Василь Соловей. «І плине день, наче ріка грайлива»

667

ЯТАГАН

 

Сяйний степ від срібної габи.

Понад ним розсипався Стожар.

Ятагана тут колись згубив

Біжучи останній яничар.

 

В степ врубавшись ятаган лежить,

В роздумах намулявшись мені.

Десь тут ще не викраденим жив

Хлопчик у лелечій стороні.

 

Може потім в чужині не скнів,

До військових привчений забав –

Шаленів шайтаном на коні,

Бутафорні голови рубав.

 

Яничарством хизувавсь, коли

Виріс і невільниць брав у бран.

За турчанку з часом склав калим

І зажив, як заповів Коран.

 

Та чи сплив хоч раз до сліз-перлин

Спогад йому батьківський щемкий?

Степ мовчить, лиш повню перелив

В ніч цикадну і в мої думки.

 

Давній біль перестогнавсь у щем

З пам`яттю сьогодні на межі.

Десь живинка в ятагані ще

Знову обізвалася з іржі.

 

Але на тривогу ні знаку.

Степ також під зелень молоду

Приховав в своїм запаснику

Дух легенд і дух кобзарських дум.

 

 

***

Від падінь дитячих в серці лунко.

Попри різні пустощі й жалі,

Наче до ікони з поцілунком

Припадеш губами до землі.

 

Дух її щораз ковтали ницьма,

Запікалася у пам`ять кров.

Щоб в окопі якось нагодиться,

Щоб надійним був твій кожний крок.

 

А коли на повен зріст потреба,

Вберегтись інстинкти замалі –

Очі доголубляться до неба

Й тіло пригорнеться до землі.

 

І допоки війни не останні,

Нам поразки з-прадавен болять.

У падіннях діти підростають.

І мужніють духом у боях.

 

 

СЕРЕД ПОКИНУТИХ ОТАВ

 

Пощо ти, доле, блудиш між оман,

Спіткаєшся об чорні терикони.

Не пригортай сумління у туман.

На  братство все ж мене не переконуй.

 

Не я, це ти не сподівалась лих,

Загойдана на голосних тирадах.

В чужих дзеркалах свій шукала лик.

Думкам кривотлумачним потурала.

 

Війна спалила, врешті, блуд старий.

Я воював й сумлінням не карався.

Але, як для ординської стріли,

Для снайперської кулі став обранцем.

 

І тут, серед покинутих отав

Ось-ось і вкриє віхола зимова.

До Богородиці лише звертавсь.

Зворогувалася чужа набута мова.

 

Ось і заходить мій останній день.

Його для мене ворог напророчив.

Я знаю Богородиця прийде,

Як здавна, козакам накриє очі.

 

 

ПУПОВИНА

 

За обрій день поволечки сповза,

У сутінки ховається ожина.

Тремтить в очу невпорана сльоза,

І вийти не знаходиться стежина.

 

Посеред здичавілих чагарів

Тремка луна якась далека кличе.

Десь тут з любові вперше зашарівсь

І квітне пам`ять, як старенька дичка.

 

Довкруж перекочовують  жалі.

В садибі кожній моторошна крайність.

Лиш кілька душ на відчай у селі.

Чорнобиль досі їм за покарання.

 

Та все ж туди вертається душа.

Хоч там давно живе чужа провина.

І потай вслід, куди б не вирушав,

Неначебто тягнеться пуповина.

 

***

Уявою в незвідане рушав

Щоразу без вагань, наче без тями.

В очах коханої купалася душа

І ніжно сповивалась почуттями.

 

Сліпою хтось таку любов назвав,

Своє щось приховавши у зітханні.

І заздрощів котилась перезва

І розтавала в нашому коханні.

 

Хтось погляд наче загортав у шовк

І залюбки спроваджувавсь на вірші.

А той, хто зачарований ішов

Услід за нами, мабуть красивішав.

 

 

КУПАЛА

 

Ще я не знав і ти не знала

У вирі згоди й протиріч,

Які дива відтворить з нами

Ота купальська перша ніч.

 

На крилах радості з тобою

Ми перестрибнули вогонь,

Що обпалив таки любов`ю

В чаду гонитви і погонь.

 

Ревниво застеріг Ярило,

Щоб не забігти у страми.

Я виловив тебе із виру,

І приховали нас дими.

 

Минула ніч луною  сміху,

І відтопталась оболонь.

Хай іншим вже купальська втіха.

У нас палає свій вогонь.

 

***

Не спочиваю в нехоті лінивій,

Завзято ще за все берусь.

І плине день, наче ріка грайлива.

В ній роздуми свої перу.

 

За ніч такого набереться бруду,

Свого, хай навіть без Москви,

Якісь безпам`ятні обступлять люди,

Витрушують зневір сакви.

 

Не треба їм ні Дону, ані Сяну,

Згубила межі та вода.

Я щиро їм для глузду попри сяйва

Щемкої ностальгії дав.

 

Нехай перед них історія постане,

Гіркотний прогребе полин –

З яких страшних руїн ми виростали,

Та завжди з вірою були.

 

***

Журба калину пригортає ревно,

Щоб я розраду мав лише у ній.

Пробуджує її єднання кревне

В мені повстанські зболені пісні.

 

Попри довкруж розхитану ментальність,

Калина гріє, часом аж пече,

І я в екстазі спогади гортаю,

Від ґвера потай муляє плече.

 

Тамую непокору вередливу.

Гвер сховано, щоб зайве не лякав.

І в рятівну калину незрадливу

Ховаю дух старого вояка.

 

***

Спогад – мов обмолочений сніп,

Але я ще з минулим у змові.

Тихо, тихо порошеться сніг

І вертається давня розмова.

 

Розпліталось мовчання туге

І в косу запліталось русяву.

Я коханням схилявсь до легенд,

Щоб обом сподівання осяять.

 

Та почув – то лиш радісний блуд,

А життя доокола практичне…

Не здійнявсь тоді наш дивобуд,

Попри заздрощі, храмом величним.

 

І лишилась розмова німа,

Як цей сніг, що розквітнув на вишні.

Я коханням тим ще переймавсь

Та собі співчуваючи вищав.

 

 

ЦВИНТАР ЧАСУ

 

Невтамовне роздумів повстання.

Знов зима гаптує свій колаж.

Вишив цвинтар чорними хрестами

Гамівну сорочку для села.

 

Пам`яте, як віхола, збудися,

Безуму сліди позамітай.

Сни важкі мені ще не годиться

Волочити з болем до світань.

 

Адже збудить землю крик лелечий.

Дух здійму ще на якийсь щабель…

Чую, як небіжчикам далеким

Муляє іржа від їх шабель.

 

Добре в тім, що пам`ять без прогалин.

Щось від них беремо про запас

І ревниво, все ж, оберігаєм

Цвинтар часу в кожному із нас.

 

 

ПЕРЕДЧУТТЯ РІЗДВА

 

Зима. Дими наче прочани.

Воднобіч з вітром легко йти.

Але ворони вслід кричали,

Що не дістатись місць святих.

 

Найкраще прямо линуть в небо,

Коли мороз здіймає дух.

Гармидер стих, лиш кілька-небудь

Ще гомоніло відчайдух.

 

Але щось урочисте ззовні

У кожну хату прибуло.

У голоси вечірніх дзвонів

Всебіч заслухане село.

В очах, у сяючих озерцях

Гойдається та перезва.

І ніжно дістається серця

Близьке передчуття Різдва.

 

 

КНИЖКОВА ДАРОВИЗНА

 

Та даровизна, що читалася усмак,

На полицях суперництвом гарує.

Книжки, прив`язані вервечками письма,

З легким сумлінням не передаруєш.

 

Терпіння щось згуртовує твоє,

Наче закон якийсь старорежимний.

І книжка мимоволі постає,

Як вірна чи не вірна все ж дружина.

 

До палітурок, до рясних одеж

Відчуть спокусу – клопоти даремні.

Зі спогадами часом припадеш,

Погамувавши в них змістовну ревність.

 

 

КАТРЕНИ

 

***

Ще переляк від стрітенської ватри

Нічний мороз у зашпорах зберіг

І пригортає, наче у приватність,

Собі в оману білизну беріз.

 

***

Втішаємось рясним весняним дощиком,

І, мов на терезах, серцебиття.

Радіємо, що день весняний довшає,

Забувши, що коротшає життя.

 

***

Добро і зло завжди навзаєм,

Так споконвіку повелось.

В мені також то вовк, то заєць

Наче очікують чогось.

 

***

Позбудешся важкого сну

З надщербленим сумлінням трішки,

Відкинувши бікфордів шнур,

Що від спокуси до крадіжки.

 

***

Протестував слух на олжу,

І дисонанс розвіяв чари.

Наче сусіди за межу,

Рояль і скрипка сперечались.

 

***

Не пхайсь по славу в ремесло старе,

Шепнула муза якось по-секрету,

Часом хорошим бути віршарем

Важливіш, ніж гучним поетом.

 

***

Аби нікого не паплюжить,

Собі намотую на вус –

Живопис нафтовий в калюжах

Теж око радує комусь.

 

***

Добром, звичайно. не лещу,

Бо гнів приховую надалі

Та, мов ріка після дощу,

Здається, небо викрадаю.

 

***

Допоки зала від тріумфу скрикне,

Коли оркестр вже досягне мети,

Фортепіано підганяє скрипку,

Щоб з ним щораз нога у ногу йти.

 

***

У цьому неприкаянім житті

Любов така вимоглива далася,

В кайдани закувала золоті,

Я їх ношу і, думаю, в тім щастя.

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!