З РУКОПИСУ НОВОЇ КНИГИ
* * *
Невже і я в тумані – як туман –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і я вже йду за часом, як за плугом?
Ліна Костенко
Я пережив й переживу віки,
В душі моїй – любові мегавати.
Мої діди, мої Кармелюки, –
В моєму слові – Ваші синяки,
Що не дають спокійно жить і спати.
Несу свій хрест, як Бог мені велить.
В циклопів не питаюся дороги.
Мабуть, не все холопи пропили.
Десь там у штольнях – з лика постоли,
Щоб взути як не вихреста, то бога.
В моїй любові всім смертям на зло, –
Ще не ослабли віжки й посторонки.
Село моє, прабатьківське село,
Стражденне, як Шевченкове чоло, –
Видзвонює, як на осонні – тронка.
Іду крізь хвищу батьківських сивин.
Веду свій слід і долами, і лугом.
Ні, я не шавка!
Я – не сучий син!
Це я той клин, що вибивають клин.
Іду за словом, як ідуть за плугом.
Моя любов – мого життя ріка –
На берегах дніпрових богослова.
Благословенне все, що – у віках,
Як мед гіркий Всевишньої любові.
30.04.2020 р.
На скрижалях історії
(Диптих)
Я встав з колін і небо взяв за зорі.
М. Вінграновський
І.
Я – Прометей. Я – злодій.
Блудний син.
Я вкрав вогонь, і не відсохли руки.
Смердить Олімп. На скелі я один.
Один як перст: без хліба і води,
А на підніжжі – зграя ситих круків.
А їх ще вчора в гадках не було.
В обіймах мли земля перемерзала.
І тільки тліло місячне табло,
І вили неприкаяно шакали.
Я був тоді у Бога не чужим.
Я ще не знав, що можна дурня клеїть.
Я ще не знав, що буду довго жить
В Неронових безверхих колізеях.
Я був дурним.
Я був таким дурним!
Не дай Господь, таким на світі бути.
Я вкрав вогонь. Та Бог не оцінив.
Я вкрав вогонь собі на одпокуту.
І було шоу, схоже на спектакль,
Коли Нерона брали на поруки.
Коли б не Отчий дух і не Геракл,
Я б вже давно наклав на себе руки.
А я ж у лаврах з Господом ходив.
Лаври були, хоч не було ще жита.
Хто там спаплюжив землю? Ізиди!
Я хочу кров’ю чорною умитись.
У полум’ї гріхів полин-звізди
Хтось мою душу, як габро, паскудить.
Титану мало хліба і води.
Я вкрав вогонь і небо взяв за груди.
Я – Прометей. Я – злодій.
Блудний син.
Я вкрав вогонь, і не відсохли руки.
Смердить Олімп: на скелі я один.
Один як перст: без хліба і води.
А на підніжжі – зграя ситих круків.
15.12.2019 р.
ІІ.
Народ мій є! Народ мій завжди буде.
В. Симоненко
Я – скіф.
Мій спис – у зворах Ойкумени.
Уключить сіль у генах Сиваша,
А на праотчих Трипільських знаменах
Нуртується нескорена душа.
Я єсьм в арійських дюнах пекторалі.
Мої сліди у сонмиську віків.
Це – магія душі… Мої скрижалі…
Моїх кривавих днів – солончаки.
А я ж водив всесвітні колісниці
У полум’ї Дажбогівських знамен.
Тоді, коли приручена жар-птиця
Хрипіла десь у капищах гієн.
Гієни, шавки, плазуни, шакали
Перекопали древній Перекоп.
А ви… А ви руками промахали,
І заступа знов гострить гробокоп.
Я – скіф.
Я… Я – нащадок Бористена.
Мій вічний дух у вічних лонах дня.
Я – скіф.
Це у моїх Дніпрових генах –
Геракл, Шевченко, Гонта, Залізняк.
Грядуть мої безсмертні легіони
Від Сиваша – до сивого Дніпра.
Хай падеграс танцюють терикони,
Може, хтось дасть, як старцю, сухаря.
Я – скіф.
Я… Я нащадок Бористена,
Арійська кров у мене на знаменах.
20.04.2020 р.
Майже оптимістичне
Мій дід не знав Бетховена, Шопена…
Трагедія?! Чого там ще? Селюк…
Моє село – руїна Карфагена…
Мої жита, то дідові знамена…
А я… А я… Без діда, як без рук.
А як мені без рук на світі жити?
Хто і коли збагне мою журу?
З вовками жити – це по-вовчи вити,
Пригрітися в застінках єзуїта…
А я від Бога взятки не беру.
Гриміли з краю в край аплодисменти…
Гагаріну, Стаханову – ура!
Лаври короновані, презенти,
І душа розмінена на центи,
І єлей нікчемного пера.
У креші неба – «Місячна соната».
Кучматиться в осонні чесуча…
А що б вони були на світі варті,
Коли б мій дід програв коня у карти,
І прохарчав, як трухла каланча?
Мій дід не знав забрала і кольчуги…
В святу неділю – Боже мій! – грішив, –
Ходив за плугом так, як ходять з другом,
Під сонцем мозолі свої сушив.
Щоб в нас було і сало, й молоко,
Мій дід давився в полі кисляком.
Смердить класично. Зорі череп’яні…
Це ж так неестетично… Мозолі.
А коли гній смердіти перестане,
Чи буде пахнуть хлібом на столі?
8.03.2020 р.
Кукіль
І.
Народ.
А хто такий народ?
Юрба, що молиться героям?
Чи, мо’, – табун серед заброд,
Який женуть до водопою?
Герой… Це, кажуть, вурдалак.
Якщо не вікінг, то – окраса.
Як не збагнеш чуже – «алла!»,
Цоб чи гаття – до свинопаса.
ІІ.
Героям – слава, честь і … вила.
Челядь не времститься – «ура!»
Стоять, як пам’ятники, вілли,
А в храмах торжествує – «кра!»
Комусь – причастя, як забава,
А хтось під схиму воду носить.
Яка там честь? Яка там слава?
На ярмарку ніхто не просить.
ІІІ.
Народ… А може, малороси…
Кукіль розводить серед маку.
Якщо не плаче, то гундосить…
А я уже не буду плакать.
2.10.2020 р.
* * *
– Як я живу? Як – усі,
Немає чим хвалитись.
(З розмови)
Жить, як усі – товктись у гетрах босим.
Жить, як усі – в кошарах воду пить,
А за столом в сусіда дати джосу,
І з переляку хапонуть ропи.
Я знаю – можна здохнуть від пристріту
Під реготи гебрейської сови.
Але, коли немає чим хвалитись,
Хвались, що ти і досі ще живий.
Хвались, що ти не рівня зубоскалам,
Що вчора дулю в пазусі сховав,
Що тобі дулі однієї мало,
Що тобі смачно спати під мангалом…
Ось так, як є… І не рости трава.
І не зважай, що не тобі – осанна…
Стій та дивись. Перевихрить хандра.
То не для тебе богомасна манна.
З іржавим цвяхом панькатись не стануть, –
Зігнуть: «Im vino veritas!» Ура!
Хвались, що ти живеш, як у вольєрі,
Що, звісно, так ведеться на роду.
Ти не дурний, як той… без петлі двері, –
То запишись, лишень, у каскадери,
Щоб не роздертись раптом на льоду.
Хохол не вмер. І не вмирає сало.
Під зрубом жеребкує чересло.
Яка душа? Скрутилась колінвалом,
Хропе під рафінованим мангалом.
Хіба хтось зварить кашу із хохлом?
28.07.2019 р.
* * *
Хто скаже нам, чиї ми діти?
Як вислизнуть сухим з води?
Колотиться у стигмах вітер,
Війнуло в душу сухоцвітом
Всевишньої полин-звізди.
Скавчить на лапах напівправда,
Що схожа тільки на брехню.
А я іду на барикаду,
Прошу, подайте, бога ради
Хоч скалку віщого вогню.
Я підпалю, як хмиз, надію,
Де блудять млосні міражі.
Я – син гаїв, я все ще вспію, –
Жито прабатьківське посію
На розкорчованій межі.
Скавчить на лапах напівправда,
Квачить на вежах маячня.
А я іду на барикади,
Там, де немає місця гаду,
Де княжить вічний Залізняк.
Скавчать над світом шмаровози.
Класифікуються вужі.
Любов як гріх… Метаморфози…
Аврал! Стагнація душі.
29.03.2020 р.
* * *
Пам’яті мого брата, якого
колгоспний поганяйло
намагагався спровадити
у колонію неповнолітніх.
Та межа…
Та малесенька смужка.
Та межа…
В серці й досі рубцем.
Та межа…
Мого хліба восьмушка.
Та межа…
Мого болю тертушка.
І сусідське холопське лице.
Я не знав, як це буть боягузом,
Як це можна нагрітись в золі.
Не боявсь ні шістірки, ні туза.
Я Чапаєм ходив у селі.
Я хотів чути й бачить багацько,
Я піснями свій дух сповивав.
А на вишках була мені цяцька, –
Самопал, що мій дід змайстрував.
І хоч дід не ходив у героях,
А за плугом повік не блудив.
З череслом, із косою, з бджолою
Гаптував свої вічні сліди.
А на прузі смертельної муки
Дід просив, щоб Господь не почув:
«Покладіть самопала під руку,
Я сусіду за все заплачу.
За тополі всевишні і груші,
Що сусід на межі корчував.
Я – на смертному одрі. Я мушу…
Моя пам’ять – як вічна трава».
… Кажуть так, що я в діда удався –
Не ходив під хозарські хрести.
Я у склепах глухих не ховався,
А сусіду, що в межу ворався,
У вікно з самопала вгатив.
12.04.2020 р.
* * *
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі…
Т. Шевченко
Троянський кінь. Всесвітня западня.
Вперед – на міни! – під завали Трої.
Хто нас, хохлів, збагне під зрубом дня?
Що варта в світі наша метушня?
Агов! Ату! Вперед під стіл, герої!
Хто з нами? – як не бевзь, то пахани.
На вежах вірнопідданих – бульдоги.
Навиворіт – чужі свої штани.
А хто зігнувсь – шеврони, галуни…
Ми – скот… Ми – справжній скот.
Тільки безрогий.
Троянський кінь… Да здравствуют хохли!
Да здравствуют всесвітні іудеї!
Нехай живуть плебейські постоли!
Да здравствуют кастети з-під поли!
Да здравствуют міцні плебейські шлеї!
На вежах власті, в кормчих галунах
Троянський кінь і досі мавзолеїть.
На вежах власті, в кормчих кишлаках,
У випраних наркомівських штанах –
Хохли, кацапи, шавки, іудеї.
Троянський кінь… Всесвітня западня.
Історія пропахла нафталіном.
Хто там гарцює ще навколо пня?
Хто спалить в нас троянського коня?
Допоки буде плакать Україна?
27.12.2019 р.
* * *
Хто там смажить гвозді в Прометея?
Розвів, як бевзь, бомжатню на скалі.
Я не піду, даруйте, у лакеї,
Я – на печі, як Ленін в мавзолеї,
Я – під столом, як Троцький – на столі.
Нехай сусід у гречці мавзолеїть.
Хто милиться, хай молиться… Адью!
Воно, конешно, можна дурня клеїть,
І натягти, як шкіру, портупею,
Гвозді… Мангал… Короста…
Дежавю.
Я в тещі на печі перекимарю,
Зберу як не верхи, то корінці.
Ах Прометей! – це, як сказать, той парень, –
Украв вогонь, як здору на базарі,
Щоб тільки теща напекла млинців.
5.08.2019 р.
* * *
Ми – нація глухонімих,
Ми – з плоскостопістю в колінах.
Ми починались з Колими
Під гвалт сакральний Чураївни.
Ми – нація глухонімих,
Товчем на чатах скопом глину.
Гугнявим каторжні псалми,
Мацу жуємо на колінах.
… Моголи, вихрести, тевтони…
Хто скаже нам: на кого схожі?
Смажим на припічку патрони,
Мо’, дідько в закуті поможе.
Сліпують зорі в балаклавах,
На покуті – капшук з рогатки.
Дідьку, звичайно, – честь і слава,
Хохлам – патрони всухом’ятку.
Ми гнутися не маєм права…
Тільки лежать під зрубом – бидло!
Холопську честь… Куди? – під лаву,
Доки ще сонце не поблідло.
Наш дух десь тліє в кашняках.
Пряде предтеча хуртовини.
А як піднятись з лежака,
Нам, з плоскостопістю в колінах?
6.05.2019 р.
* * *
Розпрягайте, хлопці, коні…
(З пісні)
Порозпрягали хлопці коні
І миють ноги у корчмі.
Млинці танцюють на ослоні,
Русалки блудять у чалмі.
Порозпрягали хлопці коні.
Порозпрягали… Хай їм грець.
У гершка чешуться долоні,
Транслює тризну холодець.
В гладких, звичайно, завжди гладко,
На босу ногу в постолах.
Ми славних правнуків – нащадки –
З гладкопрестольного стола.
І не крекчи, вперед – в комуну!
Оце такий плебейський путь.
Нам тільки дайте в очі плюнуть,
Як з печі в закуть сигонуть.
Нам тільки плюнуть і розтерти…
А честь, як гендель, – з молотка.
Не можем жить, то хоч померти
Зуміймо з шаблею в руках.
В нас, справді, славні очі й брови.
Оце так-да! Оце так-да!
Ах, вам чужа вкраїнська мова?
Цоб, цоб! Гаття! – у Магадан!
Ми – хохляки. Ми вже так звикли.
Це, певне, кайф – нижче трави.
Єдрона мать, нам стачить світла
В кінці тонеля… У Москві.
І з гладкоствольного оружжя
Пальнем і в небо попадем.
Квачить під вікнами калюжа –
Це наш, єдрона мать, Едем.
На презентованім ослоні
І я – не я, і ми – не ми…
Порозпрягали хлопці коні
І миють руки у корчмі.
15.04.2019 р.
* * *
Я маніакально люблю Україну.
В. Сосюра
Я маніяк. Сміюсь і плачу.
Я чую, як скриплять хрести.
Жену свою надію клячу,
Як неприкаяну удачу, –
На заміновані мости.
Я маніяк. Візьму за груди,
Хто плюне матері в лице, –
Гладкопрестольного приблуду, –
Хай Бог простить мені за це.
Полоще зуби гільйотина,
Шманають кози перезву.
Моя нещасна Україна…
Ні, ти не станеш на коліна,
Допоки я топчу траву.
Допоки світ встає лелечий,
Як райдуга після дощу.
Не дай Бог, в слові закартечить,
Не сподівайтеся на гречність,
Я світ вогнем перехрещу.
Я підпалю лакейську хату,
Як груші на сухій вербі.
Я вже не знаю, що казати.
Я, може, й Богом вже проклятий, –
Молюсь, Україно, тобі.
Вітри всю гидь довкруг оближуть.
Тумани… Скальпи… Міражі…
Мені не може бути ближнім,
Хто няньчить в закуті ножі.
Я з ближнім стану до покосу,
Я з ближнім сяду за столом.
В душі моїй печаль торосить,
Що я не взутий і не босий
Під розтаможеним вікном.
Полоще зуби гільйотина,
Шманають кози перезву.
Моя нещасна Україна…
Ні, ти не станеш на коліна,
Допоки я топчу траву.
10.05.2019 р.
Мертві сраму не імуть
Я на Майдані з полум’ям братався.
Вогнями стольний Київ сповивав.
Я на печаль чужу коронувався,
А коли честь була не в честі, не піддався,
У стигмах болю ницість корчував.
Я на Майдані йшов на герць із братом,
Ми йшли в хітонах з Божого плеча.
Пройшли роки… Горить праотча хата.
У білих рукавичках ложкохвати.
Справляє тризну в моргах саранча.
А що ж народ? Гундосить у кошарах.
В ярмулці стогне стомлена душа.
Геройствує плебейським перегаром
І гріє руки студень в комишах.
Я на Майдані був.
Я був багатим.
Я був своїм у повені заграв…
А ось я знов, я знов зустрівся з братом,
З яким я стольний Київ мордував.
– Привіт, дружище!
Як там хлопці наші?
Як там вони у мареві надій?
Згадай Майдан…
Мороз і нашу кашу,
Що гріє мою пам’ять, як тоді.
– Які там наші…
Боже мій, не треба…
На амбразуру – голими грудьми…
Яким було, таким і буде небо.
Як не горить, то хай і не димить.
Я про Майдан таке…
Таке вже знаю.
То – все дурня…
То – все така дурня…
Ну, був дурним…
А з ким це не буває…
Свобода? Рівність? Слава?
Маячня…
Якщо тебе візьме якась сверблячка,
Захочеться вогню і шашлика,
Гайда в мою, в мою заморську тачку,
Десь у каньйоні вріжем гопака.
Мангал… Вогні під музичку… І баби…
Це наша слава, наша цитадель.
Я вже не той, що впав колись із граба.
То для нехитрих – в небі журавель.
Майдан… Так то була з вогнем забава.
Окошилось геройством, як в кіно…
… В очах скавчало щось таке миршаве,
Від чого сохли мальви під вікном.
Яка там совість – мавпа на бантині.
Не очі, Боже мій! – а мідяки.
Гойдалися, вигойдувались тіні…
А я хіба не був колись таким?
У пазусі скавчали каменюки,
І виглядали гниди з сундука.
Слів не було. Лише свербіли руки…
Та тільки було шкода кулака.
Хропла душа,
а совість, як той дишель –
Якщо не в штольню ситих, то – в корчму.
Хропла душа.
В очах снували миші…
А миші… Миші сраму не імуть.
29.04.2020 р.
Кантата
Мир вам, неотомщенные
И. Бунин
І.
Раби… В гробах лежати легше.
А що, – як ні? Скриплять хрести.
Раби… Раби були найперші –
На полі хамському, у «смерші»,
У вічних склепах мерзлоти.
Хіба хто скаже, як їх звати?
Де їхні капища були?
Вої, барижники, кастрати…
Пасу, як вівці, постулати,
В яких на покуті – воли.
Нормани… Рюріки… Нардепи…
Онушники… Їм нєсць числа.
Лежать поганьблені мазепи…
Кривавиться дорога степом,
Як гріх всесвітнього хохла.
Вісон багдадський… Візантія…
Орда вселенських апачі…
А нам освячують помиї…
Куди нам ще? Невмиту шию –
У хомути, під кумачі.
І це – не все… Як жить, то з понтом…
Стою на схрещених губах.
Все буде там, за горизонтом,
Коли нас винесуть експромтом
Вперед ногами, в постолах.
А хтось у сьомому коліні,
Мо’, пригадає наш астрал,
Про наші очі, карі й сині,
Коли у ночі горобині
Скресали в капищах Дніпра.
Прийдуть як віршники, і може,
Нам свій покажуть падеграс.
Нехай ідуть. Та, не дай Боже,
Щоб схожими були на нас.
ІІ.
«От і все. Поховали старезного діда»…
Сплять Івани. Хриплять Василі…
Вінценосні комуни… Комбіди…
Тільки зорі всевишні, як гниди,
Вінценосно вищать на кремлі.
Вас шманали хрестом і кадилом…
Косю-кось! – в переяславський рай.
Як вас звати? Де ваші могили –
На шевронах чужих, на Курилах,
Чи на схилах московських Дніпра?
Скільки можна стогнати і плакать?
Скільки можна в ярмі раювать?
Розгулялись на могилках маки…
Люлі-люлі, оскопані – спать.
Перегони кацапського мату –
В галунах, що на гнійних зубах, –
Комісарять на вежах сенату,
А хохлам, а хохлам – вічно спати
На столі, під столом, в кашняках.
І встає Тарасове набатом:
«Не спати…
Не дай спати ходячому».
28.10.2019 р.
* * *
Бульдоги. Губошльопи. Ортодокси…
Хто там ще хоче плюнути в криницю?
Гладкий з слизьким воронячим проносом,
Як після візантійського поносу…
І вже душа, як колесо – без спиці.
Скрипить поважно в склепах патериця,
Як божий перст у згонах пентаграми.
А час… Він – той…
Кришмом візьметься й криця,
І скопом ляжуть зуби на полиці,
А стадо зволоводиться у храмі.
Хто і коли безхатченкам поможе?
Якийсь Шевченко?
Той, що гидив Бога?
Всесвітній гріх, то для Шевченка – ложа…
А час… Він – той…
Так славно відбатожить…
Якщо – не в пекло, то – у синагогу.
Подумаєш, всесвітня катастрофа…
Шевченко, Стус… Вальцована зараза…
Ми маєм те, що маєм –
кендюх охри.
А доки ще не видохли й не здохли, –
Нас порятують наші віршомази.
Шевченко, Стус… Хай квизнуть в ополонці.
Святі? Ну й ну… Знайдем, як треба, й плями.
Знайшли ж, аякже, плями і на сонці…
Шевченко, Стус… Чухмаряться чухонці…
Хто там ще корчить вумника – до ями.
Вже час не той і вже не та епоха…
Якесь там слово?! Сквозняки шманають.
А й справді, час не той, от тільки блохи,
Ті ж самі блохи – вічні скоморохи –
Від сивої Говерли до Китаю…
Я б також плюнув…
Біс… Він – той… У ребра.
Мо’, переб’юся якось і без Стуса.
Цоб чи гаття – і зайвого не бебай…
«Чорніше чорної землі» –
це ми у небі…
А хто й коли нам явить сажотруса?
Шукають пальці долі в рукавицях,
Береться скипнем під вікном калина.
А що, як взять обмерзлу патерицю
І плюнути у батьківську криницю.
А де ж тоді умиється Вкраїна?
22.11.2020 р.
Коли б не я…
І я, дав Бог, крутив бичкам хвости.
Я був крутим крутеликом на слово.
Я був з бичками запросто – на ти,
І їм щодня освідчувавсь в любові.
Я мав найкращі в світі постоли.
І мав найкращу дулю з мозолями,
Щоб ви сьогодні в здравії жили
І гордо називалися панами.
Агов! – моголи у чужих штанах!
Вам до панів, як до Європи – рачки.
В розношених заморських галунах…
Циклопи з розтаможеної пачки.
Ні, я не пальцем роблений… Адью!
Я з тих, хто підперезувався ликом.
Агов, панове! – скопом на скам’ю,
Де їсти просять наші черевики.
Я не ховавсь, як злодій, під мости.
Ні, я не той… Я не з тієї касти.
Коли б я не крутив бичкам хвости,
То вам, панове, не було б що красти.
Я дико ізвиняюсь… Я не з тих…
Хохол безродний… Сирота казанська…
Я з вами не крутив бичкам хвости,
Не пив із ваших гладких рук шампанське.
Я дико ізвиняюся… Пардон!
Вам – тьолки… а мені, що впало з носа.
Спасибі вам уклінно… данке шон!
Яке це щастя – жить на світі босим!
Коли сказать, як на духу – це ж кайф –
У дрижаках волать – ура! – щасливо.
Ах дірка з бублика!
Це ж наш законний пай…
Це ж справжній кайф –
буть трішки юродивим.
Я дико ізвиняюсь… Я не з тих….
Дай, Боже, і в десятім поколінні,
Щоб вас взяли чорти під три чорти,
Щоб не було з вас й званія в помині.
17.02.2021 р.
“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.