“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Гей, смутная Любко-дівчино!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже-бо рясту не топтатиме
Батько ваш, Зінько прославлений…
Ряст його посох в Чигиринщині…
(Тодось Осьмачка
«Дума про Зінька Самгородського»)
ЗАГОВИНИ
Як щурі, перед напастю луплені,
Шастали в кожухах комнезамівці.
Діл, мов душу, шпичаками штрикали,
А жіночі очі спотикалися
Об оте важке матюччя й шкорбання,
Та котились болячками в пелену,
Доки біля печі під кочергами
В пальцях товстовужих горло глечика
Житечком зопрілим не вдавилося.
Обімліла.
– Де зерно?
– Останнє то. –
Сплутала губами пересохлими.
– Брешеш, відьмо, на чужому клопоті
Розкошуєш із бандюжим виводком?!
Вдерлися в комору. А у шпаринці
Вгледіла, що кат, спіймавши облизня,
Досолив з матні капусту квашену
В діжці. Щоб йому так вік солилося!
…Ще кректали на горищі бантини,
Ще глумилось дерезою кодло те.
Наостанок в хаті вікна брязнули,
І порожнє покуття здригнулося.
В чорному Лакеря, мов обвуглена,
З лави на коліна опустилася,
Очі Богоматері шукаючи –
Сплакані… чи чоботом розтовчені…
А таки навіяло, бо звечора
З Ташлика шпарким штовхало протягом:
Зранку ж небо задимилось хмарами,
З півночі пожар немов розносячи…
Й пугачі з півнями божеволіли…
Люд ховав й ховався. Давидівкою1
Раптом розірвалося: «Помилуйте!»
– Аністрат, Козел і Чуйка з Хівричем2
Шляхом волокли Мелашку Буцову,3
А тоді селу на сором всучили
Напівголій, зляканій, розпатланій
Прапор – з рогози мішок зав’язаний
На кілку: вигнаниця, ледащо мов!
Йшла німа й байдужа.
А гарапники
Шматували коси, литки зморені:–
– За телячу шкуру!
– За зерно оце!
– А оце іще за батька Троцького!
– А за ноги? – Аністрат ошкірився.
Дай мені, – вдавився Чуйка слиною,
– Поможу їй не платить «бездєтушне»!4
– Ну, – іржав, – якої ти там скиглила?
Туди ногу, сюди ногу –
Не платила продналогу?
Не здавала молока,
Годувала приймака?
І… провалля… Аж у ямі стямилась.
Лютий, мов кадилом, шлях обкурював –
Білою порошею й червоною
Запікався на ногах позначених.
– Туди но-х-гу, сюди но-х-гу…
– подивися, Троцький, с…сам…
за причілком
Христя (з жалем):
Ой та біда! Така молода!
Взяли та й замучили,
Щоб їх до купи зсучило.
Зсучило й не пустило…
Антін:
В кого власть – в того й сила!
Христя (в розпачі):
Де зернина, де квасолина,
Де халявка чи одежина –
Порозтягували, самі розкупили,
Та й без посту піст ізробили.
Ганна (в сльозах):
Їхні вилупки наше носять,
А ми у старцях – голодні й босі.
Христя:
Ой та біда!
Люд пропада
Без гріха в гріху
На потрюху!
Ахтимон (прикро):
А чули? Із церковних дощок
Хіврич свиням зробив підмосток!
Христя:
А Козел хреста кинув у став!
Антін:
А Чуйка з Аністратом
Взялись ікони рубати!
Христя:
А в регента Кирила5
Вчора хату розкрили!
Хай оці, а то й племінник Мить
Куликами взявся двір смітить!
Комсомолець! Трясця його матері!
Ганна:
Узурпатори!
Христя (зозла):
Та хай вони тямляться.
Самі комнезамівці!
Нелюди, а не люди!
Їм своє буде
За оті продналоги,
Що од чорта – не Бога.
Антін:
Біс таких, як сам, шукав,
Та на лихо й нам наслав.
Христя:
Від свого ката в’язко –
Ще й чужі на шию нав’язли
Із Попівки та Ротмистрівки –
Стриб, Гриб, Півторак
Ще й Безверхий…6
Ахтимон: Дурак…
Ганна (голосить):
Ой, люди!
Чи ж так і буде?
З прадіда-діда
Не позбулись жида.
Дали по пригорщі землі –
Та й на ту – москалі…
Ахтимон:
Ох, то зілля!
Де не посій – там і зійде.
Після Скоропадського – Петлюра
Нам городять з Винниченком мури.
«Воля!» – мов кричать.
Та все дарма!
Їсть сусід отой наш ласий шмат.
Антін:
А ми кістки облизуєм, як пси!
Завикли, бач, своє в чужих просить.
То, може, й прав Зінько той Сухинків7,
Що Україні треба вояків!
Ахтимон (з презирством):
А де самі визвольники оці?
Ховаються за бабські спідниці?
Бо за діброву далі – ані-ні!
Не ката – комарів печуть в огні!
Антін:
Заговини у нас – таки сумні…
ДРУГА СЕДМИЦЯ
– Банда!
Наче в душу чим шубовснуло,
Розхитало гурт селян по дворищах,
Дітвора по схованках шелеснула,
В груденятах диво й страх тамуючи.
А від кладовища знагла постріли
Вишняками цвьохнули, як пужала,
Й над хрестами здибилася кіптява
Чорного вороння розлітаючись.
Бій селом розтикав комнезамівців.
За годину й стихло. А по вулиці
«Ще не вмерла Україна» ринуло,
Понад скреслим ставом стовідлунилось,
Аж скувала спів отой околиця.
Поміж башликами синьо-жовтими
(Хлопців з двадцять басувало конями –
по багнету і шаблюці в кожного)
Отаман конем рудим вигицував,
В гроні кучми бубкою достиглою
Сонцедайну китичку вигойдував;
Реміняччям навхрест оперезаний,
Рудовусе «будьте» роздаровував.
Хтось кивав, а хто й мовчав насуплено.
Васька ж Стригунова «сином сукиним»
Обізвала, бо вклонивсь низенько їй, –
Та й за клуню поспішила хрестячись.
Чула: страх свербів на спині поглядом.
Враз болючий клин, у груди загнаний,
Зупинив стару. На шлях оглянулась
І зомліла, спогадом поранена…
…Досвітком вагітне Рудуманово8
В потугах у небо упиралося,
Синій обрій болем чорно-скровленим
Обкрутився, наче пуповиною,
А діброви, коліньми розчахнуті
(та – в Ташлик, а та – аж на Макіївку)
Защеміли цвіркунами й росами
Й сиротами в тілі Василининім.
Скорчилася темрява у закутках,
Гніт узявся крик новий облизувать,
В клуні діти материним стогоном
Удавились і тривожно вслухались.
А у сінях страх, з цигарки виссаний,
Під мужичим розчавився чоботом –
Й соромливо клямка в хату кліпнула –
Ганна-бранка глянула сполохано.
Петро:
Щось неладне?
Ганна:
Син у тебе, голубе.
Тільки ще, бабуючи, не бачила,
Щоб кишками навхрест оперезане
Отаке коли-небудь лупилося!
Петро:
Буде жити?
Ганна (здивовано):
Уповай на Господа.
Чоловік, однак, він буде мічений:
Хоч ділами добрими та славними,
А хоч несусвітнім розбишакою…
Васька:
От-таким був…
Петро:
Цить, – Петро підвів її, –
Суджене, стара, немов прокажене:
Не мине нікого й не об’їдеться.
Васька (у розпачі):
Сину мій…
Петро:
Мовчи. Он люд зглядається…
за причілком
Христя:
Розбіглись гульвіси?
Ганна:
Ті – до лісу, а ті – к бісу.
Христя:
Напатрошив гада нам –
Злякався, як чорт ладана!
Ганна:
А та плаче, небога?
Христя (злорадно):
Хай! На свої руки та ноги.
Налупила й не облизала,
Не одного ним наказала!
Ганна (оглядаючись):
Ц-с-с, Лакеря он, як з хреста,
Все повіками сором лата.
Христя:
Я іще з весілля запримітила:
Мав її Зінько вести із посаду –
Добрий хлопець – не гнівити Господа
У роботі був і у душі тоді,
Доки не лучилась контрибуція9
Та не сів у лісі на закуції10
За пальто, що з жида ротмистрівського
З хлопцями розжився в революцію…
Так отож. Як з носа кров заюшила
Все лице йому й сорочку, дворищем,
Кинувши Лакерю, був загнався десь.
Отого й самує…
Ганна:
Недобрий знак.
Христя:
Негожі діла.
Ганна:
То, мабуть, піч
їм так іспекла.
Христя (притишено):
Докотився! Пріська Ахтимонова
Криється, боїться, щоб не вбили ще, –
Це ж йому хлібину з салом сучила,
Як вночі лісовикам випрошував.
Ганна:
Кажуть, в Буді з шкірами прокрався він?
Христя:
Так, брати вловили.
В п’яти цвяхами
Шкіру ту підбили.
Ганна:
Хай Бог милує!
Христя:
А тоді ж хотіли вже й підвісити,
Та в село батькам звістив хтось лишенько,
Буцім Васька із Петром священника
упросили. То й обрятували так.
Ганна:
Стерво! І гріха не побоялося!
Христя (з-за причілка):
Кажуть, всіх, як є, поклав пістолею.
Антін:
Клопіт людям! Ні – щоб землю ралити.
Так без діла кіньми гуцицикають.
Ліс глядять… Співають про УкрАїну.
Христя:
Де вона у біса? Розгребли її.
Ганна (зітхаючи):
І чи ж надовго піст
Притис нам хвіст?
У череві пусто,
А сто глеків на нашу капусту!
Христя:
То білієм, то червонієм,
Як у того Махна –
Загубились в бур’янах!
Антін (запально):
Без пастуха – в солому спать,
Не землю й волю здобувать!
Ганна:
Ох, та щоб їм! Упізнай свого тепер.
М’яко стелять – муляє ж, як муляло.
Антін:
Ех, мені б земельки – буду й бісу рад.
Христя:
Навіть жиду?
Антін:
Ні, цей гірш нечистого.
Ич, як присябрився до совітчиків?
І коли ж грошви тії напташиться?
Христя (ненависно):
Такечки. Мій прадід ще розказував:
Мали власть вони й до Коліївщини:
Ніж один на десять хат давали лиш.
Ганна:
Перевертні! Бач, таки боялися.
Христя:
Та і від церков ключами відали.
Ганна (сумно):
Я вже дві неділі не молилась.
Підем в Лебедин? Там наш Кирило…
ТРЕТЯ СЕДМИЦЯ
Дерезою зусібіч закімчена,
Хата Стригунів над ровом гніздилась.
Холодила м’ята за причілками
Пом’яками11 жовтими підведену
Призьбу влітку. А садок обтулював
Стіни білі ярим зелен-зіллячком.
З хати стежка надвоє ділилася:
Вгору – вишняком, барвінком сплутана,
Та до сотні вуликів, що попаски
Золотавими роями внадились
У чужі гречки; і вниз, до ставу ген,
Через шлях та людськими городами.
Байдуже було б, та нині, в березні,
Студеницею-таки розгрижена,
Гоїлася хата першим сонечком,
Запнута, мов мати, низько стріхою;
Стужена чи, може, присоромлена,
Тупилась у землю, ледь забризкану
Споришів зеленою росичкою…
Стригунівка на ніч вже мостилася.
Скрипом клена терпли перші сутінки,
Рудогрива дереза бундючилась
На цікаве око, – а було таке!
Замість шиб, Лакеря душу вставила –
Визираючи Зінька, як Господа.
Та як тільки двері в сінях рипнули, –
Він за хвилю у сльозах Лакериних
Порохню з лиця змивав макіївську.
А вона мостила тихі любощі
У його обійми. Недолюблене
Тілечко Лакерине здригалося,
Наче ув осіннім листя трепоті,
Що ось-ось впокоїться негодою,
Злив холодних стрілами пришпилене.
…Пригадав її розп’яття вистигле
В лісі на постелі, дубом кинутій,
В глибині діброви, в райськім щебеті,
Де удвох свою Вкраїну мріяли…
В хату рушив. Скрипом клямки встрелена,
Від Зінька Лакеря відсахнулася –
Темрява скривавилася свічкою,
Материним зойком сколихнулася.
За столом порожнім батько стомлений
Очі завогнив сльозою тихою;
Дядько ж Гриць12, що висівся на покуті,
Одвернувся.
Зінько:
Як ви, тут?
Мати (змучено):
Постуємо.
Печінки впекли вже хрін із редькою.
В діжечці капуста зоставалася,
То і ту… недолюдки спаскудили…
(Васька обережно покосилася
На багрянку, що Грицька заюшила).
Зінько:
Потерпіть, і вам воно проясниться.
Грицько (зловтішно):
Чи не з лісу півень сонце випустить? –
(Гостро черкнув погляд по племіннику) –
Нащо людям голови задурювать?
Ти ж не віриш сам у те, що видумав!
А лишилось вас – дрібні недогарки!
Вбережи батьків. Й Лакеря ж повна он.
Здай коня і зброю – то помилують.
(У Зінька жагою жовна вибрякли –
Вистояні біль із гнівом ринули).
Зінько (гнівно):
Не повірить сит вовік голодному,
Доки сам в тій шкурі не набудеться!
Рабську ж ми свою ніяк не зносимо –
Все латками свіжими налатуєм!
Що? ви вже впились новою владою,
Мимо свого рота шмат проносите?
Де тобі! Та скоро з батька рідного
Гріш останній з ворогом дотрусите!
Милувать? У чім моя провина?
Що не збув із серця України?
Не прослався устілкою кату,
Щоб її домучить, дотоптати?..
Грицько (з насмішкою):
Граєшся в козаччину? Дарма!
Що було – того давно нема.
На своїй землі тягай он борони,
А не слухай Яблуньки та Ворона!
Зінько (в серцях):
На своїй? Призначеній катам?
Це одвічна наша гіркота.
Що то є земля?! Жага незбагнена!
Крижма, селянин де тричі хрещений.
То – сама душа його намуляна
Мозолями болю предковічного!
Доля то, руками його вкущена,
Воля то, з сльози і пісні вишита!
Помислом не взяти тії радості,
Що за межі ген її торкається!
Чорнотою білою завеснена,
Довгожданим сонечком розпушена…
Он дитя в ріллю босоніж шурхає
Й лиск від нього полем рідним хвилиться.
Он старе горбате прихилилося,
Мов до ниви борозна доточена, –
Ув одне злились, в життя помножились,
І невже до цього щось додумаєш?
Батько (сумно):
Добре мовиш, сину, та наслухатись,
Ярина хлібами як намріялась,
Бачу, не дождусь, допоки ділитесь…
Глумитесь одне поперед одного.
В кого більш слова в меду накупані,
То туди й душа в довірі хилиться.
Жаль мені найбільше світу білого
Й України…
Зінько (гаряче):
Бути, батьку, бути їй!
Хай мені вороння очі виклює,
Та душа ще доболіє в синові
За оцих, що в рабстві покоцюрбились,
Й давляться борщем гнилим, заквашеним
Мачухою, щоб скоріше видохти!
Мати (в плачах):
Ох, трудна труднація. При панщині –
Й то жилось, хоча землі – ні клаптика.
То вже батько меду понакачує
І, було, по людях всяку-всячину,
Щоб сім’ю піддержать, понамінює.
Так, було, і конопель настягуєм.
То в роботі всі, як бджоли в вулику:
Ті золять у жлукті, ті вибілюють,
Аж кушір в ставу цвіте полотнами…
Цілу ж зиму блят по тиші гупає,
Щоб по дві сорочки до Великодня…
Нині ж хоч за торбу – та по світочку.
(Сторожко на Гриця Васька глянула –
Біль сльозу зі зморщок тиху виполов).
Бачив, Зіню, сад зрубали,
Бо налог великий брали?
Вуликами піч стопили,
Бо й до меду зачастили…
Сохне душечка на пні –
Коротаєм Божі дні.
(Тут Зінько на Гриця глянув сприкрено,
Аж вогнем рудим чуприна здибилась).
Зінько:
Чи душа вкраїнська так замішана,
Що в руках ворожих добре ліпиться?!
Продались за батькову кривавицю
та в нову червону свиту вп’ялились!
Гриць (зневажливо):
Дурноверхий, цить, допустомелешся!
Боляче та каюче – покаєшся
За слова оці та довбню вітряну,
Протягом петлюрівським простуджену!
Мають зуб на тебе ще з двадцятого
Після Носачівського урочища:
Чонівці розбили банду Яблуньки,
А тебе проґавили із Вороном, –
Й комуністів п’ять вловило спинами
Смерть тоді! А був іще і Матусів,
Де в заводі комсомольця встрелив ти!
А в читальню-хату із погрозами
Слав записки хто? В селі один такий
Одщепенець! Будь такі ви праведні,
То від вас би люди не жахалися!
Вас же – птху! Розтерти! – та й нема!
Зінько (грізно):
В оці не сховаєте більма.
Того не осліпиш, хто прозрів!
Я караю ката, що нарід
Утопив мій у омані лжі.
Знаєте, де правда, то скажіть:
Ми чи ви звели на прах церкви
Й вивезли Вкраїну до Москви?
Хто дівчат відправив за село,
Що не йшли з людей здирать налог?
Голодом помножив хто гроби,
Й старцем на своїй землі зробив
Трударя?! Це ваша світла путь?
Правнуки за неї прокленуть!
Слів немає?
Гриць (грізно):
Нам не подорозі!
Не вживтись ведмедям двом в барлозі…
СЕРЕДОХРЕСТЯ
Їхали дібровою. В Макіївку.
Чорний Ворон в ніч загрузнув думами.
Чорнокрилі брови кажанилися
Висвітом від місяця достиглого.
Східним сонцем аж до дзвону вилитий
Та вітрами з Таврії навітряний –
Множив дух збурунений Чигринщини
Та ліси Смілянщини розбурхував.
І Зінько мовчав. Зорів, як братчики
Башликами грали жовто-синіми –
Аж душа від того каламутилась
Після полюваннячка будянського:
Все жиди ввижались четвертовані,
Що з криниці знов на світ цей пнулися.
(Нумо словом Чорний Ворон тішити).
Чорний Ворон:
Звикнеш, у борні немає жалості.
Думаєш, отой, що ти помилував,
Над тобою зглянеться?
Зінько (в задумі):
Та хто йо’ зна…
З Авраамом дітьми познайомились,
Як базарували в Смілі з матір’ю…
…Березнева зав’язь втихомирила
Лісу таїну, для всіх незбагнену.
Свіжістю холодноярських пралісів,
Від степовика нараз повіяло –
Задрижав Зінько в солодкім пориві,
Ворона вловив глумливу посмішку.
Зінько (радісно):
То оце ти з Яру нас утрапив там? –
Наче серце вдвічі в грудях виросло!
Як він там, живе?
Чорний Ворон (бадьоро):
Живе і множиться.
Зінько:
Хай же посилає Бог!
Чорний Ворон:
Та слав досіль.
Зінько (прикро):
Чи не ‘дною цицькою згодовані?
З місця ж – ані руш!..
Чорний Ворон:
Про люд клопочешся?
Зінько:
Та про нього ж.
Мов зайці зацьковані.
Чорний Ворон:
Є кому цькувати.
Зінько:
Тож бо, колія!
Богунове, Буда, Капітанівка –
Глушина! А селянин – не воїн тут!
Ой не воїн! Певне, дух Богдановий
Розібрала славна Чигиринщина!
Чорний Ворон:
Залізниця вас від них відрізала.
Зінько:
Так! В’язать вузли, сплітати неводи
Та бовтом заходить від Гетьманщини,
Доки є ще час!…
Чорний Ворон (стурбовано):
Не до душі мені
Козаки тутешні. Чом вибрикують?
Зінько (зітхаючи):
Поле парувало. Треба сіяти.
Не твої, що при шаблюці світ увесь…
…Новохатьків горб ген виткнув лисину
З оселедцем груші-дички здибленим.
Пара вікон пропалили присмерок,
Сторожко дорогу споглядаючи.
Чорний Ворон:
Не чував, Трохиму як там, виживе?
Зінько:
Кажуть, зле. І жде тебе, як Господа.
Чорний Ворон (з жалем):
Е-ет, червона тля – таки спаскудила
Новохатька. Добрим був заступником!
…Пахло в хаті сіном та гасянкою.
Біль Трохима наче з воску виліпив.
Сухорлява мати біля покуття
Й свічку за здоров’я намолила вже.
Зважили брати Дмитро з Григорієм
Голови німою безпорадністю,
Як гойднули на порозі гронами
Кучми ватажків, з мовчання зіткані…
Материні ж руки вгрузли в пелену.
Мати:
А твої, Зіньку, спекли вже хрестиці?
Зінько:
Хто’йо зна.
Мати:
У поле ж скоро. Ними, мать,
Будем засівать – хрести й уродяться…
(брязнула об діл сльозами повними).
Ой, сини, куди ж вас так завирило?
Все ще піст і піст на нашу голову,
На м’ясниці, мать, не розговіємось.
Де ж, синочки, ваша доля завтрішня,
Чи талан за вас ще Кодак виспівав?
Зінько (збадьорено):
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, мамо, наша слава –
Слава України!
Мати (зневірено):
Та не буде, діти, баба дівкою.
Наш-то брат у їздові не тямиться:
В упряж лізе все, як у тій казочці:
Я не вмію
Ні читать, ні писать.
Мене хочуть
Королем наставлять!
Он Петлюра запетляв із Польщею,
Та й Махно дав маху – зачервонився.
Нікудишні з нас царі! Жиди
Швидше можуть край наш загніздить!
Яблунька яким був – та й нема!
А було аж шлях до хмар здима,
Як проскаче із Зіньком удень, –
Комуняк шукай тоді хоч де!
Десь, мать, круки очі спожили…
Трохим (з вогнем):
Ви на мій вогонь води налить
Хочете, матусю? Не гасіть!
Я блаженство маю у душі:
Вмерти не інакшим, а таким!
Мати (кинулась до сина):
Сину мій, синочку, не покинь!
Це мені до смерті вже – три чисниці.
Вам же – жить! Не Чучупак13 повторювать!..
1 Вулиця в с. Самгородок.
2 Сільські комнезамівці.
3 Ім’я дівчини збереглося; справді, за відмову ходити з комнезамівцями відбирати зерно у селян була збезчещена й померла.
4 Жінки, які не мали дітей, платили податок.
5 Прадід авторки Євенко Кирило, який був засуджений на 16 років до ув’язнення
за неприйняття радянської влади, був регентом.
6 Прізвища автором збережені. Це комнезамівці, які займали посади го-лови колгоспу, голови сільської ради, були прислані з інших сіл для встановлення радянської влади в Самгородку.
7 Так називали по вулиці родичів Зінька Стригуна.
8 Ліс з боку с. Богунового, с. Пастирського,
с. Сердюківки, звідки З.Стригун з «бандою» заходили до села.
9 Контрибуція –податок.
10 На закуції –синоніми: сиднем, крячкою.
11 Різновид чорнобривців жовтого кольору.
12 Дядько Зінька, який разом із сільськими комнезамівцями брав участь у взятті ватажка-племінника.
13 Два брати холодноярці, які були розстріляні червоними; про цей час згадав Ю. Горліс-Горський у своїй книжці-спогаді «Холодний яр».
Закінчення в наступному числі.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.