Василь Головецький. З нової поетичної збірки «Побачення з душею»

601

* * *

Останні дні чи, мо’, передостанні,

Коли ще не дихнули холоди…

І ти за неминуче розставання

Прости мене і строго не суди.

 

Прости за те, що відлетить у небо

Усе безцінне, трепетне тепло,

Що я його не уберіг для тебе,

Хоч так хотів цій студені на зло.

 

Прости, що листя скапує, мов свічі,

Тебе в саду не гріючи одну.

Прости, що я, мов жовтень, теж не вічний

І вирію також не обмину.

 

Присядьмо на прощальному осонні,

Ще трохи часу золотого є.

Давай зігрію подихом долоні

Твої, лице засмучене твоє!

 

* * *

Почуття ще не зношені,

Та все ближче і ближче

Час прощатися з осінню

На колючім вітрищі,

Час удвох із калиною

Помолитися в небо,

Помовчати з провиною,

Заглянути у себе –

Отуди, де нахлинуло

В душу тихо-ячальне,

Мов шнурка журавлиного

Таїна сповідальна,

Отуди, де ще віриться,

Що не буде прощання,

Де надія ще світиться,

Наче ружа остання,

Де любов ще не скошена,

Але все-таки треба

Попрощатися з осінню,

Помолитися в небо…

 

* * *

– Це зупинка Любов?

– Ні, це площа Чекання!

Вам ще прямо і вліво – а там і вона!

…А весна за вікном вся безсоромно рання,

Ніби втратила голову зовсім весна!

 

– Це зупинка Любов?

– Ні, провулок Надії!

Вам ще вправо – і прямо затим по путі!

…А весна за вікном вся черешнями мліє,

Мов п’янка наречена у білій фаті!

 

– Це зупинка Любов?

– Ні, це вулиця Віри!

Вам ще трошки, ще трошки осталося вам!

…А весна за вікном заквітчалась без міри,

Ніби жінка достигла з маленьким дитям!

 

…За вікном – падолисти прив’ялі жовтневі,

І на скло дощова напливає вуаль…

– Це зупинка Любов?

– Це – Прощання, кінцева!

А Любов ви давно проминули, на жаль!

 

* * *

На телефонний номер мами,

Забувшись, подзвоню зі сну –

Та й осічуся: вже між нами

Не подолати далину!

І голос чийсь по телефону

 

Розкаже, ввічливо-чужий,

Мені про недосяжну зону,

Де мама недосяжна в ній…

Я потім на дзвінки раптові

Здригатись буду день увесь:

А раптом – мама,

Мами слово

Із тої зони з-під небес?!

 

* * *

Перша весна без тебе,

Дивна і непривітна…

Мама вже стала небом,

Мама вже стала світлом,

Сонечком ген на сході,

Дощиком благодатним,

Зіллячком на городі,

Квіткою біля хати,

Райдугою стрімкою,

Хмаркою в дальній сині,

Вербою над рікою,

Щебетом солов’їним,

Пам’яттю, смутком, болем,

Досі не відболілим –

Мама вже скрізь довкола,

Ніби й не відлетіла,

І звідусіль на тебе

Дивиться, вся розквітла…

…Мама вже стала небом,

Мама вже стала світлом…

 

* * *

З димом багаття і золотом зір

Раптом прилине

З моря, зі степу, із батькових гір

Запах родини.

 

Душу ущент розтривожить мені

Щемно-полинно

Не призабутий за давністю літ

Присмак родини.

 

Гостро у серце збурунене ліг,

Став нерозмінним

Поклик вітчизни і предків моїх,

Поклик родини.

 

Сущих і мертвих безмірний огром –

Всіх воєдино

Знову збере за вечірнім столом

Світло родини.

 

Дітям і внукам її заповім

В судну годину –

Цю найдорожчу у світі земнім

Пам’ять родини.

 

* * *

Сіє-віє могильним холодом

Все частіше, все ближче, ближче…

Моє серце навік розколоте

І розкидане по кладовищах.

Моє серце живцем поховане

Ген по цвинтарях, де печаль…

Ось і ти стала зачарована,

Відлетіла у сиву даль.

Стала пам’яттю,

стала мукою,

Незагойною стала раною.

Стала відчаєм і розлукою,

І покарою стала ранньою.

Чую запахи твого тіла,

І донині ще не зійшло

Із долонь моїх осиротілих

Неповторне твоє тепло,

Але вже прив’ядають квіти

На могилі твоїй в імлі…

…Моє серце лежить розбите

Біля тебе в сирій землі!

 

з циклу «Видихи»

Лишились тільки босоніжки

Осиротілі у кутку,

Нагадуючи босі ніжки

На золотистому піску…

 

СПАСИБІ

Спасибі, що живу,

що після ночі зрання

Я бачу білий світ

і хліб насущний є.

Спасибі за душі

нестримне пульсування,

Що згаснути мені

уперто не дає.

 

Спасибі за вогонь

в моїй старенькій грубі,

За шепотіння дров

відверте й неземне.

Спасибі за любов

ціловану і любу –

Оту, що до небес

підносила мене.

 

Спасибі, що була –

і більше вже не буде,

Бо нам її дають

один лиш раз в житті.

Спасибі, що прожив

в очікуванні чуда

І вірив, як ніхто,

у почуття святі.

 

Спасибі, що проста,

безхитрісна молитва

Тамує біль, який

не вилікує час.

Спасибі, що живу

наївно й без гонитви

За тим, від чого Бог

застерігає нас.

 

* * *

Ранок тихенький такий, нівроку,

Ніби ніхто не вмре,

Ніби печаль мою волооку

Ангел мій забере.

Ніби владнається все на світі –

І до весни мені

Будуть спокійні сніги світити

В білім своїм вбранні.

Білий, неначе фата вінчальна,

Божий сніжок в саду,

Стати навчи мене безпечальним,

Повідвертай біду!

Щастя небесне летить крилате,

Душу переповня –

Ніби не буде ніхто вмирати

Тихого цього дня…

 

* * *

Це не сніги – це так мене прорвало,

Це я так заліковую біду.

Але ви не хвилюйтеся: помалу

Усе пройде: і сніг, і я пройду!

 

* * *

У храмі, де служив мій син,

Сльозу ковтаю…

Співають «Господи, спаси!»,

І свічі тануть.

І дивляться з ікон святі

Не так, як завше,

А в особливім співчутті,

Мов обійнявши.

Так гостро молиться душа,

І все здається:

Ось вийде син до прихожан –

І усміхнеться,

 

І привітає нас усіх,

І в очі гляне,

І скаже «Господи, спаси!»…

…А свічка тане…

 

* * *

Чи сніжок, чи дощик сипле дрібно,

Чи печаль, чи втіха на поріг,

Як бракує саме тих, потрібних!

Як багато зайвих і не тих!

Як багато різного баласту,

 

Всякого непотребу в житті!

Видно, через те так важко щастя

Нам дається:

бо не ті, не ті…

 

* * *

Що б гірке не трапилося з вами –

Не здавайтесь! Відчай проженіть!

Обніміть життя двома руками

Просто зараз, тут же – обніміть!

Не тягніть до завтра і надалі –

Час непевний, час такий крихкий!

І блажен, хто не піддавсь печалі,

Хто могильні відігнав думки,

Хто зумів знайти собі розраду

Серед найпростішого, проте:

В сяєві конвалій, в тиші саду,

В добрих людях, в пустощах дітей.

Той блажен, хто виплакався тихо

Перед Богом, а не напоказ,

І яке б не трапилося лихо –

Не зламався, хоч і міг не раз,

Хто не став покірно на коліна,

Невідступну переміг печаль…

Обніміть життя – воно єдине,

Дубля вже не буде, як не жаль!

 

* * *

Раптом обізвалась пуповина

З отчим краєм –

і солодкий щем:

Запах сіна!

Гострий запах сіна,

Змоченого радісним дощем!

Запах сіна!

Королівський, дивний,

Голову закружить аж до сліз…

Я його як оберіг родинний

Через все життя своє проніс!

І коли настане час – і ЗВІДТИ

Позовуть, де будемо усі,

В поминальний день мені не квіти,

А прив’яле сіно принесіть!

 

 

З циклу «ДОРОГА ДОДОМУ»

Особливим цей рейс не значиться,

Особливий він лиш тобі:

По дорозі додому – плачеться,

По дорозі додому – біль…

 

Електричка повзе утомлено

Під привітним таким дощем.

По дорозі додому – спомини,

По дорозі додому – щем…

 

Знов у душу мою вертається

Хати маминої печаль.

По дорозі додому – кається,

По дорозі додому – жаль…

 

Зустрічають калинові китиці,

І лелечий пливе кортеж.

По дорозі додому – віриться,

По дорозі додому – ждеш…

 

Ні, не все ще в житті загублено,

Є ще пристані золоті!

По дорозі додому – любиться,

Як ніколи іще в житті!

м. Житомир

 

“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!