НАШ КЛИЧ
За мотивами 1941-го
До бою нас кличе тривожна година
На захист сестер і братів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не буде ходити моя Україна
В ярмі у московських катів!
Це ворог підступний, це звір сатанинний
Загарбати край наш схотів.
Не буде ходити моя Україна
В ярмі у кремлівських катів!
Берися за зброю, клянись неодмінно
Змести ворогів на путі.
Не буде ходити моя Україна
В ярмі у російських катів!
Ніщо не поставить народ на коліна,
Над світом наш поклик злетів:
Не буде ходити моя Україна
В ярмі у московських катів!
Відплатим за сльози, за кров і руїни,
За вбивства невинних життів!
Не буде ходити моя Україна
В ярмі у рашистських катів!
НЕЗАБУТНІ СЛОВА
Поїзд рушив на схід. Їхав далі і далі
В світ, що став розтривоженим і бойовим…
Ти мене проводжала на люднім вокзалі,
«Повертайся, ‑ шептала, ‑ додому живим!»
Ти зронила сльозу, а, здалось, задощило,
Пригорнулась на мить до жорсткої щоки.
«Повертайся живим!» ‑ ти просила й просила –
На пероні застиг тільки помах руки.
Я ішов крізь вогні з синьо-жовтим знаменом,
У важкі і смертельні атаки ходив…
Промовляв серед болю твій голос до мене
І ясним промінцем погляд в душу світив.
Даленіють громи, заблакитнилось небо,
Десь лягають серпанки на груди полів.
Добрі звістки летять голубами від тебе
І стає мені тепло від сонячних слів.
Як закінчу бої, у плацкартнім вагоні
Сяду в поїзд неспішно, за часом новим,
І тоді напишу я тобі у смартфоні
Незабутні слова: «Повертаюсь живим!»
Довго буду вдивлятись в дорогу знайому,
В небо чисте над світом, ‑ ясне й голубе…
Поїзд йтиме на захід, до рідного дому,
Я спішу, щоб обняти, кохана, тебе.
МИ – БІЖЕНЦІ. МИ – ВТІКАЧІ
Ми бігли і бігли. Ми просто тікали…
Тікали удень і вночі.
«Це хто ви?.. Куди ви?..» ‑ не раз нас питали.
«Ми – біженці! Ми – втікачі!»
Ми кинули все, що нажили роками,
Що рідне, святе й дороге,
Бо раптом тривожно нависло над нами
Підступне, вороже, лихе.
Ми прагнем сховатись, ми хочемо спати,
Нам затишку треба і сну,
А ворог готовий могили копати
Для нас, розв’язавши війну.
По нас на вокзалах ракети стріляють
Лякають в лісах не сичі,
А вбивчі снаряди, що поруч лягають –
Ми – біженці! Ми – втікачі!
Ридаємо вголос від люті і туги
Та б’ємось, мов хвилі, до скель,
Тікаєм від пострілів і від наруги,
Від спалених рідних осель.
Ми люди зі страху з душею живою,
Нас вигнала з дому війна,
Без даху зосталися над головою
І в тому не наша вина.
Від сліз не знайти вже хустинки сухої –
Ридає дитя на печі.
Наосліп тікаєм від долі лихої…
Ми ‑біженці! Ми – втікачі!
ХТО ТИ, ПОТВОРО-СОЛДАТЕ?
Хто ти, солдате московський –
Тульський, бурятський, мордовський?
Чом тобі, зовсім чужому,
Мого схотілося дому?
Що тобі в око упало:
З перцем горілка чи сало?
Чи сподіваєшся часом
На ситий борщик із м’ясом?
Ти захотів все одразу,
Не схаменувшись ні разу.
Звідки ти взявсь? Чом стріляєш?
Землю димами встеляєш?
Ти в сатанинській обнові
Став на дорогу із крові,
Не запитавши у Бога:
Праведна є ця дорога?
Де ти навчивсь убивати,
Нищити все, плюндрувати?
Як ти посмів у руїни
Перетворить Україну?
В келиху люті по вінця
Смерть ти приніс українцям.
Хто ти, російський солдате?
Де твої батько і мати?
Може, вони і не знають,
Як тебе в нас зустрічають?
Певне, вони й не чували,
Чим тебе тут частували?
Замість борщу тобі в пельку
Всипали нашу земельку.
Замість горілки із перцем
Кулі послали у серце.
Дали не свіжого сала –
Гострої їжі з металу.
Лють назавжди в тобі стухла,
Як влучно вдарила «Стугна».
Бо в Ірпіні на світанку
Змовк ти на віки у танку.
Вгнали тобі у могилу
Кіл із осики прогнилий…
Хто ти, потворо-солдате?
Чом не сумна твоя мати?
Чом не ридає родина
Й підла твоя батьківщина?
Тисячі вас, московитів,
Кров’ю своєю умиті,
В небі живцями згоріли,
В полі, в болоті зітліли…
Хто ти, пришельцю, чи чуєш?
Смерть скрізь на тебе чатує.