“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
ПОЕМА-ЦИКЛ ДО 150-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
КОРІННЯ РОДУ
Мав батько поля –
кільканадцять морґів.
Він ґаздував. І навіть дякува´в.
Були ґрунти і глинисті, і чорні.
Були й для пасовиська, й для отав.
І батьків рід, і мамин були славні.
У кожного – свій аристократизм.
Їх корені сягають у прадавні
часи, в яких початки їх харизм.
А предок, певно, був харизматичний,
змінив порядок помсти у краю.
Сказав, що словом можна, словом вічним
невинних захистити. Не в бою.
А інший нотував щось на папері.
Чи, може, на пергаменті якімсь.
Були в уяві сцени із містерій,
де хтось тужив на самоті за кимсь.
І це йому від них передалося.
Коли уперше мовив на суді,
то ніби в горах гулко розійшлося
луною по ярах і по воді.
Коли писав у хаті у Кобаках,
напружувалась тиша за вікном.
І через неї проникали знаки
понад самим,
понад гірським верхом.
Він відчував їх фібрами тонкими,
ті послання з глибин
Карпатських гір.
І навіть у містах ходив із ними,
хоч деякі втікали на папір…
МОНОЛОГ АДВОКАТА ІВАНА СЕМАНЮКА
Іванні Стеф’юк
Дивіться, люди, іншими очима,
А не такими, у яких є страх.
Суддя сьогодні знизував плечима.
Насупленість була в тонких губах,
як я його примусив селянину
потиснути правицю у суді.
Ця чутка неймовірна у ту днину
розбіглась, ніби кола по воді.
А до схід сонця просто біля суду
спинилася ватага гуцулІв.
Цимбали грали й сопілкИ, а люди
не шкодували в танці постолів.
І то було подібним до шаманства.
Впливало якось на суворий суд,
Який застряв на фразі «проше паньства»,
А далі – ніби наковтавсь отрут
й не знає, що робити, як судити.
І бачить, як злякався позивач,
той багатій.
А селянин забитий
уперше усміхнувсь після невдач.
Я відчуваю – він перемагає.
Промову підготовлену кажу.
І бачу, як від нього відступає
несправедливість за чітку межу…
ГОЛОС
Ці гори хоч стійкі у бурелом,
Та не навчили бути хижаком.
Його привчили до самоповаги
і до ораторського хисту й рівноваги.
Він промовляв, кричав до скель твердих
І відбивався голос той від них.
І далі в хащах голос випускав,
А там він м’якшав, мов поміж отав.
Привчав його до різних інтонацій,
мов готувавсь на виступ
в Лізі Націй.
І голос, апробований в Карпатах,
На суд переноси´вся адвокатом.
І бився об граніт твердих лобів
І розбивав їх доказами слів.
Підживлювавсь енергією гір.
Хоч брав у руки інколи топір
І йшов із ним крізь бурі напролом,
але не був ніколи хижаком…
І ставив голос також у письмі,
Коли являлись образи самі.
І з ним у тиші дому говорили.
І, як вереню, перед ним стелили
І розмаїття трав, як писанки,
засмучені й згорьовані думки.
І з ними говорив на самоті.
Обтесував, як скульптор, лики ті.
І ставив голос.
Ставив у письмі
В наповненій химерами пітьмі…
КОСМОС МАРКА ЧЕРЕМШИНИ
Днини погідної, Божої днини
входимо в космос Марка Черемшини.
Був він відомий, на жаль, поверхово.
В росах карпатських купалося слово.
Певно, тому зберігалося свіжим.
Із ремеслом поєдналось суміжним.
Космос Марка Черемшини – зірки,
знані й незнані в обидва віки.
Ось відкриваємо зірку для себе,
зірку яскраву вкраїнського неба –
це композитор Михась Гайворонський.
Хоч для Кобак був він справді сторонський,
та «залюбився на смерть» у сестру
пана Івана ( так звали в миру).
Стало відомо: створив він лишень
кілька десятків стрілецьких пісень.
Був він, як кажуть, в бувальцях бувалець.
Вплинув на нього Євген Коновалець.
Був на горі він, славетній Маківці,
де січовії погинули стрільці.
Ось іще зірка – Іванів то родич,
оперний тенор, могутній на подив.
Хоч і до Львова дорога
не бли´зька,
Знали – співає
Михайло Голинський.
Теж із Сузір’я Марка Черемшини.
Певно, чекалось погідної днини,
щоби в театрі його вшанувати.
Родичі. Снятин. Кобаки.
Карпати – Космос великий
Марка Черемшини.
Вчімо. Шануймо.
Заходьмо щоднини.
ТЮРМА
Йому відчинилися двері.
Тюремний розсипався грюк.
Зі жмутком казенних паперів
іде адвокат Семанюк.
Папери не просто казенні.
Розлоге його резюме.
Тому, хто сидів безіменний,
вертається ймення саме.
Ув’язнений – з Русова вчитель.
Іванові рідна душа.
Він взявся його захистити.
В тюрмі його не полиша.
Плаща свого зняв і накинув
на плечі того, хто русин.
Без довідки хто не людина.
Й не ясно, а чий же він син.
І вийшли з тюрми українці.
Невдовзі шляхи розійшлись.
І буде ще кривди по вінця.
Чекатиме кожен на лист.
Пожвавиться епістолярій
від Русова аж до Кобак.
І спогад напише яскравий
учитель Іван Федорак.
Порушив обітницю, правда.
Згадав Черемшину усе ж.
Читаймо історію славну.
Нема вже окреслених меж.
Тим часом мандруймо із ними
по Снятину в давній порі.
І кланялись, як пілігрими,
обом молоді і старі.
І чулась енергія дивна.
Підживлення йшло звідусіль.
Чому ж на душі так противно?
Чому не вщухає той біль?
Мигтіла тюрма в магістраті
в очах його мудрих, живих.
Він знав – до народної страти
ще більше накотиться лих.
І як їх – ну як? – зупинити?
Яких наплодити ідей?
Не думав.
Націлений жити
разо´м з голосами людей.
“СИНУ, НЕ ЇДЬ …”
“Сину, не їдь. Не приходь.
Не відвідуй могилу”, –
напередодні почув
Провідної неділі.
Дєдя приснилися. Файні такі,
що нівроку.
“Сину, не їдь”, – йому чулося, чулось щокроку.
Перед очима з’являлися зримі картини –
тато читає уважно
святкової днини.
Ще він дяком був
у селах далеких гуцульських.
Вижниця. Стріляний тут
поліцаєм румунським.
Куля тоді його не зачепила, одначе.
Різних людей на шляху своїм
він перебачив.
Та найчастіше хвалився, мов свідок видовищ,
тим, що у нього є приятель Юрій Федькович.
“Сину, не їдь!” – І чому уві сні це почулось?
Може, образились. Може, старенькі, забулись.
Дивно це чути. Хоча… так поболює серце.
Розум його до обставин нових не притерся.
Зраджують. Заздрять. Чекають його даровизни.
А язики ніби шаром покриті трутизни.
Все-таки він гробівець той відвідає згодом.
Душу й обличчя ураз пропікатиме сором.
“Тату, прости. Не послухав твоєї поради”.
Ледве ступав. І повільно за цвинтарем падав.
“Сину, не їдь…”, – помираючи,
чув виразніше.
“Я вже приїхав. Із Вами
мені спокійніше …”
КЕРМАНИЧ
(На мотив однойменної новели)
Від повені казився Черемош,
а він, керманич, рушив на сплави.
Не розумів такого, як “не мож”.
До сили бракувало голови.
Та мав надмірну в серці доброту.
Він на´видів, як мовиться, людей.
Вода підняла сторч дарабу ту,
що в ній стояв Майорко-іудей.
І хоч йому той прикрощів наніс.
Бувало, навіть кривоприсягнув.
Стрибнув, сердега, у ріку навкіс
й Майорка на дарабу затягнув.
Ще мить – і мав заскочити він сам.
Та в груди раптом ко´вбок налетів.
Відправив його душу небесам.
В кліп ока він керманича втопив.
Стихія водяна перемогла.
Та не вдалося вивітрити їй
ту пригорщу природнього тепла,
з яким знайшов він вічний супокій…
ПІСЛЯ БОЮ
(На мотив однойменної новели )
Мов того листу, по усіх Карпатах
все трупи, трупи воїнів лежать.
І з ними Гуцулія розіп’ята.
Найшов на неї неймовірний жах.
Немов поліна довгі підгорілі,
ворушаться поранені ледь-ледь.
І просять, щоб не мучилося тіло,
їм спричинити порятунок – смерть.
Схилилась над мерцями смеречина
понад потоком, бурим від крові.
Довів хтось Гуцулію до загину,
а хтось ховати мусить. Се ля ві.
Знімають перед мертвими крисані
тутешні ґазди, мовчки хрестячись.
І крик жіночий із плачем спонтанним
над тим, що вже не їхній.
І не чийсь…
ТРИ ПОСТРІЛИ
(На мотив новели «За мачуху молоденьку»)
Такі багатства мав. Розкошував.
Повінчувався раптом з молодою,
одноліткою внуки, як бідою.
До фінішу уперто прямував.
Вдівець, та чувсь на силі ще ого.
А сина десь війна запропастила.
Життя немов нові давало крила,
щоби не зачепився за вогонь.
Та іскра все-таки його знайшла.
Явився син зненацька і неждано.
Пістоля вийняв. Захитавсь,
як п’яний,
і вистрілив нещадно і зозла.
Три постріли. Три символи. І три
так чітко припасовані присвяти.
– За молоденьку мачуху! За кляту! – То третя.
Та не чув її старий….
СЕРЦЕ
(Лист до дружини із медичної мобілізаційної комісії, 1917)
Люсю кохана ! Моя Наталюсю. Серце!
Все вже позаду. Я скоро приїду. Не сердься.
Скомісували мене і Стефаника. Отже,
ми до муштрованя і стрілянини не гожі.
Із Василем побалакати добра нагода,
хоч мовчазними нас витворила природа.
Та, уяви собі, щось його ніби прорвало.
Все не змовкає . Говорить і швидко, й помалу.
Я головою киваю, умгукаю часто.
Він як заведений, в чімсь переконує наспіх.
Потім я чую від нього те дивне зізнання.
Ми і не зчулись, як нас захопило світання.
– Як ми з тобою, Іване, поговорили! –
Каже Василь упівголос.
А я у тій хвилі
чую, як хтось опускає в криницю відерце.
Люсю кохана! Моя Наталюсю. Серце…
ЗНАК
Їхав Марко Черемшина
до рідних Кобак.
Посеред поля утрапило
колесо в яму.
І зупинилась карета.
Поганий то знак.
Щось віщувало в повітрі
наближення драми.
Кучер негайно сіда
на гнідого коня.
Мчить через поле і ліс.
І добрався до Рудник.
Згодом вернувся з майстрами
під крик вороння.
Колесо вставили інше.
Під вигуки прудко
коні помчали, мов стріли,
вперед до Карпат.
Цвинтар кобацький.
І приступ раптовий сердечний.
Весь цей сюжет
уявився мені в акурат.
Бачу і вірю,
що так то було.
Безперечно…
АДВОКАТ
Уявляю себе на суді.
Він для мене геть несправедливий.
І зарадити хоче в біді
адвокат Семанюк співчутливий.
Чоловіче, хіба то є мож?
Ще такого не чув-їм одвіку.
Хто ми є для пихатих вельмож?
Не збивайте їх із пантелику.
Думав так на суді мій двійник.
Помилявся він. Вірив й не вірив.
Заворожував всіх захисник.
Опиравсь на народну довіру.
Біль у серці за кожен сюжет,
кожен суд, а найдужче – за зраду.
Що в ту мить відчуває поет?
Те, що й нині.
Й нема на то ради.
БІЛЬ
Ювілейної дати невтримна хода
попри зранені обриси кожної днини.
Омивала би вбитих знову прутська вода.
Знову б серце боліло
Марка Черемшини.
Дім розкішний. І вілла.
Розкішна жона.
Як для гуцула – більше,
ніж досить.
І в новому столітті його біль
не мина.
Чи міг знати тоді,
що болітиме й досі?
Пів століття тому у скульптурі постав
Біля дому свого, біля славної вілли.
Оживає на ній свято дивних вистав.
В капелюшках й сукеночках панночки милі.
Оживає усе, що дрімало весь час.
Півстолітні змітаються порошини.
І крізь вікна на тлі
втихомирених трас
Чути кроки повільні
Марка Черемшини.
МОНОЛОГ НАТАЛІ СЕМАНЮК
Майстер був.
Налаштовувач кожної клавіші.
Хоч один, та знайшовся
в маленькому місті.
І відбудеться – як я чекаю! –
сподіване з’явище:
на фортеп’яні гратиму
Ференца Ліста!
І полину душею
далеко від Снятина.
І забудусь.
Забудусь на мить не одну.
І пахким надвечір’ям
серце палатиме.
І видіння побачу я
крізь пелену.
І відчує душа
щось таке невідоме ще.
І відчужиться
від перипетій життя.
І підніметься,
ніби літак із летовища.
Й не хотітиме думати
про вороття…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.