***
Весь світ – театр,
А Україна – перша!
І це усе виразніш, далебі:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Замість давно очікуваних звершень
Одні жидівські шинки на горбі.
Під куполом – торговиця нікчемна:
Хоч люду – тьма,
Та де ж, скажіть, народ?..
Де Україна – наша, чорноземна,
Без нами ж вповноважених… заброд?
Спасителі в намітках
«Від Кардена»,
Чого чекати челяді від вас, –
Ковчега свіжотесаного з клена
Чи торби з сухарями – про запас?..
Повідайте ж народу, лицедії,
Звідкіль жага до гемонських корит?..
Уже обдерту вами Візантію
Бере на кпини
Навіть «третій світ».
Однак ніщо під Місяцем не вічне
І навіть Місяць – він не вічний теж.
І у призвіллях праведно-космічних
Театри щезнуть
В полум’ях пожеж.
На теплих ще сталевих пожаринах
Постануть храми –
Не палаців тьма…
І на своїх скрижалях Україна
Увічнить зовсім інші
Імена.
***
Так мало літа у припасі літ…
Гарячі маки, й ті уже холодні!
Бджола дзинчить,
І той бджоли політ
Неначе відбувавсь… напередодні.
Така пора, що втрати – як пилок:
Вітрець дмухнув –
І нічого й ловити!
Вже проминув обітований строк,
Що провіщав
Обітоване літо.
Але, але…
Пора ця – як бальзам,
Пора – мов подарунок від Сварога.
Її за себе без жалю віддам,
Як пілігримам віддає дорога.
***
Країна лісів,
Та, що звалась Гілея,
Зійшла на піски безбережні, на пси…
Стоять міражі –
Дожидають Мойсея,
Обсівши нещільні соснові ліси.
І повно навколо пустельного диму,
І липне повітря до пальців
Густе…
Біблійна картина важкої години,
Де й квітка надії іще не цвіте.
Лиш дизель на Крим (не на Крим!)
Тарахкоче.
І сонце у сітях піщаних густих,
Як спіймана риба, безсило тріпоче
На рівні не наших – проблем світових.
І десь із-за пруга зіходять прочани,
Виходить Мойсей – предводитель рабів.
Чи хто з них прозріє,
Прозріє і стане
Спасителем цеї дурної доби?..
А хто його скаже у цій круговерті,
Де розум вкраїнський –
Як та сирота?..
Не щастя благає у Бога, а смерті
Вервечка людей,
Що піски прогорта.
Та йде та вервечка
Ключем журавлиним
І віра вчорашня – уже не мара,
І вже прихиляється небо Вкраїни
До тих, хто щасливу сльозу витира.
Країна Гілея – уже не пустиня,
Уже не могила безплідних надій.
І видиться, видиться знов Україні,
Як Хтось нелукавий
Спішить по воді!
***
Ні дощу із небес, ні озону,
Ані волі (так ждали!) згори.
Натовп з люттю схилився над дзвоном:
«Говори!
Говори!
Говори!»
Натовп досі наївно гадає,
Що всі біди держави – це він,
Бо ж волав:
«Та не стійте ж ви скраю!»
Бо ж купились на праведний дзвін.
Вічовий, він зривавсь над майданом,
Як свободи безумний співець,
Як орел степовий над курганом,
Як оракул
Над морем сердець.
А воно ж…
Ні дощу, ні озону,
Хліб у полі, як воля, горить…
…Важко бути приреченим дзвоном
У осліплену натовпом
Мить!
Б’ють і б’ють,
Не жаліючи моці,
Б’ють прицільно і б’ють навмання…
«Не того ви дубасите, хлопці!»,-
Вже й Богдан скочив притьма з коня.
Вже й комонь і собі – за Богданом:
«Та при чому тут дзвона язик?..»
…Котять лютощі сивим туманом,
Стогне дзвін на увесь материк!
А гурба – усе києм
Все києм, –
Вже та бронза – як ранок між верб!
І стоїть сторозтерзаний Київ,
І німує мазепинський герб.
Знов замовкли відведені душі,
А на конях все ті ж –
Від Петра…
Правлять бал глитаї і Малуші,
Ну а дзвін?
Дзвін – у водах Дніпра.
…Над майданом захмарилось знову,
Хвилі котить повинність униз.
І у небі сліпім – не підкова,
Знак невбитої Волі
Завис.
***
Ох, ця гора…
Як тяжко буть Сізіфом:
Куди не кинь – крута далечина.
Нехай і міф, –
Зачитуюсь цим міфом,
І не Сізіфа в тому є вина.
Цей камінь –
Мов стражденна Україна,
Мов крові крапля, що із леза враз
Тече у прірву радості, сумлінна,
Як небо волі – на сумний Кавказ.
Сізіфе, брате,
Та невже ж ми дурні
Чи йолопи з десятого кутка?..
Невже і досі
Зорі п’ятикутні
Сидять, немов каміння, в печінках?
Ох, ця гора! –
Від горя і до горя,
А може від надій до сподівань?…
Як важко осягнути:
Йшов до моря,
А от доплівсь в якусь Тмуторокань.
А там все те ж –
Гора неісходима
І камінь, мов надія, – вниз і вниз…
Втіша лиш те, що стало менше диму,
Що стало більше радості – від сліз.
ТАКИЙ…
У згадки й не варто, бо так відбувалось всякчас:
– Упали стяги Ігореві, а сам – у полоні!
– Аби не гірше…
Переяславська рада,
Надихавшись крижаним повітрям, звістила:
«Навіки з Москвою, навіки з російським народом!»
– А у нас запитали?
– Аби не гірше…
Сваволець Валуєв
Заборонив найсвятіше – материнську мову:
– Що ж воно, панове, чиниться?
– Аби не гірше…
Голомозий татарин, начитавшись Маркса-Енгельса,
Учинив «революцію».
– А що нам з неї буде?
– Аби не гірше…
Пантрували на вусатого вождя народів.
А вождь мало не зітер Україну
На закривавлених жорнах диктатури
На космічний порох.
– І що ж далі?
– Аби не гірше…
Микита з курян
Відкрив браму цвинтарного морозильника.
Відлига тривали недовго – заморозили навіть Микиту…
– Чи ж нахопиться коли-небудь така ж відволога?..
– Аби не гірше…
– Гетьмани, котрих ми обирали на Майдані,
Котрі нам же клялися
Підняти, як ікону, Київську Русь
Над жирними карками Європи,
Виявилися баляндрасниками-казнокрадами…
– Аби не гірше….
– Що ж ми народ такий?!
Народ же такий:
Підставивши долоні під каламутні небеса України,
Крізь зуби глаголить:
– Аби не гірше…
– Сам такий!
– Від вас же і чую!
Такий…
***
Всього Бог дав:
Степів дзвінка безмежність,
Земля – мов пісня на слова небес…
Та де ж вона, братове, незалежність?
Чому прадідний сокіл не воскрес?
Народ – не із напасників, не з лежнів,
Не прозеліт апостола Павла…
Чому ж єдиновірна незалежність
І по серцях,
І по руках пішла?..
Чи в нинішній юдолі неозорій,
Такій офірній, і до сліз – такій,
Вітав би незалежність
Батько Орій,
Вітав би Руськолань
Основник Кий?..
Народ – один,
Єдина – Україна!
Та ж так, єдино, – протягом століть!
Чому ж народ ізнову на колінах
Не перед
Самостійністю
Стоїть?..
…Всього Бог дав,
Не дав лиш справді волі,-
Все ті ж месії осідлали трон,
Все та ж «пресвітла даль» на видноколі…
(Збувається ізнов Шевченків «Сон»).
***
Ген там, на споді України,
Де чорно-білі, мов кіно,
Стирчать між вишень рідні стіни
З єдиним
Вибитим
Вікном.
Нікого в тім вікні давно вже –
Здається, сто останніх літ…
– Повідай ти мені, Дажбоже,
Чи є ще хто,
Чи – в інший світ?..
Ніде – ні дихання, ні гласу,
Лиш павутинка шелестить…
В руках Дажбога –
Вогнегасник,
Дажбог кудись поквапно мчить.
Нічого, якось іншим разом.
Мені ж бо тут – хоч жебрака,
Аби спитати, чом завчасу
Село у всесвіти втіка.
Де люди, ближчі, ніж народи?
Чому об осені святій
Стоять незібрані городи
У моторошній самоті?
Де родичі?
Невже знялися
У вирій інших уповань:
Там – ладаном пропахле листя,
Там – гамірна Тмутаракань?
Одначе підійду до нього,
До уцілілого вікна:
Колишня явиться дорога
Не по-колишньому сумна.
І довгий ліс за Кизимами,
Й висока заводська труба…
Побачу жінку:
– Боже, мама!..
Але чому ж вона одна?..
Лиш підійшла і…
– Де ж ти, мамо?!
Лиш біла хмарка, мов рушник,
Що обійма віконну раму –
Із року в рік,
Із віку в вік…
***
На березі, де журавлиний клекіт,
Поволі гасне у густій імлі,
Привидишся іздалеку – далека,
Та все ж така – єдина на землі.
Пливу над взятим в холоди ландшафтом:
Внизу лиш туманець на туманці…
Дрижать на золотих
Зелені шати…
Озерце у густому молоці…
Навколо дня –
Забута Богом пуща:
Де тиша з тиш – хоч мак, як мовлять, сій.
І ти ідеш, чомусь скороминуща,
І може й я давно уже не твій…
О цій порі небесних провокацій,
Коли несутнє в сутньому горить,
Десь на одній із півзабутих
Станцій
Самотній спогад видивом стоїть.
Він пасажир чи стрілочник – не знаю:
Така пітьма, така навкруг пітьма…
А журавлиний клекіт
Відлітає
Туди, де нас не ждуть, де нас нема.
***
За стиглий виднокіл щезають квіти,
А з квітами – і пелюстки тепла.
Та сонях ще липневим сонцем світить,
Іще медово світиться
Бджола.
Все так навкруг, як в еру неоліту:
І ця бджола,
І цвіту аромат,
У амфори божественні налитий,
І небеса,
Задивлені на Сад.
І жбаник меду, із трудами взятий,
І жала ненавмисна гіркота…
Ти не комашка, бджоло,-
Світу Мати,
Богиня всього всесвіту свята!
Аби і нам навчитися у тебе
Меди збирати в краплі дивних див!
Збирати там,
Де небо більш, ніж… небо,
Збирати там,
Де Сам Господь ходив!
І заповняти взятками чарунки,
Не думаючи геть,
Що сплине час
Що білий саван упаде на луки,
Накривши несподівано і нас.
…За стиглий виднокіл щезають квіти,
А з квітами – і пелюстки тепла.
Та сонях ще липневим сонцем світить,
І серце трудить душу,
Як бджола.
***
Твоя весна…
Хіба ж вона для мене?
Вже холоди добулись під поріг,
Хоч темний ліс насправді ще зелений,
Назавтра й він либонь піде під сніг.
Світлина та
На тлі морської піни
Вже зблідла і розтанула мов дим…
І вже П’єро один, без Коломбіни,
І цирк відбув,
І світ ілюзій з ним.
Поблискує свіча на підвіконні,
Метелик в шибку б’ється як об лід…
…Твоя весна
У мене на долоні,
Лиш на світлині інший краєвид.
Де хвилі, що котилися святково?
Де береги в таємних лонах трав?..
Де талану не знайдена підкова,
Чи хтось її
Давно вже відшукав?..
***
В людей дощі, а тут – одні надії.
Притих лиман, як перед смертю дід…
Сухим бадиллям зі степів повіє,–
І мак хоч сій,
Чи поринай під лід.
Змінилось щось
На піднебесних висях,
Боги пересварилися чи як,
За барки один одному взялися
І у тамтешній владі переляк?..
Дощів – катма.
Озимина мов тліє,
Кукурудзи тривожно шелестять.
Край степу мати, мов свята Марія,
Дощу благає в Бога. І життя!
Бо що ж воно?..
Земля стоїть черінню.
На цвинтарі – герої молоді.
А кращі дні – то привидом, то тінню,
То вилами по немічній воді…
Вітчизно, може і ти іще в спромозі
Підняти дух на небі і в душі
І повести по праведній дорозі,
Де правда ще жива і… йдуть дощі?..
***
Мистецтво – скрізь. І нічого додати!
Ось хутірець…
І кілька хат…
Сумні…
Видніються Малевича квадрати
На кожній непорушеній стіні.
І перед ними, мов мистецтвознавці,
Застигли в позитурах (де – яких)
При яблунях,
При глечиках,
При лавці
Тонкі знавці мистецтва – будяки.
Прислухайтесь про диспути між ними,
Збагніть краси зажуреної суть…
Недарма із мечами херувими
Недремну вахту саме тут несуть.
Квадрати в стінах – не сліди віконні,
Котрі давно зсутулились без рам,
А прабатьками лишені ікони,
Де Дух нещезлий
Молиться богам.
***
Підем по глід,
У ті прихмарні доли,
Де на ночівлю стелиться юга,
Де може не ступав ніхто й ніколи,-
Така навкруг невинність дорога!
Біліють хмари.
При нічнім світилі
Химерне все – неначе й не воно…
І глід нам подає жаринки милі
Через небесне золоте вікно.
Торкнувшись ледве вугликів рукою,
Поринувши в спогадки крадькома,
Згадала певне стежку за рікою,
І ті стежки, що щезли крадькома.
Горять жаринки, та не обпікають,
Сплелись колючки глоду у вінець…
І почуття в уста перетікають
Про променях невидимих
Сердець.
…Нічний ліхтар погойдується п’яно,
В сузір’ї Риб рибалки тягнуть сіть…
А глоду кущ крізь пелену туману
В очах самого Господа стоїть!
***
Де зараз ви, кати мого народу?..
Василь Симоненко.
І зорі ясні, і солодкі води,
Й хрущі гудуть на вишнях спроквола…
Де зараз ви, кати мого народу?
В якому місці
Міста чи села?
Народ шукає вас і не знаходить,
І я з народом в пошуки – й собі…
Он, бачу, Той, що йде кудись по водах,
Он дядько Клим.
Запріг коня в підводу
І радий тим, що їде далебі.
У натовпі міському – як в Содомі.
А може як в Гоморі? Все одно…
Співає дівка про погоду в домі,
Сердечні хлопці плавлять нерухомість.
А вороги?
Немов усі – на дно!
А що там, хлопці, в огняній геєні?..
Тут як в колгоспі: гризні… трудодні…
Біля котла з-між інших Маркс і Ленін,
Гетьмани України (ще зелені!)
Босоніж із торбами – по стерні…
І скрізь – палаци, вежі, огорожі…
Як в Конча-Заспі все тут, ти диви!
Й народу можновладного – дай Боже!
Один казан навряд чи тут поможе,
Нехай він золотий,
Нехай – з Москви…
Невже ці хлопці – вороги держави?
Її народу, доблесті і слави?
Вони ж за Україну – день при дні!
…На ясні зорі і на тихі води
Вертаюся з небесного походу…
(Чи той похід привидівся мені?).
***
Гроза гряде, і всі – в надійні стіни,
Під куполи, з хрестами й без хрестів…
А як же тій, що зветься Україна,
У здибленій космічній суєті?..
Дошкульний шквал ламає ліс нещадно,
Вода морська шматує берег зло…
Уже зваливсь на площу стовп парадний,
Уже дахи на Київ понесло!
А як же та, що мов калина в лузі,
Та, наречена іменем святим?..
Мовчать мені і вороги, і друзі,
Мовчить, зібгавши крила, херувим.
Лиш громовержець…
Цей не знає спину,
Мов найманець який «всія Русі»!
Та вистоїть в борвіях Україна
Й постане у нескривленій красі.
Коли той день?..
Нам не дано це знати,-
Стихійна радість постає із лих…
І щастя не оказія – відплата
За себе, грішних, і безгрішних – тих…
***
Поменшало віршів, побільшало прози,
І посмішки людства –
Вони вже не ті…
Вже дихає Південь озоном морозним,
Вже Північ за Півднем кружляє мов тінь.
І в Небі не те вже,
Хоч там і Всевишній,
І тут все не так, все не те, все не ті…
Відходять вчорашні,
Приходять колишні
І б’ють себе в груди:
«Хоч ми не святі,
Та відаєм ваші жадання й потреби…»
І вірить у гемонські жести народ,
Звертаючи погляди знову у небо,
А небо, як Богом забутий город.
…Збирають картоплю літа наші сиві,
Качають меди із живих іще лип…
І прозою тою скупою щасливі,
Хоч жити під звуки бандури могли б…
І котиться колесо ледве за возом
По Чорнім шляху і по срібній стерні…
І сонях надії цвіте під наркозом,
І радує око герань на вікні.
(Та тільки чомусь…
І хіба лиш мені?..)
***
Не знаю, яка там погода в Парижі,-
Навіщо мені ті столиці, що – аж?..
Вітчизна моєї погоди –
Це тиша
І дощ, що послання Всевишньому пише,
Аби врятував від безтямних пейзаж.
Бо що для безтямних луги і лелеки,
Чи ці імортелі, що стиха цвітуть?..
Для них, божевільних, Вкраїна далеко,
У їхній державі стида не імуть.
А наша вітчизна – луги несходимі,
На овиді сірому – срібна гора.
Дощі нескінченні й поля одержимі,
Старі теплоходи на водах Дніпра…
Не знаю, яка там погода у Римі,
А в нас уже тиждень – неначе з відра!
А далі…
Всі хмари на Рим – а куди ще?
Цей дощ святодухий мабуть на Париж.
Лиш вітер вдогін по-вкраїнському свище
І сниться снігам недалеким спориш.
м. Херсон
“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)