Валерій Гужва. Як невмолиме і безжальне motto…

904

БЕНЕФІС ВАЛЕРІЯ ГУЖВИ

Про нього можна сказати, що він справді і родом, і ходом, і вірністю «творчого прапора» – з гурту, явленого в благовісні 60-ті роки з їхніми сміливими надіями та прекрасними ілюзіями. Роки, котрим, здається, лишалося кілька кроків до справжньої віри й тотального «перезавантаження» всього. Вони по-різному пережили крах ілюзій та обезголовлення своїх надій. Хто поспішив слухняно одягти еполети режиму, хто замкнувся в собі, а хто заквапився щодуху дмухати в «бронзу декларацій», видуваючи барабани пафосу.

Валерій нікуди не рушив і ні до кого не пристав. Мовби той літописець, що взяв на себе обітницю не служити жодному сюзерену. Я давно спостеріг за ним роль неафішованого літературного самітника. Гужва ніби в гурті, і Гужва ніби наодинці з собою.

Мені пощастило знати Валерія ще від раннього періоду його творчої біографії. Пам’ятаю перше враження від його поезії, в якій здивувала рівність тону, елегантність вислову і рівновіддаленість од усіх літературних мод і погод. Для нього не стали творчими каталізаторами жодні екстраваганції, що вибухнули залпом у поезії шістдесятників. Він не намагався збивати притикою сонце, не грав планетами в футбол, не привчав доярок любити Бетховена і Моцарта і не брав на себе роль верховного судії всіх і всього, що було чи буде на світі.

Одне слово, в поета Гужви – ні харизматичності, ні ексцентричності, ні категоричності. Але натомість є щось таке, чого немає в багатьох: абсолютна чистота тону й непорушний етичний кодекс. Майже унікальний творчий варіант, котрий просто випадав із контексту нової генерації: ні категоричних інвектив, ні трибунних інтонацій, ні ораторського запалу. Таких не призначають лідерами покоління, їхні твори не складують для «цитатофонду», не виставляють за приклад громадянської стурбованості та відповідальності (між іншим – часто лукаво сфорсованих).

Гужва мовби заприсягся собі нікого не наслідувати, не позичати й не брати напрокат ідейних мотивів чи яскравих винаходів віршованої піротехніки. Це був тихий одинак у галасливому гурті молодиків, яких живила непогасна наївна віра в те, що вони своїм небувало талановитим словом перевернуть світ.

У Гужви, здається, немає поетичних маніфестів, політичних орацій, пристрасних кредо, віршованих плакатів і всяких велемовних освідчень та засвідчень.

Поет справді тихого, але виразного голосу, може охочіше зійти на шепіт, але не зірватися на крик. Інколи його не виголошеним криком може бути виразне мовчання, котре не треба розшифровувати. Мовчання, як і слово, також має свої змістові й емоційні відтінки.

Помітив за Гужвою таку особливість. Каже, бува: так потонув у прозі (сьогодні це один із творчо найактивніших прозаїків), що й, здається, зовсім загубилося відчуття віршованого слова. І всі вони розчаровано покинули мене. Мабуть, почалася хронічна поетична посуха. Але минає кілька місяців – і Гужва кладе на робочий стіл у видавництві «Ярославів Вал» рукопис нової збірки. Мовляв, раптово щось прорвалося…

Мене захоплює його творча змобілізованість. Десь я чув такий дотеп: за письменником Х. буквально полює натхнення, але воно його жодного разу не застало вдома. От і результат…

У Гужви ж, схоже, якийсь містичний зв’язок – поет завжди йому повідомляє, де і коли він буде: чи в своєму київському помешканні, чи в дачній хатинці, що сховалася в житомирських гаях та садах, чи випильновуватиме поведінку поплавка на озерах… – одне слово, він «не поза зоною», а тому від нього ще можна чекати чимало творчих несподіванок на взір «Горобини», котра, як жартома сказав Гужва, невідомо звідки взялася.

Михайло Слабошпицький

 

З НОВОЇ КНИГИ «ГОРЛИЦЯ», ЩО ВИХОДИТЬ ДРУКОМ У ВИДАВНИЦТВІ «ЯРОСЛАВІВ ВАЛ»

 

Вже не знаю, коли схаменеться достойна громада

і погляне навколо, й вжахнеться: ішла не туди.

І не вперше таке: авангард опинився позаду,

а попереду – лузерів велеречиві ряди.

 

Химородні шляхи обирає голіма гопота,

в піджаках під Версаче, в кишені несправжній диплом,

і де тільки можливо, зарані закуплені квоти,

і у кожного в лісі суспільнім своє суверенне дупло.

 

Скільки ти не клянись Україні в довічній любові,

не зробивши для неї, по суті, нічого й на гріш,

стільки й буде вона материзною байстрюкові,

ну а ти – пішаком у вагітній поразкою грі.

 

Не молю, не прошу – вимагаю: агов, посполиті,

як свободу ізнов проспимо, тільки з кожного з нас буде спит,

як полізе свинота у наше державне корито –

залишіть цю ватагу без жадібних рил і копит.

 

До байдужих були і пребудуть байдужі часи і епохи.

Не схотіли літати пінгвіни – замали уламки від крил.

Як залишаться далі при державнім кермі скоморохи –

то не буде в нащадків шаноби до наших майбутніх могил.

 

***

Стань над ставом. Вечір вийшов з лісу

в синім піджаку, взутті м’якім.

Сонце-гастролер пішло в кулісу,

на подячні позира вінки.

 

Гарно сонцем зіграна вистава –

цілий золотий липневий день.

Вечора тепер пора настала –

з ніччю на побачення іде.

 

Піджачок на ньому синій з іскрою,

перепон нема його ході.

Заховалася у сутінь, мовкне іволга,

вітерець танцює на воді.

 

Добрий вечір, вечоре-утішнику,

душу втіш натомлену мою,

відпусти гріхи старому грішнику,

що затримавсь в ночі на краю.

 

ЕСКІЗ З НАТУРИ

На подвір’ї бур’янів залога,

лиш до хвіртки стежка ще жива.

Хата недоглянута, убога,

крівля ледь тримається крива.

 

Господиня прочиняє двері,

з раночку виходить на поріг.

Костур у старої замість ґверу,

від собак бездомних оберіг.

 

По світах порозбігались діти,

мабуть, і онуки вже в літах,

доглядає ледь живого діда,

козубок на продаж допліта.

 

Інколи заходять в двір сусіди,

молока і хліба занесуть,

начебто приходять перевідать,

та старій здається, ніби ждуть,

 

що закреслить дні її шлагбаум,

а простіше – візьме її грець.

Та не діждуть. На століття баба

стіл накриє, зварить холодець,

 

вип’ють оковитої із дідом

всім сусідам і смертям на зло,

відпочинуть трохи по обіді

і здивують бісове село:

 

візьмуть у старечі руки коси

й постинають кляті бур’яни.

будь благословен, малий той космос,

у якому хазяї вони.

 

***

Забіліли сніги… забіліли сніги… замело…

Борис Олійник

 

Замітає акація цвітом

теплу землю і зимний асфальт,

ніби бавиться колоритом

призабутий художник Фальк.

 

Солов’ї шарудять верболозом,

ще не вирубаним людьми.

В ноти царственого Берліоза

заглядають травневі громи.

 

І гінка, і весела місцина

в небо дивиться голубе.

Молодий геніальний Тичина

ще не зрікся самого себе.

 

Торжествує на білому світі

ще одна божевільна весна,

і Шевченкового Заповіту

не досяжна ніким глибина.

 

Чвалом весни летять прудконогі,

а коли забіліють сніги,

всіх, кого натомили дороги,

на прощальні ідуть береги.

 

Цвіт акацій лежить сивиною

на душі, і на плечі спада.

І вкривають сніги пеленою

білий цвіт у весняних садах.

 

***

Забирає ніч у сновидіння.

Там несмертні друзі і батьки,

чисте, мов кришталь, твоє сумління,

не страшні тобі басаврюки,

 

чиниш лиш по совісті і честі,

хто б тебе на гріх не намовляв,

знав: як будеш до брехні причетний –

гряне грім, розверзнеться земля.

 

І коли прокинешся й зрадієш,

що на цьому світі ти ще є,

раптом зрозумієш, як зумієш:

сни – покара за життя твоє…

 

***

Завітала до мене Доля,

запитала: – Ну як ти там?

– Якось так… Перебрав бараболю,

тобто спогадів зайвий спам…

 

Пам’ять – справді глибокий погріб,

хилиткі до нього щаблі,

назбиравсь там усякий непотріб –

і порожні пляшки від Шаблі,

 

що ще замолоду пилося,

з-під олії і оцту пляшки,

і широкого поля колосся,

що лягало під нас залюбки…

 

Не сховаєш під землю кохання,

хоч би що там той погріб ховав…

Доле, доле, від смерку до рання

я хотів, щоб не спогад, а яв…

 

Співчутливо зітхнула Доля,

зрозумівши мою печаль,

і сказала: – Пам’ять-неволя,

вільним стань біля мого плеча.

 

***

Не знаю, що водить моєю рукою,

чи хто? Озираюсь – нікого нема.

На щастя, рядки не струмують рікою,

їх гребля невидима перейма.

 

Чи так, чи не так – все розчиниться в часі:

і пасоф дурний, і твої каяття,

зізнання в любові, тріумфи, поразки –

усе, що хотілось тобі за життя

 

вважати: усе переможеш нарешті…

А дзуськи. Тобі перемоги катма.

Кишені порожні, подзвонюють рештки,

і рим клишоногих убога юрма

 

ізнов жебракує на білім папері,

нема від них спасу, побив би їх грім.

До зали натхнення зачинено двері,

висиджуєш строфи, ціна яким гріш.

 

І все ж… Не вмирає в тобі сподівання

на те, що катуєш себе не дарма,

і явиться слово, як сонечко раннє,

як доня мала, що за руку трима…

 

***

Вельможна висота класичних строф,

ця сув’язь слів, яку не розірвати…

Байдужі до суспільних катастроф,

шедеври будуть вічно царювати.

 

Мов корогва, Шевченків «Заповіт»

для кожного ув українськім світі,

і Дантових терцин важкий політ

трива подосі на земній орбіті.

 

Колишні і сучасні віршарі,

прихильники модерну і верлібру,

всього лише амбітні гендлярі

чи меншого, чи більшого калібру,

 

і їхній крам зухвалий – нетривкий,

не зерна у ріллі – легка полова.

Поезія не терпить байстрюків,

не спом’яне їх найтихішим словом.

 

Собі самому втисячне кажу:

ти досі учень у майстерні мови,

і годі перетнути ту межу,

де строф класичних царство празникове.

 

***

Катівня ночі. Ніби і живеш,

але уже в якомусь потойбіччі.

Зникають і з’являються обличчя,

А от імен одразу не назвеш.

 

На знак вітання піднімаєш руку,

та поруху навзаєм не чекай:

навряд чи упізнає Герду Кай,

бо зжерла пам’ять клята ця розлука.

 

І раптом спалахне, як метеор,

який в земній згорає атмосфері,

і прозвучить закляттям «невермор!»

Одне ім’я, проб’є залізні двері

 

між смертю і життям, і стане ніч

ізнов і світлою, і молодою,

і ти не у Хароновім човні –

на рятівному березі, зі мною…

 

***

Приплуганилась тітка Журба

і розсілась хазяйкою в домі,

й то не сон, що кобила ряба

бачить десь там ув Оклахомі.

 

Справді, ось вона, в кріслі сидить,

я у неї неначебто в приймах.

Кревна родичка баби Біди

забаганки диктує і примхи.

 

Показати пора б на поріг

цій істоті й минуле забути…

Й позавчора, й учора не зміг,

та й сьогодні її не збутись.

 

Що ж, непрохана госте, сиди,

я наллю нам горілки по склянці.

Може, підеш сама назавжди,

та, мабуть, знов побачимось вранці…

 

***

Відпалали в молодість мости, відгоріли.

По той бік ріки – туманù білі.

 

Білий саван запина те, колишнє,

відлітали вже своє давні крижні.

 

Не мисливець вполював – час нещадний,

що не має ні кінця, ні початку.

 

Скипетр падає із рук і держава,

у колишнього царя – меч іржавий,

 

та нікого він уже не лякає,

і не меч – металобрухт ніч ковтає.

 

Домна часу плавить все – гонор, владу,

сталевар зливає шлак – чорну зраду.

 

Та не все згора, не все у горнилі часу,

людство не віддасть вогню Китоврасів своїх,

 

запорозьких козаків, наших предків кревних,

і мелодії пісень ніжних, задушевних,

 

вічну молодість душі нашого народу,

що немає їй кінця ані переводу.

 

***

Не буди осоружне минуле,

як приспав – то нехай собі спить.

Прав життя свого балагулу,

як до того лишився сприт.

 

І не згадуй жінок колишніх,

вже за ними й слід прохолов.

Одцвіли твої радісні вишні,

зацвітають для інших знов.

 

Циркуль долі докреслює коло,

важча погляд, повільніша кров,

все гучніше лунає соло

срібних дзвонів з-під бань церков.

 

Не впадай, одначе, в зневіру,

скарб твій – небо, іще голубе,

й жінка люба, що не потаймиру

і любила, і любить тебе.

 

Поцілуй її руки і губи,

доторкнись ще не сивих волось.

Як вона тебе, телепня, любить –

головне у житті збулось.

 

***

Вповзла у дім, як сірий вуж, самотність,

і причаїлась в дальньому кутку,

як невмолиме і безжальне motto

до днів, що залишились на віку.

 

Вже нікому жалітись й сповідатись –

хіба оцій бездонній самоті,

яка ковтнула всі святкові дати,

лиш траурні лишила в німоті.

 

Нізвідкіля ні звуку, ані знаку.

Мовчить давно мій безнадійний сайт.

Мабуть, візьму бездомного собаку

і витиму із ним у небеса.

 

***

З віт осокора облітає листя

і падає в осінній тихий став.

Творець рукава закасав по лікоть

й палітру в геніальні руки взяв.

 

Не пожалів ні вохри, ні карміну

на вічне і зникоме полотно.

Втрачає мову й дивиться людина

на це в світи відкрите їй вікно.

 

Прийшла, як і торік, цариця Осінь

на полотні Творця розкішний флер…

Здавалося, усі поснули оси,

одна ж літа над ставом дотепер.

 

***

Я тут, де не живуть, а виживають,

де Україну віддають на глум,

де гноми себе велетнями мають,

а велетнів давно вже зрікся тлум.

 

Спитай себе: а чи не сам ти винен

у тім, що по коліна у брехні,

й пси пропаганди гавкають і виють

в ефірнім і газетнім бур’яні?

 

Терпіти і мовчати ми навикли,

та вибуха терпіння раз у раз,

і струм високий запобіжник вимкне,

і всьому світу стане видно нас.

 

О як би я хотів співати славень

своїй Вкраїні, речникам її,

як отоді, коли приходить травень,

співають до знемоги солов’ї,

 

але, але… слова гіркі до хрипу

лягають у розпачливі рядки,

і голос замерза в німому крику,

немов кладеш на цвинтарі вінки…

 

Та попри все пора настане гожа –

я вірю в це, й зітру гіркі слова,

коли Вкраїна, на веселку схожа,

собі і людству скаже: – Я жива!

 

***

Останнім листям сплачуть дерева

за розкіш літування молоду.

Жовтневе дощове туманне мрево

гостює у безпомічнім саду.

 

Така пора сум’яття осенева,

коли думки безрадісні й крихкі,

а жерстяне низьке холодне небо

нависло чи на день, чи на віки.

 

Настав час листопаду гіпнотичний.

Все нерухоме. Дощ – немов стіна.

Якесь видіння апокаліптичне

в напівзаснулій пам’яті зрина:

 

яскраве сонце молоде травневе,

і ти цілуєш жінку не свою,

й таке високе і блакитне небо,

немов ти вдвох із нею у раю,

 

і ще далеко осінь дощовита,

й любові спину і кінця нема…

Та в келих спогаду отрути вже налито,

і гасне пам’ять, квола, півніма.

 

Самотньо в цім сумнім осіннім світі,

і не спинити холод і плюту.

Але, добродію, слід далі й далі жити,

хоча й не вернеш пору золоту.

 

В оцій своїй осінній іпостасі

дозволь собі дожити до тепла

і написати танка а чи станси

тій жінці, що колись твоя була.

 

***

Відходять в непам’ять

роки, і знайомі, і книги.

Все важчі накинуті часом

обридлі вериги.

Одначе поінколи

зблисне монеткою згадка

про те, що здавалось

дрібницею, просто випадком,

і ти зрозумієш,

пакуючи голову в руки:

була непоправна

та давня поспішна розлука,

що все шкереберть після того

пішло у житті недоладнім,

хоча ти вважав легковажно,

що в тебе усе в шоколаді…

І ладен би нині навспак

часоплин осоружний вернути,

зламати колишнього

вже недосяжні редути,

одначе монетка ота

потонула давно в безгомінні…

Була а чи ні? Хтозна.

Пам’ять людська

і підступна, і плинна, і тлінна…

 

***

Цій яблуні уже за шістдесят.

Сухі гілки. Живі – тримають листя.

Три яблучка, як сироти, висять

під небом набурмосеним, імлистим.

 

Не раз господар пилку лаштував,

аби стареньку зрізати під корінь,

але жалів. Малим під нею спав,

їв яблука солодкі, тонкокорі.

 

«Нехай вона ще поживе хоч рік,

незатишно якось воно без неї» –

подумав сивий, літній чоловік,

поринувши в спогадні емпіреї.

 

Це ж і на нього косу нагострить

колись ота почвара безтілесна,

та він, як яблуня, ще спробує пожить

і цю, і ту, і всі майбутні весни.

 

Стоїть старенька яблуня в дворі,

три яблучка тримають кволі віти.

Вже серпень. Далі осінь на порі.

Цю зиму їй, дай, Боже, пережити…

 

***

Інтелектуали доморощені,

в кожного свій смак і свій калібр,

різного для людства напророчили –

від загибелі до райських дібр.

 

Кожен з них – і Фіхте, й Сантаньяна,

Лао-Цзи, Монтень, Сковорода,

на дивані всівшись богдиханом,

неосяжний космос спогляда.

 

Та життя земне просте, одначе,

чує котрийсь з кухні жінчин крик:

– Принеси хоч хліба в дім, лайдаче,

вийшла за неробу, Боже крий!

 

І закрились позаземні чакри,

капці вбік – і в магазин гайда.

Прикупив би до батона чарку,

Та не сміє. Отака біда.

 

Інтелектуалом бути – то нелегко,

побут заважає, щоб він скис.

Он білизну вішає колега,

ніби в нетрях космосу завис.

 

 

ПТАШИНИЙ ВІРШ

Порятунок від самоти –

птичий гомін в садку убогім.

Запитала синичка: – «Хто ти?»

– Я? Прочанин, що збивсь з дороги

 

і зайшов у порожній дім,

щоб хвилинку перепочити

і подумати трохи над тим,

як надалі у світі жити.

 

Здивувалась синичка: – «Цінь-цінь!»

І сказала (чи то здалося):

– Людям завше потрібна ціль,

так у вас із давен повелося.

 

Ну, а ми – лиш би воля була

і веселе пір’я на крилах,

і гніздечко щоб кожна звила,

пташенятам м’яке намостила,

 

та ізнову – політ і політ

понад синім безкраїм небом,

от і все. Люди, тисячі літ

ви шукаєте, що вам треба.

 

Ось вам сонце, повітря, вода,

і харчі – простягніть лиш руку.

Не вина ваша, а біда:

не вчите ви пташину науку…

 

Лікувальнице від самоти,

ти синичко моя гомінлива,

як мене розрадила ти!

будь, манюня, завжди щаслива.

 

Легше буде тепер іти,

нерозв’язні питання забути,

і, заради усіх святих,

просто жити і просто бути.

 

***

Несходима земля і прекрасна в усіх іпостасях,

будь щасливий, що звідав її споконвічних принад і щедрот.

А ще більше радій, коли доля твоя заплелася

небайдужою ниткою в килим, що виткав народ.

 

Головна моя мрія – країна, що дім свій уперто будує –

хай під дзвін поминальний замучених наших церков –

хто загинув за неї, не поклав свою голову всує,

береже імена їх довіку материнська й синівська любов.

 

Я чимало хотів у житті, а ще хочу тепер, коли вечір,

аби жінка моя усміхалась мені, як колись,

щоб такими ж були молодими її заціловані плечі,

і щоб я молодими очима на неї і досі дививсь.

 

Я зарікся давно гостроверхі слова вимовляти,

паперового пафосу стільки – хоч канівську греблю гати.

Хочу миру і щастя для кожної нашої хати,

тільки б смугу зневіри народові перейти…

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!