Димитър Христов (Болгарія)
САМОВИЛА
Тя имаше ефирна кожа
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
и глас на птица в утринта.
А любовта й бе набожна –
грехът е част от светостта.
Тя имаше коси от свила,
те галеха ме като в сън
и будеше ме самовила
във утро със камбанен звън…
И днес, когато омагьосан
погледна хубава жена,
аз търся самовила боса –
сред тъмнината – светлина.
САМОВІЛА
Вона має ефірну шкіру
і голос пташиний. Крім того,
любов її – чиста віра,
де гріх – це частина святого.
Косима шовковими тіло
пестить щоночі, мов сниться,
й будить мене самовіла
вранішнім дзвоном дзвіниці…
А зранку дивлюсь заніміло
на жінку, вродливо-пресвітлу,
шукаю в ній босу вілу –
крізь темінь шукаю світло.
НЕПОВТОРИМОСТ
Повтарят се и случки, и събития,
повтарят се сюжети и съдби,
и радости, и болки, и обиди,
а споменът неповторим скърби,
ако поне веднъж не се повтори
това, което нявга е било,
което е говорено и сторено,
и писано с перо или с крило.
Но любовта едва ли се повтаря –
тя е безсмъртна – част от вечността,
не се повтаря както Бог и Вяра…
Повтарят се животът и смъртта.
НЕПОВТОРНІСТЬ
Повторюється все і раз за разом
повторюються долі та сюжети,
і радості, і болі, і образи,
а спогад зажурився, бо усе те,
що мав уже ніяк не повторити,
те, що було і відійшло з теплом,
те, що сказав або колись зробив ти,
те, що написано пером або крилом.
Лише любов – безсмертна й неповторна,
частина вічності вона, небесна твердь,
як Бог єдиний й Віра чудотворна…
Повторюється все: життя і смерть.
САМОТНИКЪТ ІV
Предизвиквам живота,
ненавиждам смъртта,
но живея самотно
и съм сам в любовта.
Не унивай, Любима,
всеки влюбен е сам,
щом душата ранима
е на чувствата храм
и тъга предусеща
в своя страстен копнеж…
Две тела като свещи
стапя пламък горещ.
Самота нетърпима!
Щом протегна ръка,
с Теб и с Нея сме трима
и обгръща ни мрак.
САМІТНИК IV
Кидаю виклик життю,
смерть неприйнятна, і
сам віддаюсь почуттю,
та ж самота у житті.
Знаєш, Кохана, Мила,
кожен, хто любить – сам,
кожна душа вразлива –
в ній для кохання храм,
тільки печалі звичні
у почуттях тремтять…
Наші тіла, мов свічі,
в полум’ї догорять.
Шквал самоти земної
стерпіти сил нема.
Разом із нею нас троє
і огортає тьма.
БЕЗСМЪРТИЕ
Поетът е ловец на мигове.
Поетът е ловец на митове.
Опитомява мимолетното
и го дарява с вечност,
тъй както любовта
с пулсации от страст,
с конвулсии от нежност
ни кара да се чувстваме
безсмъртни.
Поетът
е самоубийствено раним,
готов е да се жертва винаги.
Но Времето, Пространството и Действието
са триединството, с което
той моделира Бъдеще.
Докосне ли ни
поне един безкраен миг
поезия,
осмисляме съдбата
и смелостта да продължим.
Поетът
превръща кръвта си във мастило,
а мастилото – във кръв.
Песента му е любовница на риска
и сестра на Свободата.
Поета ще го разберат потомците,
от него ще се учат…
А връстниците не забелязват
в стиховете му изстрадани
своята нелепа участ.
Поетът надживява
Времето, Пространството и Действието,
той е херувим.
Щом във нас остава
нещо от поезията му,
ще се преродим.
БЕЗСМЕРТЯ
Поет – це мисливець митей.
Поет – це мисливець мітів.
Приручає швидкоплинне
і робить його вічним,
а любов
із пульсаціями від пристрастей,
із судомами від ніжності
змушує нас відчувати себе
безсмертними.
Поет
до самозгубного вразливий.
Готовий жертвувати собою завжди.
Але Час, Простір і Дія –
трійця, якою
він моделює Майбутнє.
Чи торкнеться нас
хоча б одна безмежна мить
поезії,
щоби ми пізнали сенс буття
та впевнено жили далі.
Поет
перетворює свою кров на чорнило,
а чорнило – на кров.
Його пісня – коханка Ризику
і сестра Свободи.
Поета зрозуміють нащадки,
Вони у нього вчитимуться…
А однолітки не помічають
у його вистражданих віршах
власної присутності.
Поет переживає
Час, Простір і Дію,
він – херувим.
Якщо в нас залишиться
щось із його поезії,
ми відродимося.
John McCroe (Канада)
In Flanders Fields
In Flanders Fields the poppies blow
Between the crosses, row on row,
That mark our place and in the sky
The larks, still bravely singing, fly
Scarce heard amid the guns below.
We are the Dead. Short days ago
We lived, felt dawn, saw sunset glow,
Loved, and were loved, and now we lie
In Flanders Fields.
Take up our guarrel with the foe:
To you from failing hands we throw
The torch; be yours to hold it high.
If ye break faith with us who die
We shall not sleep, though poppies grow
In Flanders Fields.
У полях Фландрії
В полях фламандських мак цвіте,
Хрестами ряд за рядом йде,
Щоб знали, де ми. Наверху
Співає жайвір без страху,
А знизу зброя ще гуде.
Ми мертві. Вже не буде нас,
Світанку не настане час.
Назавжди ми заснули тут
В полях фламандських.
Прийми ж, мов дар, вогонь атак
І смолоскип, неначе знак,
Що віру нашу не зломить.
Не забувай нас ні на мить.
Ще й досі червоніє мак
В полях фламандських.
Зі збірки поезій Гарві Спака
«Правління англійських ковбоїв закінчилося»
(Канада)
The Big Lady
in the Chinese Restaurant
She starts up a conversation with me
as I eat my fried rice: «My husband
had a heart attack ten years ago.
I was gonna drive him to the hospital.
I can’t go to the hospital dirty, he says.
I gotta have a bath. You stupid bastard,
I said. There isn’t time. You’ll die in the bathtub!
But he insisted. So I stood him up in the tub
and gave him a sponge bath.»
(Mundare, Alberta, October 8, 2007)
Велика Леді
у китайському ресторані
Вона зі мною почала розмовляти,
Коли я їв смажений рис: «У мого чоловіка
Десять років тому трапився інфаркт.
Я збирала його до лікарні.
«Я не можу поїхати в лікарню брудним, – сказав він. –
Я маю прийняти ванну.» «Ти – ідіот, –
Сказала я. – Немає часу. Ти помреш у ванні!»
Але він наполягав. Тому я поклала його у ванну
і дала губку.»
(Мандер, Альберта, 8 жовтня 2007 р.)
Donny’s Story
(January, 1983)
There was a blizzard and the school bus
got stuck in a neighbour’s driveway.
Laura and I were the last kids on the bus
and the neighbour phoned our Dad.
Let them stay put, he said, I’ll be there.
An hour later a phantom loomed out of the storm:
Dad in his fur hat and buffalo coat
perched atop his Massey Harris.
He hooked up a chain and towed the bus
to the open road.
Come on! Dad yelled through the wind.
We hopped on the tractor and gripped the fenders
as he set a course for home.
Thirty minutes later we stumbled snow encrusted
and half frozen into the kitchen where Mother
was frying donuts in a cast iron frying pan.
The redolence made us swoon.
Hot mugs of tea and fresh donuts revived us.
For supper there was soup: chicken
simmered with garlic, carrots, peas and onions
and laced with homemade pasta so thick
a horseshoe could float in it.
Mother was the best Ukrainian cook
in the world.
They’re gone now,
taken up to heaven in a blizzard of angels.
Boy we sure miss them.
Історія Донні
(Січень, 1983 р.)
Була хуртовина і шкільний автобус
застряг на узбіччі біля сусіда.
Лаура і я були останніми дітьми в автобусі
і сусід подзвонив нашому татові.
«Нехай вони лишаються там, – сказав він, – я буду».
Через годину виднівся у хуртовині силует:
Тато в капелюсі та пальті із буйвола
сидів у «Массі Гарріс».
Він підчепив ланцюг і буксирував автобус
на відкриту дорогу.
«Рушай!» – тато гукнув за вітром.
Ми перескочили на трактор і вхопилися за кранці,
Прямуючи додому.
Через тридцять хвилин ми, інкрустовані снігом
і напівзамерзлі, стояли на кухні, де мама
у чавунній пательні смажила пончики.
Ми від пахощів втрачали свідомість.
До тями привели чашка гарячого чаю та свіжі пончики.
На вечерю був суп: курка,
зварена із часником, морквою, горохом і цибулею,
присмачена домашніми макаронами, настільки товстими,
що вони здавалися схожими на підкову.
Мати була найкращим українським кухаром
у світі.
Вже їх немає, вони пішли,
піднімаючись ангелами до небес серед заметів.
Хлопчикові, напевно, їх не вистачає.
Ukrainians With Firearms
«Vegreville Observer», December 19, 1919:
«The dead body of Tudor Mykilenko, an aged Austrian (Ukrainian) was found at the bottom of a well on his farm 10 miles north of Mundare on Saturday, December 6. The dead man was 60 years old, and when his body was hauled from the well a wound was found in his chest caused by a rifle bullet. Whoever fired the shot is believed to have committed murder and then thrown the body to the bottom of the well.»
Ukrainians are adept at the use of firearms.
Take the case of my father, Paul Spak.
On the afternoon of October 29, 1955,
he was out duck hunting, driving south
from Two Hills with my cousin Nestor Hryciw.
They spotted a whitetail buck and two does in the ditch.
Not skipping a beat my father told Nestor to pull over,
poked his 12 gauge out the window and gave
that buck a No. 4 load in the neck at a range of 15 feet.
Nestor remembers the buck dropping in his tracks.
Father killed the deer illegally.
He had no big game license, no deer tag.
The two men acted with speedy resolve.
Tossing the buck into the box of their Fargo pickup,
they drove at high speed to the farm of Nick Hryciw
where in a great horse barn that deer
was rapidly hung, drawn and quartered.
That winter, strange frozen dark-red chops
began to appear in my mother’s cast iron frying pan.
Having never before eaten, much less seen venison
I inquired about the sizzling meat.
«It’s veal from Uncle Nick’s farm,» came the reply.
Father kept the rack, a nice 4-pointer.
He brazenly screwed the skull plate
to a large dark-stained plywood shield
and hung it above our Philco radio.
«If anyone asks where I got the horns,» he said,
«Tell ‘em I found them in the bush»
In my own genes I believe that I carry
both the instincts of that 1919 murderer
and my father’s opportunistic killing skills.
How else to explain this season’s systematic
gunning down of two does and one buck?
A Ukrainian with a firearm.
Only in my case I was licensed to kill.
(Mundare, Alberta; 12, December 2009)
Українці із вогнепальною зброєю
«Вегревільський оглядач», 19 грудня 1919 року:
«Мертве тіло Тюора Мікіленка, старого австрійця (українця) було знайдено на дні колодязя на його хуторі в 10 милях на північ від Мундаре, у суботу, 6 грудня. Померлому було 60 років і коли його тіло витягнули з колодязя, у грудях побачили стріляну рану від рушниці. Той, хто стріляв, спочатку убив його, а потім кинув тіло на дно колодязя».
Українці знають, як використовувати вогнепальну зброю.
Як приклад, випадок мого батька Павла Спака.
У другій половині дня 29 жовтня 1955 року
він полював на качку, сходячи на південь
з гори разом зі своїм двоюрідним братом Нестором Грицівим.
Вони помітили на дорозі білохвостого оленя і ще двох – у канаві.
«Нумо, стріляй», – сказав мій батько Нестору,
виставивши у вікно рушницю 12 калібру та
вціливши в оленя № 4 в шию з відстані 15 футів.
Нестор згадує, як олень упав на дорозі.
Батько вбив оленя незаконно.
У нього не було на це ліцензії, але оленя вже немає.
Двоє чоловіків квапливо та рішуче
закинули оленя у багажник пікапа Фарго
і швидко поїхали на ферму Ніка Гриціва,
де у великій красивій стайні
його швидкоруч оббілували і четверували.
Тієї зими дивні морожені темно-червоні відбивні
почали з’являтися на маминій чавунній пательні.
Ніколи раніше їх не їв, бо майже ніколи не бачив оленину.
Я поцікавився смаженим м’ясом.
«Це телятина з ферми дядька Ніка», – почув у відповідь.
Батько взяв стійку та гарний чотирикутний покажчик.
Череп оленя нахабно прикрутив
до великого темного фанерного щита,
який повісив над нашим радіо Philco.
«Якщо хтось запитає, де я взяв роги, – сказав він,-
Скажи, що знайшов їх у кущах».
Я знаю, що у своїх генах ношу
інстинкт того убивці 1919 року
і опортуністичні звички мого батька вбивати.
Як іще пояснити систематичність
відстрілу одного-двох оленів на сезон?
Українець із вогнепальною зброєю.
Тільки у моєму випадку я маю ліцензію на вбивство.
(Мундаре, Альберта, 12 грудня 2009 р.)
The Field
To live your life is not as simple as to cross a field.
And to cross a field is to die.
Every death is of consequence;
notice its legalities: a doctor
must pronounce a person dead to make it legal;
police must investigate a suspicious death;
a coroner must call an inquest.
Human death is cloaked in officiousness.
But the death of a deer crossing Adam’s pea field
and felled by a shot from my rifle
is of no import except for the deer
and for me.
To the deer it was the substance
of searing pain from a torn heart and lungs.
For me it signified a sense of accomplishment.
It added up to the sweet smell
of thick yellow fat beneath the skin
of the doe’s belly; the earthy perfume
of blood and viscera spilled out on yellow stubble.
All these things accompanied by a musical score
of croaking ravens and yapping coyotes
who’ve smelled the deer’s blood
on the sharp morning air.
How sweet the flesh of this elegant creature
slain in a pea field.
To live your life is not as simple as to cross a field.
Поле
Життя прожити – не поле перейти.
А перейти поле – значить померти.
Кожна смерть є наслідком;
зверни увагу на закономірність: лікар
повинен визнати особу мертвою, щоб узаконити смерть;
поліція повинна розслідувати підозрілу смерть;
коронер за фактом смерті повинен розпочати розслідування.
Людська смерть просякнута офіційністю.
Але смерть оленя, що перетинав Адамове поле
убитого пострілом із моєї рушниці,
нічого не значить, окрім як для оленя
і для мене.
Для оленя – це звільнення
від пекучого болю розірваних серця та легенів.
Для мене – це відчуття виконаного обов’язку.
Все це доповнювалось духмяним запахом
товстого жовтого підшкірного жиру
із черева тварини; земляні аромати
крові та нутрощів виливалися на жовту шкіру.
Це супроводжувалося музикою
від каркання ворон та дзявкання койотів,
якою пахтіла кров оленя
у різкому ранковому повітрі.
Яке гарне тіло цього елегантного створіння,
вбитого в гороховім полі.
Життя прожити – не поле перейти.
Mule Deer Haiku
orange harvest moon
a deer crossing open land
falls to my rifle
my knife opens it
i empty its warm fullness
blood soaks the dry grass
the mantle of night
studded with dancing stars
cloaks my fine butchery
Мул Дір Гайку
помаранчевий серпанок місяця
олень який мчить полем
падає на мою гвинтівку
мій ніж розпорює його
з порожнини ллється тепло
кров просочує суху траву
мантія ночі
всипана мерехтливими зірками
накриває цей чудовий двобій
Remember Me!
When the winter’s so hard
that starving horses
rear up to eat the straw thatch
from the roof of our farmhouse,
remember what I’ve said.
When November’s ravens mass
to drink the blood
of a freshly killed deer,
remember my words.
When mating eagles
grapple each other’s talons
and tumble in free fall toward
the spinning green earth of spring,
think of my love.
I’m like the living waters
of the spring behind the grain elevator
that flows despite winter’s hard frost,
making a volcano of fresh ice every day.
Remember me when you hear
the jangle of horse bells in the night,
and discover the polished ice sleigh tracks
in the snow.
Remember me when you see
the dark shapes of the deer emerging
at dusk to paw away the snow
and eat the slough grass.
Remember me my love!
Remember me when the blood-orange sun
rises from the ice fog
on the bleakest winter morning.
Remember me,
and warm me with your love.
Пам’ятай мене!
Коли взимку важко,
коли голодні коні
з’їдають солому із даху
нашого страрого будинку,
згадай, що я казав.
Коли зграя ворон у листопаді
п’є кров
щойно убитого оленя,
пам’ятай мої слова.
Коли у двобої орли,
уп’явшись один в одного кігтями
падають у вільному польоті
коловоротом на зелену весняну землю,
думай про мою любов.
Я – як жива весняна вода,
що тече за зерновим елеватором,
тече, незважаючи на тріскучий мороз,
створюючи вулкан зі свіжого льоду.
Пам’ятай мене, коли уночі
чуєш галасливий дзвін коней
і відкриваються на снігу льодяні доріжки
для саней.
Пам’ятай мене, коли бачиш
темний силует оленя, який з’являється
у сутінках, щоб відгребти сніг
та поїсти лугової трави.
Пам’ятай мене, моя любове!
Пам’ятай, коли криваво-помаранчеве сонце
піднімається із крижаного туману
над похмурим блідим зимовим ранком.
Пам’ятай мене
і зігрівай мене своєю любов’ю.
Māris Salējs (Латвія)
I
Liānai Langai
staigājam pa trokšņu galotnēm
putekļu un kļavu apskurbuši
autobusu oranžības vidū
minot kluso asfaltu un sauli
ieelpojot šķavīgajās nāsīs
garām tirgus nomalei ar augļiem
divkārt nocenotiem graizītiem (un gardiem
tikai iedomās). jo vasara jau cauri
rīts ar sala pleķiem ēnu vietās
un pret leti sīku naudu šķinda
(ja vēl kādam saldējuma prasās)
staigājam un debess savā krāsā
iejauc mākoņus un skursteņdūmus
kādā stumbrā atmirdz mizas brūnums
namu pārtraukumā zvēro parks
te nu esam. salnas gaisā
plēnē atvasaras gars
II
Jurim Kunnosam un Gatim Krūmiņam
viegla viegla kā tava vienīgā vasara tērauda nāsīm
un kūpošiem miglas pavardiem vakara upēs
ir ilgošanās pēc kaut kā svēta un varbūt
tam lemts būs notikt pēc otrā vai trešā zvana
kad apsargam pierē virs uzacs satumsīs rēta
un glāzē iemestais ledus gabals
sasprāgs ar petardes troksni. tad spārnos
pacelsies visi kam nolemts pēc sugas. pārējie kūņosies ielās
kur nākotnes ļodzīgais atveids
pilēs no reklāmu brūcēm
bet allaž kas paliek pāri. kāda smilga vai smaids vārīgs
pietur mūs drupajā brīdī
kad sasveras rīga pret upi
un zvaigznes notrūkst no gaismas
І
Ліані Ланге
ходимо шумовими піками
п’яніючи від лип і пилу
в помаранчевості автобусів
нехтуючи асфальтом і вбираючи
сонце у зашмаркані ніздрі
околиці ринку в обрізках
із подвійною уцінкою (смачною
лише у мріях) скінчилося літо
де тінь там лисина ранкової паморозі
та мідь б’ється у бляху прилавка
(якщо до пломбіру ласий)
ми ідемо а небо до свого кольору
підмішує хмари і труби
коричневі грубі стовбури
і проріджений парком поліс
ми тут. на першому морозі
грона бабиного літа
II
Юрісу Кунноссу і Гатісу Круміньшу
легко легко ніби це твоє єдине літо зі сталевими ніздрями
з туманними вогнищами що киплять у вечірніх річках
туга за чимось святим і тому можливо
все збудеться коли подзвонять вдруге або втретє
коли в охоронця над бровою у лобі потемніє рана
і кинутий до келиха шматок льоду
вибухне з тріском петарди. тоді на крило
встануть усі кому судилося там бути. інші поринуть у вулиці
де розмите майбутнє
виллється зі шрамів реклами
але щось завжди зостається. боязка і сором’язлива усмішка
втримає нас в ту вразливу мить
коли рига сповзатиме у річку
і зірки зірвуться зі світла
*
a burts ir skaists. burts a ir kā apaļa acs
burts a mirdz lapotnē. burts a skatās manī
nemirkšķēdams iz aliču biežņas pie ūdensbākas.
burts a nāk no pirmajiem gadiem.
viņš redz dzeltenu sienu un vietu kur
bija reiz suns. Suns ir nomiris un būda norakta.
tur tagad ūdensbāka. Pilna ar smagu
mirdzošu ūdeni ko piedzīvojušas visādas
sīkbūtnes. Vēl ilgi varētu skatīties atspulgā
sviest tajā pārkniebtus tūju čiekurus kam
balzama smarža. tad pa ūdens
virsu izlīst varavīkšņaini loki.
saceļas vējš un kāds sauc pusdienās.
uz virtuvi. es redzu vecomāti
kas no pavārnīcas lej kaut ko zeltainu.
sauli. ēnu. diļļu smaržu. truša gabalu. zivi
paņem maizīti viņa saka
nē noskaitīsim lūgšanu
(caur mušu dūkšanu)
tā labi
а.
літера «а» схожа на око. літера «а» гарна
літера «а» мерехтить поміж листям. вона дивиться на мене
із заростей аличі біля старої бочки не кліпаючи.
літера «а» прийшла з тих перших часів.
літера «а» бачить жовту стіну і місце де
колись був собака. Собаки немає буду знесли.
тепер там діжка. повна важкої
мерехтливої води населеної всілякою
дрібнотою. Можна довго вдивлятися у відображення
кидаючи в нього роздзьобані шишки туї вони
пахнуть бальзамом. потім водним
плесом простеляються райдужні кола.
здіймається вітер і хтось кличе обідати.
до кухні. я бачу бабусю
яка ллє щось золотисте з ополоника.
сонце. тінь. аромат кропу. шматочок кролика. риба
каже візьми хлібину
ні спочатку молитву
(крізь мушине жу-жу)
от і добре
* * *
Kungs
pasaule bija dobja
kā pirms pērkona
putni dziedāja tuvu ausīm:
krā krā vērna vērne
vīnainos augstumos
***
Господи
світ був порожнім
як перед громом
птахи співали біля моїх вух:
червоний вінок
на висоті висот
* * *
ne vēja man ne sudrabotas gaismas
vien tavu acu maigais vēsums mani dziedē
kad sienāži sāk savas dziesmas briedēt
pa sausu smilgu galiem lēkājot
caur krēslu neredzēt
uzminēt pēc skaņām
un dziļi dzimtā mēlē kost
***
я не вітер не засріблю світла
лише тиха прохолода твоїх очей зцілює мене
коли коники починають викрикувати свої пісні
стрибаючи через верхівки сухої трави
у сутінках нічого не видно
вгадати за звуками
і відчути присмак рідної мови
* * *
visa pasaule šķiet tik trausla
ka tūdaļ pat pašķīdīs zaļos viļņos un iznirs
vasaras aromāts – tāds silts
zumošs kņudinot mežu smaržu
tev nāsīs. bet tūdaļ pat vajadzētu
apstāties ar visu laptopu somā
atvadīties no dubļu kupenās sarukušās
ziemas un vēlreiz palūkoties tev acīs
tevi nosaukt vairs nevaru. un neviens
to nevar. mirdz laiks mirst mirkļi
atlupuši kā zvīņas. ko bēdāt
tava pasaule trausla zudīs es vasaru
saukšu un nosaukšu tevi tās vārdā
uz dūmu uz debesi iesi
pār rudzi miezi un kviesi
pasaules biežņa saruks par punktu
samtainu tumšu bet kliegšus
augšup skries ķīvītes aizsedzot
vienu vai otru zvaigzni
***
весь світ здається таким крихким
от-от зацвітає зеленими хвилями і одразу вмирає
літній аромат – такий теплий
пронизливий прохолодний запах лісу
лоскоче тобі ніс. але зараз тобі лише потрібно
зупинитися із ноутбуком у сумці
попрощатися із брудними краплями
зими щоб іще раз подивитися тобі ув очі
бо я більше не зможу покликати тебе. і жоден
цього не зможе. у бласкавках часу вмирають миті
відстають як луска. не треба сумувати
за цим крихким світом, я втрачу це літо
я назву тебе і назву його іменем
але побачу у небі дим
над житом ячменем і пшеницею
і світ зменшиться до крапки
оксамитово-темної чайка летітиме
угору прикриваючи
ту чи іншу зорю
* * *
caur dzelmaino
caur dzirksteļaino
dzīvi dotu
tevi – man
kā visu citu
šajās retās stundās
kas lēni uzplaiksn
asinīs
***
через глибину
через сяйво
дарую життя
тобі
як і всім іншим
у ці рідкісні години
які повільно розливаються
у крові
Переклади Валентини ЛЮЛІЧ