Валерій Кикоть. «Пройти сміливо і зухвало…»

* * *

 

Пройти сміливо і зухвало,

Веселим вітром пронестись

І штормовим зашкальним балом

Сягнути у небесну вись.

Не зачепившись за буденність

І не образивши світи,

Через вселенську незбагненність

У серці квітку пронести.

І вийти в інший часопростір

Природним, чистим і новим,

І вже господарем – не гостем

В любові злитися із ним.

 

 

* * *

 

я у мріях про тебе за хмари лечу

помічаю раніш непомітне

я пізнаю тебе по нічному дощу

і по сонцю що вранці розквітне

твої риси постануть з гладіні морів

з голубої небесної вати

я прийшов у цей світ вічних втрат і дарів

щоб тебе у собі відкривати

я не вірю що ми тут блукаєм дарма

що це збіг чи якась випадковість

що усі замете прагматична зима

рудименти під назвою совість

і щоб я пам’ятав те що смерті нема

на мій подив комусь на утіху

гілка вишні за комір немов жартома

мені кине іскристого снігу

 

 

БІЛЯ КАВ’ЯРНІ

 

Вона дивилась гордо і лукаво

Крізь шибу запітнілого вікна,

Вона пила з кимсь чай, а може, – каву

По той бік снігового толокна.

 

А я ішов і, ставши сполотніло,

Забув на мить, що нарізно вже ми,

Й плелася сіть між нами ще невміло

Зненацька розпочатої зими.

 

 

* * *

 

Я кажу, що мені її жаль,

Мені ж радять, що завжди я мушу

Свої слухати серце і душу,

А я чую одну лиш печаль.

І за даллю я бачу лиш даль

Безкінечну, мов сутність вірша…

І гадаю, що, може, цей жаль,

То і є моя вічна душа…

 

 

* * *

 

Життя дає і відбирає,

Шле добрий знак і чорну міть,

Аби між пеклом і між раєм

Ми прагли більше зрозуміть.

 

І в кожнім знакові чи мітці

І несподіванка, і щем,

Краса і відчай в кожній квітці

І невловиме щось іще.

 

 

* * *

 

Зима, зима, і сипле сніг,

Сіда на вії і в долоні,

Ступивши ледве за поріг,

Ти вже у казки у полоні.

 

Мороз гаптує на вікні

Із кришталю чудні узори:

Ліси сріблясті чи півні,

А може – гори то чи зорі?

 

Звідкіль усі вони взялись?

Душа не зна причини тому

І хоче дива, як колись, –

Життя чи половину тому.

 

 

ВІН І Я

 

Йому не пощастило того разу –

Ковзнув у рів у стрічному вогні,

Я в серце штик встромив йому одразу,

Щоб він не встиг зробити це мені.

 

Гула земля, горіла під ногами,

І я прокляв ту землю і ту мить,

Чужий наказ зробив нас ворогами,

А міг би, звісно, й друзями зробить.

 

А він сповзав, уп’явши в мене очі,

Мені у душу впучивши свій зір,

І я відчув, як я цього не хочу,

І я завив, немов підбитий звір.

 

А потім взяв з кишені в нього фото

Й побачив небо сіро-голубе…

Й на зжовклім тлі від жару і від поту –

Своїх дітей, дружину і себе.

 

 

* * *

 

у парадоксі є краса

не вірячи в кінцевість пункту

піднятись хочеш в небеса

не відриваючись від ґрунту

 

і сидячи у тихім сквері

батальне пишеш полотно

і щастя дзвонить тобі в двері

а ти тікаєш у вікно

 

 

* * *

 

Ваші очі – мов айстри вечірні,

Мов дві ягоди – ваші уста.

На стіні тануть полум’я тіні,

Ваша кава терпка і густа.

 

У вас посмішка тиха і мила,

І красива, і ніжна рука.

Я відчув тут, як душу стомила

Днів шалених самотність важка.

 

І зазнала душа супокою

В ореолі стрункої свічі.

Я придумав вас саме такою,

Та згубив свого серця ключі.

 

За вікном вітер жалібно плаче,

Програють вам стократно усі.

Ваша кава смачна і гаряча,

Але я вже замовив таксі.

 

 

* * *

 

Коли приходить більший біль –

Кудись ідуть болі дрібніші,

Як порятунок нізвідкіль,

Великий біль мене утішить.

 

Коли іде страшна біда,

То відступають біди менші,

Змиває чорна їх вода,

Щось невловиме щоб довершить.

 

І в чорноті, що серце ссе,

Живу серед біди і болю,

Не нарікаючи на долю,

Шукаю відповідь на все.

 

 

* * *

 

Як спитає хто колись про мене,

Ти скажи: «Була його свіча

У холодній владі Мельпомени,

Під покровом маски і меча».

 

Якщо раптом ллють у спомин масло,

Або осуд чується нараз,

Не забудь моє одвічне гасло –

Бути вище слави і образ!

 

І коли бувати доведеться

Поміж друзів, недругів межи –

Розкажи усе, що заманеться,

Лиш нікому правди не кажи.

 

 

* * *

 

Не ношу я злості ні на кого,

Яко і претензій до зірок,

Молодість, мабуть, і є для того,

Щоби наробити помилок.

 

Подивлюсь на світ очима серця

І прийму вогонь його і лід,

Зрілість нам для того і дається,

Щоби уладнати все як слід.

 

І як прийде старості година,

Відчиню і їй смиренно я.

Посміхнися, друже мій єдиний,

І гори, гори, любов моя!

 

 

ГРУШІ

 

Падають, падають груші,

Як мамині зрілі роки,

Запали ті груші у душу,

Далися ті груші взнаки.

 

Сонце в глазурі і в плюші,

Ладунки небесних сум’ять,

Падають, падають груші,

Нестримно донизу летять.

 

Падають груші, й нікуди

Не дітись від них, не втекти,

Медові і червоногруді –

Із присмаком гіркоти.

 

Не вмовити, не зупинити

І не повернути назад

Стрімкі оті метеорити,

Шалений отой грушопад.

 

Падають, падають груші

У печі малиновий жар –

Мама збирає і сушить…

Буде онуці узвар.

 

 

* * *

 

Ранок травневий, подвір’я шкільне,

Клумба з овальним уступом,

Вітер грайливо тюльпан колихне

Й нумо ховатись за дубом.

 

На фізкультуру, на перший урок

Вилився «п’ятий» рікою,

Вчитель шикує слухняний рядок –

Класний журнал під рукою.

 

Все, як колись: і урок, і весна,

Й клумба з овальним уступом,

Як і колись – із котрогось вікна

Пахне гороховим супом.

 

 

СНІЖИНКА

 

З небес неначе, з високості,

Та звідкіля – не зна ніхто,

Летіла ти на Землю в гості

Й до мене сіла на пальто.

 

Мізками тужачись і зором,

Вдивлявсь я в контур там і тут,

Гадав, милуючись узором,

Про таємничий твій маршрут.

 

Я думав про краси начала

Й куди ведуть її сліди,

Як враз – миттєво ти розтала,

Лишивши крапельку води.

 

Можливо, в цій малій краплині

Нове затеплиться життя,

Але тобі, як і людині,

Сюди не буде вороття.

 

І що могли б тут за дива буть –

Сніг пада з неба й розтає?

Та я в неспокої – тож, мабуть,

Щось глибше в цій події є.

 

 

* * *

 

Маленький динозаврик

У банці з-під варення

Висиджував, чекаючи,

Людського одкровення:

Навіщо запроторили

Його в судно оте,

В неволі ж бо ніякий звір

Не їсть і не росте.

Між тим ішли години,

Проносились роки,

І замисел людини

Йому був невтямки,

Бо він же не комаха

Чи не якийсь удав…

Але ніхто пояснень

Йому так і не дав.

 

 

НА БЕРЕЗІ ДНІПРА

 

тече ріка немов тече вість

як руху вічного зразок

до світу чую я причетність

з усім невидимий зв’язок

 

накотить райдужна хвилина

в години лагідні і злі

і я наївний мов дитина

шукаю щастя на землі

 

в своїй стихії сірій дикій

руйнує хвиля мій острог

і я в задумі надвеликій

сиджу самотній наче бог

 

 

* * *

 

Моє слово,

Терпке й трепетливе,

Ми лишилися знову удвох,

Моє слово,

Терпляче й тремтливе,

Я до тебе спускаюсь у льох,

За тобою здіймаюся в небо

І за сонце у безвість лечу,

Я беру скільки треба й не треба,

Та за все неодмінно плачу.

Я зітхаю і знову злітаю,

Я радію і падаю знов,

Чуючи, як любов виростає

Серед болю й хитання основ,

Бачачи то посуху, то зливу

І світи на краю олівця.

Моє слово, стрімке й полохливе,

Нам з тобою іти до кінця.

 

 

* * *

 

Не троп і не стиль,

Не кількість зусиль,

Ні ще який інший секрет.

Нема на це вправ,

Хто більше страждав –

Той більший і буде поет!

 

 

* * *

 

Талан – проста відсутність болю,

Як дощ карнизом торохтить,

Чи йдеш босоніж десь по полю

І п’єш небес хмільну блакить,

 

Як шарудить вітрець у листі

І пахне липами бульвар,

Як холодить повітря чисте

Залитий сонцем тротуар,

 

Або червневий лине мускус

Серед вечірніх млосних пір,

Й з вікна чийогось Деміс Русос

Шле свій журливий сувенір.

 

 

* * *

 

Я з дому раптом вийшов,

В надії – це мине,

Коли відчув, як тиша

Розтоптує мене.

 

Закриті магазини –

Святкові нині дні,

Лиш манекен з вітрини

Підморгує мені.

 

Й напевне я не знаю:

Тим рухом штучних вій

Він заздрить … співчуває

Самотності моїй?

 

 

* * *

 

Я б не тратив життя на вокзали,

Я б себе не тягнув силоміць,

Чом раніше мені не сказали,

Яка сила у мене і міць?!

 

Я б спокійно долав свої вали

І не ранивсь об думи-ножі,

І, напевне б, не так ґвалтували

Мене істини дикі, чужі.

 

І поставив би вічну печатку

На печалях і сумнівах я,

Якби знав від самого початку,

Що дорога ця дійсно моя.

 

 

* * *

 

Трохи сонця й неба,

Далеч уві млі –

Все, що мені треба

На оцій Землі

 

Щоб ковток повітря

Мозок холодив,

Й на пера на вістря –

Усіляких див.

 

Щоби мліла чиста

Втома перед сном,

Й шелестіло листя

За моїм вікном,

 

І шуміла злива

У траві всю ніч,

І щоб ти щаслива

Йшла мені навстріч.

 

 

* * *

 

усупереч не завдяки

зійшовши з газетних шпальт

жорстокі печальні роки

ти ріс крізь біль і асфальт

і ніс небезпечний заряд

немов електричний скат

нащо тому смертний ряд

хто сам собі суд і кат

життя твоє мов карантин

під музику струн і куль

погано коли ти один

та гірше коли ти нуль

 

 

* * *

 

Є полум’я й лід,

Є крила і сіті.

Щастя – політ!

Все просто на світі.

 

Що живиш – росте,

Чи розум, чи совість.

Все в світі просте,

Біда – нерухомість.

 

А мука – це час,

Підступно, незримо

З’їдає він нас,

Як біс невмолимий.

 

Тож хочеться часом

Злетіти над часом…

 

 

* * *

 

Я не знаю, що там завтра буде,

Добрі дні настануть, а чи злі,

Наберу повітря повні груди

І промчуся вітром по землі.

 

Упаду зерном у її лоно,

І дощем проллюся на ріллю,

Не ждучи безсмертя, а чи скону,

Кожну мить свою благословлю.

 

І ніколи більше не спитаю

Про межу між явою і сном

І навіщо вечір полихає

Кетягом калини за вікном.

 

Не спитаю, як питав я досі,

Про причини літа і зими

І навіщо стеле мокра осінь

У саду вогненні килими.

 

 

* * *

 

Без зайвих криків чи овацій,

Позаду кинувши ясу,

Несуть поети смуток націй,

Питому велич і красу.

 

Високі душі неозорі,

Чий фатум – відстань – не дарма.

Поети – наддалекі зорі,

Ще світло ллється, їх – нема.

 

 

* * *

 

Мій незрадливий оберіг,

Хай довше не приходить зрада! –

Шукати мудрості не гріх,

Любові прагнути не вада.

 

Моя невипита любов,

Хай ще не порожніє чаша,

Нехай оповнюється знов,

Жива допоки думка наша!

 

Моя немеркнуча журба,

Либонь і ти не пересічна,

Як ця одвічна боротьба

І тиші прагнення правічне.

 

 

1. S.

 

Моє життя перетікає в текст,

Отож, по суті, я існую двічі,

У цьому хрест, у цьому і протест,

І шлях заглянуть світові у вічі.

 

У цьому зблиск і щастя, і біди

На павутинці бабиного літа,

Ти лише погляд свій не відведи,

Надміру тихий і шалений світе!

 

Приймаю все, скидаю шкуру й грим,

Оголююся серцем із порога.

Бо кожен з нас лиш добрий пілігрим,

Який шука себе і свого Бога.

 

Хай буде мир, і буде хай Любов,

І ми хай будемо усміхнені з тобою,

Хай не далось нічого нам без бою,

Та Віра є, і ми живемо знов!