“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
* * *
Чи пожежник, чи лікар, чи воїн –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кожен шани й поваги достоїн.
І за фаховість їхню ми ладні
пробачати, що геть безпорадні
спілкуватися по-українськи,
проявляючи гени ординські.
І не треба хапатись за барки
і за межі виходити сварки.
І доводити все до абсурду
у роздвоєнім нашому гурті.
Майстровиті – талановиті.
Ми серцями до них відкриті
попри сумніви, попри страх
й невідомість у їхніх серцях.
Чи до нас вони справді прихильні?
Чи насправді розкуті і вільні?
Може, їх загадкова душа
налаштована дать одкоша
на усі благородні принуки,
щоби вчили і букви, і звуки
української нашої мови?
Не цурайтеся. Вчіться, панове!
* * *
Осягаю новини поволі
у новому ракетному дні.
А картина Кичинського Толі
нагадає щось інше мені.
Нагадає нескривджену осінь,
необвітрені барви її.
Що нічого ні в кого не просить.
Їй би чисті текли ручаї.
І вода не багрилася кров’ю,
а прозоро із листям текла.
І такою ж була в Приазов’ї
й Придніпров’ям неслась, як стріла.
* * *
Вітрюган хитнув церковні дзвони.
Задзвонили. Дзвонять. І за ким?
Вся Соснівка у його полоні.
Хмари снігові, як сизий дим.
Розганяють їх вітри – вітрища.
А в столиці сильний снігопад.
І святе пошкодив полотнище
на майдані вітер, як пірат.
Що йому до прапора і дзвонів?
Не повірю цьому брехуну,
що хотів він на горі церковній
чути звуків мідних таїну…
* * *
Оралося в дитинстві. Пам’ятаєш?
Цвіли так само вишні у саду.
І крім усього ще собі згадаєш
правдиву незабутню смакоту.
Воно на весну згущилось, стверділо.
На хліб із нього клалися шари.
О, як у роті скибочки хрумтіли,
коли ішов за плугом догори.
Воно збирало цілий гурт докупи
довкола громіздкого казана.
Багаття. Ложка величезна. Й хлюпіт,
Немов веслом по хвилях із човна.
То не було химерне навождення
чи явлений розгадувати знак.
Була весна. І оранка. Й варення
зі слив, що мали особливий смак…
* * *
Ігореві Павлюкові
Вороне чорний на білій березі.
Знову дощі уночі нетверезі
то спотикались,
то йшли навпростець,
то розмивали стежки.
Хай їм грець!
Вранці затихло надовго.
І ти все оглядав надовкіл з висоти.
Інколи каркнеш, на дерево сядеш,
змовницьки напрямок
дзьобом покажеш.
Хто поведеться, скажи,
на твій клич?
Хто зрозуміє,
у чому там річ?
Хто здогадається вмить
про імпрезу,
що провістив ти
на білій березі?
* * *
В класі першому. Класі восьмому.
І в десятому поготів
ти була як дарунок космосу.
Я дивитись на тебе любив.
Неймовірна така вродливиця.
Я зайняти тебе не смів.
Задивлялась на тебе Рибниця.
Аж виходила з берегів.
А тепер ми літами обтяжені.
Ти у статусі вже вдови.
Пам’ятаю, як вийшла заміж ти
після школи. Йшов рік новий.
Мимо юності у дорослість
без зупинок твій потяг мчав.
Мов про тебе забув твій космос.
Що ж він , що тобі навіщував?
Як складались зірки – невідомо.
Та від їхніх, напевно, мигтінь
узалежнені вчинки рухомі
й нерухомі, як місячна тінь.
І на згадку приходять з космосу
ті найкращі з дитячих днів
в класі першому. Класі восьмому.
І десятому поготів.
П’ЯТЬ ХВИЛИН
Ігореві Курільцю, нейрохірургові
Відведено час.
Лімітовано в п’ять хвилин.
Операція.
Дівчинка під наркозом.
Вже страх перейшов у відчай.
І часоплин
мчить назустріч
вранішнім грозам.
Сміливість долає відчай.
Вона – ґарант
всіх операцій
лікаря-нейрохірурга.
З якого століття
йому передався талант
творця-деміурга?!
Зашив глибочезну рану
обвивним безперервним швом.
Із власним серцебиттям
стібки накладав синхронно.
І стільки зусиль доклав
над вирівняним хребтом.
І врятував життя
дівчинці безборонній.
За тиждень дитя щасливе
помандрує домів.
Вражень полярних зазнало
більше, ніж досить.
Лікар опише напругу
тих пережитих днів.
І по слідах передасть
рук неймовірний досвід.
СОБІ НАПЕРЕДОДНІ
Не віддячив тому і тому.
І душа неспокійна тому.
Ще зарано їй, брате, в безвічність.
Вже не та відчайдушна пора,
що у сховок гріхи собира
і маскується під романтичність.
Завинив перед тим й перед тим.
Наче зіткано чорний килим
ще й під назвою «Муки сумління».
Ніби доля й прихильна така,
та чомусь, як злодійська рука,
перемішує часом насіння.
А воно попри все пророста.
І гадається, що неспроста
зупинились літа на узліссі.
Їм осанну зажурений ліс
на пізніше умить переніс,
бо сирени гудуть в передмісті…
ДРУЖИНІ АННІ
Хтось бачив на Флориді Божу Матір.
Вона явилась, біла, в небесах.
Було це вчора. Нині в тебе свято
у трішки припорошених снігах.
Тож хай вони від вибухів не тануть!
І тішать вісті кожен день тебе.
І кожен чистий радісний світанок
благословляє небо голубе.
І те, що в нім явилась Матір Божа
напередодні – то пророчий знак.
Цей особливий з твоїх днів народжень,
як бачимо, отой іще мастак.
Він нам обом на хуторі поліськім
дарує спокій, як нема сирен.
І від дітей чекаємо на вісті,
як добрих результатів із арен.
* * *
Припиняться спочатку спілкування
з одним, а потім другим. З багатьма.
І виявляться першими останні
із-поміж тих, хто є, й кого нема.
І слухатимеш речі монотонні
Таких давно не чутих голосів,
Що туляться, як діти безборонні
В холодних укриттях до матерів…
ДЕ ЧЕРЕВАТЕНКО?
Рефлексія на одну газетну статтю
Шукають Череватенка.
Нема.
Згоріла в Бучі,
кажуть,
його хата.
Булгаков є.
І кажуть, що дарма,
у назві парку
й брилах кострубатих.
Сусіди знали Льоню.
І не більш.
На лавочці
сидів він,
пам’ятаю.
І поїзд мимо мчав,
відсікши біль.
Не бачив він,
як я в вікні
махаю.
Про що він думав?
Те не оповім.
Здогадки
залишилися
зі мною.
І не пасує,
не пасує
німб
тому,
хто спочиває
під травою.
ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ ОЛІЙНИКА
Я стояв на коліні поблизу містка.
Вся дорога у квітах й соснових гілках.
І обабіч шляху люди вклякнули теж.
Зустрічало село похоронний кортеж.
Залишились далеко запорозькі степи.
Чом ти їдеш, Миколо, в обіймах журби?
Чом голівонька в тебе розбита така
І, голосячи, мама й дружина чека?
І приймає до себе соснівська земля.
Не осквернена кроком гидким москаля.
І від дому твого кожен шле навздогін
свій тяжкий і болючий,
справедливий проклін.
* * *
Душа віщувала – не буде добра.
Всю ніч разом з нею проплакав.
Здавалось, настала щаслива пора,
така благодатна для розквіту злаків.
Ти їх потоптав, як стрімкий буревій.
І де вже тебе не носило?
Згортає судьба пережитий сувій,
в якому вона відтворила
твоє запаскуджене інше життя,
якого складаються пазли.
І те, що в минуле нема вороття –
далеке від істини гасло.
* * *
Дубочок, що садили ми з онуком,
Щоденно чує грімкотливі звуки.
І попри все він тягнеться увись.
Вже нас обох, як бачиш, переріс.
І його знімок я передаю
тобі, онучку, у чужім краю.
Хоч там, звичайно, є свої дуби,
але позбавлені жахіття щодоби.
ЦВЯЧКИ
І ще один куток із Заріки
мені згадався.
Там жили Цвячки.
Сім’я велика. Дружня. І шляхетна.
По-своєму естетна й етикетна.
І був у них не ґанок, а ґалєрія.
Казали вони так.
І в те повірив я.
І вірив їхнім деяким словам,
яких тепер, на жаль, не передам.
І чув я їх, пригадую, уперше
від тих сусідів, у душі завмерши.
Цікаво, як невістка в їхній дім
зайшла уперше? Це не розповім,
бо ще мене на світі не було.
Село, як і тепер, собі жило.
І бачу їх дітей, іще малих.
І радісного тата біля них.
Такий був славний, добрий чоловік.
Пішов. І вже не вернеться повік.
Минуло безліч літ. Його жона
зазнала усього в житті сповна.
І вже дві цифри: вісім поруч п’ять
перед її очима миготять.
Як миготять ті хвильки у ріці,
що не вдавалось втримати в руці.
Доводилось переходити вбрід
ту річку, що і досі мені вслід
тече, біжить і хутко здоганя
і далі свій розгін не зупиня.
І повертає рій моїх думок
до хати, на якій висить замок,
і далі, де здичавіли бузки,
жили колись, пригадую, Цвячки.
* * *
Не припіка, лиш ковза по воді.
Явившись їй надійним охоронцем.
Готове чимсь зарадити в біді.
Таке воно. Таке – соснівське сонце.
А ще – надійний щит від ворогів.
Ревуть іноді у селі сирени.
І ворон свій політ призупинив
на липових гілках, іще студених.
А ворон – то не ворог. Він зліта
тоді, коли кінчається тривога.
Невже у нього в друзях самота?
Лишень вона. Лишень.
І більш нікого?
«СЛОВО»
Монолог старого бандерівця
… І був поміж нас
ще один побратим –
Хлопчина ізмалку бідовий.
Він був сиротою.
І славен був тим,
Що знали його
за псевдонімом «Слово».
В боївці нас п’ятеро.
Всіх він прикрив,
Сказавши :
– Мене ви покиньте!
Він бився геройськи.
Кацапів спинив.
Застигло лице.
І по шкірі
Повзуть мурашинки.
І зараз читаю:
Як в дзеркалі, знов
Хлопчина якийсь
Прикрива побратимів.
І теж сирота.
Пролива свою кров
У злім поєдинку
З новітнім Батиєм.
І попри казкову
Логічну модель,
Я все-таки хочу
Потужнострумово,
Щоб жив і пишавсь,
Що живе між людей
Той хлопець
На псевдо ліричне
«Слово».
ПАМ’ЯТІ ВІТАЛІЯ ЖАЙВОРОНКА
Ми з Вами викохали сад.
Йому іще цвісти й цвісти.
І Ви мені, мов старший брат,
показували в акурат
де має те чи те рости.
Так, Ви – чудовий садівник,
що прогинатися не вмів
і легковажити не звик,
опрацював увесь Словник*,
до рівня справжнього довів.
Ми віддали йому сім літ.
Зібрали добрий урожай.
Триває стільки грецький міт,
в якому прикрощів і бід
поназбиралось понад край.
Який Ви, друже, трудівник!
Моє захоплення святе.
Де Ви тепер, як садівник?
Як словникар, що свій Словник
усе поповнює . Проте…
*Словник української мови. Відповідальний редактор Віталій Жайворонок. – Київ : ВЦ «Просвіта», 2012.
ПАМ’ЯТІ ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА
Так ще ніколи не смакували черешні.
Трійця поетів. Луганщина.
Зоряний час.
І не хотілося їм зазирати
в прийдешнє.
Звали поетів Микола,
Василь і Тарас*.
ГУцул і два східняки –
отаке товариство.
Часом Тарас мандрував самотою
в степах.
А як приходив, витягував аркуші чисті.
Мовчки записував вірші
свої попервах.
Згодом ті вірші в господаря
дому залише.
Не забариться знов термін тюремний йому.
Буде в УАЗі крізь ґрати дивитись
на вишні
і пригадає покинуту хату саму
десь там у горах.
Іще її не зачепили
руки мерзенні,
що тільки спричинюють зло.
Час промине. І постане
на місці могила,
на голому місці, де буйно
розквітне зело.
Вірші залишені…
Є в них чіткими мазками
бачення світу через десятки літ.
В них напророчить поет війну
з ворогами,
через яких перервався його політ…
*Микола Мірошниченко,
Василь Старун, Тарас Мельничук.
***
Що на листках записано осінніх,
те перепишуть на листки нетлінні.
Те зафіксують на якийсь пергамент,
на той, що берегтиметься віками.
Той, хто фіксує, той і підбирає.
Оце – годиться. Це – нехай вмирає.
Чи падають листки, аби вмирати?
Чи їхні тексти суджено до страти?
Листки, листки з таким огромом літер …
Хто прочитає їх?
Хіба що вітер.
МОВЧАНКА
Говоріть про що-небудь.
Говоріть. Не мовчіть.
Навіть так, без потреби.
Все одно говоріть.
… Стрілянина ущухла.
Тихо стало навкруг.
Просить з кавою кухля
геть утомлений друг.
І підступна мовчанка
вже затягує вглиб
чи в окопі, чи в танку,
як водоймища – риб.
Вона згубна для тебе,
як північні вітри.
Говори про що-небудь.
Говори. Говори …
НЕУСВІДОМЛЕНИЙ ЧАС
Не ті вже яблука. І сіль.
І бараболя вже не та.
Дається легко, без зусиль
Мереж активна ряснота.
Ми стали іншими. Та це
неусвідомлена ще роль.
Знайти б Кощієве яйце
під звуки дореміфасоль.
І розламати голку в нім.
І пережити тишу ту,
що враз охопить кожен дім
й замінить в ньому самоту,
бо тиша зміниться ураз
на крики радості й плачу.
Неусвідомлений ще час
ковзнув, як привид, по плечу.
ҐЛОРІЯ
Пам’яті Антона Морговського
Заходив у кімнату гуртожитську,
брав платівку і «Ґлорію»* включав.
Вривався хор потужний католицький,
а він сидів. Заглиблено мовчав.
Заповнював блокнотики й блокноти
своїм химерним почерком дрібним.
У нашої студентської спільноти
він виділявся поглядом сумним.
Хоча сміявся інколи, не часто.
І сміх був голосистий, заливний.
Боявся відчуттів несвоєчасних,
що полювали кожен день за ним.
Нестерпно – просто думати і знати,
що та, з косою, йде на перегін.
Йому одне лишалося – писати,
й нічим не спокушатися взамін.
Стояв не раз з блокнотом на зупинці.
Як кажуть, так виходив ув астрал.
Аж поки задощило по сторінці,
він записи непоквапом зібрав.
А згодом приїжджав у гуртожиток
І «Ґлорію» на платівці включав.
І відчував, що дуже хоче жити.
Сидів і зосереджено мовчав.
*«Ґлорія» – Нічна Різдвяна меса у католиків.
СТРІЛА
Здригнулась земля.
То не був землетрус.
То впала стріла
на Радянський Союз.
Вона приземлилась
поблизу латать,
що відсвітом вікон
тюремних ряхтять.
І тюрми оті
Спалахнули умить.
Здається, що деяка
досі горить.
А ті, що постали
на місці золи,
все ‘дно не уникнуть
нової стріли.
Київ – Соснівка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.