Василь Осадчий. На колесі долі

423

О часе я містник від посту до посту

Вже із полудня звернуло

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

палає сім миль мого мосту

Раніш на кінці того мосту квітка цвіла

До квітки тієї літала сонця бджола

 

Зоставсь я один сіромаха у світлі чадіє гніт

Щастя-щастя та що не минає

Вік людський як маків цвіт

 

Спроквола вже сходить сонце минулася слава

Висить на плечах волосся

буйне як у Ісава

Колись при вікні кипариси

фурчали неначе дзиги

Тепер гайвороння кряче

як на Петра Вериги

 

О часе бідується легше

від жнив до Різдва людині

Сумно зимою сумно

тихо як в домовині

Нікого немає в хаті ні матері а ні дочки

О ночі на сивім порозі

чого стоїте як свічки

 

Оглядався назад себе спогадать провесінню пору

Світ тим часом не відмінився

але схожим став на комору

Із комори виходить ангел

та виносить печаті

Хоч останні часи зближаються

на Господньому святі

 

Ще триває весела учта

Лжехристи сіють блудні слова

Я б прийшов під високу дзвіницю

Та були на заваді жнива

 

*містник – мостовик

 

ЗВІЗДАР ІЗ МАНСАРДИ

Він жив, немов Звіздар, на тій мансарді.

Дивакуватим був. Тікав не від ганьби –

Від марноти. І томик Леопарді

У нього був, і зграйні голуби.

І я там був. Від Бесарабки – вгору.

І досі ще стоїть блакитний дім.

Ахматова і Рильський в давню пору

Туди ходити, наче скіфи в Рим.

 

На тій мансарді мешкала богема –

Художники не знані у світах,

Якісь натурниці… А місяць-діадема

В кінці висів, немов казковий птах.

Там пахло кавою і цигарковим димом

Та фарбами олійними з палітр.

 

Мистці! Мистці! Ніхто не був з них мімом.

Були там скрипки й з нотами пюпітр.

Пейсате плем’я в теплі дні осінні

До вічності причетне й буйності.

 

Сніги впадуть в зимовім онімінні

І вже терпіть життя не до снаги.

Замкнуть на засуви і затягнуть фіранки

На вікнах тих, де видно димарі

Й дахи засніжені… Які морозні ранки!

Блакить небес у зорях угорі.

Він жив, немов Звіздар, на тій мансарді.

*Esto memor! Давно його нема.

Час – пристрасний гравець, як Леопарді,

Та правил не занедбує… Зима.

 

*Esto memor! – пам’ятай (лат.)

 

ЕЛЕГІЯ ПРО ПАРОПЛАВ

Його покинув час, неначе сироту!

Іржавіє давно наш пароплав в порту.

В лататті мокрому, в сухому баговинні

*Барлове дітище – в четвертому коліні.

І рубка, і місток вже хилиткими стали,

Навігаційні вкрай всі вижовкли журнали,

Круги полущилися білі, рятівні…

Команда вимерла – в мене нема рідні.

 

Зник на Подолі дім…

Там не плекають саду,

Нема кому ходить на чесну вчену раду,

Де дбають ще й про транспорт гужовий.

З Барлового куща тепер лиш я живий!

 

О пароплаве мій! Ти був, ти не омана.

Возив Грушевського й Каманіна Івана

До Глібівської пристані… Матроси

На ярмарки носили й абрикоси…

 

Вугілля й дров не возиш ти нікому.

Нема політників на Житньому й Сінному

У граді-Києві… Бандитські острови

Потоплені, у заростях трави.

 

О пароплаве наш! Довкіл зелені води…

На український рід в нас недороди

І не почують знов Дніпра блакитні плеса,

Як мелють часу плин твої гучні колеса.

 

*Барло – батьків дід

 

ВЕЛИКІ САТУРНАЛІЇ

Про що тоді думав

у Казахстані у форті Шевченка

Цар пустелі двогорбий верблюд

котрому покійний Іван Драч

нарвав запашної трави

 

Цар пустелі поволі жував

і дивився кудись на схід сонця

чемно слухав як з нього сміється

інший наш український поет

 

врешті Цар повернувся і зозла

обплював сміюха білопінною слиною

 

білі-білі немов печериці сиділи

старенькі жінки на помостах у Казахстані

 

що тоді відчував той обпльований

добродушний поет

 

він мотав з боку в бік головою

діставав із кишені хусточку

витирався нервово

згодом якось принишкло

сам до себе сміявся в автобусі

 

гарцювали казахи на празникових конях

у машинах дрімала міліція

 

ми з Іваном пішли у землянку в піску

у якій нічну варту ніс Шевченко Тарас

потім сіли усі хто там був під вербою

що її посадив був Тарас

 

Перед Покровою

Божа Покрово, дай їм Свободи,

Гідности дай їм, дай їм Добра.

Я квітку-ружу кидаю в воду –

Ружаться, ружаться води Дніпра!

 

О рай-ріко, о могутній Славуто,

З вирію в край наш звільна течеш.

Вічності річко в славу закута.

Води твої, наче срібна креш.

Зориво в хмарах на обрії в гулі,

Світ, наче хата стара без вікон.

Йду із безсоння на голос зозулі,

Блудний твій син, до священних ікон.

 

В пору вечірню, в час листопаду,

Біля стіни, де обличчя святі,

Я залишу свою тиху лампаду

Біля квіток, що лежать на плиті.

 

В голосі більше нема благородства:

В білого птаха знак на крилі.

Ось до чого нас доводять пророцтва –

Ми несемо до загиблих жалі.

 

Що ж, веселіться, лихі менестрелі,

Душу віддайте на божий заміс.

Я знемагаю в скорботному хмелі,

Слів я не маю, забракло вже сліз.

 

Мучить сумління, душа моя зблідла

Та не озлобилася… Дай співчуття!

Дай нам терпіння, горного світла.

Сили додай – боронити життя.

 

А чи нам доля судилася Богом,

Чи дорога у свободи ціна?!

Не в ошуканстві ж померли жорстокім

Діти твої… О проклята війна!

 

Я животію оббріханий злими.

Забрано й батьківську хату стару.

Хай відспівають мене херувими

В рідному краї, коли я помру.

 

Та не боюся: і мати, й дружина

Стрінуть на цвинтарі ріднім мене.

На новосілля не йде хай Вкраїна…

Словом незлим може хто пом’яне.

 

Божа Покрово, дай їм Свободи,

Гідности дай їм, дай їм Добра.

Я квітку-ружу кидаю в води –

Ружаться, ружаться води Дніпра.

 

***

Таким був жереб од небес

В руках – свіча, на грудях руки.

Лід самоти не скоро скрес,

Не проминули кляті муки.

О, Боже мій! Як не крути,

А не позбудешся від Долі.

Тепер і ти мене прости

За негаразди… Мимоволі

Я гнув життя на свій копил.

А буде так, як Доля хоче…

Не встануть мертві із могил!

З косою смерть з живих регоче!

Регоче й чайка-реготун

Над кораблем в Японськім морі.

Не видно в морі чорних трун,

А хвилі-жони стогнуть в морі.

Таке життя послав нам Бог,

І стогне арфа од Давида.

В псалмі немає більш тривог:

Псалом подячний… Бідна Ліда!

То знов те слово опекло

Мене, неначе тіло пуга…

О, грішна душе! Слово – зло,

Як промовля його папуга.

Де ми родились? Де росли?

Не у заобрійних країнах!

А чи не тут лежать батьки

В своїх соснових домовинах?

О, злий потоку! О, ганьба!

Жорстокий часе без покути!

Свята за мертвими журба.

Хто здатен води повернути?

 

***

Ця сліпа тягне руки в пітьму,

Пальці в неї тремтять, аж сині.

На крайнебі у сивім диму –

Бог, що вивів Ізраїля з пустині!

Вкруг хрестів наших в’ється вогонь

І полохає зграю ворожу.

О, Маріє! Обличчя твого

Упізнати тепер я не можу!

Наповзає червоний туман,

В шибах вікон – обличчя криваві.

Десь у місті залюднивсь майдан,

Там зібралися щирі й лукаві.

Страшно й сумно… День Судний у нас!

Хоч і кажуть, що кров – не водиця,

А душа обгоріла, як птиця.

Бачу очі і руки твої,

Що благають рятунку у Бога.

Іще мить і, як звіздок рої,

Розлетиться душа..

Я – дорога!

По мені чути туркіт коліс,

Йдуть старці в хмарі сірого пилу.

А в очах твоїх струмені сліз:

Круки випили вроду і силу.

Йдуть до церкви на всі цвинтарі!

Щедрий рід поспішає до роду.

Ти ж стоїш на високій горі –

Крик розпуки у серці народу.

 

ЧОРНИМ ПО БІЛОМУ

(Над листами Катерини Білокур)

Я – громадянка Богданівської сільради

Шрамківського району Полтавської області

Білокур Катерина.

Родилась в 1900 році 24 листопада (по старому стилю),

в сім’ї селянина.

Я на свою лиху годину рано почала вчитись читати.

Але мій батько і дід порадились. Навіщо, мовляв,

Катрю в школу віддавати. Не буде вона драти

чобіт, по землі сирій ходячи в школу. Не буде

рвати свити. На веретено прястиме. Буде дома сидіти!

І сиділо хороше чорнобриве дитятко і малими руками

виводило довгу нитку і намотувало її на веретено,

наче нить рятівну Аріадни…

 

О, мій занапащений світку!

Та де не ходила і що не робила, і звечора – до світання – ввижалося,

Промовляло до мене (бувало що й кидала) те гірке малювання.

Крала в мами білі полотна, брала чорну вуглину

і душею літала, як мева. І виводила –

ЧОРНИМ ПО БІЛОМУ – хати, і млина, і дерева.

А іноді таке на мене найде, що почну малювати,

Щось таке фантастичне, дивовижне, свавільне.

Картини розвішаю, дивуюся з них і плачу над ними, немов божевільна.

Мати плачуть. «Ото наказав нас Господь дочкою.

І немає од того гою!» Батько б’є, називає

стервигою, паразитом, лежнюгою. І словами

болючими ляскає, мов пастух, замашною пугою.

Та ніщо на мене не вдіяло такого враження, як «Кобзар».

Наче два хто дання, наче дроком мене напоїв

наш поет і художник-маляр.

І що я не робила, думи думала про малювання,

що як вірний товариш, зі мною.

Один Бог тільки відає.

Не одну, не дві нічки не спала навесні, влітку, восени і зимою.

 

ГЕЛЬДЕРЛІН НА ЕЛІЗІЙСЬКИХ ПАГОРБАХ

О, види Лети не бурливі!

О, елізійських днів журба!

Лілеї білі, наче діви,

Вінок із руж довкруж горба.

Затихли Скарги у поета

Стає він мирним, як дитя.

Душа ж коханої, як Лета,

З якої пив він хміль Буття.

…Я на Калаврію дивлюся –

Там Діотіма у труні.

Хоч не дають човна – не злюся,

Хай не дають весла мені!

Нехай пливуть човни ті мимо,

Я в хвилі піняві пірну…

– Ти чуєш, чуєш, Діотімо?

Любов забрала ти в труну.

Хай хвилі винесуть на сушу,

Хай буде благовість… Прости.

Я б врятував невинну душу,

Яку і Богу не спасти.

Я ж все зробив… І годі, годі.

Хай верне душу доля зла:

Душа з душею в добрій згоді

Одною квіткою цвіла.

 

***

Не напише листа до калини:

Проти сонечка згасла свіча!

Наче Дзвін, із Дзвінниці Вкраїни

Обірвався… Немає Драча!

І нема в мене старшого брата,

Придорожні зігнулися хрести.

Україна – вдова розіп’ята,

А хохли не розігнуть хребти.

Знавсь на травах він, на євшан-зіллі.

Подивились на телеекран –

Там у сина сидить на могилі,

Наче Іов, стражденний Іван.

Вітер сиве ворушить волосся,

Йван розмову веде про діла.

Про життя, що збулось – не збулося…

Ворон-кінь закусив вудила!

Плавав він між латаття на Росьці

Із онуком на човні.

Слав вітання свої найдорожчі

Через друзів лиш зрідка мені…

Підійшли під кіоском бандити:

– Правди хочеш? Уб’єм, як бомжа.

А у нього дружина і діти.

І зайшла аж у п’яти душа.

Взяв блакитну і жовту він квітку

Та заткав їх за свій капелюх

І пішов, залишивши нам битку,

За задимлений вкрай виднокруг.

Дуже прикро: немає Івана!

У народу чимало скорбот.

Ця ж подвійна – зудить, наче рана:

Він любив український народ!

Не Ван-Гог в нього був на погребі,

Жінка соняхів сніп принесла!

А квіток, наче звіздок у небі –

Можна шлях застилать до села.

 

ТИФЛІС ІЗ ДОЛОНЯМИ ЛИСТЯ

Град Давида Тифліс

із долонями юності

із долонями Давида Горгасалі

що міцно тримають за повід коня і меча

із долонями Грузії-Матері

які наче свічку од вітру захищають храм Джварі

із долонями архангела Гавриїла

що насунув до брів Сурамській горі

шапку білого снігу

із долонями Ніно Чавчавадзе

на яких плюскоче вічна вода любові

із долонями Радмили Караклаєвич

що міцно мене обіймають

із долонями генерала Мельника

який не подав мені руку

із долонями Звіада Гамсахурдіа

який подавав мені теплі долоні свої

із долонями Буби Кікабідзе і Ніно Брегвадзе

із долонями Хута Берулава

із долонями Карло Каладзе

який не вважав солов’я

членом спілки письменників

із долонями Отара Чіладзе

що тримають телефонну слухавку

із долонями-листям на вікнах музею

Галактіона Табідзе

Із долонями дитячих письменниць

старосвітських ворон що тримають

в долонях золоті свої посохи

із долонями бедратих каріатид

що смачний випікають лаваш

із долонями телефоністки Карини

що тримає в долонях шнури комутатора

із долонями старого вусатого сторожа

на сталінській дачі у котрого

в руках виноград

із долонями ремісника біля ринку

він гострить ножі і латає каструлі

із долонями вишитими в формі сердець

на сукні твоїй Марго

із долонями хлопців які озували козу

у солдатські чоботи щоб не брикалась

із долонями курдянок які підмітають в Тифлісі

листя

із долонями тих що сиділи за колючим дротом

у Руставі в тюрмі

із долонями Михайла Грушевського

із твоїми долонями що наче листки

відлетять в Україні

із долонями незримих рук

що тягнуть вагон канатної дороги

через Куру

із долонями-листям на розкопках могил

Ніко Піросмані

Із долонями Миколи Бажана

Які кидають грудку землі

На труну Важа Пшавели на цвинтарі

У нічному Тифлісі

Із долонями касирки яка продавала квитки

На літак до Києва

Із моїми долонями я вам їх подаю

А вони опадають як листя

Що заслало осінній Тифліс

 

У СВІЧАДІ ПЕТРАРЧИНОЇ ГІДНОСТІ

Скорбот зазнав Петрарка в час війни:

Італія була в ярмі сваволі.

Благав він для народу щастя-долі

І дорікав, що виродки сини.

 

В Спасителя просив не новини,

Землі такої, що гаміє болі.

Нехай війни дороги згинуть в полі,

Нехай мируються розгнівані сини.

 

Картав користь людську, що з плином часу,

До золота сплодила зграю ласу…

Що вовча зграя з вівцями живе!

 

Він зрадників ганьбив свого народу,

Народ, який шанує хліб і воду,

Благословляв і вів в життя нове.

 

ПІЗНЯ ОСІНЬ

Дощі з небес. Пливуть страшні потоки.

В річках не видно дна, брудна вода.

В садах останнє листя опада,

У них вітри гуляють на всі боки.

 

Зимові холоди згнітили соки.

На браму року знов стара біда

Замка готує. Доля ж молода

У розпачі: як жити без мороки?

 

Час має честь і місце просто неба,

А оглашений світ, немов загреба,

Котрого Бог зневажив, а не Один*.

 

Скорботний день іде в ливні дощі,

Немов Іов, в поношенім плащі,

І проклинає день своїх уродин.

 

*Один – бог у скандинавів

 

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

На добрім румаку Павло Тетеря!

Ченці несуть ікону Спаса в град.

Але багато хто послам не рад,

Хоч в Переяславі й гучна іде вечеря.

 

Із ніг і рук вже витекла путеря*,

Чомусь сумний сидить татарин-брат

І зажуривсь пихатий шляхтич-сват,

Розмаяна на нім наопаш вберя.

 

В святих церквах іще лунають дзвони,

А вже Аллах обпльовує ікони..

Та віра – ніж у саме серце хану!

 

А козаки знай тиснуть на курки.

– Лише царя московського руки

Бажаємо! – Усі кричать Богдану.

 

P.S. Але синами зве Вкраїна-ненька

Лише Сірка та ще Золотаренка.

 

*Путеря – міць, сила

 

НА ЛІТНЬОГО МИКОЛИ

Реве внизу вода через каміння.

На камені вмостився сивий дід.

Вода шумить, нуртує…Там, де брід,

Русалки повиходили на ріння.

 

Перуть сорочки білі й кармазиння

Й Миколи ризу, що зібравсь в похід.

А сонця золотого ранній схід

Позолотив всі хрещики нетлінні.

 

Перуть прачами в сонці, у воді.

А сивий задививсь на лебеді,

Що плавають у річці на дозвіллі.

 

Червоне літо взеленило мури.

Ревуть віки, немов воздобні тури,

Бог сіє сонце, мов зерно, у ріллі.

 

НА ПОВОРОТ ДАНИЛА З ОРДИ

Його за вітчину здолала втома.

В татар також нема тепер добра.

Він їде в рідний Київ на Дмитра,

Хоч знає, що добра немає вдома.

 

На конях калугери, йде сірома.

Біда справує обабіч Дніпра.

Тут і Чингіза вигадка стара

Про кровопивців стала незникома.

 

Татарська лесть хитрюща, наче лис:

Бо п’ють вони кобилячий кумис

І моляться кущу… Ото їх сила!

 

Данило ж бачить в рідній вітчині

Архистратига в доброму човні –

Там хоругов свята замайоріла.

 

СУТІНКИ

Стара земля. В нас більшає утрат,

Хоча народ не хилиться в покорі.

На тихі води і на ясні зорі

Упала злоба крижана, як град.

 

Цвяхи синедріону носить кат,

Життя і смерть – свічада непрозорі.

Доба без віри, як черниця в горі,

Іван святий Ісусові не брат,

 

Покрився саваном і Лазар у труні!

Хто віко часу зніме по мені?

Хто для душі влаштує перевіз?

 

Від куль сини вмирають, від отрути,

Вкраїна матір’ю уже стомилась бути:

Бо їй забракло слів, забракло сліз.

 

2014 рік

 

ПЛАЧ ЗА ГОСПОДОЮ

Жаль, не зберіг я батьківську господу

Як блудний син, тепер я – марнотрат.

Жорстокий час привів в життя розлад,

Зимові дні, завії та негоду.

 

І срібний серп – світило небозводу,

Не вижне ниви всіх моїх утрат.

Тепер в думках, вертаючись назад –

У рідний дім, скорботу п’ю, як воду.

 

Прогілклі думи знай гнітять мене,

Журба проклята вже не промине….

Ти ж не воскреснеш, мамо многодітна!

 

Навчала б всіх в душевній чистоті

Христа любить, стояти при Христі,

Немов Юдиф – жона старозавітна.

 

ОГНЕННИЙ ЗНАК

Огненний хрест у часу на чолі!

Стус вдруге вмер: доба не квітла нова:

Бо і палац, і пастирська будова

Не злинули у небо від землі.

 

Але нуртують мучневі жалі,

Його загин сяйнув, немов понова,

Сумління розбудов… Правдивість слова

Не вигасла, як іскра у золі.

 

У Києві святім, не серед Риму,

В Почайнинській благали даль незриму –

Над лоном неземних Дніпрових вод.

 

Старців було не видно біля брами,

І ладаном повитий, і псалмами

Прощався із відійшлими народ.

 

ПЛАЧ ЗЕМЛІ

Свята земля в кайданах ревно плаче:

Бо бачить людських бід безкраїй ряд.

Рим більш не притча – повен Рим байстрят,

А людське плем’я добре, хоч ледаче.

 

А у Констанці гайвороння кряче

І суне військо, як у вирій гад…

Барони, герцоги і дюки, і прелат,

І ти, кобзарю, йдеш туди, лайдаче.

 

Хто пішки йде, хто верхи на ослах,

Хто з соколами на міцних руках…

Ішла німота, ласа до спокус!

 

Ти чуєш, дзвони дзвонять у Констанці?

Стоїть там перед прийшлими уранці,

Мов кедр, в кайданах мученика Гус.

 

***

Невтішних сліз по вінця повні очі…

Ф. Петрарка

Як жити далі? Безберегий сум…

Про наглу смерть думки ізнов плекаю.

Надмірна пристрасть не відчинить раю,

Хоч стала сивою моя душа від дум.

 

Життя над нами довершило глум!

Я за минулим досі вболіваю.

О, світе зла! І я тебе вже знаю:

Ти, як в пустелі вітер злий самум.

 

Став прахом лик, що був, неначе цвіт,

Тебе забрав такий жорстокий світ,

Мене терзають муки-поторочі.

 

Від вболівань за милою зберіг

Лиш сльози, я – правдивий Козоріг,

В котрого сліз по вінця повні очі.

 

2014 рік

 

ІСПАНСЬКА БАЛАДА

Покладуть труну на мари,

Як годиться, зверху віко.

Про сім голів хлопців Лари

Не напише Федеріко…

 

Вся Кастилія гуляла

На весілля, вся Наварра,

Як обрав собі дружину

Граф отой Родріго Лара.

 

Скільки люду! Божвілля.

Молодиці сіють чари.

На бенкет той – на весілля

Прибули інфанти Лари.

 

При дорозі з Канікоси

У степу Арабіани,

Взяли в руки списи й коси

Юрби маврів – не для шани.

 

– В бій! Сантьяго! В бій! Сантьяго!

Я один, в інфантів глос.

Юрби ж маврів оглашенні

Постинали їх, як колос…

 

Вже сім голів на помості!

(синів батько упізнав…)

Густос Гонсало над дітьми

Гірко плаче та ридає.

 

Краще вмерти вже старому,

Не прокинуться вранці.

З ним вся Кордова ридає

й співчуває доньї Санчі.

 

ЗА КИЇВСЬКИМ ЧАСОМ

На вежі профспілок знов на табло – десята!

Не той Хрещатик став – не в хащах і дубах,

І пані Козелецьку в часі свята

Не сватає старий філософ Авербах.

 

Ти більше чар не дій: не хочу знать відьмаку.

На Водосвятті гвалт – гуляють козаки.

В Михайлівським ішли, несли голівки маку,

Васильки пахли скрізь, і жовті купчаки.

 

…В димах од шин тягли поранених з майдану

І браму рятівну відкрили їм ченці.

Здригнулась дзвонів мідь і вплив із туману

Сильвет, який трима шаблюку у руці.

 

Тролейбус повен вщерть з майдану їде зранку,

Неначе муравлів Бог висипав з мішка.

Немає більш повій нудьгливих біля ганку.

Спас перший на воді… Давно нема Чека.

 

Ті, хто ходив в собор – не віднайшли собору.

Але живий народ – пече смачні коржі.

По хідниках нових іде угору, вгору.

На вежі профспілок горить табло душі.

 

***

Сон був коротким літньої ночі,

Море в Піцундрі, ніби скляне.

«Чорні брови, карії очі»

Белла просила співати мене.

 

Вірші читала вона монотонно,

Слухала вірші, мов неземна.

Славу Табідзе Галактовна

Пророкувала мені вона.

 

Слави не знайдеш поміж хохлами,

Смерть качергою їх тягне в рови.

Перегатили яруги тілами

Кращих синів України-вдови.

 

Скинули кору – білі платани,

Місяць на хмару сів, наче кіт.

З Беллою йшли ми попід тинами

Пізно вночі з ресторану «Інкіт».

 

Скорбна стояла вона на естраді!

*Цицинатели взяли ліхтарі…

Людяні вірші були, не парадні.

Щось в них від пісні було й від зорі.

 

Гадки про море гіркі проти ночі.

Тільки немає в тих гадках брехні.

«Чорнії брови, карії очі»

Нікому більше співати мені.

 

*Бабки, що світяться

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!