ФЕНІКС
Мабуть із позачасся підозріло
За нами стежить мудрий Світовид.
Запізнюється Фенікс, підгорілий
І стомлений в пожежах світових.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не вимолений взимку сніжний саван.
А влітку спека викрадає тінь.
Мабуть, щоб швидше витопилось сало
І приспаності невідчепна лінь.
Не поспішає Фенікс в Україну.
Чи загубився десь між вороння.
Надію часом кине, як пір`їну,
У сподівання наші навмання.
А вороння несамовито кряче,
На розбрат епідемії несе.
Не вписуймо ні глухість, ні незрячість
У родоводу нашого есей.
І не чаруймось вгорнуті в пісенність,
Щоб знов не втрапить до чужих тенет.
Козацький дух – наш незрадливий Фенікс –
Хай кожного пробудно стрепене.
МУЗИКА ПЕЙЗАЖІВ
Малюю словом, фарбами пишу.
Уявні й справжні кольори в картинах.
Йду до природи, як завжди, по суть.
Сповідуюсь їй щиро без гордині.
Чи в золоті, чи клечана в зіллях,
Вона натхнення моє звабно кличе.
Я весь в зозулях, весь у солов`ях,
Чужих не відчуваю запозичень.
Щоб з ними не заходити у блуд,
Горнусь до мовних витоків, до ласки.
І навіть мудре вороння люблю,
Коли віщує ворогам поразку.
Не зневажаю тих, хто не доніс
Свій мовний хрест, і не беру на кпини.
Та самоцвітом світяться мені
Хто рідну мову не забув, не кинув.
Малюю словом, фарбами пишу,
І серце чує музику пейзажів –
В мелодію тече зелений шум,
По небу хмари, як чумацькі мажі.
РОМАНС БОЛЮ
Нас переймає почуттів гроза.
В тремкій печалі невидющі очі.
Ти знов пливтимеш на моїх сльозах
На схід у батальйон свій добровольчий.
І я тебе укотре відпущу,
Щоб синові колись не склався докір.
Від сум`яті згашу, наче свічу,
Надмірний пафос у словах високих.
Сховаю нерозважне каяття.
Молитва тихо схилить у пошану.
Лиш перемоги – не гучних звитяг –
На серці приколишеться бажання.
Так завжди, доки у розлуці ми,
Я сина ніжу нашою любов`ю.
Твоя відсутність нам обом щемить,
Не виспівана в колисковій болем.
Той біль весь на терпіння нанизавсь,
І топить душу почуттєва повінь,
Доки приплинеш знову на сльозах,
Які глибока радість переповнить.
З ПАМ`ЯТІ
Бились півні вогняні над стріхами,
Верещали в стрілянині пси.
Судний час мовчання й перебріхувань
Божевільно пам`ять пригасив.
Плівками лиш іноді між хмарами
Плине непроявлено рідня,
З Бойківщини, з Лемківщини, мариться
В часі не спокутана різня.
Вотчина, покраєна у торжищах,
Сталіну намотана на вус.
Хай те все ніколи не повториться,
Не спливе плачем з дитячих вуст.
Але лячно якось кукурікають
Невсипущі півні голосні.
Переляк приходить недорікою
І болить невпорано у сні.
***
Я наче не творив лихі дива,
Пощо ж собі лишаюся ізгоєм,
Збирав каміння, руки позбивав,
Криваві рани ледве-ледь загоїв.
Від роздумів тяжіє голова.
Навіть у сні, в нічному безгомінні
Чомусь пригнутись хочеться, бува,
Наче у мене кинуто каміння.
А може то лиш думка больова,
З минулого собі складаєш залік.
Болить в тім, що гетьманська булава
Так легко з рук у руки вислизає.
І дух чужий до наших берегів
Пливе й намулом осідає вічно.
Мабуть, аби позбутись ворогів,
Час відлучити шарварок од Віча.
ПЛИНЕ ПАМ`ЯТЬ
Плине пам`ять повз очей без голосу,
Як рікою човен без весла.
І лелека цокотить на колесі
На сухому дубі край села.
Цокотить заведеним будильником,
Призабуте прагне розбудить.
Вже й осінньо, стигло пахне динями,
Віє вирій від сухих бадиль.
Притуманив час весняні гульбища,
І тривога щулиться в тобі.
Наче пам`ять у думках торгується,
Хоче радість вимінять за біль.
І щемить тобі під забороною
Щось, що приховав, недолюбив.
Плине тихо пам`ять некерована
У човні, що весла загубив.
У СТЕПУ
В лиман туман скотився звідусіль,
І степ повис, як обірвавсь на слові.
Розсипана лише чумацька сіль
Мені сивіє поміж ковилою.
Не перейти в минуле без пручань.
Намулялась стежок суха лускавість,
Де баба кам`яна вгорнула час
І таїну його не відпускає.
До неї чайка з жалем припаде…
Заплющу очі, начебто хитрую.
Нехай за руку Геродот веде.
Ми з України в Скіфію мандруєм.
Минаєм все, що нині на виду,
Навіть могили, де пожухла зелень.
Я просто степом в роздумах іду –
Суттєве все розклалось по музеях.
РЕВНІСТЬ
Пригублю цю пристрасть недопиту,
Захмелілий у полоні кревнім.
Буду спрагло, крадено любити
Мою втіху – виплекану ревність.
Потай все відмерехтить екраном,
І проснусь задиханий, суєтний.
Крізь вікно, зіп`явшись на герані,
Повновидий місяць засміється,
Приколише знову сон як-небудь,
Сяючи повисне над імлою.
Та верба його, як дірку в небі,
Похапцем затулить омелою,
Поки десь там півень кукурікне,
Про світанок сповістить недремно.
І лишусь я знов, як недоріка,
Потайки закоханий у ревність.
СПОРІДНЕНІСТЬ
З деревами ніяк не розпрощаємось,
Любуємось, берем дарунки їх,
Стікаємо в думках солодощавістю,
Очікуючи соковитих втіх.
Шануємо у них прикмети старості.
Спорідненість їх з нами від зачать.
Вони стають і скрипками, й гітарами,
Натхненно у мелодіях звучать.
Оточені їх ласкою, радіємо
І, разом з тим, наче заходим в гріх –
Рубаємо, себе вельможно гріємо
І відпускаєм в небо душі їх.
Вони над нами ласкою недремною
Шумлять одвічну незрадливу суть.
І лоскітно сплять предки під деревами,
Корінням їх дерева дістають.
КЛЯКСИ
Не все про себе розповім.
Як в початкових класах,
Десь на життєписі моїм
Від прикрощів є клякси.
О, ті провини без вини!
Сліпа порочність є в них.
Навіть розкаяні вони
Закуті у таємність.
ТУМАН
Важкий туман нагнав печалі,
Довкола все в сльозах стоїть.
Козак Мамай і коник чалий
Ледь проглядає зі століть.
І не бринить старенька кобза,
Щоб тугу вигнати з душі.
Ти наче ще тримаєш козир
І пригортаєш бариші,
Та кличеш спогади на чарку
І знов бредеш в той самий біль.
Ти, ще залюблений в шинкарку,
Чом плачеш від чужих весіль?
Виважуєш думок обжинки,
Махнеш – хай іншому везе.
І проминеш гармидер шинку,
Мамай повернеться в музей.
Його заступить коник чалий,
Щоб не підстрелив бусурман…
І вже так легко без печалі,
Коли розвіявся туман.
ЗОЛОТИЙ ВОГОНЬ
З`їла в прах іржа мечі у піхвах,
Тільки глина вічна в черепках.
Кочовий дух незнищенних скіфів
Назавжди осів на сторінках.
Мародерську часову ганебу
Навіть передбачить не могли.
Дивляться із докором у небо
Чорні діри копаних могил.
Може й Мозолевський за межею
Досі важить у собі мораль,
Хоч таки, зі світлою душею,
Вигріб поміж тліну пектораль.
Скільки літ, і грішних, і безгрішних,
З відчаю боліла голова
І до світлих, незрадливих віршів
Гнали, як погоничі, слова.
Щоб нарешті, попри всі закони,
Від здобутку золотий вогонь
Спалахнув і, як оклад іконний,
Оповив поезію його.
***
Образою своєю не грішім,
Бо кожен гнів – не кропива, що жалить.
На каменях, що носимо в душі,
Либонь про нас не пишуться скрижалі.
Лиш пам`ять десь своє гніздечко в`є.
Усе від того, хто якої вдачі –
Зозулею, можливо, прокує
Чи спересердя вороном прокряче.
ПОЛОТНА
Проминулим, пам`яте, не гребуй,
У міський завіяна полон.
Прошуми водою через греблю.
Господи, як весело було.
Радісно навіть кулик болотний
Кликав потрусити ятері,
Де за зиму наткані полотна
На лугу білили матері.
Як нитки сукалися терпінням,
Навіть місяць крізь вікно стеріг.
Стежкою з прадавнього Трипілля
Полотно стелилося до ніг.
І батьки, ласкаві і суворі,
Коли сонце падало на схил,
Ті стежки згортали у сувої,
Як важкі літописи, несли.
Пам`яте, не зрадь, допоки віку,
Обдаруй збіднілих боржників.
Хай пробудно півні кукурікають
У ментальність нашу з рушників.
ЛІТОПИСЦІ
Повоєнна епоха насниться,
Жебонітимуть згадок струмки.
Заманеться старим літописцям
Відлистати років сторінки.
Де корів і гусей тоді пасли
І тютюн спокушались палить.
На стовпах телеграфних гасла,
Як погоничі майже, були.
На фанерах слова безликі
Супроводили скрізь щодня.
Підіймати врожайність кликали,
Щоб Америку переганять.
З гасел зиск, звісно, був не великий.
Та світлішали очі, коли
Нас, невпораних підлітків, кликав
У саду в когось «білий налив».
Потім світ ще гойдали в маршах,
Але вірили – то до пори.
І таки від супротиву настіж
Розчахнулись усі табори…
Як раділи ми дзвонам Софії!
Як весняно цвіли прапори!
Повертались заблукані мрії,
Щоб свою Україну творить.
Знову час той в собі привітаймо,
Скиньмо заробітчанства сакви
І шануймось, щоб нашу ментальність
Не вистуджував протяг з Москви.
***
У Ботанічнім вигасли левкої,
Зриває вітер цвіт у забуття.
Лишає лиш невиправне, що скоїв –
Перемовчав над силу почуття.
Не проказав тут слів своїх гарячих.
Здавалося, їх безум диктував.
І сумнів скімлив, як щеня незряче,
А потім час усе закодував.
І тільки смуток залишивсь у спадку.
Марнується без цілі, без мети.
Ще й ревнощі гойдаються, мов кладка,
І боязко їх якось перейти.
Хай все, як є, залишиться відтинком.
Не сподівайся, сам собі велю.
Та лоскітна легенька павутинка
Пливе і припадає до жалю.
ТРАВНЕВА НІЧ
Травнева ніч у сяйнім вишитті.
У сон чаклунств збирається чимало.
І місяць у тюрбані золотім,
Як принц заморський серед наших мавок.
Непереборних пристрастей рушій,
Він перелесник, відчайдух недремний.
Від нього тісно почуттям в душі,
Ще й вслід за ним проштовхується ревність.
Метка скрипалька – ось звела смичок,
Готова грать прелюдію до бійки.
Та поміж квітів – трепетних свічок –
Відчула голос ніжної сопілки.
Зачарувалась наспіх від краси,
Здалась собі сумирною, як змалку.
І, як дання, краплинками роси
Вся розтеклась в зелену кров до мавки.
Київ, 2020
“Українська літературна газета”, ч. 15 (281), 31.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.