Василь Подолянин. «Вірші із неволі»

65

Колись в цьому краї так лунко, що аж

Стріляли в повітря бруньки березневі.

А нині…

Застигли ледь теплі дерева,

Застиг між коріння чужий екіпаж.

 

Ці наглі Ікари своє відлітали –

В безсмертя летіли, та мертвими стали.

 

Біліють уламки села на горі,

Поскрипують вибиті рами віконні.

Застиг обезніжений кінь на осонні.

Не чути, як завше, плугатарів.

 

Весна не весна, бо й зима – ешафот

Для тих, хто завжди – наодинці з собою…

 

Чи зможе відбутись народ без героїв?

Чи зможе відбутись героєм народ?..

 

На річці вогняній, на берегах стовічних

Печать, що той свинець!

 

На берегах кипить

Не січень-лютий – січа:

Хто із мечом до нас –

У безвість. Без меча!

 

З мечем чимало й тих, кого вкраїнська мати

Леліла від душі. А  він (манкурт давно!)

З імперії прибув

Убити рідну хату,

Тополю край воріт

І все, що… все одно!

 

А мати край воріт – малесенька мачина,

Така малим-мала, як зірочка в імлі.

 

Жорстокий світе, хто

Дошкульності причина –

Чи той, що у кремлі, чи Той, що у скалі?..

 

На річці вогняній вирішується доля:

Країни чи країв, народів чи родин.

 

…А в спалахах заграв відважний трактор в полі.

Один у полі – теж.

Неважно, що один.

 

Зненацька із небес –

Манкурт орденоносний.

І в нього посівна – за тридцять срібняків.

 

…Не мати край воріт, а зіронька голосить.

У неї він один.

Шепоче трава. Ледве чутно: «Пора!»

Ключі журавлині бринять з-за Дніпра.

 

Роздмухує вітер і пломінь, і попіл –

На пам’ять на довгу. Не лише Європі…

 

Розкидана сталь по обніжках… тіла…

Орава до Києва йшла. Не дійшла!

 

Двоглавий – не перший. Від перших – ні тліну:

Перун і потомки боронять Вкраїну!

 

Під піяння стріл і під гуки гармат,-

З мечами на прю, зі щитами – назад.

 

Шепоче трава золотими устами:

«Вітчизна, як правда, за нами, за нами!»

 

…А поруч дороги лежать без… доріг,

І люди без ніг. І майбутнє – без ніг?..

 

Мужів цих відважних не вбити нікому!

Шепоче трава: «Повертайтесь додому…»

 

Вже степу закрайок озоном запах:

Весна пересилює відчай і страх,

 

Гілки й гілочки осипає бруньками.

Шепоче трава… озивається й камінь!

Скрізь літо напевне. Вже літо… А в нас тут, на Півдні, зима.

Й такого, як перше, блакиту, поки що, як десь там, нема.

 

Вікно відчиняю в простори – влітає шпаркий вітерець.

І тут же втікає. За море? Невже острахнувся: «Кінець…»

 

Ізнову гуде реактивник. Великий, ще більший! Вгорі

Таке безгоміння – аж дивно! Поснули, чи що, звіздарі?

 

Скрізь літо зійшло, мов на грядці. А в нас – ні зими, ні весни.

Поблякнув вінець на оградці… Гірчать, як дими, полини.

 

Та де ж та сподівана воля? Минули, здається, роки…

Уже засихають тополі на кручі хиткій край ріки.

 

Вже навіть дрібненька пташина Дніпрові бере рубежі.

Коли ж їх візьме Україна? Невже ми для неї чужі?..

 

Гай, гай! Все іде, все минає. А втім не минає – болить.

А літо ще й досі блукає. І знов вибухає блакить.

 

Блакить вже, як люстро розбите… Одначе хіба вже така?

Ждемо! Може скине нам літо всевишня Душа з літака.

 

У братських могилах тепер не брати –

А ті, що «братались» – не скіфи, й не гуни.

Ті гірші за ті, за «вусаті» вагони,

За ті, що народи везли «до мети».

 

Кремлівські ворони шукають братів

У землях, які вже давно не болотні….

 

Ізнов реактивник прогаркав сьогодні.

Над братні могили

Харон пролетів!

 

Я скіфам вклоняюсь, бо ті – хто їх зна…

Я гунів обожнюю – чесні й відважні.

А ті, від московії, пси бідолашні,

І з цього на той світ навідліт: «Весна!..»

 

Весна, бо не може планета без неї,

Без яблунь в цвіту і без білих морель,

Де кожна пташина – святий менестрель,

Де сад і город – не чужі емпіреї.

 

А в братських могилах. Хіба там брати?

Всевишній, і той не зумів би назвати…

 

…Страждаєм в облозі.

Від хати до хати

Зірниця над згірком шле промінь мети.

 

Ці страдні дні не кануть всує.

І околіє сучий син,

І світ розбурканий почує

Вкраїнський

Великодній дзвін!

 

Прогнавши впень поріддя враже,

Розбивши лицарів боліт,

Услід за Лермонтовим скажем

Лукавим половцям услід:

 

« Прощай, немытая Россия,

Страна рабов, страна господ,

И вы, мундиры голубые,

И ты, им преданный народ…»

 

Мундири голубі – зотліли…

А що ж народ. Невже і він?..

…Немита і душею, й тілом,

А за тобою тля і тлін.

 

Ти вже не sapiens, не homo

За тим прошарком незначним.

За домовинами додому

Вертайсь із «подвигом» своїм.

 

« Прощай, немытая Россия,

Страна рабов, страна господ…»

А ми поля життям засієм,

Бо ми – народ!

Після ночі настане ранок,

Як роса – на зелі століть.

Доля… Доля моя – підранок,

Що на вигоні дня стоїть.

 

Але ще вона… На крилі ще.

І без нього – хоч би один!

Вітер в кронах спросоння свище

Нареченим літам навздогін.

 

І за чим тут аж так – дослізно

Побиватись об цій порі?

Жити й пізно – ніколи не пізно,

Коли мальви і двір – на горі.

 

Та коли вже від них – і сліду.

Що поробиш – не ми боги.

…Я в минуле все їду, їду –

Віддавати людям борги.

 

Після ночі настане ранок,

Як роса – на зелі століть.

Тільки доля моя – підранок,

Що на вигоні дня стоїть.

 

І не треба казати: «Що там…

Що збулось – не від нас, від нас…»

Все від нас!

 

І боги навпроти

Все підтвердять.

Вони і час.

Жорстокий вік ховається в підвалах

І хлепче кров із убієнних душ…

 

Дими і Демон…

Коні й коновали…

І сонце дню прибулім на виду.

 

Лице таке – як пуп’янок. Іконне!

А очі, очі…

Де іще такі?

Женуть, женуть, мов синя кров у скронях,

Безмежні, безугавні літаки.

 

А соняхи – ось-ось…

Як на картині

Святої Катерини Білокур!

Правічно вікувати Україні

Серед небесних білих кучугур.

 

І небо – не загарбання, не табір

Для безсловесних, як Христос, осіб.

 

До миру лиш, до миру лиш…

А там би…

Добудемо!

Невільні – не змогли б.