Василь Клічак. А людство знов чманіє від біди

144

ALTER EGO

Він народивсь одночасно зі мною.

Можна сказати, що в мить ту воскрес.

Світ я побачив ген за рікою.

Місце появи його — Бабин хрест.

Як перепілка, пробив шкаралупу

і через поле побіг у ліси.

І роздивлявся, немов через лупу,

все, що причетне до див і краси.

І всіх людей, що той кут населяли,

просто детально, уважно вивчав.

Деякі дуже до серця припали.

Деяких він забував зазвичай.

Різними ми з ним ходили стежками.

Погляди наші різнились також.

І не вдавалось піймати руками

(це я про себе) ту хвилю. Отож.

Якось піймалась. Немовби рибина.

Стрілися з нею віч – на – віч тоді.

Запульсувала, неначе билина,

в ритмі, близькому високій воді.

З ним я зустрівся. Обнявся нарешті.

Часу відчувши одвічний крутіж.

І неодмінну взаємну залежність.

Мій alter ego.

Прихисток.

Вірш.

6 квітня 2020

 

***

А людство знов чманіє від біди.

Само себе не в змозі зрозуміти.

У пам’яті відшукуєш сліди

із початкІв життєвої орбіти.

 

На віддалі вони все ж мерехтять,

немов вогні із берега морського.

І хоч би як вело тебе життя,

І хоч які б долалися дороги,

 

Відчуєш дотик згублених слідів

на стоптаному досі помежів’ї,

що не зникає, як старий мотив,

І, як колись, тут вчора хтось ходив,

І втоптано на те і те подвір’я.

 

Там гамірно. Спокійно. Там ніхто

Не одягає на обличчя масок.

Там діляться насіннями квіток

І знають де в когО який є засіб

 

Чи просто необхідний інструмент.

Там є чуття родинності природнє.

Тривожить їх новинний той контент.

Коронавірус. Відчуття безодні.

 

І те , що людство в пазурях біди.

Й само себе не в змозі зрозуміти.

І виринають в пам’яті сліди

із початкІв життєвої орбіти…

 

29 березня 2020

 

 

БАЛАДА ПРО ДЯКА

Хвилясті кучері котилися на плечі .

З обличчям аскетичним, як пророк,

Нагадував біблійного предтечу

Григорій-дяк. Високий синьоок.

 

Кремезний. У начищених чоботях.

Траплялось, елегантно танцював.

Чутки ходили (як без них достоту?),

що дуже він колись перестраждав.

 

Страждання юності.

О, хто не зазнавав їх?

Не вимірять нічим душевних мук.

Чи вилікує час кохання давнє,

що болем спричинило біль розпук?

 

Спіткала несподівана відмова.

Вона його, мов жаром, пропекла.

Неначе загубилася підкова.

Ні щастя. Ні любови. Ні тепла.

 

І він своє тепло знайшов у храмі.

Там ночував. І Божим духом жив.

І літургії вів з отцем Романом,

що з владою приховано дружив,

 

був конформістом, та зберіг святиню.

Мав шану від людей і він, і дяк.

Окрім партійців.

Але й ті гординю

приховували, як могли, повсяк.

 

Тепер це має вигляд екзотичний.

Після невдачі прихисток душі.

Було життя насправді аскетичне

на рівній і просвітленій стежі.

 

22 січня 2020

 

ВАСИЛЬ ОЛЕКСЮК

Йому потис би руку Резерфорд

чи хтось іще із фізиків відомих.

Пройшов ( хтось пам’ята ? )

австрійський фронт.

Побачив світу.

І вернувсь додому.

 

Біля млина, де гребля у ріці,

Він спорудив маленьку ГЕС для Рудник.

І пів села відклало каганці.

Престижний мало вигляд кілька вулиць.

 

Сільрада, школа, особливо клуб

енергії були споживачами.

І гоноровим чувсь Горішній Кут,

Що транслював той струм в село дротами.

 

Такий був чоловік той. Феномен.

Я мало його знав, бо не сусідив.

На всю округу, певно, він один

був винахідник.

І таке щось видів,

що багатьом і близько не дано.

Він майстрував.

І все щось винаходив.

Про нього не знімалося кіно.

Історій є багато.

Всім на подив.

 

Що він Василь. До того ж Олексюк,

знав рідко хто.

Бо звали позаочі

на прізвисько.

Його не промовлЮ.

Відомо, що він сердився.

Не хочу.

 

Про цього Майстра просто говорім.

І згадуймо подячними словами.

Нехай його душа на світі тім

підживлюється нашими думками…

 

27 березня 2020

 

ВИШИВАЛЬНИЦЯ

Хата під Поляною сама.

Хто в ній жив, розповістИ беруся.

Пам’ять досі у собі трима

образ вишивальниці Марусі.

Вимір її часу — вишиття.

Ним покрити можна всю Поляну.

Можна прочитати все життя

На її барвистому екрані.

Маю я вишИванки її.

З радістю вдягаю при нагоді.

Хоч спливають часу ручаї,

чимось мене здивувати годі.

Крім отих Марусиних пасів,

що, немов оази, на сорочці

скупченням невимовлених слів

настрої підсилюють святочні.

 

8 квітня 2020

 

***

На дуб сухий всідалися лелеки.

І дуб не дуб — весільне деревце.

Тебе уява понесла далеко,

Як це побачив. Як побачив це.

 

От дивовижа! Біля того лісу,

який тебе колись благословив,

На дуб сухий оті птахИ усілись,

щоб нагадати втрачений мотив.

 

І саме тут. І в будь – яку тут пОру

загублене знаходиться само.

Пір’їни білі. Записи історій.

Читаєш їх. Неначе у трюмо.

 

І на гілках десь є іще ознаки

присутності минулоріч лелек,

що вже летять. Вже чути їхні змахи

понад рікою й тишею смерек …

 

21 березня 2020

 

ЗАВОДІЙ

В колонії суворого режиму,

У місці особливих покарань

щоденно при нагоді невтомимо

до всіх звертався в’язень – ветеран :

 

— Не зрадьте, хлопці, нашу Україну.

Не збудьтеся думок про боротьбу.

Господь із вами в будь-яку хвилину.

Він визначає кожного судьбу.

 

І так щодня, немов до неофітів,

Він говорив до хлопців молодих.

— Повірте, вам під силу московитів

перебороти…

І на тому втих…

 

А час минав.

І дисидентський табір

вже не підживлював у гурті заводій.

Замовк.

Неначе обірвався кабель.

Ні струму, ані закликів до дій.

 

То, кажуть, емоційне вигорання.

Ніхто не смів чіпати мовчуна.

І без нагадувань, і без стимулювання

днювали і змістовно, і сповна…

 

31 березня 2020

 

 

ЗАРІК

Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Було похмуро. Ми пішли у гори.

Вдавались, ідучи, до алегорій.

І невеселі роздуми були.

Вакації.

І ми у гори йшли.

Була тоді пора жахна, застійна.

Що буде з нами ?

Думалось постійно.

І ти тоді задумливо прорік:

— Негоже, смішно думать про зарік.

Бо що виходить? — Просто заректись

до тих, що вИсіли на буках тут колись,

не доростати ?

Чи шукати все ж

слова , які не терплять жодних меж?

Що буде, то і буде. Не закляк

наш час у мертвій хватці злодіяк.

Ніхто його не здатен уярмить.

Цінуймо, як піщинку, кожну мить.

Минуло — Боже наш! — чимало літ.

Цікавий досі нам життя політ.

А час хвилює.

Знов хтось зазіха

його зв’язати путами гріха.

І я щодня з тобою говорю.

І чую нотку щирого жалю

про те, що замерзає, як льодина,

проект, що називається «людина».

У неї холоднішає душа.

Нікуди вже вона не поспіша.

Спинив раптово двадцять перший вік

на вимушеній думці про зарік…

14 квітня 2020

 

КОЛО

Великі крислаті горіхи

у цьоці булИ Василини.

Я мав неабияку втіху ,

як лазив на них без драбини.

 

Жердиною бив по гілляках.

І лусканці падали градом.

Не так, як голівоньки маку,

сильніш торохтіли над садом.

 

Була, пам’ятаю, побожна

та цьоця моя Василина.

І я відчував, що не можна

у чімсь перед нею буть винним.

 

І чорні книжки із хрестами

простУ викликали цікавість.

Торкавсь обережно руками,

гортав сторінки і читав їх.

 

Не все там я міг зрозуміти.

Тож ставив книжки ті на місце.

А якось наприкінці літа

Мене приголомшила вістка:

 

— Васильку, не йди у то кІно.

Купи собі краще цукерків.

Мені то здавалося дивним.

Мовчав тоді, згадую, вперто.

 

І я не послухався цьоці,

що версію знала екранну

подій у трагічному році

у кінокартині «Іванна».

 

Не знав я тоді, що за Польщі

в Шептицького, в древньому Львові

була моя цьоця на прощі

Й обітницю дАла Христові

 

служити Святому довіку

І мати причетність до кола ,

Що ширилось світом великим

Й притихло не з Божої волі…

29 лютого 2020

 

***

Краплі. Згустки. І плямища крові

вИзбирали ангели Любові.

Волосинки, клапті шкіри й м’язів,

видертих у лютому екстазі.

Все було прилучено до плоті,

щоб вона була така достоту,

як тоді, у Понтія Пилата.

Ще до мук, знущань і до розп’яття.

І душа злучилася із тілом,

що жорстоко так покалічіло.

Рани засіяли на долонях,

на ступнях, на боці і на скронях.

ЗажилИ.

І Він отримав силу —

Тіло стало просто невразливе.

Вийшов із гробниці крізь каміння,

Залишивши в ній Своє одіння.

Замкнений не зрушуючи отвір.

Так виходив з лона в час народин.

З лона материнського, Святого,

що подарувало людству Бога.

І здійснило бачення пророчі

попри недоторкану дівочість…

 

19 квітня 2020. Великдень .

 

КРОВ

Від Рибниці . Від кожної стеблини

ввійшла у твою плоть, твої судини

І ними безупинно протіка.

І чується — клекоче Заріка.

І чується — шумлять ліси глибокі.

Вирує в них захоплення і докір.

І чується — бредуть через ріку

ті люди, що і досі в пам’ятку.

Їх постаті помітні й ледь помітні.

Були вони амбітні й ледь амбітні.

Притягують. Нагадують. Ведуть.

У чому їхня потаємна суть?

Не так важливо. Головне, що ти

Їх відчуваєш болем самоти.

І їхні хвилі час не поборов.

Несуть ті хвилі променисту кров,

що котиться у лісовому шумі

і збурює в тобі забуті струми,

які течуть, як води ґрунтові,

і джерелом відлунюють в крові…

 

23 квітня 2020

 

ЛЕДІ ЗАЛІЗНИЧНИЦІ

Відсунеш у купе фіранку,

побачиш жінку, як маяк,

на залізничнім полустанку

на тлі передранкових мряк.

Вона сигналить машиністу —

тримає жовте полотно.

Воно спрасоване і чисте,

і складене, немов руно.

Це означає, що порядок,

що можна мчать по колії.

Коли від потяга озаддя

зникає із очей її,

вона в будиночок заходить.

Домашнє чується тепло.

Календарі, ікони, фото.

То вже не офіс, а житло.

Хоч є наплив нових впроваджень,

щоб фактор витіснить людський.

Але нікому не завадить

Та жінка, як маяк морський.

Тут центр важливий, соціальний.

Тут можна в гості завітать,

Якщо безлюдніє безжально

тут хутірець на кілька хат.

І не було яскравих визначень

ані колись, ані тепер.

Назвав їх «леді залізничниці»

один англійський репортер.

Така повага як до символу

неперевершених ознак

чогось усталено інтимного

на тлі передранкових мряк …

21 квітня 2020

 

МЕЛАНХОЛІЯ

Художник жив у фінському селі

в гармонії з природою і волею.

Житло його минали духи злі.

Бувало, що гнітив стан меланхолії.

У настрої такому він зустрів

своїх учеників.

Прийшли зненацька

З далеких і червоних тих країв ,

де коїться щось дивне й чудернацьке.

— Учителю, вертайтеся домів!

Там будете усім ви забезпечені.

Залишив їх.

І двері причинив.

Ні згоди ще нема.

Ні заперечення.

У роздумах гірких пішов у сад.

Коли вертався, подивився в шпарку,

А там ті учні швидко й невпопад

хапають і ховають туби, фарби.

Зайшов і з гнівом до тих посланців:

— Куди ж мене зовете, голодранці?

В самих нема ні фарб, ні олівців.

Лукавите!

Не вірю вам, засранці.

І випровадив тих учеників,

що завітали не своєю волею.

Він звався Ріпин.

Він тоді зрадів,

що вже позбувсь нарешті

меланхолії…

 

10 квітня 2020

 

 

ТАНАСКО

Коли малим я по траві гасав

і почувавсь комфортно між малечі.

Звичайно, що тоді того не знав,

що десь комусь Танаско ставить печі.

 

Коли штанці змінилися штаньми.

І йшов я сам, не боячись хуртечі.

Не знав, що багатьох серед зими

Танаскові обігрівали печі.

 

А за натурою хоч був він мовчазний,

любив не раз людей подивувати.

Щось пропадало в них, неначе сни,

Й зненацька десь знаходилося в хаті.

 

А якось до сусіда він забрів.

І жадібно, і часто пив водицю.

І на німе питання відповів :

Є оселедці. В Доці. У крамниці.

 

І той сердега зраночку встає.

Не йде — біжить ! Так хоче оселедця.

А там, як каже дехто, їх не є

та й не було. Тож вибач. І не сердься.

 

Танасковою фішкою було

по-своєму переходИти річку.

Сміялося по-доброму село,

ту пічникову згадуючи звичку.

 

Захмелений, на кладку не ступав.

Узутий брів, тримаючись за неї.

Хто знає, може він колись упав

у хвилі, що неслися, як бореї.

 

І течія Танаска понесла.

І десь за щось вчепився він руками.

Так уявляю. Може й не була

та мить, що виринає між роками.

 

І хоч прорито трубами село,

що газ несуть і під і над землею.

Але не забувається тепло,

що із печей струмує течією.

 

Коли до кахлі тулиться душа

І мимоволі згадуєш Танаска,

То тішишся, що все не полиша

тих днів дитячих невгасима казка…

 

11 березня 2020

 

 

УЧИТЕЛЬ

 

Пам’яті В. Д. Стеф’юка

 

В шкільній історії були свої приваби,

Що десь лишились в глибині сердець.

Пригадується, коли йшли обабіч

дороги біля церкви навпростець

 

з учителем, що недалеко мешкав.

Яка була змістовна та ходьба !

Після уроків розступались межі,

І він , як кажуть, із плеча рубав.

 

І діставалось урядові тому

за те, що все російщилось тоді.

Бувало, що давав мені, малому,

якусь книжчину.

І хвилини ті

 

наповнювали душу новим змістом.

Чомусь мені учитель довіряв.

Побачив, певно, ті ознаки хисту,

яких я сам іще не помічав.

 

Я дякую і досі за довіру.

І за розмови ті позашкільні.

Було повсяк йому в життєвім вирі.

І навіть пережив трагічні дні.

 

Було мені цікаво йти додому

з учителем.

Хоч рідко це було.

А як було , так то було вагомо.

І теплоту на серці зберегло.

 

Сільський учитель із сільського роду,

що прагнув до мандрівок, до вершин,

подарував мені ключа від коду

до пізнання справжнісіньких глибин…

 

31 березня 2020

ФІАЛКИ

 

Вони і пахнуть, й заворожують

І попри біль, і попри час.

І хтозна, що їх насторожує

зокрема в нас. І тільки в нас,

У тих , що поруч них ходили

У різний час під бережком.

Свої тут клопоти носили,

Ішли немовби напролом

Через незгоди і невдачі,

Оті минаючи квітки,

Що чули, як у когось плаче

душа не рік, не два. Роки.

Вони такі, що відчувають

побіля себе ходаків.

А багатьох уже немає.

І їхній світ як обмілів.

Немає дівчини тієї…

Коріння в них аж запеклось,

заворушилося, як змії,

кричало, як від кулі лось.

Немає вчителя отого,

що їх за звичкою вивчав.

Вони свого молили бога,

Щоби його він відшукав.

Я пам’ятаю ті фіалки.

Я оглядав їх потайком.

Їх так любили дві Наталки

У різний час під бережком.

Вони цвітуть і заворожують

І попри біль, і попри час.

І хтозна, що їх насторожує

І саме зараз. Саме в нас…

 

15 квітня 2020

 

ХВИЛЯ

 

І думка інколи заломить,

проштрикне боляче мізкИ.

У підмосков’ї є Коломна.

Там брат живе мій залюбки.

 

Колишній офіцер союзний.

Дружина й двоє ще синів.

І їхній ритм московська кузня

склепала на один мотив.

 

У часопросторі вібрує

на невловимій частоті

десь хвиля братова.

Не чую.

І чуть не хочу звуки ті.

 

І він мою також не ловить.

І ми тепер якісь чужі.

І думка інколи заломить.

І стане гірко на душі…

 

11 лютого 2020

 

“Українська літературна газета”, ч. 10 (276), 22.05.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!