* * *
Останні дні чи, мо’, передостанні,
Коли ще не дихнули холоди…
І ти за неминуче розставання
Прости мене і строго не суди.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прости за те, що відлетить у небо
Усе безцінне, трепетне тепло,
Що я його не уберіг для тебе,
Хоч так хотів цій студені на зло.
Прости, що листя скапує, мов свічі,
Тебе в саду не гріючи одну.
Прости, що я, мов жовтень, теж не вічний
І вирію також не обмину.
Присядьмо на прощальному осонні,
Ще трохи часу золотого є.
Давай зігрію подихом долоні
Твої, лице засмучене твоє!
* * *
Почуття ще не зношені,
Та все ближче і ближче
Час прощатися з осінню
На колючім вітрищі,
Час удвох із калиною
Помолитися в небо,
Помовчати з провиною,
Заглянути у себе –
Отуди, де нахлинуло
В душу тихо-ячальне,
Мов шнурка журавлиного
Таїна сповідальна,
Отуди, де ще віриться,
Що не буде прощання,
Де надія ще світиться,
Наче ружа остання,
Де любов ще не скошена,
Але все-таки треба
Попрощатися з осінню,
Помолитися в небо…
* * *
– Це зупинка Любов?
– Ні, це площа Чекання!
Вам ще прямо і вліво – а там і вона!
…А весна за вікном вся безсоромно рання,
Ніби втратила голову зовсім весна!
– Це зупинка Любов?
– Ні, провулок Надії!
Вам ще вправо – і прямо затим по путі!
…А весна за вікном вся черешнями мліє,
Мов п’янка наречена у білій фаті!
– Це зупинка Любов?
– Ні, це вулиця Віри!
Вам ще трошки, ще трошки осталося вам!
…А весна за вікном заквітчалась без міри,
Ніби жінка достигла з маленьким дитям!
…За вікном – падолисти прив’ялі жовтневі,
І на скло дощова напливає вуаль…
– Це зупинка Любов?
– Це – Прощання, кінцева!
А Любов ви давно проминули, на жаль!
* * *
На телефонний номер мами,
Забувшись, подзвоню зі сну –
Та й осічуся: вже між нами
Не подолати далину!
І голос чийсь по телефону
Розкаже, ввічливо-чужий,
Мені про недосяжну зону,
Де мама недосяжна в ній…
Я потім на дзвінки раптові
Здригатись буду день увесь:
А раптом – мама,
Мами слово
Із тої зони з-під небес?!
* * *
Перша весна без тебе,
Дивна і непривітна…
Мама вже стала небом,
Мама вже стала світлом,
Сонечком ген на сході,
Дощиком благодатним,
Зіллячком на городі,
Квіткою біля хати,
Райдугою стрімкою,
Хмаркою в дальній сині,
Вербою над рікою,
Щебетом солов’їним,
Пам’яттю, смутком, болем,
Досі не відболілим –
Мама вже скрізь довкола,
Ніби й не відлетіла,
І звідусіль на тебе
Дивиться, вся розквітла…
…Мама вже стала небом,
Мама вже стала світлом…
* * *
З димом багаття і золотом зір
Раптом прилине
З моря, зі степу, із батькових гір
Запах родини.
Душу ущент розтривожить мені
Щемно-полинно
Не призабутий за давністю літ
Присмак родини.
Гостро у серце збурунене ліг,
Став нерозмінним
Поклик вітчизни і предків моїх,
Поклик родини.
Сущих і мертвих безмірний огром –
Всіх воєдино
Знову збере за вечірнім столом
Світло родини.
Дітям і внукам її заповім
В судну годину –
Цю найдорожчу у світі земнім
Пам’ять родини.
* * *
Сіє-віє могильним холодом
Все частіше, все ближче, ближче…
Моє серце навік розколоте
І розкидане по кладовищах.
Моє серце живцем поховане
Ген по цвинтарях, де печаль…
Ось і ти стала зачарована,
Відлетіла у сиву даль.
Стала пам’яттю,
стала мукою,
Незагойною стала раною.
Стала відчаєм і розлукою,
І покарою стала ранньою.
Чую запахи твого тіла,
І донині ще не зійшло
Із долонь моїх осиротілих
Неповторне твоє тепло,
Але вже прив’ядають квіти
На могилі твоїй в імлі…
…Моє серце лежить розбите
Біля тебе в сирій землі!
з циклу «Видихи»
Лишились тільки босоніжки
Осиротілі у кутку,
Нагадуючи босі ніжки
На золотистому піску…
СПАСИБІ
Спасибі, що живу,
що після ночі зрання
Я бачу білий світ
і хліб насущний є.
Спасибі за душі
нестримне пульсування,
Що згаснути мені
уперто не дає.
Спасибі за вогонь
в моїй старенькій грубі,
За шепотіння дров
відверте й неземне.
Спасибі за любов
ціловану і любу –
Оту, що до небес
підносила мене.
Спасибі, що була –
і більше вже не буде,
Бо нам її дають
один лиш раз в житті.
Спасибі, що прожив
в очікуванні чуда
І вірив, як ніхто,
у почуття святі.
Спасибі, що проста,
безхитрісна молитва
Тамує біль, який
не вилікує час.
Спасибі, що живу
наївно й без гонитви
За тим, від чого Бог
застерігає нас.
* * *
Ранок тихенький такий, нівроку,
Ніби ніхто не вмре,
Ніби печаль мою волооку
Ангел мій забере.
Ніби владнається все на світі –
І до весни мені
Будуть спокійні сніги світити
В білім своїм вбранні.
Білий, неначе фата вінчальна,
Божий сніжок в саду,
Стати навчи мене безпечальним,
Повідвертай біду!
Щастя небесне летить крилате,
Душу переповня –
Ніби не буде ніхто вмирати
Тихого цього дня…
* * *
Це не сніги – це так мене прорвало,
Це я так заліковую біду.
Але ви не хвилюйтеся: помалу
Усе пройде: і сніг, і я пройду!
* * *
У храмі, де служив мій син,
Сльозу ковтаю…
Співають «Господи, спаси!»,
І свічі тануть.
І дивляться з ікон святі
Не так, як завше,
А в особливім співчутті,
Мов обійнявши.
Так гостро молиться душа,
І все здається:
Ось вийде син до прихожан –
І усміхнеться,
І привітає нас усіх,
І в очі гляне,
І скаже «Господи, спаси!»…
…А свічка тане…
* * *
Чи сніжок, чи дощик сипле дрібно,
Чи печаль, чи втіха на поріг,
Як бракує саме тих, потрібних!
Як багато зайвих і не тих!
Як багато різного баласту,
Всякого непотребу в житті!
Видно, через те так важко щастя
Нам дається:
бо не ті, не ті…
* * *
Що б гірке не трапилося з вами –
Не здавайтесь! Відчай проженіть!
Обніміть життя двома руками
Просто зараз, тут же – обніміть!
Не тягніть до завтра і надалі –
Час непевний, час такий крихкий!
І блажен, хто не піддавсь печалі,
Хто могильні відігнав думки,
Хто зумів знайти собі розраду
Серед найпростішого, проте:
В сяєві конвалій, в тиші саду,
В добрих людях, в пустощах дітей.
Той блажен, хто виплакався тихо
Перед Богом, а не напоказ,
І яке б не трапилося лихо –
Не зламався, хоч і міг не раз,
Хто не став покірно на коліна,
Невідступну переміг печаль…
Обніміть життя – воно єдине,
Дубля вже не буде, як не жаль!
* * *
Раптом обізвалась пуповина
З отчим краєм –
і солодкий щем:
Запах сіна!
Гострий запах сіна,
Змоченого радісним дощем!
Запах сіна!
Королівський, дивний,
Голову закружить аж до сліз…
Я його як оберіг родинний
Через все життя своє проніс!
І коли настане час – і ЗВІДТИ
Позовуть, де будемо усі,
В поминальний день мені не квіти,
А прив’яле сіно принесіть!
З циклу «ДОРОГА ДОДОМУ»
Особливим цей рейс не значиться,
Особливий він лиш тобі:
По дорозі додому – плачеться,
По дорозі додому – біль…
Електричка повзе утомлено
Під привітним таким дощем.
По дорозі додому – спомини,
По дорозі додому – щем…
Знов у душу мою вертається
Хати маминої печаль.
По дорозі додому – кається,
По дорозі додому – жаль…
Зустрічають калинові китиці,
І лелечий пливе кортеж.
По дорозі додому – віриться,
По дорозі додому – ждеш…
Ні, не все ще в житті загублено,
Є ще пристані золоті!
По дорозі додому – любиться,
Як ніколи іще в житті!
м. Житомир
“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.