Василь Губарець. «Хто ти, пришельцю, чи чуєш?..»

241

НАШ КЛИЧ

За мотивами 1941-го

 

До бою нас кличе тривожна година

На захист сестер і братів.

Не буде ходити моя Україна

В ярмі у московських катів!

 

Це ворог підступний, це звір сатанинний

Загарбати край наш схотів.

Не буде ходити моя Україна

В ярмі у кремлівських катів!

 

Берися за зброю, клянись неодмінно

Змести ворогів на путі.

Не буде ходити моя Україна

В ярмі у російських катів!

 

Ніщо не поставить народ на коліна,

Над світом наш поклик злетів:

Не буде ходити моя Україна

В ярмі у московських катів!

 

Відплатим за сльози, за кров і руїни,

За вбивства невинних життів!

Не буде ходити моя Україна

В ярмі у рашистських катів!

 

 

НЕЗАБУТНІ СЛОВА

 

Поїзд рушив на схід. Їхав далі і далі

В світ, що став розтривоженим і бойовим…

Ти мене проводжала на люднім вокзалі,

«Повертайся, ‑ шептала, ‑ додому живим!»

 

Ти зронила сльозу, а, здалось, задощило,

Пригорнулась на мить до жорсткої щоки.

«Повертайся живим!» ‑ ти просила й просила –

На пероні застиг тільки помах руки.

 

Я ішов крізь вогні з синьо-жовтим знаменом,

У важкі і смертельні атаки ходив…

Промовляв серед болю твій голос до мене

І ясним промінцем погляд в душу світив.

 

Даленіють громи, заблакитнилось небо,

Десь лягають серпанки на груди полів.

Добрі звістки летять голубами від тебе

І стає мені тепло від сонячних слів.

 

Як закінчу бої, у плацкартнім вагоні

Сяду в поїзд неспішно, за часом новим,

І тоді напишу я тобі у смартфоні

Незабутні слова: «Повертаюсь живим!»

 

Довго буду вдивлятись в дорогу знайому,

В небо чисте над світом, ‑ ясне й голубе…

Поїзд йтиме на захід, до рідного дому,

Я спішу, щоб обняти, кохана, тебе.

 

 

МИ – БІЖЕНЦІ. МИ – ВТІКАЧІ

 

Ми бігли і бігли. Ми просто тікали…

Тікали удень і вночі.

«Це хто ви?.. Куди ви?..» ‑ не раз нас питали.

«Ми – біженці! Ми – втікачі!»

 

Ми кинули все, що нажили роками,

Що рідне, святе й дороге,

Бо раптом тривожно нависло над нами

Підступне, вороже, лихе.

 

Ми прагнем сховатись, ми хочемо спати,

Нам затишку треба і сну,

А ворог готовий могили копати

Для нас, розв’язавши війну.

 

По нас на вокзалах ракети стріляють

Лякають в лісах не сичі,

А вбивчі снаряди, що поруч лягають –

Ми – біженці! Ми – втікачі!

 

Ридаємо вголос від люті і туги

Та б’ємось, мов хвилі, до скель,

Тікаєм від пострілів і від наруги,

Від спалених рідних осель.

 

Ми люди зі страху з душею живою,

Нас вигнала з дому війна,

Без даху зосталися над головою

І в тому не наша вина.

 

Від сліз не знайти вже хустинки сухої –

Ридає дитя на печі.

Наосліп тікаєм від долі лихої…

Ми ‑біженці! Ми – втікачі!

 

 

ХТО ТИ, ПОТВОРО-СОЛДАТЕ?

 

Хто ти, солдате московський –

Тульський, бурятський, мордовський?

Чом тобі, зовсім чужому,

Мого схотілося дому?

Що тобі в око упало:

З перцем горілка чи сало?

Чи сподіваєшся часом

На ситий борщик із м’ясом?

Ти захотів все одразу,

Не схаменувшись ні разу.

Звідки ти взявсь? Чом стріляєш?

Землю димами встеляєш?

Ти в сатанинській обнові

Став на дорогу із крові,

Не запитавши у Бога:

Праведна є ця дорога?

Де ти навчивсь убивати,

Нищити все, плюндрувати?

Як ти посмів у руїни

Перетворить Україну?

В келиху люті по вінця

Смерть ти приніс українцям.

Хто ти, російський солдате?

Де твої батько і мати?

Може, вони і не знають,

Як тебе в нас зустрічають?

Певне, вони й не чували,

Чим тебе тут частували?

Замість борщу тобі в пельку

Всипали нашу земельку.

Замість горілки із перцем

Кулі послали у серце.

Дали не свіжого сала –

Гострої їжі з металу.

Лють назавжди в тобі стухла,

Як влучно вдарила «Стугна».

Бо в Ірпіні на світанку

Змовк ти на віки у танку.

Вгнали тобі у могилу

Кіл із осики прогнилий…

Хто ти, потворо-солдате?

Чом не сумна твоя мати?

Чом не ридає родина

Й підла твоя батьківщина?

Тисячі вас, московитів,

Кров’ю своєю умиті,

В небі живцями згоріли,

В полі, в болоті зітліли…

Хто ти, пришельцю, чи чуєш?

Смерть скрізь на тебе чатує.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!