найкращі в світі постоли.

І мав найкращу дулю з мозолями,

Щоб ви сьогодні в здравії жили

І гордо називалися панами.

 

Агов! – моголи у чужих штанах!

Вам до панів, як до Європи – рачки.

В розношених заморських галунах…

Циклопи з розтаможеної пачки.

 

Ні, я не пальцем роблений… Адью!

Я з тих, хто підперезувався ликом.

Агов, панове! – скопом на скам’ю,

Де їсти просять наші черевики.

 

Я не ховавсь, як злодій, під мости.

Ні, я не той… Я не з тієї касти.

Коли б я не крутив бичкам хвости,

То вам, панове, не було б що красти.

 

Я дико ізвиняюсь… Я не з тих…

Хохол безродний… Сирота казанська…

Я з вами не крутив бичкам хвости,

Не пив із ваших гладких рук шампанське.

 

Я дико ізвиняюся… Пардон!

Вам – тьолки… а мені, що впало з носа.

Спасибі вам уклінно… данке шон!

Яке це щастя – жить на світі босим!

 

Коли сказать, як на духу – це ж кайф –

У дрижаках волать – ура! – щасливо.

Ах дірка з бублика!

Це ж наш законний пай…

Це ж справжній кайф –

буть трішки юродивим.

 

Я дико ізвиняюсь… Я не з тих….

Дай, Боже, і в десятім поколінні,

Щоб вас взяли чорти під три чорти,

Щоб не було з вас й званія в помині.

17.02.2021 р.

 

“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?