Василь Клічак. «Дим з ялівцевої хвої»

764

* * *

— А де твій , сину, чупер*?—

Спитали б

ниньки мама.

— Візьми траву канупер

і прикладай руками

до голови своєї.

А, може, допоможе.—

А трави багряніють.

Вже помогти не можуть.

Самотніють дерева.

Щодня злітає листя.

Немовби кришталеве

З них твориться намисто.

І шурхіт під ногами

Від тих багряних скупчень.

І тихий голос мами:

–А де твій, сину, чупер?

*Чупер – волосся на голові ( діалектне).

 

 28 жовтня 2021

 

 

 

 

 

 

БІЛЯ ВОГНИЩА

 

І сидять вони біля вогню.

В кожного свої століття й міти.

Зрізано. Залишено стерню.

Все, що вимагається уміти.

Перед кимсь пластини і скребки.

Інші зосереджують уяву

на високі надто язики,

що шугають стрімко й величаво.

Кожен обирає сам собі.

Чи, точніше, вже давно він вибрав

ту чи ту епоху, далебі,

у якій ніколи би не схибив.

У Середні вторгся хтось віки.

Саме в них поселення постало.

Там у нього, певно, родаки.

Корені звідтіль попрямували.

Хтось обрав важкий двадцятий вік.

Бачить у лісах криївки, схрони.

Бачить, що іде там чоловік,

йде під пильним поглядом ворони.

Хтось хреста вкопав поміж полів —

Австрія дала селянам волю.

Хтось разом із військом перебрів

Збруч під градом куль з душевним болем.

І сидять вони біля вогню.

Кожен уявляє час минулий.

Не подібний час на маячню.

Не подібний на відкритий вулик.

Пращур тут проходив через лід.

Зупинявся він на цьому місці.

Звалась та пора палеоліт.

І скупі про те, звичайно, вісті.

І сидить біля вогню один.

Уявля себе у тому часі

доторком обламаних пластин.

Кожна недаремно збереглася.

Появились раптом із ріллі

посланцями із палеоліту,

на´гадом таким — на цій землі

споконвіку прагнулося жити…

 

 28 травня 2021

 

 

* * *

Ввійшов у світ. Тобі він не належав.

Ти злегковажив. Злегковажив ним.

Порушив усі визначені межі.

І став той світ чужим тобі. Чужим.

Взаємні і звикання, й притирання

на тій стежині , по якій у світ

ішов, ідеш і йтимеш до смеркання.

І зароста позаду кожен слід.

Хоча… Не всі. Є, що перемістились

у потаємні закутки душі

і там стають люстерками якимись

і світять, як далекі міражі…

 

18 травня 2021

 

 

 

* * *

Вичищаю світлини і тексти

побратимів у Довіднику*.

І курсору справжніські протести

відчуваю у кожнім рядку.

Бо ж не хоче він на моніторі

позбавляти присутності тих,

що згубились в житейському морі

і полинули в кращі світи.

Залишилися творчі доробки —

назви книг. І відзнаки за них.

Як поплічник, синонім — пособник

я причин побратимівських лих.

Вже укотре — не хочеш, а мусиш.

Мусиш місію виконать цю.

Є й така ще властивість у музи —

не скупитись на жменю терпцю…

———————

* Йдеться про Довідник НСПУ .

 22 липня 2021

 

 

 

ВІД СКВЕРИКІВ ДО ТІК-ТОКУ

У сквериках збиралися тоді.

Упевнювалися, що нас немало.

Бентежила нас мова й те, що сталось

із нею в повсякденному бутті.

Лещатами московщення стискав

заклятий ворог українські душі.

Збиралися тоді ми , відчайдушні,

із вірою, що час таки настав.

І справді, все ж не забарився він.

Вже молоді у ньому покоління

про себе заявляють.

Неодмінно

святкуючи щороку Хелловін.

Не треба їм відвідувати сквер,

якісь робити небезпечні спроби.

Збираються вони через флешмоби.

Зовсім інакше діється тепер.

Завів хлопчина в мережі Тік-Ток.

Прихильників знайшлося сотні тисяч.

Тих, що нарешті просто спромоглися

користуватись мовою щокрок.

Таке, звичайно, варте похвали.

Потішмося, що є такі в нас діти.

Зуміймо їм правдиво порадіти

крізь лютий скрегіт вражої хули.

 

 7 грудня 2021

 

 

ВІШАЛКА

Він прямує по вулиці.

З вішаком, на якому костюм.

До сусідки несе,

у якої неповна шафа.

Орендує її.

Тут відсутній натяк на глум.

Так було.

Пам’ятаю.

І бачу його, бідолаху.

Із життєвої ниви

то надто вже куций фрагмент.

Буде хата

у нього нова.

Умебльована, звісно.

І з’являється інколи

та картина з дитинства

на мент

і пронизує так,

ніби лагідна

мамина пісня.

Це життя.

Не життя,

а суцільний театр,

у якому є крайнощі

в радості й відчаї.

Біля них він сидів,

як сидів біля ватр.

А життя, як театр,

починалося з вішалки…

 4 вересня 2021

 

 

ВШАНУВАННЯ ПОЕТА

Хуртовини. Морози. Сніги.

Попри все – творчий вечір поета.

Зазіхають довкруг вороги

і лаштують гвинтівки й багнети.

 

Люстри в опері ледь мерехтять.

І оркестр награє увертюру.

А у ложі центральній сидять

Винниченко, Грушевський, Петлюра.

 

Виступає на сцені поет.

Ще немає чужого засилля.

Ще прихильне кружляння планет.

Він поему чита «Євшан-зілля».

 

Ще співатимуть пісню хори,

що відома як «За Україну!»

Благодать отієї пори,

на жаль, виявиться швидкоплинна.

 

Ще сніги понад містом летять,

прочищаючи простір похмурий.

Ще у ложі центральній сидять

Винниченко, Грушевський, Петлюра…

 

 22 грудня 2021

 

 

 

* * *

Дим з ялівцевої хвої,

як білий кудлатий дід.

На кожній горі, як вої,

ватри лишають слід.

 

Дзвони довкіл Великодні.

На горах – вогні, вогні.

Ворог збагнути не годен,

вистрілює в тумані

 

все до останніх набоїв.

І матюкнувсь на дими,

що з ялівцевої хвої

білими плинуть крильми.

 

Ватри на горах палають.

Великдень. І вже весна.

Предки із неба читають

ватри як письмена .

 

29 листопада 2021

 

 

ЖИТО

І наснилося татові жито.

Таке буйне. Таке золоте.

Вся столиця німецька розбита.

Над руїнами вишня цвіте.

Від Людової Армії рештки,

що ввійшли

під вогнем у Берлін,

мали дозвіл поспати нарешті,

як минулись загрози на скін.

А одна підкотилась до тата.

— Ти каму раздайош, ґад ? — Враґам ?!

То за те, що посмів нарізати

він хлібину малим німчукам.

Вже наставлене дуло нагана.

Ще секунда — і смерті коса

замахнулась би люто й неждано.

Та бувають усе ж чудеса.

Хтось покликав нагально майора.

Передумав стріляти. Пішов.

Слава Богу , минулось те вчора.

Сниться жито. Хвилясте, як шовк.

І дозволено буть мародером.

Одяг. Ложки. Виделки. А ще

дві ікони, немовби химери,

віз додому з весняним дощем.

Поділився із хлопцями з лісу

піджаками, ремінням, штаньми.

І від того незнаного місця

ще з сестрою віддалені ми.

Перетрухла та одіж. Немає

вже батьків. І як на´гад мені

перед зором не раз пропливають

ті ікони на білій стіні.

 

8 травня 2021

 

З ОНУКОМ

З онуком посадили ми дубочок.

Онукові пішов дев’ятий рочок.

У лісі, що наповнений сміттям,

і висне засторога над життям

красивого маленького дубка

із шепотінням кожного листка.

Уважно, із задавненим хотінням,

ми викопали деревце з умінням,

і садимо його також уміло,

і знаємо, що бережеться сила

в його природі – захисті від мук.

І хоч цього не знає ще онук.

Йому ще рано тонкощі ці знати.

Сподобалось йому в цю мить тримати

За стовбур молоденького дубця,

В якому вже не видно корінця,

Та й не одного. Скільки є – усіх.

Лопатою землі, як добрий міх,

Закидую. Затоптую. А там

Є жменька ґрунту, вкинута дитям.

 11 вересня 2021

 

МУХА

Вона влетіла у вікно.

Хтось за столом про щось доносив.

Мундири, ранги, як в кіно.

І сіла фюреру на носа.

 

І вождь розгнівавсь не на жарт.

І зажадав умить розправи.

Хто винен ? Винен ад’ютант —

на східний фронт його відправив.

 

На другий день нарада знов.

Біля вождя новий прислужник.

У ролі цій він смерть знайшов,

як вибух пролунав потужний.

 

А фюрер, знаємо, вцілів.

Такі історії зиґзаґи.

А офіцер, що загримів

у вир війни за неувагу,

 

пройшов, відчувши її зміст.

І кажуть, що помер недавно

у віці дев’яносто шість.

Так посприяв рятунок справжній.

 

Про нього згадував весь час.

А особливо в дні розрухи.

Й наздоганяє думка нас —

Яка врятує людство муха?

 

 8 квітня 2021

 

* * *

Перемучено ночі й світанки.

Відійшли і гарячка, і піт.

Ще піґулки чекають щоранку.

А який залишатимуть слід?

 

Чи усі повиходять токсини?

Їх у пам’яті, ніби сміття.

Все нагадують чимось щоднини

про марноти усього життя.

 

Про колись необдумані вчинки.

Про їх наслідки, досі важкі.

Окуповують душу токсинки,

переходячи контур межі…

 

 20 листопада 2021

 

ПОПИВАН

 

Та гора попивала туман.

Попивала зачеплені хмари.

Називали її Попиван

ті, у кого осібний глосарій.

 

Та по-іншому назва звучить.

І її вже інакше не зміниш.

Пошкодуєш. Подумаєш мить.

І засвоєне переоціниш.

 

В суперечки вступати дарма.

І шукати чийсь намір ворожий.

На вершині вже скелі нема,

що була на священника схожа.

 

А гора попиває туман.

Попиває засніжені хмари.

Називають її Попиван

ті, у кого осібний глосарій.

 

 15 грудня 2021

 

ЗГАДУЮЧИ ВИДАВНИЦТВО “МОЛОДЬ”

Скалічені віршовані рядки,

попсовані прозові сторінки —

такий зоставсь бібліотечний спадок.

Прискіпливо читався він тоді,

як в “Молоді” були ми , молоді,

і час застійний повертав на спадень.

 

Інквізиційні то були роки.

І відчувалось “братньої” руки

надмірне й упереджене стискання.

Не дай же, Боже, зачепити їх,

сусідів наших, заздрісних і злих,

і з версткою чинили розсипання.

 

Та щоби врятувати все ж її,

там здійснювали правки не свої,

а ті, що цензор вказував похмурий.

І дивно те, що у самій Москві

виходили книжки ще й не такі,

із дозволом поблажливим цензури.

 

Часи змінились. Засторог нема.

Не бійсь ! Не озирайся крадькома.

Пиши, відтворюй, що тебе бентежить.

І знову пхає носа наш сусід,

Кортить йому усе щось “запрєтіть”

чи втиснути в відкраяні ним межі.

 

Його ми посилаємо кудись.

Туди, де всі дороги розійшлись,

і сонце покотилося на спадень.

Скалічені віршовані рядки,

попсовані прозові сторінки —

такий зоставсь бібліотечний спадок…

 

 3 липня 2021

 

КАЛІПСО

Як він дивився на море тужливо !

Як викликав її болі ревниві.

Вкотре уже попросила героя

розповісти´ їй про знищення Трої.

Прутик тоненький рукою Улісса

щось на піску зобража для Каліпсо.

— Бачиш, тут мури високі. Це Троя.

Табір тут мій. А подалі ще троє.

Тут була битва,а тут в оболоні

я відібрав украдені коні.

Ще говорив щось завзято, азартно.

Згадував тих, що звеличення варті.

І не помітив слідів там дитячих,

хлопчиків їхніх під сонцем гарячим.

 

Думала, може сліди напоумлять.

Може, розвіють Уліссові сумнів.

Та не судилось. Тут хвиля набігла —

Трою і табір загладити встигла.

Вже ані мурів, ані слідів.

Рівний пісок лишень прошурхотів.

— Хвилі довірся, що згладжує махом

стільки імен, не належних невдахам.

Він промовчав. І дивився без тями.

Хлопчики ноги вхопили руками.

Ніжно погладив він їхні голівки.

Та відчуття не тієї домівки

і не тієї жіночої зваби

не покидало. Було, ніби слабість.

 

Острів Огігію все ж він покинув.

Рухався в напрямку дому невпинно

через пригоди страшні чудернацькі.

Все подолав і з’явився зненацька.

Це вже історія інша Улісса.

І побивалась далеко Каліпсо,

що без коханого жити не в змозі.

Будуть ще инші метаморфози.

З думкою, як повернути Улісса

піде зі світу німфа Каліпсо.

 

11 квітня 2021

 

ДРУЗІ

Іван помре. Стефаник заголосить.

Весь біль його, мов річка гать, прорве.

І зміст такий — мовляв, терпіти досить.

І кожного зачепить за живе.

Тяжка то ноша — хоронити друга.

Втрачаєш сенс осмислення буття.

Що ті плітки, якими вся округа

живилась, ніби примхами життя?

Марка нема. Нема вже Черемшини.

Поплив, немов дараба по ріці.

Нема його. Нема, як України

в краю, де лиш купці і хитрунці.

Закличе згодом хтось її любити

понад усе до самозабуття.

І своїм другом буде гірш, ніж битий.

І друг, його ховаючи, прибитий,

болюче проголосить каяття.

27 липня 2021

 

ПЕРШИЙ СЛОВНИК

Перший словник української мови *.

Ритм у рядках, ніби хвиля шовкова

котиться в травах, лоскочучи душу.

Перший словник.

Як з – під снігу бриндуша.

В році отім Берестейської унії

Вперше слова зацвіли, як петунії.

В місті, що звалося Вільно в той час.

Двоє із лишком століть —

і Тарас

буде у Вільні,

Де перший словник

наш надруковано, як путівник

З нашими даними Богом словами —

Вже на папері вони перед нами !

Ось вони : мова, мовлю, мовлєньє

Дух аж захоплює

слово надхнення,

Що в Словнику закарбоване першім.

Ним розпочалась дорога до звершень !

І упродовж яничарських століть,

попри бажання заперти у кліть,

попри укази чужі й заборони,

попри зрізання квітучої крони,

Попри усіх налетілостей** шал,

Слово вигранювалось, як кристал.

Попри жахіття й засилля махрові,

не пропадали труди словникові.

Спадок донині прожитих віків —

Семеро тисяч (не менш !) словників —

Свідчення того, які ми багаті…

От якби ми їх ще вміли читати!

Прагнім до того.

Й шануймо, братове,

Перший словник материнської мови!

——————————

* Перший словник української мови — “Лексис” Лаврентія Зизанія – Тустановського ( 1596), ровесник Берестейської унії, — вийшов друком у Литві (Вільно, друкарня Братська), весь текст Словника мав 34 сторінки й містив 1061 слово. Як пише професор Ірина Фаріон, саме цей словник вперше зафіксував слова мова, мовлю, мовлєньє.

** “Закріплюються російські налетілості на українську мову”, — цитата із праці Івана Огієнка “Українське словникарство”, 1934.

 

 10 травня 2020

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!