Василь Піддубняк. Так мало літа у припасі літ…

480

 

***

Весь світ – театр,

А Україна – перша!

І це усе виразніш, далебі:

Замість давно очікуваних звершень

Одні жидівські шинки на горбі.

 

Під куполом – торговиця нікчемна:

Хоч люду – тьма,

Та де ж, скажіть, народ?..

Де Україна – наша, чорноземна,

Без нами ж вповноважених… заброд?

 

Спасителі в намітках

«Від Кардена»,

Чого чекати челяді від вас, –

Ковчега свіжотесаного з клена

Чи торби з сухарями – про запас?..

 

Повідайте ж народу, лицедії,

Звідкіль жага до гемонських корит?..

Уже обдерту вами Візантію

Бере на кпини

Навіть «третій світ».

 

Однак ніщо під Місяцем не вічне

І навіть Місяць – він не вічний теж.

І у призвіллях праведно-космічних

Театри щезнуть

В полум’ях пожеж.

 

На теплих ще сталевих пожаринах

Постануть храми –

Не палаців тьма…

І на своїх скрижалях Україна

Увічнить зовсім інші

Імена.

 

***

Так мало літа у припасі літ…

 

Гарячі маки, й ті уже холодні!

Бджола дзинчить,

І той бджоли політ

Неначе відбувавсь… напередодні.

 

Така пора, що втрати – як пилок:

Вітрець дмухнув –

І нічого й ловити!

Вже проминув обітований строк,

Що провіщав

Обітоване літо.

 

Але, але…

Пора ця – як бальзам,

Пора – мов подарунок від Сварога.

Її за себе без жалю віддам,

Як пілігримам віддає дорога.

 

***

Країна лісів,

Та, що звалась Гілея,

Зійшла на піски безбережні, на пси…

Стоять міражі –

Дожидають Мойсея,

Обсівши нещільні соснові ліси.

 

І повно навколо пустельного диму,

І липне повітря до пальців

Густе…

Біблійна картина важкої години,

Де й квітка надії іще не цвіте.

 

Лиш дизель на Крим (не на Крим!)

Тарахкоче.

І сонце у сітях піщаних густих,

Як спіймана риба, безсило тріпоче

На рівні не наших – проблем світових.

 

І десь із-за пруга зіходять прочани,

Виходить Мойсей – предводитель рабів.

 

Чи хто з них прозріє,

Прозріє і стане

Спасителем цеї дурної доби?..

 

А хто його скаже у цій круговерті,

Де розум вкраїнський –

Як та сирота?..

 

Не щастя благає у Бога, а смерті

Вервечка людей,

Що піски прогорта.

 

Та йде та вервечка

Ключем журавлиним

І віра вчорашня – уже не мара,

І вже прихиляється небо Вкраїни

До тих, хто щасливу сльозу витира.

 

Країна Гілея – уже не пустиня,

Уже не могила безплідних надій.

 

І видиться, видиться знов Україні,

Як Хтось нелукавий

Спішить по воді!

 

***

Ні дощу із небес, ні озону,

Ані волі (так ждали!) згори.

Натовп з люттю схилився над дзвоном:

«Говори!

Говори!

Говори!»

 

Натовп досі наївно гадає,

Що всі біди держави – це він,

Бо ж волав:

«Та не стійте ж ви скраю!»

Бо ж купились на праведний дзвін.

 

Вічовий, він зривавсь над майданом,

Як свободи безумний співець,

Як орел степовий над курганом,

Як оракул

Над морем сердець.

 

А воно ж…

Ні дощу, ні озону,

Хліб у полі, як воля, горить…

 

…Важко бути приреченим дзвоном

У осліплену натовпом

Мить!

 

Б’ють і б’ють,

Не жаліючи моці,

Б’ють прицільно і б’ють навмання…

 

«Не того ви дубасите, хлопці!»,-

Вже й Богдан скочив притьма з коня.

 

Вже й комонь і собі – за Богданом:

«Та при чому тут дзвона язик?..»

 

…Котять лютощі сивим туманом,

Стогне дзвін на увесь материк!

 

А гурба – усе києм

Все києм, –

Вже та бронза – як ранок між верб!

 

І стоїть сторозтерзаний Київ,

І німує мазепинський герб.

 

Знов замовкли відведені душі,

А на конях все ті ж –

Від Петра…

 

Правлять бал глитаї і Малуші,

Ну а дзвін?

Дзвін – у водах Дніпра.

 

…Над майданом захмарилось знову,

Хвилі котить повинність униз.

І у небі сліпім – не підкова,

Знак невбитої Волі

Завис.

 

***

Ох, ця гора…

Як тяжко буть Сізіфом:

Куди не кинь – крута далечина.

 

Нехай і міф, –

Зачитуюсь цим міфом,

І не Сізіфа в тому є вина.

 

Цей камінь –

Мов стражденна Україна,

Мов крові крапля, що із леза враз

Тече у прірву радості, сумлінна,

Як небо волі – на сумний Кавказ.

 

Сізіфе, брате,

Та невже ж ми дурні

Чи йолопи з десятого кутка?..

Невже і досі

Зорі п’ятикутні

Сидять, немов каміння, в печінках?

 

Ох, ця гора! –

Від горя і до горя,

А може від надій до сподівань?…

 

Як важко осягнути:

Йшов до моря,

А от доплівсь в якусь Тмуторокань.

 

А там все те ж –

Гора неісходима

І камінь, мов надія, – вниз і вниз…

Втіша лиш те, що стало менше диму,

Що стало більше радості – від сліз.

 

ТАКИЙ…

У згадки й не варто, бо так відбувалось всякчас:

– Упали стяги Ігореві, а сам – у полоні!

– Аби не гірше…

 

Переяславська рада,

Надихавшись крижаним повітрям, звістила:

«Навіки з Москвою, навіки з російським народом!»

– А у нас запитали?

– Аби не гірше…

 

Сваволець Валуєв

Заборонив найсвятіше – материнську мову:

– Що ж воно, панове, чиниться?

– Аби не гірше…

 

Голомозий татарин, начитавшись Маркса-Енгельса,

Учинив «революцію».

– А що нам з неї буде?

– Аби не гірше…

 

Пантрували на вусатого вождя народів.

А вождь мало не зітер Україну

На закривавлених жорнах диктатури

На космічний порох.

– І що ж далі?

– Аби не гірше…

 

Микита з курян

Відкрив браму цвинтарного морозильника.

Відлига тривали недовго – заморозили навіть Микиту…

– Чи ж нахопиться коли-небудь така ж відволога?..

– Аби не гірше…

 

– Гетьмани, котрих ми обирали на Майдані,

Котрі нам же клялися

Підняти, як ікону, Київську Русь

Над жирними карками Європи,

Виявилися баляндрасниками-казнокрадами…

– Аби не гірше….

 

– Що ж ми народ такий?!

 

Народ же такий:

Підставивши долоні під каламутні небеса України,

Крізь зуби глаголить:

– Аби не гірше…

 

– Сам такий!

– Від вас же і чую!

 

Такий…

 

***

Всього Бог дав:

Степів дзвінка безмежність,

Земля – мов пісня на слова небес…

 

Та де ж вона, братове, незалежність?

Чому прадідний сокіл не воскрес?

 

Народ – не із напасників, не з лежнів,

Не прозеліт апостола Павла…

 

Чому ж єдиновірна незалежність

І по серцях,

І по руках пішла?..

 

Чи в нинішній юдолі неозорій,

Такій офірній, і до сліз – такій,

Вітав би незалежність

Батько Орій,

Вітав би Руськолань

Основник Кий?..

 

Народ – один,

Єдина – Україна!

Та ж так, єдино, – протягом століть!

Чому ж народ ізнову на колінах

Не перед

Самостійністю

Стоїть?..

 

…Всього Бог дав,

Не дав лиш справді волі,-

Все ті ж месії осідлали трон,

Все та ж «пресвітла даль» на видноколі…

 

(Збувається ізнов Шевченків «Сон»).

 

***

Ген там, на споді України,

Де чорно-білі, мов кіно,

Стирчать між вишень рідні стіни

З єдиним

Вибитим

Вікном.

 

Нікого в тім вікні давно вже –

Здається, сто останніх літ…

 

– Повідай ти мені, Дажбоже,

Чи є ще хто,

Чи – в інший світ?..

 

Ніде – ні дихання, ні гласу,

Лиш павутинка шелестить…

 

В руках Дажбога –

Вогнегасник,

Дажбог кудись поквапно мчить.

 

Нічого, якось іншим разом.

Мені ж бо тут – хоч жебрака,

Аби спитати, чом завчасу

Село у всесвіти втіка.

 

Де люди, ближчі, ніж народи?

Чому об осені святій

Стоять незібрані городи

У моторошній самоті?

 

Де родичі?

Невже знялися

У вирій інших уповань:

Там – ладаном пропахле листя,

Там – гамірна Тмутаракань?

 

Одначе підійду до нього,

До уцілілого вікна:

Колишня явиться дорога

Не по-колишньому сумна.

 

І довгий ліс за Кизимами,

Й висока заводська труба…

Побачу жінку:

– Боже, мама!..

Але чому ж вона одна?..

 

Лиш підійшла і…

– Де ж ти, мамо?!

 

Лиш біла хмарка, мов рушник,

Що обійма віконну раму –

Із року в рік,

Із віку в вік…

 

***

На березі, де журавлиний клекіт,

Поволі гасне у густій імлі,

Привидишся іздалеку – далека,

Та все ж така – єдина на землі.

 

Пливу над взятим в холоди ландшафтом:

Внизу лиш туманець на туманці…

Дрижать на золотих

Зелені шати…

Озерце у густому молоці…

 

Навколо дня –

Забута Богом пуща:

Де тиша з тиш – хоч мак, як мовлять, сій.

І ти ідеш, чомусь скороминуща,

І може й я давно уже не твій…

 

О цій порі небесних провокацій,

Коли несутнє в сутньому горить,

Десь на одній із півзабутих

Станцій

Самотній спогад видивом стоїть.

 

Він пасажир чи стрілочник – не знаю:

Така пітьма, така навкруг пітьма…

 

А журавлиний клекіт

Відлітає

Туди, де нас не ждуть, де нас нема.

 

***

За стиглий виднокіл щезають квіти,

А з квітами – і пелюстки тепла.

Та сонях ще липневим сонцем світить,

Іще медово світиться

Бджола.

 

Все так навкруг, як в еру неоліту:

І ця бджола,

І цвіту аромат,

У амфори божественні налитий,

І небеса,

Задивлені на Сад.

 

І жбаник меду, із трудами взятий,

І жала ненавмисна гіркота…

 

Ти не комашка, бджоло,-

Світу Мати,

Богиня всього всесвіту свята!

 

Аби і нам навчитися у тебе

Меди збирати в краплі дивних див!

Збирати там,

Де небо більш, ніж… небо,

Збирати там,

Де Сам Господь ходив!

 

І заповняти взятками чарунки,

Не думаючи геть,

Що сплине час

Що білий саван упаде на луки,

Накривши несподівано і нас.

 

…За стиглий виднокіл щезають квіти,

А з квітами – і пелюстки тепла.

Та сонях ще липневим сонцем світить,

І серце трудить душу,

Як бджола.

 

***

Твоя весна…

Хіба ж вона для мене?

 

Вже холоди добулись під поріг,

Хоч темний ліс насправді ще зелений,

Назавтра й він либонь піде під сніг.

 

Світлина та

На тлі морської піни

Вже зблідла і розтанула мов дим…

 

І вже П’єро один, без Коломбіни,

І цирк відбув,

І світ ілюзій з ним.

 

Поблискує свіча на підвіконні,

Метелик в шибку б’ється як об лід…

 

…Твоя весна

У мене на долоні,

Лиш на світлині інший краєвид.

 

Де хвилі, що котилися святково?

Де береги в таємних лонах трав?..

Де талану не знайдена підкова,

Чи хтось її

Давно вже відшукав?..

 

***

В людей дощі, а тут – одні надії.

Притих лиман, як перед смертю дід…

 

Сухим бадиллям зі степів повіє,–

І мак хоч сій,

Чи поринай під лід.

 

Змінилось щось

На піднебесних висях,

Боги пересварилися чи як,

За барки один одному взялися

І у тамтешній владі переляк?..

 

Дощів – катма.

Озимина мов тліє,

Кукурудзи тривожно шелестять.

Край степу мати, мов свята Марія,

Дощу благає в Бога. І життя!

 

Бо що ж воно?..

Земля стоїть черінню.

На цвинтарі – герої молоді.

А кращі дні – то привидом, то тінню,

То вилами по немічній воді…

 

Вітчизно, може і ти іще в спромозі

Підняти дух на небі і в душі

І повести по праведній дорозі,

Де правда ще жива і… йдуть дощі?..

 

***

Мистецтво – скрізь. І нічого додати!

Ось хутірець…

І кілька хат…

Сумні…

Видніються Малевича квадрати

На кожній непорушеній стіні.

 

І перед ними, мов мистецтвознавці,

Застигли в позитурах (де – яких)

При яблунях,

При глечиках,

При лавці

Тонкі знавці мистецтва – будяки.

 

Прислухайтесь про диспути між ними,

Збагніть краси зажуреної суть…

Недарма із мечами херувими

Недремну вахту саме тут несуть.

 

Квадрати в стінах – не сліди віконні,

Котрі давно зсутулились без рам,

А прабатьками лишені ікони,

Де Дух нещезлий

Молиться богам.

 

***

Підем по глід,

У ті прихмарні доли,

Де на ночівлю стелиться юга,

Де може не ступав ніхто й ніколи,-

Така навкруг невинність дорога!

 

Біліють хмари.

При нічнім світилі

Химерне все – неначе й не воно…

І глід нам подає жаринки милі

Через небесне золоте вікно.

 

Торкнувшись ледве вугликів рукою,

Поринувши в спогадки крадькома,

Згадала певне стежку за рікою,

І ті стежки, що щезли крадькома.

 

Горять жаринки, та не обпікають,

Сплелись колючки глоду у вінець…

 

І почуття в уста перетікають

Про променях невидимих

Сердець.

 

…Нічний ліхтар погойдується п’яно,

В сузір’ї Риб рибалки тягнуть сіть…

А глоду кущ крізь пелену туману

В очах самого Господа стоїть!

 

***

Де зараз ви, кати мого народу?..

Василь Симоненко.

 

І зорі ясні, і солодкі води,

Й хрущі гудуть на вишнях спроквола…

Де зараз ви, кати мого народу?

В якому місці

Міста чи села?

 

Народ шукає вас і не знаходить,

І я з народом в пошуки – й собі…

Он, бачу, Той, що йде кудись по водах,

Он дядько Клим.

Запріг коня в підводу

І радий тим, що їде далебі.

 

У натовпі міському – як в Содомі.

А може як в Гоморі? Все одно…

Співає дівка про погоду в домі,

Сердечні хлопці плавлять нерухомість.

А вороги?

Немов усі – на дно!

 

А що там, хлопці, в огняній геєні?..

 

Тут як в колгоспі: гризні… трудодні…

Біля котла з-між інших Маркс і Ленін,

Гетьмани України (ще зелені!)

Босоніж із торбами – по стерні…

 

І скрізь – палаци, вежі, огорожі…

Як в Конча-Заспі все тут, ти диви!

 

Й народу можновладного – дай Боже!

Один казан навряд чи тут поможе,

Нехай він золотий,

Нехай – з Москви…

 

Невже ці хлопці – вороги держави?

Її народу, доблесті і слави?

Вони ж за Україну – день при дні!

 

…На ясні зорі і на тихі води

Вертаюся з небесного походу…

 

(Чи той похід привидівся мені?).

 

***

Гроза гряде, і всі – в надійні стіни,

Під куполи, з хрестами й без хрестів…

А як же тій, що зветься Україна,

У здибленій космічній суєті?..

 

Дошкульний шквал ламає ліс нещадно,

Вода морська шматує берег зло…

Уже зваливсь на площу стовп парадний,

Уже дахи на Київ понесло!

 

А як же та, що мов калина в лузі,

Та, наречена іменем святим?..

 

Мовчать мені і вороги, і друзі,

Мовчить, зібгавши крила, херувим.

 

Лиш громовержець…

Цей не знає спину,

Мов найманець який «всія Русі»!

 

Та вистоїть в борвіях Україна

Й постане у нескривленій красі.

 

Коли той день?..

Нам не дано це знати,-

Стихійна радість постає із лих…

І щастя не оказія – відплата

За себе, грішних, і безгрішних – тих…

 

***

Поменшало віршів, побільшало прози,

І посмішки людства –

Вони вже не ті…

Вже дихає Південь озоном морозним,

Вже Північ за Півднем кружляє мов тінь.

 

І в Небі не те вже,

Хоч там і Всевишній,

І тут все не так, все не те, все не ті…

 

Відходять вчорашні,

Приходять колишні

І б’ють себе в груди:

«Хоч ми не святі,

Та відаєм ваші жадання й потреби…»

 

І вірить у гемонські жести народ,

Звертаючи погляди знову у небо,

А небо, як Богом забутий город.

 

…Збирають картоплю літа наші сиві,

Качають меди із живих іще лип…

І прозою тою скупою щасливі,

Хоч жити під звуки бандури могли б…

 

І котиться колесо ледве за возом

По Чорнім шляху і по срібній стерні…

І сонях надії цвіте під наркозом,

І радує око герань на вікні.

 

(Та тільки чомусь…

І хіба лиш мені?..)

 

***

Не знаю, яка там погода в Парижі,-

Навіщо мені ті столиці, що – аж?..

 

Вітчизна моєї погоди –

Це тиша

І дощ, що послання Всевишньому пише,

Аби врятував від безтямних пейзаж.

 

Бо що для безтямних луги і лелеки,

Чи ці імортелі, що стиха цвітуть?..

Для них, божевільних, Вкраїна далеко,

У їхній державі стида не імуть.

 

А наша вітчизна – луги несходимі,

На овиді сірому – срібна гора.

Дощі нескінченні й поля одержимі,

Старі теплоходи на водах Дніпра…

Не знаю, яка там погода у Римі,

А в нас уже тиждень – неначе з відра!

 

А далі…

Всі хмари на Рим – а куди ще?

Цей дощ святодухий мабуть на Париж.

Лиш вітер вдогін по-вкраїнському свище

І сниться снігам недалеким спориш.

 

м. Херсон

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!