“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
ДРАМА НА ДВІ ДІЇ (УРИВКИ)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Над поетичною драмою «Язичники» поет і драматург, заслужений діяч мистецтв України Валерій Герасимчук працював не одне десятиліття. Власне, тема прадавньої української віри почала звучати в його творчості одразу ж із виходом у світ першої поетичної збірки «Калинова сопілка» («Молодь», Київ, 1984), де вже був вірш під назвою «Київська Русь»:
Йшли вороги. І хтось їм хліба краяв.
Хтось наливав у келихи вина.
Ділили Русь на кусені окраїн,
міняли віру, назви, імена…
Усім дісталось! Русь таки велика:
як не лани з житами, то бори!
(Із лип надерти можна досить лика,
а вже з людей що хочеш, те й дери).
Й свистіли дико пужална грабові,
тріщали в непокірних сіряки.
Та Русь – жила! Й утверджувалась в «Слові…»,
розмноженому просто від руки.
Згодом з’явилися прадавні українські, ще дохристиянські, весільні обряди у весільній поемі «Останній сон Яворницького» (журнал «Вітчизна», №7, 1987). Новим поштовхом до опанування цієї важливої теми стало знайомство драматурга з великим українським письменником-патріотом Сергієм Плачиндою, коли В. Герасимчук очолював Будинок письменників України, а Сергій Петрович вів творче об’єднання публіцистів Київської організації НСПУ. Вони часто зустрічалися і багато розмовляли. А об’єднувала їх історична тематика їхніх творів (шумери, Київська Русь, козаччина) і робота над біографічними творами про великих українців (Роксолана, Артем Ведель, Олександр Довженко та інші).
Тож, підписуючи драматургу упорядковану ним книгу «Як українські міфи по світу розійшлися», Сергій Петрович написав: «Дорогому і багатостраждальному побратимові-однодумцеві – Валерію Назаровичу – на добро, на успіхи, на творчі й житейську перемоги во ім’я і славу Україні та на міфологічні сюжети в українській драматургії – щиро від автора-упорядника – С. Плачинда. 12.V.09».
Хоч і не відразу (ця серйозна тема потребувала серйозної підготовки), але Валерій Герасимчук справдив сподівання Сергія Петровича Плачинди і написав поетичну драму «Язичники», яку і присвятив своєму старшому побратимові по перу.
Проте його майбутня книга на 120 сторінок під такою ж назвою містить не лише цей драматичний твір, який займає менше половини книги. Решта – розлога передмова про українське язичництво, розділи «Короткий довідник власних імен і назв, які зустрічаються у драмі» і «Супровідні матеріали до драми «Язичники», де автор широко цитує Олексу Воропая («Звичаї нашого народу»), митрополита Іларіона («Дохристиянські вірування українського народу»), Галину Лозко («Велесова книга – Волховник»), Сергія Плачинду («Словник давньоукраїнської міфології»), Михайла Грушевського («Ілюстрована історія України»), Миколу Аркаса («Історія України-Русі»), Василя Яременка («Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком)» та інші важливі джерела.
Світлій пам’яті мужнього письменника і вірного сина України
Сергія Петровича Плачинди
цю поетичну драму присвячую.
ДІЙОВІ ОСОБИ
Сучасний поет (це збірний образ поета).
Стара знáхарка (баба Мокрина).
Лада – її онука.
Троян – наречений Лади, підмайстер коваля.
Волхв Радомир – сивий язичницький жрець.
Кияни-язичники.
Неприкаяний Гількó.
Блуд* – боярин князя Володимира.
Дружинник Гак – старший над дружинниками.
Дружинники князя.
Події відбуваються влітку 988 року
біля Києва на берегах Дніпра напередодні хрещення Русі князем Володимиром.
На сцену виходить сучасний поет (у світлому костюмі) і читає вступний монолог до драми.
Поет.
Співцем керують сили неземні.
Тож іноді найде якась химера
й тоді поету – як оце мені –
кортить пройтись дорогами Гомера…
Папір узяти і нове перо.
Згадати «Одіссею» й «Іліаду».
Таке уже в письменника нутро –
він має покорити цю Елладу!
Тому (назло усім своїм боргам)
він вирушить у ту далеку еру!
Віддасть належне еллінським богам:
прославить Зевса, Афродіту, Геру…
І хоч там під Аїдом був Тартар, –
поет розкаже, як під зором Феба
амброзію на небі і нектар
богам підносить вічно юна Геба.
(Уточнює).
Амброзія – це не отой бур’ян,
який у нас буяє просто неба…
(Спохватився раптом).
Заждіть…
Я ж – не Гомер був, а – Боян!
Мені про нашу Русь писати треба!
Ти бач, куди натхнення завело?
У Грецію!
А я ж мав – інші плани!!!
Починає заново розповідати.
Це в Києві
з язичництвом було…
Ми тут жили. І звалися поляни.
Було в нас досить жита на токах.
Стада численні. Меду повні глеки.
А вже природа в нас була така,
що ціпеніли римляни і греки!
Посол же ханський ледь не зняв чалму
і на Дніпрі зізнався при народі,
що тільки тут він зрозумів, чому
слов’яни поклоняються
природі…
Божественні в нас ріки й береги!!!
Тож нам не жаль, що Русь – це не Еллада.
Адже у нас – були свої боги:
Перун, Стрибог, Ярило,
Дáжбог, Лада…
Був Велес – охоронець всіх отар
(чи – «скотій бог», якщо уже точніше).
І всі вони вживали не нектар,
а дещо, м’яко кажучи,
міцніше…
Вони к вину охочі не були!
І вчили: «Воду пий живу – не мертву!»
…Та тут же так: що ми самі пили,
те і богам приносили у жертву…
Напій той називався в нас – сурá!
Пригубиш зайве – йдеш,
н-немов п-по к-кризі…
Ну, словом, це історія стара…
(Оглянувшись по боках, тихо, по секрету).
(Рецепт шукайте в «Велесовій книзі»).
(Голосно і серйозно).
Ви скажете: «Він знову не про те!»
Ні, я – про те… Й пояснення – просте:
веселий світ дарує нам хмільне,
але ніщо на світі цім не вічне:
коли у нас увесь той хміль мине –
ми згадуємо згодом
і трагічне…
Отак і я. Згадаю давні дні.
Торкнуся струн Боянової ліри.
…Й вона – і вам розкаже, і мені
про знищення прабатьківської
віри…
Тихе і тепле надвечір’я. Широкий берег Дніпра. Кияни-язичники відзначають свято Купайла. Дівчата у білих вишитих сорочках і купальських вінках водять танки і співають купальських пісень:
Ой на Купайла, ой на Купайла,
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Далі водою їх пускала.
На протилежному від парубків боці галявини зібралися старші язичники з дітьми. Поруч з ними волхв Радомир і знахарка Мокрина пригощають усіх медом, сурою, ягодами і калачами…
Волхв.
Підходьте, люди! Мед-сура – налита!
Дари приймайте із садів та нив!
Купайло – як ніколи – цього літа
являє щедрість на початку жнив!
Костри купальські теж уже готові!
Тому, дівчата, завершіть танки,
і хай пливуть до вашої любові
на тиху воду пущені вінки!
Це ворожіння – вже пора почати:
лягає ніч на землю й на річки.
Підходьте і свічки беріть, дівчата,
і на вінках запалюйте свічки.
І хай вам жодна свічечка не згасне,
й не стане жодне серденько нещасне,
і жодна не впаде з очей сльоза,
якщо вінку закриє шлях лоза…
Узявши у волхва свічки, дівчата прикріплюють їх до своїх вінків, запалюють і пускають на тиху дніпровську воду вінки зі свічками. Але раптом зривається дуже сильний вітер і задуває усі свічки…
Лада.
Ой, лишенько! Моя погасла свічка!
Друга дівчина.
І мій вінок накрила темна нічка!
Третя.
Й моя погасла!
Четверта.
І моя так само!
П’ята.
Погасли всі! Це – на біду!
Дівчата (хором).
Ой, мамо!!!
Неприкаяний (дівчатам).
Чого ви всі – мов кури галасливі?
Усі не можуть бути нещасливі!
…Тому облиште страхи й балачки –
це просто вітер погасив свічки!
(Показав на кручі).
Отам-он, вище, дме такий вітрище,
що в мене у вухах і досі свище!
…Такий вітрисько силу як візьме,
то і купальське вогнище задме!
Волхв (упевнено).
Ні, не задме. Тут будь спокійний, Гíльку.
Свічки – задув. І ще зламав он гілку.
Він, може, й справді б до костра узявсь,
та до цього вогню вітриську – зась!
Волхв Радомир підходить до купальського вогнища, яке хлопці уже запалили, і урочисто здіймає над ним свої руки.
Волхв.
Горить купальський очисний вогонь!
Він має душу і цілющу силу!
І він чекає зімкнутих долонь,
які єднають милого і милу!
Не розімкнутись їм – це головне!
Бо наслідки – давно усім відомі:
як мить мине і як життя мине –
від рук залежить, зімкнутих в судомі!
Це здавна так:
уникнувши погонь,
собі дружину можна й умикнути,
але гідніш – пройти через вогонь
і обпектись, та рук не розімкнути!
І він пече щосили!!! І – зорить:
вивчає нас у кожнім нашім жесті
і визначає – за єдину мить –
у кого скільки гідності і честі!
(Обертається до хлопців і дівчат, які уже стоять парами).
Тепер вогонь чекає, дітки, вас!
Пройдіть крізь нього так, щоб знали й внуки!
А перевірить вже найближчий час,
чи міцно ми тримаємось за руки…
Свято триває. Молоді пари щасливо перестрибують через вогонь, не розмикаючи рук. Кожного разу успішну пару інші пари вітають оплесками. А збоку стоять волхв Радомир і стара знахарка Мокрина і розмовляють.
Знахарка.
Напевно, лиш у тебе, Радомире,
таке натхненне слово й завжди щире.
Усім до серця річ твоя прийшлась,
і жодна пара тут не розійшлась!
(Стурбовано).
Чому ж твоє лице – вже не натхненне?
Волхв (сумно).
Лихі передчуття, Мокрино, в мене…
Наш князь у Візантії охрестився,
у церкві на коліна опустився,
взяв грецьку цісарівну за дружину
і до Перуна вже забув стежину…
Знахарка (осудливо).
А як його гарем та інший бруд?!
Як воєвода Ярополка Блуд?!
Розмови ж досі ходять поміж людом,
як Ярополка вбили князь із Блудом…
Волхв.
За те, що допоміг убити брата,
князь Блуду і відкрив князівські «врáта».
…І я боюсь, що у недобрий час
Владимир Блуда випустить на нас…
І раптом на березі Дніпра якраз і з’являється боярин Блуд із озброєними дружинниками на чолі з Гаком (окрім мечів на поясах, ті тримають у руках ще й по дві сокири).
Дружинник Гак (піднявши руку, перериває свято).
Увага!.. Оголошую лиш раз:
боярин зачитає вам указ!
Блуд (зразу ж і бере слово).
Наш світлий князь, прийнявши грецьку віру,
прийшов із Візантією до миру
й мені – своєму воєводі Блуду –
такий указ дав зачитати люду:
«Я, київський князь Володимир Святославич, вернувшися із кримського походу до Київа, наказую понищити ідоли – статуї богів поганських, що стоять на горі коло княжого двору: одні – порубати, інші – спалити, а ідол Перуна наказую прив’язати коневі до хвоста й так волочити Боричевим узвозом на Ручай, а люди мають іти і бити його палицями, а потім укинути у Дніпро і не давати йому ніде пристати до берега. Якщо де пристане, то відпихайте його від берега, аж доки не пройде пороги, тоді залишите його».
Хай кожен це сприймає, як уміє,
але ніхто перечити не сміє!
Бо за непослух княжому указу
наказано карати всіх одразу!
Обурливий, осудливий гамір прокотився серед язичників.
Волхв (гнівно).
Та як же віру зрадити стару нам?!
…Як прорекли це князеві вуста?!
Учора ще клялися ми Перуном,
а днесь його – «коневі до хвоста»?!
Неприкаяний (пробігає мимо).
Учора ще клялися ми Перуном,
а днесь його – «коневі до хвоста»?!
(Побіг далі).
Волхв.
В речах до бога й голос слід понизити,
а князь велів Перуна так принизити!
Недарма кажуть:
«Вкинь ячмінь у грязь – і будеш князь…» То це вам – грязь!
А як же щодо князевих наступників?
І серед них же вистачить відступників!
То всі ікони з образом Христа
ви теж колись – «коневі до хвоста»?!
Неприкаяний (пробігає в другу сторону).
То всі ікони з образом Христа
ви теж колись – «коневі до хвоста»?!
(Побіг далі).
Волхв.
Коли Аскольд охрещеним вернувся,
Костиря, волхв, – від нього відвернувся…
Від князя ж Володимира за це
відвернуть всі волхви своє лице!
Хай князь це теж сприймає, як уміє,
та силою хрестити нас не сміє!
Ви молитесь Ісусу та Іллі,
а наша віра – в сонці і в гіллі!
І ми своєї сонячної віри
не станем класти під чужі сокири!
Кияни-язичники на чолі з волхвом рішуче виходять.
Ранок наступного дня.
Гора біля «Теремного двору» потопає у яскравій зелені. Встає сонце і своїм золотим промінням освітлює статуї язичницьких богів. Перед статуями стоїть на колінах волхв Радомир, а за ним кияни-язичники, і волхв від них усіх виголошує прощальне слово…
Волхв.
Піднявся день на гори і стоги.
Буяє рунь – як на свята клечальні.
…А ми вам підбираємо, боги,
слова прощальні, а не величальні…
Бо що з того, що рунь така жива,
що навкруги цвітуть і пахнуть липи,
якщо із уст зринають не слова,
а тільки зойки, стогони і схлипи?
За вами нині плаче наш народ,
який лягав і прокидався з вірою,
що й досі нами Білобог і Род
опікуються трепетно
із Вирію.
Що там бог неба – Свáрог – також є
у сонмищі богів у Наві й Праві.
Він робить жорна і плуги кує
і наших предків научив цій справі.
Там є Перун, який у давнину
допомагав нам сіяти й орати,
та згодом – ворогам на дивину –
його поляни одягли у лати…
Там є Стрибог – всесильний бог вітрів;
є Велес, або Волос, – бог достатку;
й Мокоша – захисниця матерів;
і Тур, що ворогів б’є до остатку.
Там є Троян – володар трьох стихій;
і Білі Вили є – богині долі;
і Рожаниці, що в літа сухі
дощем рятують урожай у полі!
Це звідти ми чекаєм Коляду;
Купайла із купальськими вінками;
і Ладу, що все робить до ладу
і вірності навчає нас віками.
Це звідтіля Ярило навесні
спішить до нас, щоб сіяти у парі,
а ми йому даруємо пісні
і писанки, аби яріли ярі.
Це звідтіля приходить Берегиня
і береже нас хатня ця богиня.
Тож поки Сонце на Землі встає –
вони всі є!
Язичники (усі разом).
Боги всі наші – є!
Волхв.
Не можна порубати вже прожите
або в огні спалити пережите!
Не можна й віру відібрати враз!!!
Це – не майно, що кимсь його нажито…
Це – Жива, що ростила з нами жито!
Це – добра Желя, що жаліла нас!
Та сама гора і ті самі дерев’яні статуї богів, до яких звідусіль зносять інших ідолів. Тепер тут хазяйнують озброєні сокирами і мечами княжі дружинники на чолі з Гаком. Вони безжально рубають статуї богів і скидають їх на купу, як дрова. Біля них стоїть велика корчага з горілкою, і то один, то другий до неї смачно прикладаються… Як і раніше, накази віддає Блуд.
Блуд.
Рубайте клятих ідолів, варяги!
І хто стомився – пийте із корчаги!
Наш князь для вірних гриднів не скупий:
рубаєш – пий!
(Указує на статуї богів).
Рубайте ж Хорса, Дáжбога, Стрибога,
Купайла, Живу…
Їм одна дорога!
(Показав на ще одну статую).
А то хто? Лада? О, наш князь ще дужий
і до принад жіночих не байдужий…
Але, щоб укріпити княжу владу,
рубайте й Ладу!
(Далі указує пальцем).
І Волоса рубайте, і Ярила,
й Мокошу… Ні, Мокоша вже згоріла.
І Желя – там, і всі її жалі.
Усі – в золі!
(Показав на Перуна, який єдиний залишився стояти).
Перуна прив’язати до хвоста –
це справа не така уже й проста…
Та як усі накинемося сміло, –
завершим діло!
Полудень. Ідол Перуна вже притягли до Дніпра – він лежить на березі ріки. Пригнічені кияни-язичники на чолі із волхвом Радомиром мовчки стоять парами віддалік і плачуть, притулившись одне до одного. З’являється Блуд із Гаком та дружинниками, які тримають у руках довгі жердини. Біля Перуна Блуд розгортає сувій із новим наказом князя.
Блуд.
Мені – своєму воєводі Блуду –
новий указ
князь дав читати люду:
«Я, київський князь Володимир Святославич, понищивши статуї поганських богів, що стояли на горі коло княжого двору, наказую усім киянам зібратися завтра ополудні разом з дітьми на березі Дніпра для хрещення. Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, – той буде ворог мій».
Для хрещення князь все і споряджає,
а всіх киян ще раз попереджає:
усім, хто хрест надіне добровільно, –
тут і надалі буде добре й вільно.
Хто ж не зречеться оцього божка –
відчує, що рука у нас важка!
Нам ті потрібні, в кого стане звичкою
свої святині відпихати тичкою!
Тому усі, котрі не простачки, –
беріть тички!
Волхв (рішуче, язичникам).
Не треба брати! Хто візьме жердину,
той буде проклинати цю годину!
…Той вже ніколи вільно не дихне,
хто хоч би раз Перуна відпихне!
Блуд (грубо).
А ти уже замовкни, чоловіче, –
забудь про раду старших і про віче!
Тебе сюди сьогодні не просили –
ти, волхве, більше тут не маєш сили!
Волхвам у князя – віри більш не ймуть!
Тож їх місця священники займуть!
Волхв.
Нехай займають – невелика втрата:
нікчемний двір, де брат вбиває брата!
А люд почує наші голоси…
(Обертається до язичників, але гукає так, наче хоче, щоб його почули і на околицях Києва).
Агов, поляни, – гайда у ліси!
Дістатись краще там якомусь звіру,
як тут топтати прадідівську віру!
Скоріше в ліс!!! Тамтешній лісовик
добріший, аніж князів лісівник!
Харчі беріть! І реманент беріть!
Трояне й Ладо, – молодь всю зберіть!
Ви – молоді! І вам – ще жити й жити:
плуги кувати, дітям льолі шити,
хліба ростити і збирати трави.
Ви – молоді! Вам рано ще до Нáви!
(Махнув рукою усім язичникам).
Ходімо ж до землянок та печер!
Усі язичники на чолі з волхвом виходять.
Блуд (розвів руками).
І що тепер?
Сідай на пень і думай думу, Блуде?
А хто ж божка відштовхувати буде?!
(Сердито дружиннику Гаку).
… Іди й ходи від хати і до хати,
але знайди, хто буде відпихати!
Широким берегом Дніпра бігають туди-сюди чотири язичники з довгими жердинами в руках і по черзі відштовхують ідол Перуна від берега. Над язичниками стоїть на пагорку дружинник Гак із мечем у руці і, наслідуючи Блуда, владним голосом віддає накази.
Дружинник Гак (грізно першому язичнику,
який витирає піт з чола).
Чого стоїш?! Штовхай божка до виру!
Чи ти і досі за поганську віру?!
(Показав мечем на другого, який лізе в очерет).
А ти чого в очерети поліз?
Сховатись хочеш і втекти у ліс?!
(Указав мечем на третього, який теж заходить у воду).
І ти не лізь у Дніпр, як до обори, –
ти ж у воді не матимеш опори!
Штовхати треба, ставши на тверде,
тоді йде діло аж земля гуде!
Третій язичник (винувато).
…Але ж… якщо я на твердому стану,
то звідти до Перуна не дістану…
А далі – заважають явори…
Як я штовхну?
Дружинник Гак (роздратовано).
Ти ще поговори!
Чого ти скрекотиш, як та сорока?
Третій язичник (бурчить).
Бо з цим Перуном нам одна морока…
Були би вже… укинули в огонь…
Дружинник Гак (махнув мечем).
Не скигли тут!!! Відгонь його!
Відгонь!
Штовхай божка безжально на глибоке!
Хай сльози ллє дівча голубооке…
А ми повинні бути – як джмелі!
До біса Желю і її жалі!
Вечоріє. На березі Дніпра немає нікого – Перун сюди ще не доплив, і Гак зі своїми дружинниками та ті, що відштовхують ідол бога жердинами, ще далеко. З’являються Лада і Троян, які тягнуть колоду, щоб кинутися з нею у Дніпро і врятувати Перуна.
Лада (по-змовницьки).
Спинімось тут. Нехай посутеніє,
бо той дружинник – досі сатаніє:
кричить на всіх… розмахує мечем…
Я думала – Перуна посіче!
Спускай колоду вниз – я повартую,
чи не ідуть ті нелюди сюди…
Троян.
А я кажу, що сам його врятую!
Вертайся в ліс і в чагарях сиди!
Лада (ображено).
Оце ти дуже здорово придумав!
А що про мене скажуть – ти подумав?
На вірність присягнула на горі,
а потім утекла у чагарі?
Троян.
…А я що розкажу твоїй рідні,
якщо ти тут опинишся на дні?!
Лада.
І ти втонути можеш у цих водах –
тому з тобою попливу і я!
Троян (у відчаї).
Ти, Ладо, вперта – як… оця колода!
(Показав на колоду).
Лада.
Ні, я – впертіша…
Троян (ухопився за голову).
Матінко моя!
(Показав на широку ріку).
…Та ти поглянь на ці дніпровські води –
там глибочінь, що не дістанеш дна!
Лада.
…Ну от і буде в тебе… дві колоди…
(Показує то на колоду,
то на себе).
А дві колоди – краще, як одна!
Троян тільки руками розвів, а Лада вже серйозно додала.
Лада.
Трояне, я не винесу розлуки.
А в тебе – вірна і міцна рука…
(Узяла Трояна за руку).
Нам ще зарано на Сварожі Луки:
якщо вогонь не роз’єднав ці руки,
то вже не роз’єднає і ріка!
Троян зітхнув, і вони потягли колоду у води Дніпра.
На сцену знову виходить сучасний поет (тільки вже у темному костюмі) і читає заключний монолог до драми.
Поет.
Ну от і все. Кінець натхненню й злету.
Відкласти можна аркуші й перо.
Боги Еллади канули у Лету.
Богів Русі укинули в Дніпро.
Лишень вода пішла над ними колами,
і пораділи наші вороги.
Та двоє діток ще руками кволими
тягли Перуна попід береги!
Пташата наші! Що ж із вами сталося?!
Такі мрійливі, добрі, молоді,
чи ви куди, знесилені, дісталися?
Чи і самі дісталися воді?
Ніхто не знає.
Все.
Спливли віки.
Дівчата знов плетуть собі вінки,
стрибають через вогнища з коханими…
Неправда, ні – ми не були поганами!!!
Тут наші сльози, піт і кров лилися!
Цю землю їли ми, коли клялися!
Й самі лягали в землю цю сиру,
та віру берегли свою стару.
Не поклонялись ми князівській владі –
вклонялися Перуну й вірній Ладі!
Вклонялись – сонцю… дереву… воді…
І в цьому довго ми були тверді!
…Та, відштовхнувши жердями Перуна,
який беріг і нас, і наші вруна,
поганами ми стали аж тоді…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.