“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
МАРІУПОЛЬ
Історично поважний
До Вкраїни поріг
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Грецький присмак у назві
Незрадливо зберіг.
Понад морем розсівся
В сяйві дружніх ознак,
Доки ницість російську
Крізь війну розпізнав.
Намагались зламати
Твій залізний хребет,
Аби знов ошукати
У довірі тебе.
За наївностей диспут
Бог укотре простить,
Адже ти від ординства
Зміг себе захистить.
Не поліг у руїну,
Битий підло під дих.
Не дала Україна
Відчахнуть до орди.
Вільно в світ розпростерся
Без московських лабет.
Сяйне море зі степом
Обіймають тебе.
ВТІКАЧ
Лишив Донбас, в Галичину подався.
Дороговказом вибрав інтернет.
Чи панікера, чи ловця удачі
Сліпа війна у безумі жене.
І відбулось, та не по Божій волі
Прибилося Аничці напрямки.
Аби самотність хрестиками долі
Не клалась на весільні рушники.
Та в товариство брати не хотіли.
Дух втікача розхитував, тяжів.
З татуюванням вугільнім на тілі,
Зросійщена зухвалість на душі.
Забанував, на містику повівся.
Здавалося, прониклий до зайвин
Над бескидом дражливо сяяв місяць.
До нього ледве вовком не завив.
Десь поза гори кликали світанки.
Не цей прихисток, болісно збагнув.
Аниччину найкращу вишиванку
Носив наче сорочку гамівну.
Поміж гуцулів зрештою притерся,
Та зрозумів – не оминуть війну.
І місяць сяйну каску волонтерську
На всі його сум`яття одягнув.
ДІДИ
Ось і літо згорнулось у жмуток
Найтепліших проникливих слів.
Ледь зітхають діди моїм смутком,
Що над ними туманом осів.
Ще доорюють повагом ниви
На свою ярину чи на зяб.
І тупцюється пам`ять за ними.
Ще кортить щось від неї узять.
Та зітліли і збруя, і зброя.
Й ледве жевріє слава в піснях.
Час від нас їх немов запаролив,
Відкриваючи іноді в снах.
Пригорнуться так близько коли ще?
Їх немов розбудила сурма.
Голоси, голоси їхні кличуть,
Пливучи крізь осілий туман.
Ой, діди, пропікають очима
І, здається, їх докір бринить.
Наче мудрість від них недовчили,
Перестали її боронить.
СОБІ
Радій, що пам`ять ще не на обочині,
Ти з нею все-таки чогось досяг.
Літами посивілими оточений,
Збагнеш, що їх таки вісімдесят.
Живи, мов ще купаєшся у літеплі.
Нехай з короткозорістю сови
Твій ювілей забудьки перекліпають,
А ти на те без нарікань живи.
Доки ячмінь здіймається до колосу,
Тебе також чарують солов`ї.
Літа затято навертають в молодість,
Хоч і вона вже не впізнає їх.
Але тебе ще Муза перевідує,
На те у неї завжди був мотив.
І не обтяжений образами і бідами,
Дасть Бог, у вирій легко відлетиш.
***
Не зміг образу у душі тримати,
Для друзів з гнівом погасив свічу,
Слова свої послав на ультиматум,
Але так тихо, щоб ніхто не чув.
***
Райдуги півколо –
Сяюча підкова.
Хтось кудись проїхав навмання.
Наче з відер повних
І селом, і полем
Дощ сліди змиває від коня.
***
Де сосни пахнуть ладаном…
Ліна Костенко
Столиця до краю не витрясла
З душі ностальгійний біль.
З архіву щемкого не викреслить
Усе, що носив у собі.
У спогадах поміж левадами
Заледве блукає Сула
І сосни обкурюють ладаном
Пригаслий останок села.
А ти ще подеколи в сяєві
З усім, що донині зберіг.
Лоскочуть косою русявою
Думки, що не хочуть старіть.
Замісто, за обрії випуклі
Бува протечеш, як ручай,
І слізка із серця випурхне,
Затріпотівши в очах.
***
Відчиняйся серцем і душею,
Свого оборонця зустрічай.
Збіглись у стежину споришеву
Всі шляхи, де радість і печаль.
Підбігцем стежина повз леваду
Від війни до тебе привела.
Твоя ніжність спогади пригладить,
Як Савур-могили ковила.
До любові, наче до причастя,
Молодий неспокій кличе нас.
Ніч перепливемо своїм щастям,
І не буде снитися війна.
Потім доля з поспіхом вояцьким
Поміж нас заграє у сурму.
Але я з тобою, хай зненацька,
Чиюсь кулю навіть перейму.
Залишуся пам`яттю з тобою
У годину дальшу непросту.
І, можливо, з нашої любові
Я для тебе сином проросту.
Він пізнає ворога в обличчя,
І в душі неспокій забринить.
Моя пам`ять і його покличе
Також Україну боронить.
ВОГНІ КУПАЛЬСЬКІ
Олесеві Шевченку
Ще не обтяжені роками,
Були близькі ми до села.
Русанівка з Березняками
Ще в дев`ять поверхів жила.
Тепер поглянеш – хмародряпи
Продерли київську блакить,
Аж видих забиває кляпом
Задерши голову навкидь.
Погасли нам вогні купальські,
І навіть долею колись
Несамовитий біль уральський
По-різному обом вділивсь.
Твою там непохитну совість
Загнали в табірний режим,
А я у війську примусово
І сам не знав кому служив.
Та поміж тим нас пам`ять гріє,
Щасливими також були.
І навіть прагне ностальгія
Вогні купальські запалить.
Не затихає вир життєвий,
За світ цей молишся щодня,
Бо ти родиною своєю
Два континенти об`єднав.
Ще звабно й досі мріям нашим
Людську байдужість подолать.
І крізь вогні купальські наче
Сміється молодість здаля.
***
Духм`яна кава вичахла без тебе.
Посунувся у тихий смуток Львів.
Відсутність відкупилася як-небудь,
Зітхнувши у мобілку – «селяві».
Я сподівання не зітнув під корінь,
Щоб все на ультиматум не звести.
Забув слова у польському декорі,
Що так французьким прагнули лестить.
В коханні з часом прикрість потонула,
Давно від неї кола розійшлись.
Від протягів, що десь там у минулім,
Не вичахає кава, як колись.
І нам для щастя нині мало треба,
Накликати б у Стрийський солов`їв
І щоб над Львовом засміялось небо.
І ти сказала щиро – «селяві».
***
Линув сонцем – вернувся як місяць.
Сумнів ніс, як фальшиві скарби.
Може лиш на обмови повівся,
Але серце таки надщербив.
Не пора перейматися болем.
Скориговано врешті життя.
Але ти ще десь поруч, любове,
І душа вся у передчуттях.
І зневірою щерблений місяць
Знову сяйною повнею став.
Але ж ти поступився місцем
І замкнув за минулим вуста.
***
Думки полями голими стелю.
Щасливе літо в забуття упало.
На роздоріжжі в роздумах стою.
Вагаюсь забрести у власну пам`ять.
Щоб віджурилась журавлів яса,
Як сплачене душі чутливій мито,
Щоб навіть на снігах переписать
Всю радість, що за літо пережито.
ПРЕЧИСТА
Тумани наче книги перечитані,
Де ледве-ледве проглядає зміст.
Вони тобі здаються нарочитими,
Аби сховать очікувану вість.
Але між куль і веремії галичі
З мобільного, минувши всі пости,
Хтось найрідніший, душу осяваючи,
Прихід Пречисти радо сповістить.
У цій війні про молодість не згаяну
Ти думку не дарма собі пригрів,
З Пречистою у серці намагаючись
Очистити свій край від ворогів.
Аби він повнивсь лише мирним гомоном.
Але не раз твої думки прудкі
Читатимуть усе, що було сховано
У тій туманній книзі між рядків.
ДУМОК ОСІННІ БРИГАНТИНИ
Тополі – щогли без вітрил,
В тумані схована ескадра.
Уявно ступиш кроків три
І море розпочне плескатись.
Гойднувши літо полове,
Застряг зозулі відголосок.
А ти розчулено пливеш
В незвідану подосі осінь.
Побачиш обрію кайму,
А там, можливо, у зворусі
Вітри піратські переймуть,
Зухвало душу перетрусять.
Тобі б кайдани золоті,
Ніж буть прив`язаним до щогли.
Та все ж у веремії тій
Ти не причетний ні до чого.
Уся сльотава каламуть
Пощезне гожої години.
Позолотівши відпливуть
Думок осінніх бригантини.
ВАЛЬС
У спогадах немов у вальсі
Думки кружляли залюбки.
Душа не відчувала фальші
В словах ласкавих і палких.
І вальс не визначав таланти,
Лиш пристрасті згортав у лад.
Не відалось, що на пуантах
У танець заздрість заплелась.
Вона у ревнощах раділа,
Що роки в старість подались,
А зайвого їм час не вділить
І вальс закінчиться колись.
Але ще сяйно так гадалось,
Без хвиль п`янких розчарувань.
Натхненно музика гойдала
І кликала до сподівань.
***
Було, було колись сімнадцять.
Я зваб дівочих не сахавсь.
І зачарований зненацька
В свою облуду закохавсь.
Для щастя всі вбачав прикмети,
Та ледь від того не осліп.
Наче від сяйної комети
В очах моїх подосі слід .
***
Я з трепетом заходжу в осінь,
Доки без білої габи.
Якимсь мольфаром нареклося
Оцю сльотавицю любить.
Мені фантазій не забракло
Й немов повірилось на мент –
З будинків-щільників у мряку
Тече липкого світла мед.
І я із вікон найрідніших
Той сяйний мед як чари п`ю,
І надихається на вірші
Мандрівки кожної дебют.
Доки грайлива завірюха
Перечеркне останній плюс,
Я п`ю осінню медовуху
І не боюся, що зіп`юсь.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/