ЯТАГАН
Сяйний степ від срібної габи.
Понад ним розсипався Стожар.
Ятагана тут колись згубив
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Біжучи останній яничар.
В степ врубавшись ятаган лежить,
В роздумах намулявшись мені.
Десь тут ще не викраденим жив
Хлопчик у лелечій стороні.
Може потім в чужині не скнів,
До військових привчений забав –
Шаленів шайтаном на коні,
Бутафорні голови рубав.
Яничарством хизувавсь, коли
Виріс і невільниць брав у бран.
За турчанку з часом склав калим
І зажив, як заповів Коран.
Та чи сплив хоч раз до сліз-перлин
Спогад йому батьківський щемкий?
Степ мовчить, лиш повню перелив
В ніч цикадну і в мої думки.
Давній біль перестогнавсь у щем
З пам`яттю сьогодні на межі.
Десь живинка в ятагані ще
Знову обізвалася з іржі.
Але на тривогу ні знаку.
Степ також під зелень молоду
Приховав в своїм запаснику
Дух легенд і дух кобзарських дум.
***
Від падінь дитячих в серці лунко.
Попри різні пустощі й жалі,
Наче до ікони з поцілунком
Припадеш губами до землі.
Дух її щораз ковтали ницьма,
Запікалася у пам`ять кров.
Щоб в окопі якось нагодиться,
Щоб надійним був твій кожний крок.
А коли на повен зріст потреба,
Вберегтись інстинкти замалі –
Очі доголубляться до неба
Й тіло пригорнеться до землі.
І допоки війни не останні,
Нам поразки з-прадавен болять.
У падіннях діти підростають.
І мужніють духом у боях.
СЕРЕД ПОКИНУТИХ ОТАВ
Пощо ти, доле, блудиш між оман,
Спіткаєшся об чорні терикони.
Не пригортай сумління у туман.
На братство все ж мене не переконуй.
Не я, це ти не сподівалась лих,
Загойдана на голосних тирадах.
В чужих дзеркалах свій шукала лик.
Думкам кривотлумачним потурала.
Війна спалила, врешті, блуд старий.
Я воював й сумлінням не карався.
Але, як для ординської стріли,
Для снайперської кулі став обранцем.
І тут, серед покинутих отав
Ось-ось і вкриє віхола зимова.
До Богородиці лише звертавсь.
Зворогувалася чужа набута мова.
Ось і заходить мій останній день.
Його для мене ворог напророчив.
Я знаю Богородиця прийде,
Як здавна, козакам накриє очі.
ПУПОВИНА
За обрій день поволечки сповза,
У сутінки ховається ожина.
Тремтить в очу невпорана сльоза,
І вийти не знаходиться стежина.
Посеред здичавілих чагарів
Тремка луна якась далека кличе.
Десь тут з любові вперше зашарівсь
І квітне пам`ять, як старенька дичка.
Довкруж перекочовують жалі.
В садибі кожній моторошна крайність.
Лиш кілька душ на відчай у селі.
Чорнобиль досі їм за покарання.
Та все ж туди вертається душа.
Хоч там давно живе чужа провина.
І потай вслід, куди б не вирушав,
Неначебто тягнеться пуповина.
***
Уявою в незвідане рушав
Щоразу без вагань, наче без тями.
В очах коханої купалася душа
І ніжно сповивалась почуттями.
Сліпою хтось таку любов назвав,
Своє щось приховавши у зітханні.
І заздрощів котилась перезва
І розтавала в нашому коханні.
Хтось погляд наче загортав у шовк
І залюбки спроваджувавсь на вірші.
А той, хто зачарований ішов
Услід за нами, мабуть красивішав.
КУПАЛА
Ще я не знав і ти не знала
У вирі згоди й протиріч,
Які дива відтворить з нами
Ота купальська перша ніч.
На крилах радості з тобою
Ми перестрибнули вогонь,
Що обпалив таки любов`ю
В чаду гонитви і погонь.
Ревниво застеріг Ярило,
Щоб не забігти у страми.
Я виловив тебе із виру,
І приховали нас дими.
Минула ніч луною сміху,
І відтопталась оболонь.
Хай іншим вже купальська втіха.
У нас палає свій вогонь.
***
Не спочиваю в нехоті лінивій,
Завзято ще за все берусь.
І плине день, наче ріка грайлива.
В ній роздуми свої перу.
За ніч такого набереться бруду,
Свого, хай навіть без Москви,
Якісь безпам`ятні обступлять люди,
Витрушують зневір сакви.
Не треба їм ні Дону, ані Сяну,
Згубила межі та вода.
Я щиро їм для глузду попри сяйва
Щемкої ностальгії дав.
Нехай перед них історія постане,
Гіркотний прогребе полин –
З яких страшних руїн ми виростали,
Та завжди з вірою були.
***
Журба калину пригортає ревно,
Щоб я розраду мав лише у ній.
Пробуджує її єднання кревне
В мені повстанські зболені пісні.
Попри довкруж розхитану ментальність,
Калина гріє, часом аж пече,
І я в екстазі спогади гортаю,
Від ґвера потай муляє плече.
Тамую непокору вередливу.
Гвер сховано, щоб зайве не лякав.
І в рятівну калину незрадливу
Ховаю дух старого вояка.
***
Спогад – мов обмолочений сніп,
Але я ще з минулим у змові.
Тихо, тихо порошеться сніг
І вертається давня розмова.
Розпліталось мовчання туге
І в косу запліталось русяву.
Я коханням схилявсь до легенд,
Щоб обом сподівання осяять.
Та почув – то лиш радісний блуд,
А життя доокола практичне…
Не здійнявсь тоді наш дивобуд,
Попри заздрощі, храмом величним.
І лишилась розмова німа,
Як цей сніг, що розквітнув на вишні.
Я коханням тим ще переймавсь
Та собі співчуваючи вищав.
ЦВИНТАР ЧАСУ
Невтамовне роздумів повстання.
Знов зима гаптує свій колаж.
Вишив цвинтар чорними хрестами
Гамівну сорочку для села.
Пам`яте, як віхола, збудися,
Безуму сліди позамітай.
Сни важкі мені ще не годиться
Волочити з болем до світань.
Адже збудить землю крик лелечий.
Дух здійму ще на якийсь щабель…
Чую, як небіжчикам далеким
Муляє іржа від їх шабель.
Добре в тім, що пам`ять без прогалин.
Щось від них беремо про запас
І ревниво, все ж, оберігаєм
Цвинтар часу в кожному із нас.
ПЕРЕДЧУТТЯ РІЗДВА
Зима. Дими наче прочани.
Воднобіч з вітром легко йти.
Але ворони вслід кричали,
Що не дістатись місць святих.
Найкраще прямо линуть в небо,
Коли мороз здіймає дух.
Гармидер стих, лиш кілька-небудь
Ще гомоніло відчайдух.
Але щось урочисте ззовні
У кожну хату прибуло.
У голоси вечірніх дзвонів
Всебіч заслухане село.
В очах, у сяючих озерцях
Гойдається та перезва.
І ніжно дістається серця
Близьке передчуття Різдва.
КНИЖКОВА ДАРОВИЗНА
Та даровизна, що читалася усмак,
На полицях суперництвом гарує.
Книжки, прив`язані вервечками письма,
З легким сумлінням не передаруєш.
Терпіння щось згуртовує твоє,
Наче закон якийсь старорежимний.
І книжка мимоволі постає,
Як вірна чи не вірна все ж дружина.
До палітурок, до рясних одеж
Відчуть спокусу – клопоти даремні.
Зі спогадами часом припадеш,
Погамувавши в них змістовну ревність.
КАТРЕНИ
***
Ще переляк від стрітенської ватри
Нічний мороз у зашпорах зберіг
І пригортає, наче у приватність,
Собі в оману білизну беріз.
***
Втішаємось рясним весняним дощиком,
І, мов на терезах, серцебиття.
Радіємо, що день весняний довшає,
Забувши, що коротшає життя.
***
Добро і зло завжди навзаєм,
Так споконвіку повелось.
В мені також то вовк, то заєць
Наче очікують чогось.
***
Позбудешся важкого сну
З надщербленим сумлінням трішки,
Відкинувши бікфордів шнур,
Що від спокуси до крадіжки.
***
Протестував слух на олжу,
І дисонанс розвіяв чари.
Наче сусіди за межу,
Рояль і скрипка сперечались.
***
Не пхайсь по славу в ремесло старе,
Шепнула муза якось по-секрету,
Часом хорошим бути віршарем
Важливіш, ніж гучним поетом.
***
Аби нікого не паплюжить,
Собі намотую на вус –
Живопис нафтовий в калюжах
Теж око радує комусь.
***
Добром, звичайно. не лещу,
Бо гнів приховую надалі
Та, мов ріка після дощу,
Здається, небо викрадаю.
***
Допоки зала від тріумфу скрикне,
Коли оркестр вже досягне мети,
Фортепіано підганяє скрипку,
Щоб з ним щораз нога у ногу йти.
***
У цьому неприкаянім житті
Любов така вимоглива далася,
В кайдани закувала золоті,
Я їх ношу і, думаю, в тім щастя.
“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.